Юліане Фюрст

На краю колишньої імперії

Я давно хотіла відвідати Львов. Написавши це речення, відразу ж зупинилася, відчувши якусь провину. Надворі квітень 2015-го, й ось уже рік Україна і Росія перебувають у стані війни, що ставить Україну на межу виживання як держави. Львов – російська назва міста, котре існувало і в часи Габсбурґів, і в радянську епоху, і яке менш ніж за сто років з німецько-австрійського Лемберґа перетворилося на Львів. За ці ж сто років воно втратило практично все своє численне єврейське населення – у період нацистських звірств, і поголовну більшість польського населення – внаслідок сталінських депортацій. Потім воно стало найнерадянськішим з усіх радянських міст. Непокірне дитя, що його раз у раз намагались укоськати, так ніколи й не підкорилося. Львів слугував найзахіднішим форпостом Радянського Союзу, був осередком та інкубатором українських націоналістичних настроїв, оригінальної народної культури. Вів перед, коли виборювалася незалежність України у 1991 році, ініціював боротьбу проти фальсифікованих Віктором Януковичем виборів у 2004-му, перебував у аванґарді Євромайдану, котрий спричинив падіння Януковича 2014 року. Якихось пару місяців тому, коли Росія вперше порушила українські кордони, захопивши Крим, я дорікнула представникові «Lufthansa» за оголошення польоту «Во Львов». Через два десятиліття після здобуття Україною незалежності чи не має найукраїнськіше з українських міст називатися українським іменем?

І – так, я теж сприймаю Львів як Львов. Адже колись Львов був політичною та географічною частиною імперії, в якій міжнаціональною мовою спілкування була російська. Мені хотілося дослідити цю віддалену околицю імперії, котра цілком очікувано породила велику і довготривалу спільноту гіпі. Я хотіла віднайти чудового легендарного Аліка¹ і колишніх скандально відомих Мотогіпі² – щось на кшталт українських Easy Rider. Я бажала дізнатися, що відбулося, коли всесвітній рух дітей квітів перетнувся з українським націоналізмом і радянською реальністю. У цьому сенсі я справді прагнула відвідати Львов – не Львів і не Лемберґ. Я хотіла вивчити радянське. Це зовсім не була та причина, з якої до Львова з’їжджалися радянські гіпі. Вони приїжджали сюди, аби глянути, як далеко на Захід – і, отже, від совковості – можна втекти як географічно, так і метафорично. Та обставина, що Львів міг похвалитися затишними й доступними кафе, де гіпі просиджували без діла багато годин поспіль за чашкою чорної кави, і те, що загалом це чарівне маленьке місто більшою мірою було австрійським, аніж російським, – все це сприяло тому, аби почуватися причетним до гіп-системи. Ближні околиці продукували добрий врожай опіуму, що приваблювало також і специфічні компанії. Львів був значно ближчим до того Заходу, яким його уявляв собі радянський піпл.

Справді, щойно подорожній наближається до Львова зі сходу – в моєму випадку з Києва – одразу відчутно, як Львів захоплює своєю нерадянською естетикою. Важко навіть уявити, що місто, де кожен брукований закуток випромінює чар габсбурзької епохи, колись було радянським. На додаток до своєї древньої химерності йому тепер притаманна атмосфера пробудженого міста, що дихає весною. Воно впивається оновленим життям – не на узбіччі радянського, а в центрі українських подій. Там, де колись була сіризна, тепер усе барви. Де колись домінували порожні прилавки, нині гамірні магазини й ресторани. Відреставровані будинки й храми чергуються з облупленими фасадами, з яких кришиться фарба – і це виглядає на Діснейленд. Приймаючи гостей Чемпіонату Європи з футболу 2012 року (зараз дивно уявити, що Донецьк, Київ та Львів разом працювали на спільну мету), місто витворило дива зі своєю інфраструктурою. Та все ж залишилося в ньому і щось від чарівної провінції, щось старомодне. Його вулиці ще не зіпсовані макдональдсами й старбаксами, натомість багато маленьких приватних кав’ярень, де вам запропонують нескінченні варіації унікальних кавово-шоколадно-вершкових коктейлів. Поруч зі сувенірними крамницями знайдеться магазин автентичних продуктів, де продають жирну східноевропейську салямі та мариновані огірочки у величезних скляних банках. Ціни приємно здивують.

