www.ji-magazine.lviv.ua

Джудіт Батлер, американська філософиня та гендерна теоретикиня

Проєкт «Партизани культури» продовжує публікацію текстів, які присвячені стану війни РФ з Україною. Західні та українські інтелектуали обмінюються думками в єдиному проєкті, спрямованому на підтримку українців та спробу осмислення воєнного та поствоєнного. Проєкт реалізовано за підтримки Українського католицького університету.

Есей Ганни Арендт про насильство починається з рефлексії щодо історичних передумов, які, власне, і спонукали до написання тексту у 1969 році. Авторка зазначає, що сталося «технічне впровадження насильства», яке піднесло його руйнівну силу майже на немислимий рівень. Давайте поміркуємо над тим фактом, що, хоч ми й читаємо цей есей більш аніж через 50 років після його написання, він все одно лишається для нас істотним. Лише цього тижня Путін погрожував ядерним потенціалом, нагадуючи усім, наскільки небезпечним є подальше тримання ядерної зброї на землі взагалі. Арендт зазначає, що з новими технологічними формами деструкції змінилися самі умови ведення війни. Якщо одна сила використовує зброю масового ураження проти іншої, то обидві сили програють. Хоч які прицільні ядерні атаки, вони завжди виходять за межі своїх цілей, отруюючи та знищуючи землю та різноманітні живі світи. Вона загалом  скептично ставиться до ідеї про те, що ядерна чи біологічна зброя може бути засобом стримування. Немає жодного сенсу нарощувати ядерну зброю, проголошуючи, що лише ця стратегія ґарантує мир. Авторка не терпить такого пояснення, навіть зневажає, називаючи його «божевільною» позицією.

За вступом швидко йде наступний параграф, в якому Арендт визначає, що потрібно називати насильством і як його необхідно відрізняти від влади, сили або могутності. Насильство вирізняється перш за все тим, що воно потребує «засобів» – тобто знарядь, зброї, інструментів. Вона застерігає від того, аби дедалі деструктивніші технології розглядалися як засоби досягнення іншої мети – політичної. Оскільки засоби впровадження насильства стають дедалі деструктивнішими, вони  є загрозою для майбутнього світу як такого. Отже, якщо, наприклад, ми стверджуємо, що ядерна зброя не є ані хорошою, ані поганою, але стає такою в контексті досягнення деструктивних цілей, то ми оминаємо те, що саме нарощування такої зброї та її руйнівного потенціалу стає дедалі небезпечнішим для майбутнього світу. Можна прагнути досягти лише певних цілей за допомоги військових технологій, але наслідки людських дій не завжди передбачувані; вони часто виходять поза заплановані межі. «Насильство, – каже вона нам, – приховує у собі також додатковий елемент свавілля»[1]. Взаємне винищення тепер є не лише ідеєю, а й конкретним ризиком, що його представляють майже усі форми сучасного ведення війни, частково залежно від того, хто саме має доступ до такого типу зброї.

Ми могли би сказати: чи не потрібно нам знати, що мотивує людей воювати, аби зрозуміти, чи ці жахливі руйнування, про які вона каже, справді можливі? Вона ж стверджує, що не потрібно шукати мотив війни в психології; і заразом звертається до Фройда та Кляйн: не потрібно розкривати жодного бажання смерті та жодного джерела агресії, аби відповісти на питання «навіщо війна»? І тут вона ймовірно також опосередковано посилається на відому дискусію між Фройдом та Айнштайном 1933-го року «Навіщо війна?». Також вона відкидає ідею про те, що роззброєння знищило б дуже багато прибуткових галузей, проте міркує, що це, ймовірно, до певної міри може мати місце і це важливо. Що її найбільше турбує – так це факт, що війна розглядається як останній мовник у конфлікті, і що ми маємо ще знайти або винайти інший тип мовлення, іншого кандидата для останнього слова. Однією з причин, чому ми не знаходимо такої альтернативи, є державний суверенітет. Суверенітет врешті-решт захищається війною, але що як держави були б засновані не на принципах суверенітету, а через серію угод? Щонайменше в цьому контексті Арендт виступає ясно: суверенітет, заснований на ідеї національної держави, є помилкою. Він пов’язаний з правом держави захищати себе будь-якими необхідними засобами включно з будь-якими засобами війни. Клас експертів розглядає гіпотетичні сценарії знищення в ім’я стратегічної теорії – те, що тепер стало теорією ігор. Ці припущення посилюють хибне враження, ніби ми тримаємо контроль над усім, що відбувається впродовж війни, – особливо коли використовуються нові деструктивні технології.

