незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Софія АндруховичЗахисні реакції: у мене все добреПрогулянка з
собакою в середньому займає три кола навкруги двох шкіл, стадіону, через
сполучені двори багатоповерхівок. Ми підсвічуємо собі телефонами, тому що пішла
восьма година без електроенергії. Назустріч із темряви вихоплюється гойдливий
вогник: він і вона освітлюють вузьку доріжку старою гасовою лампою. На першому колі я
зустрічаю Васю. Вася колись залишав у нас на кілька днів свою мопсиху. «У мене все чудово»,
говорить він своїм бадьорим юнацьким голосом, який ще не встиг перетворитися на
голос чоловіка. «Я купив собі екофлов, і коли немає світла, поринаю в музику.
За ці тижні я створив стільки нової музики! Мені більше нічого й не треба,
відсутність світла не заважає. Лише клавіші – і я цілковито щасливий». На другому колі Вася
раптом відкочується у спогади про школу. Розповідає про вчителів – про нудних і
дратівливих, про несправедливих, цікавих і добрих, тих, яких усі любили, і яких
він згадує дотепер. Його голос бентежно тремтить. Може здатися, Вася от-от
заплаче. «У мене тут така історія»,
майже пошепки каже він на третьому колі. «Я отримав повістку. Насправді вже
третю. Але досі так і не наважився піти до військкомату. Я просто не можу так.
Мені треба визріти, мені треба до цього дійти. Я повинен наважитись.
Переклацнути тумблер всередині себе. А цього ще поки не сталося. І я чекаю.
Спати, щоправда, не можу. У мене страшне безсоння.
Повістки приходили поштою – думаю, я не порушив закон.
Вони повинні вручати їх із рук в руки. Зрештою, яка з мене там користь. Хіба я
на щось таке здатен. Але ж інші теж такі, не всі здатні тримати зброю. Мене це
мучить: чому інші там, а я тут. Чому вони пішли, а я ховаюся. Це несправедливо
і нечесно. Бо хтось же повинен це робити. Я нічим не кращий від решти. Але мені
так страшно. Мені просто дуже страшно. Але і їм страшно також». Він не знає, що робити.
Ситуація безвихідна. Він не хотів мене засмучувати. Йому прикро, що він почав
цю неприємну тему. «Все буде добре», каже
Вася і широко усміхається. «Все буде добре». Його худенька темна
фігурка віддаляється, розчиняється в темряві. Не певна, чи це він ще раз махає
рукою мені на прощання, чи це на вітрі гойдається гілка горіха. Цей страх такий
зрозумілий, але про нього також не заведено говорити. Його оминають мовчанням,
його ігнорують, його соромляться. Набагато простіше уявляти
собі героїв, у яких немає навіть сліду сумніву й слабкості, які зусиллям
долають внутрішню каламуть, не почуваються обділеними чи ображеними. Які легко,
не вагаючись, роблять вибір відмовитись від власного життя, від безпеки, від
ліжка і відпочинку, від своєї справи, стосунків, від рутини, буднів, спокою,
вихідних. Які заввиграшки стають надлюдиною, пожертвувавши свободою, часом,
родиною і життям. Один стендапер, який не
повернувся в Україну, сказав: «Це вибір хлопців – вмирати». Уявити собі бодай таке. Мій друг, інтроверт і
поціновувач самотності – той, за якого зараз радіють його родичі і знайомі,
тому що він, принаймні, не на першій лінії фронту, як це було раніше, а збирає
ночами рештки мертвих росіян – розповідає, як минають його дні. Він проводить
їх у тісному бліндажі, поруч із десятками інших чоловіків. Проблема не в тому,
що в місці їхньої дислокації немає можливості взяти душ. І не в тому, що в
затяжний період холодних весняних дощів, бліндаж по коліна залило водою. Набагато дошкульніше, що
кожен із присутніх весь вільний час проводить зі смартфоном. Хтось дивиться
серіал, хтось слухає музику, хтось розмовляє з родичами у вайбері або скайпі. І
нікому навіть на думку не спаде, що це можна робити з навушниками. Всі ці
одночасні шуми по вінця заповнюють простір, замішуються у в’язке тісто, що
набивається у вуха, аж у спинний мозок. Звісно, це так лише –
маленька незручність. Не трагедія, не тортура, не небезпека. Просто
штрих. І все одно помічаєш
усередині себе це ставлення до чоловіків, які виїздять і не повертаються – щось
ніби сором чи гидливість. Хоча й розумієш, чому. І, звісно, не бажаєш нікому з
них потерпати. Ловиш себе на цьому
відчутті, коли тобі розповідають про твого хлопця часів юності. Йому вдалося
виїхати до Великої Британії, де на нього вже чекали дружина з маленьким сином.