Неможливо, приїхавши до Львова, не зустрітися з Аліком. Алік – життя й душа львівської гіпової спільноти. За останні роки він став чимось більшим. Він – невід’ємний додаток до путівника «Lonely Planet» Львовом. Гості з усього світу відчули на собі гостинність Аліка. Його енергія й ентузіазм могли би стати мотором всесвітнього гіпі-руху. Але доля розсудила так, що Алік з’явився у Львові, місті на краю радянської імперії. Тож він не лише знаменитий львівський гіпі, а ще й типовий продукт реґіону, котрий історики традиційно іменують прикордонними землями або, жорсткіше, «кривавими землями». Справді, він буквальним чином продукт реґіональної історії з її війнами, насильством, націоналістичними й етнічними конфліктами.

Алікові батьки зустрілися в Німеччині. Зовсім юними вони, українські остарбайтери, працювали в селі на схід від Берліна. Німецька окупаційна адміністрація відправила їх із Києва на захід за тисячі кілометрів допомагати німецьким баверам, котрі потерпали в скрутному становищі, оскільки сини воювали на Східному фронті. Аліковим батькам сподобалася німецька родина, в якій вони працювали. З ними поводилися добре, і коли мати завагітніла, її від роботи звільнили. Старша сестра народилася в німецькому домі. В міру наближення Східного фронту зростав страх мешканців бауернгофа – таких різношерстих. Німецька ферма – це було все, про що вони відали. Червона армія і все те, що рухалося разом із нею, лякало невідомістю, чутки долинали жахливі. Отож іще за кілька літ до народження Аліка його життєпис відхиляється від радянського стандарту – оскільки ти син людей, які перебували в Німеччині навіть проти власної волі, ти вже був маркований у повоєнному СРСР. Якщо у вас є спогади, котрі не вписуються в офіційний кодекс, ви апріорі вважаєтеся небезпечним.

Остарбайтери приречені на вічне аутсайдерство. Спочатку вони були чужинцями в країні, яка вважала їх расово неповноцінними. Потім стали підозрюваними у зраді батьківщини, оскільки в них вбачали ідеологічно ненадійних громадян. Алікова старша сестра, народившись у Німеччині, носила в своєму паспорті штамп про ненадійність. Алік же народився через десять років у Львові, тоді вже геть радянізованому місті. Його родина на той час уповні пізнала, що таке «криваві землі» Центральної Європи. Перший солдат, з яким зіткнулись Алікові батьки, вилазячи з підвалу, де ховалися з родиною бавера, був їхній давній київський знайомий. Це здалося великим щастям. Але система була сильніша, ніж особисті зв’язки. Друг не міг уберегти від шестірень державної машини, яка кожному такому відводила своє місце. Батька мобілізували в штрафний батальйон воювати попереду інших підрозділів: їх штовхали в спину – вперед, на Берлін! – офіцери сталінської НКВС. Він був одним із перших, хто увійшов до міста, і першим із тих, котрі покинули його в поїзді на шляху до сибірських лаґерів. Алікову матір із дворічною дочкою теж відправили на схід – додому, в Київ. Але туди не втрапили. Матір арештували на першому ж контрольно-пропускному пункті, і вона чотири роки провела у в’язницях і таборах. Дівчинку віддали в дитбудинок. Через десять літ батько вернувся зі Сибіру і віднайшов обидвох у Львові. Коли у 1958 році народився Алік, це символізувало те, що в багатостраждальну родину прийшов мир. Можливо, тому Алік такий особливий. Він – доказ перемоги любові над війною.