Арендт вже казала нам, що людські вчинки мають наслідки, які завжди до певної міри є свавільними та випадковими, не до кінця передбачуваними. Тепер вона додає до цього формулювання: те, що ми називаємо «подіями», має бути визначено порушенням звичних процедур та практик. Це означає, що науки з прогнозування не можуть завжди знати наперед, що станеться, але також вони не можуть осягнути непередбачуваність наслідків людських вчинків та руйнівний характер історичних подій. Вона йде далі і пише: «кожен вчинок… і кожен нещасний випадок неодмінно руйнує усю модель, в межах котрої розгортається прогноз та де він знаходить свої докази»[2]. Не дотримуючись лівих поглядів, Арендт все ж цитує кількох марксистів, які виходять з доктрини історичного детермінізму: Прудона, Енґельса та навіть Чомскі. Щойно ми попадаємося на гачок наук з прогнозування, зазначає вона, «наш здоровий глузд присипляється», що означає, що ми втрачаємо нашу здатність судити та розуміти різницю між тим, що реально та що не реально, відрізняти правду від неправди.

Вона вважає, що прискіпливіший погляд на насильство як частину політики є необхідним, хоч і з’явився запізно. Адже багато людей апелюють до насильства так, ніби вони знають, що це таке, і ніяких подальших пояснень термін не потребує. Ми не можемо більше удавати, що насильницький конфлікт, наприклад, відбувається лише у певний час та у певному місці, а потім настає мир. Що, як зараз війна та військові можливості стали центральними для суспільства, яким ми його знаємо? Що, як те, що ми звемо миром, є насправді продовженням війни – просто іншими засобами? Якщо національні держави вимірюють свою політичну силу озброєнням, то вони підтверджують зведення політичної сили лише до військового потенціалу. Річ не в тім, що суверенна держава має у своєму розпорядженні нищівну зброю, а радше в тім, що акумуляція нищівної зброї є ознакою державної сили. Таке злиття воєдино влади та насильства є помилкою, – каже нам Арендт. І більша частина цього есе присвячена положенню про те, що влада має бути відокремлена від насильства.

Есей Арендт починається із занепокоєння щодо національних держав та їхніх ядерних та біологічних форм ведення війни. Але на півдорозі вона виступає проти того, що називає версією лівого мілітаризму. І вона зазначає, що Маркс лише вважав, що насильство може передувати революційним змінам, проте вони не є причиною тих змін. Люди повстають з інших причин, і важливо це враховувати. Деякі філософи_ні та історики_ні помилялися, на її погляд, уявляючи, що насильство є креативною силою, чимось необхідним для здійснення революційних змін.

У цій другій частині нам пропонується нова концептика, новий спосіб розмежування влади та насильства, який уможливлює утвердження влади та політики без утвердження насильства. На її думку, політичні філософи надто довго погоджувалися з тезою, що вищою формою влади є насильство і що всі держави покладаються на насильство, аби зберегти владу. Вона дивовижним чином перевертає це визначення, пориваючи з довгою історією, і тим самим демонструючи нам, як цей розрив стає можливим. Наші звичні способи мислити владу, ті способи, що дійшли до нас крізь історію, представляють владу як правило – це правило складається із надання наказів, і здатність примусити когось підкорюватися чиємусь наказу зрештою залежить від насильства. Але що, як це було помилкою? Ось це питання вона ставить. Вона також повертається до іншої історії – власне, до історії римського міста-держави, яке керувалося як поліс, де ані влада, ані закон не залежать від різниці між тими, хто надає накази, і тими, хто підкорюється. Командна структура влади є лише однією з форм. Але є й інші. Закони, яким підкорювалися громадяни, мали бути такими, на які громадяни зголосилися. Коли люди підкорюються закону, вони виражають свою згоду із тим, чому вже підкорилися.  Історія згоди продовжується у формі покори. Таким чином закону не підкорюються мимоволі (зауважимо тут, що це стосується тих громадян, які допомогли їх створити або явно на них зголосилися, а не тих, хто залишив місто-державу). Коли народ створює закони, ті закони виражають його свободу, його прагнення, і коли народ підкорюється цим самим законам, він продовжує їх обирати та охоче відтворювати їх. Тож підкорення, в ідеалі, є не примусовим, а обраним. Я створив цей закон, якому я тепер підкорююся. Звісно, це кантіанський момент. Але для Арендт це також акт творчості, тривала практика згоди, і цей креативний вибір стає центральною частиною того, що Арендт розуміє під владою. Я б сказала, що це спосіб наполягати на «владі народу», але це незграбно пов’язало би її з тими самими соціальними рухами, які вона засуджувала кількома сторінками раніше. Насправді, наскільки вона була далекою від тих рухів, з якими відмовлялася знатися? І як ми, сучасні читачі, читаємо її проти її волі, наголошуючи на союзах, які вона могла би укласти, але не стала.