Ти пам’ятаєш, як щеміло серце, коли тобі змальовували сцену їхнього прощання на
вокзалі в березні 2022 року: вони думали, що, може, обіймаються востаннє.
Хлопчик тулився до таткових ніг. Обличчя дружини було розпухле й червоне. Як же
зараз за них можна не радіти. Ти радієш і зневажаєш
водночас, розумієш і засуджуєш. І немає певності, чи від того, що
відрефлексовуєш свої почуття, що помічаєш їх і пояснюєш раціонально, це якось на
них впливає. Чи менше стає осуду? Чи більше співчуття і розуміння? А іноді здається, що чим
більше осуду й гидливості, тим пронизливішими стають співчуття, і жаль, і
прийняття. Що далі на захід, то менше
люди можуть зрозуміти ці клубки емоцій. Я заздрю їм, бо скучаю за часом, коли
все було набагато ясніше у сенсі моралі і в сенсі людяності. Адже це справді
так просто. Але тільки тоді, коли перебуваєш на безпечній дистанції від
безперервної смерті, яка торкається тебе знову і знову, від втрат, які лише множаться
і стають усе потворнішими, від спотворень плоті і психіки, що вже починають
впливати тут і тепер, завдаючи шкоди і страждань своїм же, тим, хто найближче. І зовні, і зсередини старі
руїни нашаровуються на руїни нові під тиском невичерпного насильства. Ці руїни
– символи нетерпимості одними людьми інших, неприйняття чужих особливостей. Пригадую собі зруйновану
німцями синагогу в Маріуполі, збудовану в 1864. Коли я була там восени 2018
року, в чотирикутнику її колишнього приміщення весело зеленів рясний акацієвий
гай. Цікаво, чи її старі стіни
досі стоять серед руїн, завданих місту тепер. Чи вони змішалися одні з одними –
руїни старої синагоги часів Другої світової, з руїнами житлових кварталів, з
бетонними руїнами сталеливарного заводу «Азовсталь». Немає більше перекриттів,
пронизаних сонячними променями, що прорізали гігантський простір, наче масивні
золоті колони. В них танцювали порошинки і найдрібніший залізний пил. Готовність до втрат
насичує повітря. «Готовність» не означає, що втрати і смерті сприймаються
притуплено чи полегшено. Відгук на катастрофи справді змінився у порівнянні з
мирними часами, але його неможливо назвати звиканням. Це радше здатність
витримувати постійний гострий біль, різні види болю, градації болю, здатність
діяти, функціонувати, незважаючи на цей біль, іноді – робити ще більше.
Усміхатися, слухати музику, пити вино, міцно спати вночі. От лише сниться
іноді, що насправді новини про смерть були помилкою. Вночі той, хто загинув,
раптом повертається – і доводиться ще раз і повністю переживати його смерть. Уже з їхніх спин стає
зрозуміло: трапилося щось погане. Вони напружуються і дерев’яніють. Знову
засвічується екран смартфона з жахливою звісткою, його передають із рук в руки.
Їхня частина залу западає в глуху тишу. Вони перестають дихати, застигають. «Що трапилося? Хтось
загинув?» «Поки що про це не можна
говорити». На сцені відбувається
літературна подія. Публіка реагує на звучання слів, посилених мікрофоном, на
ритм поезії, на несподівану фонетику – публіка сміється, наелектризовано ловить
кожне слово. Екран із жахливою звісткою
підносять до Т. Перед тим, як їй його показати, дбайливо кладуть їй на плечі
свої теплі долоні. Нахиляються до неї, торкаються її волосся щоками. Оточують
її з усіх боків – ніби подають їй себе як опору перед вибухом, в неуникності
якого не сумніваються. Т. безгучно ридає.