У 1958 році війна була скінчена. Більшість українських партизанських груп, що понад десятиліття боролися з радянською владою в цьому реґіоні, розгромлено. Сталін помер, і Хрущов уже виголосив свою знамениту промову з осудом сталінських репресій. До певної міри, життя в Східній Європі нормалізувалось. Але пам’ять бентежить, а задавнені спогади тим більше. Алік ріс неспокійним. Це чудово, що дитина, народжена поодаль жорстоких репресій обидвох режимів, не стала заляканим конформістом, а виросла бунтарем. Алік не боявся протестувати. У віці семи років він голосно репетував, коли в школі-інтернаті (куди його зачислили, оскільки мати помирала в лікарні) їх пробували стригти – так, що його відпустили, дозволивши ходити з «непідходящою» стрижкою. Через кілька років він утік і місяць прожив зі старшими шибайголовами на порожніх дачах під Львовом; на життя заробляв, продаючи квіти на ринку. Аби приборкати хлопця, його відправили до трудового табору «на перевиховання», гамуючи бунтівний дух військовою муштрою. Те літо він провів зі старшими за себе хлопцями і там уперше зустрів юнаків з довгим волоссям. Важливо зазначити, що тоді буквально по руках ходив журнал «Вокруг света» зі статтею про гіпі й Сан-Франциско. Був вересень 1968 року.

В мене самої є особистий опосередкований зв’язок зі Львовом. Мої батьки, як і Алікові, підлягали насильницькому переселенню у повоєнний період. Мати народилася у Бреслау, що, як і Львів, розташований на роздоріжжі Східної Європи. Як і Львів, місто мало багатьох повелителів: Габсбурґи, Польща, Пруссія. Після Ялтинської конференції в лютому 1945 року Бреслау судилося стати польським містом, отже увійти до радянського блоку. До літа 1946-го останніх німців вигнали зі Сілезії – і Бреслау, ставши Вроцлавом, став мононаціональним польським містом. Моя дев’ятирічна мати разом з молодшими сестрами, тітками й родичами останніми виїхали на Захід у поїзді, що перевозив худобу. Вони опинилися в Ганновері, як і тисячі інших сілезців. Також мати у шкільні роки усвідомила, що її соціальний статус нижчий, аніж місцевих мешканців. Але повоєнна Німеччина – не сталінський Радянський Союз. До переселенців, котрі завдавали клопотів, ставилися як до жертв війни, яку щосили намагались забути. Та їх не вважали зрадниками або кимось нижчим за себе. Направду інтеґрація майже двох мільйонів німців зі східних земель є однією з історій успіху післявоєнної Німеччини.

Народжена на початку 1970-х років, я вже була не дитиною пари переміщених осіб, а нащадком тих, хто разом з усіма розвивав Мюнхен, квітучу столицю Баварії, котра стала їхньою домівкою у повоєнні десятиліття. Сілезія і Бреслау фігурували в моєму дитинстві як дивні нереальні місцини, що час від часу спливали в казках і коротких розповідях про дитинство моєї матері й бабусі. Наприкінці 1980-х, коли комуністичні режими стрімко почали руйнуватися, батьківщина моїх предків почала проявлятись на мапі – і політичній, і моїй, особистій. Саме тоді я дізналася, що Бреслау, практично порожній після війни, став домівкою для людей зі Львова. У процесі дивного обміну народами рідне місто моєї матері передали полякам, вигнаним зі Східної Польщі – нинішньої Західної України, і тоді ж так само порожній Львів дав притулок переселенцям з України й Росії, таких як Алікові батьки. Ми всі виявилися гвинтиками жорстокої каруселі у повоєнні роки.

Коли я виросла і пережитий біженцями досвід став регулярною темою обговорення в німецькому суспільстві, зрозуміла, що теж була продуктом цього досвіду, хоча й непрямим, більш віддаленим. Та невідомо, чи зацікавилася би я Східною Європою, якби не подорож до Сілезії у 1990 році. Чому моя мати хотіла відвідати втрачений будинок свого дитинства? Можу з певністю стверджувати, що вона жодним чином не прагнула реституції майна, на відміну від деяких колишніх мешканців Сілезії. На той час Асоціація німців-вигнанців (Verband der Vertriebenen) вже була впливовою консервативною політичною силою. Та наша сім’я ніколи не мала з ними жодних справ. Для матері подорож Сілезією було пошуком власної, дуже особистої родинної історії – історії, яку її власний батько не встиг звідомити, оскільки рано помер, і яку не хотіла розповідати її власна мати як надто болючу для неї. Для моєї матері Сілезія була тьмяним спогадом, затіненим казковими образами зі старих сілезьких легенд. Мені ж вона просто здавалася казкою.