Те, як вона визначає силу проти насильства, на мій погляд, є досить примітним. Держави, які правлять за допомогою насильства, а не за згодою, є найбільш безсилими. Влада здобувається через чисельність, через те, що люди приєднуються до створення, перетворення чи підтримки уряду. Влада залежить не лише від згоди на неї, а й від збільшення кількості людей, які погоджуються, обирають, дають свій дозвіл на ту форму правління, в якій вони хочуть жити. Таким чином, влада ґрунтується на свободі, але не на свободі того чи іншого індивіда, не на свободі як особистій волі. На її думку, цією свободою потрібно ділитися. Вона не називає це колективом, але ми могли би нині це так назвати. Вона називає це множинністю або неоднорідністю волі, або дією у згоді. Коли держави правлять за допомогою насильства, коли вони використовують поліцію чи збройні сили, щоб утримати себе при владі, вони виявляють своє безсилля – тобто той факт, що ними не керує народ, і що народ не погодився, аби ця влада ним керувала таким чином. Насильство може спрацювати на утримання діючого режиму при владі тільки тоді, коли сам режим може покладатися на певних людей, які складають основу влади діючого правителя і які активують «засоби», що і тримають цього правителя при владі. Лише насильство не утримує при владі нікого, оскільки для насильства потрібні як технології, так і ті, хто готовий використовувати їх у деструктивних цілях.

Я пишу це, оскільки Росія продовжує бомбити будівлі та житлові будинки по всій Україні, продовжує стріляти в людей, які вимушено тікають, виявляти місця масового скупчення людей (театри та школи), аби знищити ці споруди та життя в них. Ми розуміємо, що деякі російські солдати не знають, навіщо вони воюють, що танцюристи та журналісти виступають проти російського режиму, і що корпорації, включно з нафтовою промисловістю, виступають проти путінської війни. Ті, хто прагне знайти дипломатичні шляхи виходу з війни, просили Росію взяти на себе зобов’язання не застосовувати ядерну та біологічну зброю, але таких гарантій не було надано. Ця війна має закінчитися – і якнайшвидше, – але ситуація залишить перед нами деякі арендтські питання: солдатам, які вбивають і калічать, доведеться запитати себе [або їх запитають], чому вони не склали зброю, коли побачили, які руйнування вони особисто спричинили або наказали спричинити. Чому вони не об’єдналися у відмові від цієї війни, посприявши тому, щоби акти громадянської непокори переросли у солідарність руху опору. Ми знаємо економічні стимули та пропагандистські війни, і ми можемо у цьому напрямку раціоналізувати їхні дії. Але якщо Арендт має рацію, то ніщо, окрім відмови продовжувати військову службу, не може більше бути виправданням для російських солдатів. Дикі страйки, які ми зараз спостерігаємо в російських індустріях, в ідеалі могли б поширитися на саму російську армію – і навряд якісь інші дії робітників знайшли би більш радісне схвалення. Втім, зрештою, це цілком наша відповідальність – домогтися роззброєння і переконатися, що ніхто не зберігає біологічну чи ядерну зброю в резерві, досягти заборони її використання як важелю переговорів.