Закриває обличчя долонями. Нею трусить. Але вона не видає жодного звуку. Вона
схиляється, ще більше ховається в темряві приміщення, її прикривають постаті
тих, хто поруч. «Що трапилося?» «Поки що не можна казати». Смерть відчувається не
менш гостро навіть коли не знаєш, хто саме помер. Коли стаєш свідком раптового
геологічного зсуву втрати. (Сьогодні я прочитала в новинах, що мешканцям
швейцарського села Брієнц наказали негайно покинути свої домівки, бо два мільйони
кубометрів гірської породи з гори над селом от-от зійдуть у
долину. Втрата – це завжди покидання домівки, навіть якщо не рушаєш із
місця. Що ж людина покидає, переживаючи втрату за втратою?) Т. витирає сльози, кілька
разів глибоко вдихає і протяжно видихає повітря. Вона виходить на сцену і з
тією ж інтонацією, що раніше, оголошує наступний виступ. Їй вдається сховати
усі ознаки того, що вона переживає. Трохи згодом, того ж
вечора, вона полегшено усміхається, міцно стискаючи келиха з вином. Лише має ще
більш виснажений вигляд, ніж зазвичай. «Йшлося про іншу людину.
Про людину з таким самим прізвищем. Але не про ту. Сталася помилка». Ці погляди дуже виразні.
Гостре зацікавлення, придивляння, пильність, навіть захват – так дитина
роздивляється здоровенного жука або жирну салатову гусінь, тицяючи в неї
паличкою, щоб дослідити ретельніше. Або остаточність жалю, розгубленості,
співчуття, коли споглядаєш інваліда або сироту – когось, кому вже неможливо
допомогти. «Вони всі травмовані. Всі,
всі. Що з ними буде далі. Проблеми лише починаються». Спершу я трактую цей
погляд, спрямований на мене через увесь стіл, як ознаку зацікавлення чоловіка жінкою, майже флірт. Він гострий і пристрасний. З
кутиків уст визирає усмішка. «Не знаю, чи можна таке
запитувати. Сподіваюсь, це не дуже образливо чи нетактовно», говорить він. «Що
ви почуваєте, коли опиняєтесь в країнах, настільки віддалених від війни? Коли
спостерігаєте це благополуччя, ці ресторани, ці вітрини крамниць, безтурботних
роззяв у дорогому одязі, які планують свій відпочинок? Вас це травмує? Це
мусить бути жахливий контраст! Як із цим справляється ваша свідомість?» Як пояснити, що далеко не
всюди в Україні війна виглядає так, як люди собі її уявляють, керуючись
знаннями про світові війни, кінохроніками і старими фотокартками? В парках буяють щойно
висаджені садівниками тюльпани усіх можливих сортів і відтінків. Люди гріються
на сонці, валяються на газонах, п’ють комбучу з десятком смаків (кава, чорниця,
малина, манго, груша, вишня, сосна, базилік). Дівчата вигинають свої тіла на
скляному мостикові Кличка заради фотографії для Інстаграму. Люди розкуповують
книжкові новинки, квитки на концерти і в кінотеатри. У
винотеках гостям пропонують вина класу Superieur і гідну уваги
«резерву». Собаки здебільшого добре виховані, підстрижені й одягнуті в
комбінезони. Просто коли звучить
сирена, діти спускаються в шкільні бомбосховища. І майже щоночі доводиться
прокидатись від вибухів, вгадуючи, чи уламки ракети влучили в житловий будинок.
І постійно живеш із тривогою за надто велику кількість знайомих, які на фронті.