Потім у нашому домі з’явилася Ганна. Професорка фізики, що – типово для епохи занепаду соціалізму – приїхала до Мюнхена, аби між семестрами у Вроцлавському університеті, де викладала, прибирати чужі будинки. Ганна зовсім не була схожа на прибиральницю. Також не була схожа і на професора фізики. Вона була дуже, дуже масивна і часто сміялася – і з того, і з сього. Вона запросила нас до Вроцлава пожити в її квартирі. Моя мати, не роздумуючи ані хвилі, прийняла пропозицію.

Нашим автомобілем, зареєстрованим у Західній Німеччині, ми вирушили на схід, тоді ще через НДР, в уже некомуністичну Польщу. Зупинялися оглянути німецькі цвинтарі, зазирнути в костели з німецькими написами. Дехто з обивателів починав з нами розмову. Вони здогадалися, що ми туристи-репатріанти. Дехто погрожував кулаком, побачивши німецькі номерні знаки. Вони вважали, що ми збираємось вимагати щось повернути собі. За кілька днів прибули до міста, де народилися мої мама й бабуся. І вийшло так, що ми, родина сілезьких вигнанців, оселилися на підлозі в квартирі львівських вигнанців – типово соціалістичному житлі, забитому темними меблями фабричного виробництва з маленькими мереживними серветками, накинутими на столи й комоди. Всі були веселі, хоча й збентежені та дещо насторожені.

Коли Алік на початку 1970-х зустрів у Львові кількох гіпі, він відчув, що знайшов своїх. Все в цих людях інтуїтивно йому подобалося: довге волосся, подорожі, нехтування владою, стиль життя й ідеологія. Алік умить закохався в усе це і залишається закоханим досі. Дарма, що мав лише чотирнадцять років, він вирушив у дорогу, долучившись відтоді до обширної гіп-системи. Зразу подався до бунтівного Каунаса, де зовсім недавно довговолосий хлопець на ймення Ромас Каланта³ вчинив самоспалення, протестуючи проти радянського режиму. Побував на рок-сейшнах в Естонії. Зустрічався з легендарними гіпі зі всього Радянського Союзу, яких запросив до Львова – міста на краю імперії. Українці, росіяни, латиші, естонці, євреї стали його друзями, як це й заведено у світі, де на прапорах виписано гасла «Любов» і «Братерство». За іронією долі, Алік-бунтар з’явився, аби втілити ідеали радянської дружби та співробітництва в соціумі, котрий провалив ці ідеали. Те, що не вдалося здійснити радянським чинникам, вдалося гіпі – інтеґрувати Львів у розлогу радянську систему. Єдина відмінність полягала у тім, що гіп-система не бажала ставати радянською.

Гіпі вдалося подолати навіть те, що двигало опозиційним Львовом – український націоналізм. Звісно, була певна спорідненість із тими, хто виступав за самостійну Україну. Звісно, більшість гіпі не переймалися довговічністю радянської системи. Вони зазвичай інстинктивно співчували слабким, а націоналісти в той час були у меншості. Та насправді для них не було нічого понад ті привабливі життєві можливості, що їх пропонував гіповий світ.

Волдмур⁴ виріс у родині переконаних націоналістів. Вечірні розмови за сімейним столом у часи дитинства щоразу торкалися недавніх звірств радянських спецслужб. Вся його родина після війни змушена була переписувати біографію, аби уникнути депортації. Він ладен був зненавидіти все російське, що його втілювало в собі радянське. Він чинив так, як йому радили. Любив Україну і ненавидів Росію, але щось підказувало, що він так і не дізнається відповіді на головне питання: в чому сенс життя з усіма його стражданнями й несправедливістю.

Якось одного чудового дня Волдмур зустрів в університеті кількох диваків. Вони ідентифікували себе як гіпі. Цілими вечорами обговорювали сенс життя. Ставилися одне до одного з повагою та добротою. Ненавиділи радянську систему, але ця ненависть не була чимось визначальним в їхньому житті. Уперше Волдмур знайшов віддушину для свого гніву, з яким ріс, і, на його подив, цей гнів розсіявся під впливом атмосфери цього товариства. На якийсь час він відклав убік свій активний український націоналізм. Якщо доти коло його спілкування було всуціль українське, то у строкатій гіповій компанії виявилося багато росіян та євреїв, і це не мало жодного значення. Важливо було лише те, що у державі, котра завдає людям стільки страждань, він знайшов однодумців, які розмірковують про ті самі речі, люблять одне й те ж і дають одне одному прихисток. Частково допомагало й те, що дехто досліджував інші рівні реальності за допомогою «натуральних речовин», на той час легкодоступних у Львові.