Арендт посилалася на «засоби», необхідні для насильства: знаряддя, інструменти, технології, які у 20-му та 21-му століттях впроваджували масове винищення, масову смерть, та які можна використовувати, аби примусити групи людей до підкорення. Коли Арендт вперше каже про ці «засоби», вона має на увазі біологічну та ядерну зброю. Але далі вона розширює значення цього терміну: усі держави, які керують за допомогою загрози насильства, залежать від насильницьких технологій. Прикро, що Арендт так погано думає про Фанона і має абсолютно невірне враження про рух Black power, адже її погляди могли би бути використані для критики поліцейських держав, а також держав, які тримаються на своїх в’язницях, карцеральних держав та всіх авторитарних і тоталітарних режимів. Направду, якщо ми розглянемо насильницьке поводження з мігрантами на кордоні, ми, ймовірно, зможемо більш чітко побачити, як насильницька державна влада працює відповідно до власних цілей, прагнучи розширити свою територію. Це одна з причин, чому вона стверджувала не лише тут, а й в інших місцях своєї роботи, що саме існування національної держави залежить від військових/технологічних можливостей самозахисту (отже, мілітаризації) і від постійного прагнення розвивати руйнівні технології в запеклій конкуренції, яка загрожує всьому людству, землі та всім живим створінням. Поза та на противагу національній державі, Арендт уявляє держави як місця, де укладалися та підтримувалися угоди. На її думку, держава – це сукупність відносин з іншими державами, і ці відносини регулюються не однією державою, а міждержавним порозумінням, якщо не угодою. Виходячи з її поглядів на владу, лише той народ, який діє злагоджено, може визначати свій уряд, таким чином роблячи народний суверенітет основою будь-якого державного суверенітету. Це мало б означати, що ми підтримуємо Україну, бо ми підтримуємо український народ у їхній реалізації народного суверенітету. Держави повинні бути пов’язані одна з одною таким чином, щоб відображати можливість глобального миру та роззброєння, жити разом попри кордони і відмовившись від практики заганяти будь-кого в умови неприналежності до якоїсь держави. Нам далеко до такого світу. Але якщо ми так і не зможемо мислити у цьому напрямку, то наші думки, наш розум, також стануть жертвами цієї війни.

 У своєму есеї про насильство Арендт повертається до ідеї, що дія є альтернативою насильству. Нам нагадують, що вона постійно просила замислитися над тим, що є випадковим, необов’язковим і неочікуваним у ході історичних процесів. Втручання людини є одним із таких випадків. Вона каже нам, що не насильство зупиняє деструктивні процеси, як дехто вважає, – натомість дія має таку владу. Дійсно, і справа не лише в тому, що дія має таку владу: дія визначається як ця сама влада. Коли Арендт приходить до найповнішого визначення влади в цьому другому розділі, вона стверджує, що «влада відповідає здатності людини не просто діяти, а діяти узгоджено»[3]. І далі, на противагу формам ліберального індивідуалізму та лібертаріанства всіх видів, вона пише: «влада ніколи не є власністю індивіда; вона належить групі й існує лише до того часу, поки група тримається разом»[4].

Навіть коли ми говоримо, що хтось перебуває при владі або прийшов до влади, ми робимо певну граматичну помилку, оскільки будь-хто при владі є з тієї причини, що багато людей підтримують перебування цієї особи при владі. Саме з групи, можливо асамблеї чи зборів виникає влада – і якщо там немає нікого, хто міг би підтримати особу при владі, та втрачає владу. Звісно, влада відрізняється від насильства, бо ті, хто застосовує насильство, щоби зберегти своє місце в державі, не мають влади, але мають технології руйнування. У тій мірі, в якій люди потрібні для управління та відтворення тих поліцейських сил, тих армій, тих в’язниць (моє доповнення), вони відтворюють насильницьку державу – а отже мають силу для страйків, силу діяти узгоджено, думати, судити та діяти таким чином, щоби можна було покласти край відтворенню насильницького режиму. Отже, саме народна влада, визначена як узгоджена дія, пропонує альтернативу насильницькому поваленню. Насильство, на думку Арендт, завжди є інструментальним: технологія збільшує і заміщує силу людини. «Владна структура уряду зберігається доти, – стверджує вона, – доки накази виконуються, а армія та поліцейські сили готові застосувати зброю»[5]. І тим не менш, вони можуть відмовитися виконувати свою роботу. «Несподіваний драматичний розпад влади, що перетікає в революцію, немов спалахом світла оприявнює, що громадянська непокора – законам, правителям, інститутам – є лише зовнішнім проявом підтримки та згоди»[6].