І до стоматолога свого поспішаєш не за графіком, тому що довідуєшся, що він
записався добровольцем-парамедиком, і його будь-якої миті можуть викликати. І
цвинтарі розростаються, ніби це вони стали живими організмами – щодня
змінюються їхні обшири, випинаються нові пагорби могил. І зустрічаєш в метро
людей без кінцівок, з пораненими обличчями. І не маєш уявлення, коли і як це
нарешті закінчиться. І розумієш, що насправді вже не закінчиться ніколи. А ще виявляєш, що люди,
які виїхали, переживають усе інакше. Багато в чому їм набагато складніше. «Ви вже звикли до цього»,
звіряється мені знайома. «Ви вже навіть не реагуєте, для вас це таке буденне. А
я не можу передбачити, що зі мною станеться, що зробить моє тіло, що вичворить
моя психіка, якщо я приїду туди і почую сирену повітряної тривоги». Слухаєш кількагодинний
монолог своєї подруги, її надто швидку мову, що раз-по-раз спотикається і
збивається, її надто голосний сміх (вона сміється в особливо складних для
сприйняття місцях), спостерігаєш її смикані і безладні рухи, її завмерлий,
позбавлений блиску погляд. Їй довелося геть усе перевинаходити. Реєструватися в
десятках установ, шукати помешкання і роботу, дитячий садок для сина, няню,
лікарів, розбиратися з системами оподаткування і страхування, соціальними
пільгами, з дозволами і обов’язками. Вони з хлопчиком постійно хворіють, до
лікарів потрапити неможливо, і це коштує всі її гроші. До того ж, вона не може
дозволити собі хворіти, бо мусить працювати. За кілька місяців вона довела до
перфектності свій рівень відразу кількох іноземних мов. Самотужки зробила
ремонт. Перевезла меблі. Вона вже цілий рік нормально не спить – всього по
кілька годин щоночі. Схоже, у неї депресія. Їй виписали вже треті
антидепресанти, але їх неможливо дістати. А від перших двох вона непритомніла і
кольори змінювали свою насиченість, а речі починали ворушитись. Син за кілька
місяців почне ходити до школи, і тоді доведеться знову змінювати спосіб життя,
а його няня вирішила переїхати до іншої країни. Вона теж українка. До того ж,
вагітна. Взагалі-то моя
подруга – письменниця. Але вона сама вже про це давно забула. «Я постійно розповідаю»,
раптом говорить вона і дивиться на мене збентежено. «Розкажи щось про себе. Як
ти?» Я намагаюсь збагнути, що
цікавого можу їй розповісти. Але у
мене нічого особливого не відбувається. У мене
все добре. Справді. «Зараз я відповім на ваше
запитання!» – палко вигукує Богдан. Це невисокий худий хлопчина з палаючим
поглядом, бандурист. – «Зараз я вам усе поясню – і ви зрозумієте». Він швидко знаходить те,
що шукає, у себе в смартфоні, і вголос читає німецький переклад «Заповіту»
Шевченка. Як понесе з України У синєє море Кров ворожу… отойді я І лани і гори – Все покину, і полину До самого Бога Молитися… а до того Я не знаю Бога. Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте. Богдан підводить погляд на
своїх співрозмовників і ковзає збудженим поглядом великих темних очей з обличчя
на обличчя, шукаючи на них ознак того катарсису, який щойно пережив сам. «Тепер ви зрозуміли про
Шевченка?» Професор, журналіст і
власник книгарні з австрійського міста почуваються ніяково. Це видно з їхніх
ввічливих усмішок, з вагання на їхніх лицях. Звичайно, вони почули те, що
почули – не більше й не менше. Наївну застарілу поезію поета-романтика XIX
століття. Агресивні меседжі, мову ненависті, невигадливий пафос. «Ви це відчуваєте? Ви це
бачите?» – аж підстрибує на місці Богдан. – «Як він міг ще тоді знати? Це ж
саме те, що відбувається зараз. Так, наче переглядаєш документальні кадри,
онлайн-трансляцію з місця події. Все, все, до найменшої деталі – буквально все
істинне. Тепер ви розумієте?» Анна стала моїми колесами,
а я – її компасом. Вона погодилась взяти мене з собою до свого автомобіля, яким
разом із донькою поверталась до Києва з Берліна. Анна прожила в передмісті
Берліна сім місяців. Навігатор працював лише в моєму смартфоні, і Анна постійно
повторювала, що без мене ця подорож виявилася б
неможливою. Час від часу Анна
зідзвонювалася зі своїм чоловіком, який чекав на дружину і молодшу доньку в
Києві. Було чутно, що вони розмовляють українською з акцентом, що ця практика
для них нова. Але вони робили це не для мене. Анна народилась в Криму,
її чоловік – із Харкова. «Я думала про це вже
давно», сказала вона мені. «Особливо в Берліні. Мені було нестерпно чути на
вулицях росіян. Я опинилась в чужому місці через війну, яку Росія почала проти
моєї країни. Мені було фізично складно продовжувати розмовляти з ними однією мовою.