Коли я вперше приїхала до Львова, дух єдності витав у повітрі. Було літо 2012 року, Україна разом із Польщею провели фінальний турнір на Кубок Європи з футболу. Я з Німеччини, країни, де божеволіють від футболу. А ще – з Мюнхена, який пишається своїм Bayern Мünchen, клубом світового класу. Та все ж я байдужа до гри і дещо скептично ставлюся до її фанатів. Але тут змушена була визнати, що футбол безсумнівно приніс багато радості Львову. Справді, у міста все ще паморочилося в голові від подій, що відбулися. Прапори всіх країн-учасниць розвівалися повсюди, дарма, чи виграли їхні команди, чи ні. Еге ж, здавалося, нікому не цікавий результат – лише сам факт того, що відбувається гра. А також, що відбувається вона в Україні – форпості Європи, епіцентрі прикордонних земель, країні, мешканці якої пам’ятають, що колись вони були на мапі «ніхто й ніде». Упродовж цих кількох тижнів вони були «кимось». І Європа однаково пам’ятала Донецьк, Київ, Одесу і Львів, як і Варшаву, Краків чи Ґданськ. Чемпіонат з футболу об’єднав Україну та її європейських сусідів. Це було так, що здавалося, наче майбутнє ось-ось настане – але скоро виявилося, що ні. Наступного разу, коли я через два роки прилетіла до Львова, Донецьк перебував з іншого боку лінії фронту з ним і з Києвом, а Крим анексувала Росія. Прикордонні землі знову стали «кривавими землями», хай навіть сам Львів залишився таким же мирним і колоритним, як і раніше.

Все може змінитися дуже швидко на прикордонних землях. Та є й інша думка – там ніколи нічого не міняється. Звісно, ситуація у Львові та Україні не була простою в 2012 році, як не була такою ні в 60-х чи 70-х роках минулого століття, ані в 1945 році.

Львівські гіпі були різношерстою компанією. Був Алік зі своїми батьками-остарбайтерами. Була Наталка Конфетка з небагатої місцевої родини. Рубчик, який сповідує російську національну ідею. Волдмур, чиї родичі воювали в бандерівській ОУН. Фред, захоплений східною релігією. Пензель, який організував групу Easy Rider, а сьогодні позбавлений можливості відремонтувати власний мотоцикл. Звьоздний, що скидався на французького лицаря, хоча їздив з байкерами. Ян Метелик, котрий виріс у крихітній хатині в селі і присвятив себе творенню чудових метеликів – прикрас і символів гіп-спільноти. Нарешті, Ґреґ, який увічнив своїх друзів у майстерних світлинах.⁵ Дехто з них говорив удома російською мовою. Дехто розмовляв українською. Декотрі були євреями, поляками і спілкувалися тією мовою, якою вважали за потрібне. Проте всі відчували себе єдиними в той час. Чому? Тому що всіх не влаштовував радянський режим. Їм не потрібно було обговорювати всі нюанси цього свого невдоволення. Не треба було взагалі нічого пояснювати. Достатньо довгого волосся, джинсів, спільних тем і вміти знаходити місця подалі від усього радянського. Все це мало сенс доти, доки хтось не починав вдаватися надто глибоко в деталі.

В цьому увесь Львів. Місто, на перший погляд, жило легко й невимушено, доки хтось не починав докопуватись глибше. Якщо ж придивитися уважніше, то все дуже швидко починало пантеличити. Першим гуру львівських гіпі був хлопець на прізвисько Шарнір⁶, що цілком недвозначно і не зовсім коректно натякало на його милиці та інвалідність. Він давно помер, та львівські гіпі пам'ятають його і поважають. Він перший зібрав прогресивну молодь на старому цвинтарі, де вони, складаючи компанію львівським покійникам, слухали пісні Beatles, малювали пацифіки на стінах і цитували дивну суміш гіпових та комуністичних гасел. Якийсь час усе ніби йшло нормально. Загалом певні курйози типові для радянських гіпі. Та були й інші справи, які займали Шарніра більше, аніж гіпі. У львівському архіві зберігається звіт, в якому йдеться про те, що якось Шарнір організував збір, де з’явився у фашистській уніформі. 1970 року його арештували за зберігання вогнепальної зброї, що абсолютно неспівставно з глобальною гіпівською ідеологією миру й любові. Через кілька років його знову арештували за кримінальною статтею.