Арендт закінчує цю другу частину есею твердженням, що влада та насильство є протилежностями, зазначаючи, що «там, де одне править абсолютно, інше – відсутнє»[7]. Що можна винести із такого формулювання? Опозицією до насильства є не ненасильство, а влада. І цю владу слід розуміти як узгоджену дію певного роду – спільну дію людей, яка породжує саме ті закони, яким вони добровільно підкорюються. Вони активні, інституційні та добровільно підкорюються – тому що те, що вони вирішують, у певному сенсі є вільними рішеннями, і правила, за якими вони живуть, є тими, які вони стверджують вільно. І саме тому, що закони залежать від людей, люди також можуть відкликати свою підтримку цих законів. Це призводить до того, що вона називає громадянською непокорою, але інші можуть розглядати це як анархістське положення в основі народного суверенітету – на відміну від державного суверенітету. Чимало ключових концепцій Ганни Арендт випливають із цього погляду на колективну чи народну владу – її погляди на громадянську непокору, революцію та демократію. Більш ніж шкода, що вона не могла побачити цю саму дію свободи в рухах за громадянські права та за права темношкірих у 1960-х роках.

Есей Арендт «Про насильство» протиставляє владу та насильство, але також прагне показати, наскільки центральною є ідея дії, особливо узгодженої дії, для її погляду на політику та її розуміння влади як, зрештою, ненасильницького концепту. Здається малоймовірним, що її погляд на владу буде прийнятий широким загалом. Здається, вона думала посприяти змінам у світі, показавши, що влада – це не насильство, і що насильство не може діяти без підтримки як технологій, так і людей. Ця ідея дії виявляється центральною в її осмисленні брехні в політиці. Дія, каже вона нам у есеї, присвяченому цій проблемі, завжди є питанням створення чогось наново, здійснення чогось, встановлення чогось у світі. Це суміш креативності та свободи, а також додаткова версія світотворення. Дія перериває існуючий процес, щоб запровадити щось нове, щось, що перекроює саму рамку для дій, яка існувала раніше. Це працює як перерва, що встановлює розрив історії. Щоби відірватися від історії, треба вміти уявити історію інакше, а зробити це – означає відійти від того процесу, що призвів до цієї точки дії. Це означає, що контекст, у якому ми діємо, не детермінує дії, і що іноді, особливо у випадку справжньої дії, один контекст розривається та залишається позаду, щоб інший міг розпочатися. Хтось може сказати, що на місці лишаються факти, і це правда, але уява може переконфігурувати ці факти або організувати їх іншим чином. Діяти означає застосовувати владу, аби змінити факти, які ми приймаємо як неминучі, особливо коли це історично сформовані факти, які сприймаються як належне. Щоби змінити світ, ми повинні відкинути світ таким, яким він є, але щоби відкинути його таким, яким він є, ми також повинні знати, яким він є і яким він може бути. Ми відмовляємося приймати поради тих, хто постійно говорить нам: «але це влаштовано ось так; це шлях світу». Бо вони сприймають статус-кво як факт, який намагаються заперечити лише істерики чи маніяки. Можливо, в умовах війни слід вивести вислів: діяти так, щоби зруйнувати рамки війни. Думайте поза її стратегіями та іграми, щоби демонтувати їх повністю. Можливо, настав час бути нереалістичним – від цього цілком може залежати майбутнє землі та спільного життя.

Примітки:

[1] Arendt H. (1970). On Violence. San Diego, New York, London : A Harvest/HBJ Book. – p. 4.

[2] Ibid., p. 7.

[3] Ibid., p. 44.

[4] Ibid., p. 44.

[5] Ibid., p. 48.

[6] Ibid., p. 49.

[7] Ibid., p. 56.

Джудіт Батлер – американська філософиня, гендерна теоретикиня, професорка кафедри Максін Елліот Каліфорнійського університету в Берклі. Авторка книг «The Force of Nonviolence: An Ethico-Political Bind» (Verso Books, 2020), «What World is This? A Pandemic Phenomenology» (Columbia University Press, 2022). Текст надано авторкою, переклад публікується за її згоди.

Переклад: Юлія Коваленко.

Редактор(ка): Юлія Куліш, Вадим Мірошниченко.

13 04 2023

http://korydor.in.ua/ua/stories/chy-mozhe-pro-nasylstvo-arendt-shchos-rozpovisty-nam-sohodni.html