Мене це отруювало. А потім стався теракт в Оленівці. І я сказала своїм:
вирішуйте за себе, але я відтепер розмовлятиму тільки українською. І вони до
мене пристали». Мій навігатор все одно
повів нас помилковою дорогою. Після цілого дня подорожі, ми опинились у чорних
лісових нетрях, на вузьких битих стежках біля польського кордону. Фари
вихоплювали щільні стовбури дерев і нерівності ландшафту. Це скидалось на сон.
І ми були близькими до відчаю. Впродовж попереднього дня
Анна розповідала мені свою історію. Про те, як пакувала речі, не уявляючи, куди
саме вивозить дітей. Про кілька діб стояння на кордоні. Про
першу родину, яка погодилась їх прийняти – і про те, як господар
рекомендував Анні якомога рідше виходити на вулицю і уникати спілкування з
сусідами, натомість дедалі більше завантажуючи її важкою фізичною працею. Розповідала про сусідів, з
якими зрештою познайомилась і до яких перейшла жити зі своїми доньками. Про
їхню гостинність, щедрість і делікатність. Про відчуття близькості більше, ніж
буває з близькими. Коли нас нарешті вистежила
машина з прикордонниками, і суворі чоловіки показали правильний шлях у напрямку
України – а вона вже чекала поруч, за кількадесят метрів – серед несподіваної
тиші я запитала себе, чому прості речі, сказані Анною, слова, які зазвичай
сприймаються як штампи і тривіальності, звучать з її уст так нормально. Вона говорила, що почала
жити по-справжньому. Що вперше відчула власну силу. Повірила в себе. Зрозуміла,
що вона – самостійна жінка, здатна керувати власним життям, здатна здійснювати
вибір і захищати тих, кого захистити мусить. Збагнула, що таке довіра і
близькість. І що означають стосунки з її чоловіком, до якого тепер
повертається. І що насправді важливе, а що – ні. Це не звучало смішно.
Навпаки – викликало повагу. Промовлені Анною прості слова мали саме той сенс,
який вона в них вкладала. Порівняння спроби ділитися
досвідом війни із переглядом порно – пересмикування і маніпуляція. Воно нечесне
у стосунку до небайдужих людей. Бо людина може зробити лише стільки, скільки може.
Аж стільки. І водночас: нехай порно –
це підміна, нехай це пасивний, безпечний спосіб долучитися до сильних
переживань, воно все ж викликає беззаперечну реакцію. Фізичну і безпосередню
реакцію, відгук тіла і мозку. На якусь мить відбуваються пробудження і
вмикання. На якусь мить людина, яка підглядає за найінтимнішими діями інших
людей, що мусили би бути прихованими від чужих очей, таки переживає з ними
певну близькість і спорідненість, таки торкається їхнього досвіду. Її нейронні
ланцюжки вибудовуються у схожих конфігураціях. Це і є співчуття. Але воно замішане на
соромі й почутті провини через порушення меж. І на тузі, пов’язаній із
відокремленістю від чужого досвіду. І на заздрості, бо виникає ілюзія, що саме
оті спітнілі актори, гарячково сплетені по той бік екрану, живуть і відчувають
по-справжньому, у всій повноті. Що саме їхні біль і насолода справжні. Порівняння із порно –
всього лише одна з метафор. Але чи не є метафора тим шляхом, що поєднує різні
рецептори, перекладає запахи в кольори і наближає досвіди. Липень 2023 |