То ким же був Шарнір? Гіпі? Грабіжником? Фашистом? Баламутом? Які деталі цієї історії правдиві, а які сфабриковані, аби подати його гіршим чи кращим, аніж насправді? Коли прірва між радянською владою й андеґраундом схрещується з прірвою між радянською владою та українським націоналізмом, все можливо. І докази можна сфабрикувати, і різноманітні шерехатості гіпі можуть «для зручності» згодом забути. Шарнір виріс у російськомовній сім’ї, симпатизував українській темі, і нема жодних доказів того, що був антисемітом. Вважався гіповим гуру, але також мріяв про насильницьку революцію і як зробити легкі гроші злочинним шляхом. Він міг бути провокатором, залучивши друзів-гіпі до скоєння злочинів, за які їх притягнули б до кримінальної відповідальності. Але був ув’язнений сам і неодноразово. А так зазвичай не трапляється з тими, хто працював на КГБ. Правда похована у минулому Львова. Чи, можливо, правда у всіх на очах. А може, там просто багато правд.

Пензель – інша легендарна постать у середовищі львівських гіпі. Він засновник так званих Мотогіпі – групи юнаків і дівчат, що долучились до них, котрі об’їздили мотоциклами чи не весь Радянський Союз. Насправді вони були байкерами. Але дружили з гіпі і якоюсь мірою самі ними були. Принаймні так вважали. І раз ніхто з ними про це сперечатися не збирався, то так воно й було. В тому обмеженому світі, де обертались радянські гіпі, існувало небагато канонів, яких мав дотримуватись правдивий член спільноти. У Пензеля важкуватий характер, тож аби зустрітися з ним, потрібен фарт. У нього немає ні домашнього, ні мобільного телефону, тож необхідно зайти додому. Пів України й Росії побували в його квартирі за кілька десятиліть. Ще більше тих, кому не поталанило удостоїтися особистої аудієнції Пензеля. Тож я відчувала певний трепет, коли ми з Аліком вийшли зі Святого Саду, де посеред житлового кварталу добротних довоєнних будинків відбувались рок-сейшни, і, заручившись підтримкою Вишні⁷ – одного з Мотогіпі, пішли до Пензеля. Так сталося, що Пензель перебував у піднесеному настрої. Він відчинив двері своєї двокімнатної квартири в джинсах, босоніж, з оголеним торсом. Мав абсолютно дику бороду і розпатланий хайр, такий же дикий, як і нігті на ногах.

Пензель так і не дав мені нормального інтерв’ю. Наступного разу, коли ми домовилися зустрітись, він почувався надто п’яним після недавньої поїздки на гіповий сейшн. Другого дня Пензель навіть не відчинив дверей. Я просиділа з годину, милуючись його сходами. Згодом з’ясувалося, що він усе ще відсипався. Утретє я збагнула, що мені вже не потрібне інтерв’ю. Все, про що я хотіла дізнатись, відображене на стінах його квартири. Він оселився тут після смерті своєї тітки, і відтоді тут не ремонтувалося нічого. Повсюди стіни завішані тим, що він вважає важливим – в обох кімнатах, на дерев’яній кухонній шафі, книжкових полицях, по кутках настінного дзеркала і на вішалці у передсінку. Не лишилося жодної поверхні, не наповненої спогадами. Пензелева квартира – це археологічний скарб із газетними вирізками, листівками, фотографіями, нотатками та артефактами, облаштована як особистий музей, але без будь-якого видимого порядку або класифікації. Словом, квартира Пензеля повністю й вичерпно репрезентує його самого.

Більшість людей у Львові, як виявляється, знають Пензеля в обличчя, хоча можливо й не підозрюють, що це саме він. У 2007 році місцева броварня запустила рекламу пива Stare Misto, де крупним планом зображене його характерне нестандартне обличчя з похмурим виразом, чутливим ротом і очима, що пильно дивляться з-під крислатого капелюха. Картинка чудово передає той образ, який Пензель культивував упродовж десятиліть: таємничий небагатослівний ковбой, що живе своїм життям так, як йому заманеться. Багато в чому стіни його дому – постійне повторення цієї мантри. Пензель – це Пензель, і ні держава, ані жінки, ані жодні правила йому не указ. Фотографії мотоциклів, індіанців, ковбоїв, голих жінок, солдатів вермахту, гіпі – олдових і юних, номерні знаки штату Іллінойс, родина Ґеббельса, американські актори, машинописні вірші, The Beatles, Мона Ліза, Степан Бандера, твори андеґраунду, Юлія Тимошенко, жінки на велосипедах (в одязі), жінки на мотоциклах (майже без одягу), значки радянської доби й обкладинки платівок 1970-х років. Тут же індіанський вождь Сидячий Бик, колишня подруга Пензеля і знаменитий ленінградський рок-музикант Борис Гребенщиков поряд зі зображенням радянських танків, що входять до Берліна в 1945-му, а над ними – знаменита реклама ковбоя Мальборо з 1980-х. Сукупно весь цей колаж приголомшує. Моє око історика перевантажене.

Це не випадковий набір. Пензель точно знає, де на його стіні що висить. З хитрим виглядом він підводить мене до світлин, які, як йому здається, справлять на мене враження – голі жінки і родина Ґеббельса. Я відчуваю, що він спостерігає мою реакцію. Він дивиться на мене з очікуванням. Я розгублена. Чи маю я продемонструвати обурену німецьку фройляйн? Здогадуюся, що Пензель мене розкусив. Ледь глянувши на мене, одразу зрозумів, що я лібералка і феміністка. Він здогадується, що фотографії оголених жінок, які сидять на мотоциклах, мусять мене зачепити. Він також знає, що мені не сподобається фото Ґеббельса на стіні. Я розумію, що ці картинки тут спеціально. Не задля мене особисто, а про всяк випадок, коли з’являється хтось такий, як я. Тож вирішила обдарувати його нейтральною усмішкою і запитала, чи можна фотографувати в його квартирі. Він робить жест: будь ласка.

Я починаю вносити сенс у цей безлад, документуючи його. Фотографую все навколо: підлогу, стелю, стіни, шафи та двері. Наважуюся заглянути в найглибші куточки. За кухонною шафою знаходжу кухню зі сушаркою для посуду над плитою. Це нагадує сцену зі спаґетті-вестерну. Сімейні труси сохнуть над старою газовою плитою. Неймовірний сморід із туалету змушує бігти в сусідню кімнату, яка виявляється спальнею Пензеля. Тут іще фотографії, книги, платівки. Над ліжком чорніє пляма розміром із футбольний м’яч. Це місце, до якого впродовж десятиліть він притуляє голову, читаючи в ліжку. Відчуваю, що тут я ближче до справжнього Пензеля – не провокаційного, брутального, котрий працює задля іміджу. Над ліжком приколота карта Сполучених Штатів. Вона порвана і в ній не вистачає кількох сегментів. Решта зображень тут – лише ікони й листівки зі зображенням Святої Марії. Пензель ніколи не був у Штатах. Та переважно його ідеали походять звідти –або ж принаймні він вважає, що вони мають бути «звідти».

Нема жодної можливості виснувати, хто такий Пензель і в що він вірить. Скарби на стінах настільки ж маскують його, наскільки й розкривають. Він не фашист, незважаючи на зображення Ґеббельса. Він, можливо, націоналіст, але не надто радикальний. Він по-справжньому любить мотоцикли. І жінок. Але порнографія – лише частина історії. Наступного дня після першої зустрічі з Пензелем я розмовляю з його подругою часів гіпового розквіту – крихітною худенькою жінкою, що була колись аутсайдером-утікачем. Пензель прихистив її. Вони стали коханцями. Він дбав про неї з ніжністю. Вона стала його супутницею у мотоциклетних поїздках. Не красуня-блондинка, хоча доволі приваблива і відрізняється від бездушних черствих дівчат із постерів. Вона розказує, що Пензель багато читає. Він може просидіти цілий день у ліжку, притуливши голову до стіни, за книжкою. Вона знає, що за брутальною зовнішністю криється м’яка натура.

Щоразу, коли я приїжджаю до Львова, стоїть сильна спека. Це означає, що кожного разу, коли мені доводиться бувати у Львові, я йду плавати в Аліковому ставку. Звісно, це не його особистий ставок. Насправді в Аліка навіть ванни немає. Він мешкає в одній кімнаті у триквартирному бунґало, вдома у нього невеликий п’єц і спільний туалет на городі. Але через дорогу є ставок. (Я думаю, що саме за цю близькість до природи його нарекли прізвиськом Woody Child). Тут часто можна знайти Аліка, звісно, коли не веде балачок за чашкою кави по-турецьки в кафе на Вірменській – вкритій бруком вулиці львівських гіпі.

Коли я приїхала вперше, ми говорили про гіпі, футбол, спеку і життя в Німеччині. Коли приїхала вдруге – говорили про війну.

Події розвивалися дуже швидко. Якось ми прокинулись, а Крим просто зник із української карти, захоплений російськими «зеленими чоловічками». Потім за короткий час зіткнення, здавалося, почалися всюди: Донецьк, Луганськ, Харків, Одеса. Далі розгорілися справжні бої. На політичній мапі з’явилися самопроголошені республіки, котрі галасували про свою незалежність. І раптом триста людей загинуло в літаку, збитому російською ракетою «Бук».

За радянських часів офіційний наратив був простий. Червона армія розгромила фашистських загарбників і звільнила Європу від фашизму ціною величезних жертв – військових і мирного населення. Радянські жертви узаконили домінування радянського трактування історії. У брежнєвські часи таку візію розширили поза межі власне історії і вона набула культового статусу, покликана вшановувати покоління переможців, яке тануло, і водночас відволікати населення від економічних проблем, що насувалися.

Навіть нині нема точної відповіді на питання, скільки людей загинуло в ті роки на території Радянського Союзу. Але якщо кількість військових втрат залишається дискусійним питанням навіть після того, як Радянський Союз розвалився, то якісне трактування війни перетворилося буквально на мінне поле. Проблема в тому, що безліч особистих спогадів – частково чи цілковито – не відповідали радянському офіційному наративу. Алік, народжений у сім’ї, що зійшлася в Німеччині, а потім радянським режимом була оголошена зрадниками, погоджується з тим фактом, що Радянський Союз врятував Європу від жахів фашизму. Але він знає, що ціна, яку заплатили його батьки, не була тією жертвою, що її відзначали щороку 9 травня. Волдмур, котрий виріс у родині, яку безжально переслідували радянські каральні органи, не вважає перемогу радянського народу ані своєю, ані свого народу. Наталя Конфетка, чиїх батьків ніколи не арештовували і які взагалі не були політично активними, з радянського минулого пам’ятає лише одне – страх. А також спробу змиритися з почуттям гордості й глибокого задоволення, як того вимагав офіціоз. Всі ці надмірні й суперечливі рефлексії щодо війни за радянських часів були загнані глибоко всередину. І коли Радянський Союз зник, вони отримали голос, оформившись у нові колективні спогади. І зразу так багато захованих спогадів: і депортованих народів – як, наприклад, чеченців чи кримських татар, і людей, що воювали у штрафних батальйонах, і жінок-солдатів, і тих, хто вели партизанську боротьбу проти радянської армії після війни.

Коли я знову навідала Пензеля в його квартирі-музеї, серед Мотогіпі відчувалося пригнічення. Тріщина, яка розколола Україну, пролягла і в середовищі їхньої маленької компанії. Один із товаришів Пензеля, мотоцикліст, став у конфлікті на російський бік. Якщо його друзі вболівали за Україну як жертву російської агресії, він співчував Росії, начебто приниженій і загнаній в кут агресивним Заходом та Україною, що приєдналася до нього і підтримала сили, котрі він трактував як фашистські. Друзі не так обурювалися, як дивувалися. Як можна мислити таким робом в умовах російської агресії на Східній Україні, не кажучи вже про анексію Криму? Насправді український конфлікт, ця тріщина, що пролягла між товаришами, породжує запитання, котре заводить у глухий кут: на стіні у Пензеля багато років висіла світлина Бандери. Хіба той його приятель не помічав цього, чи вважав за краще не помічати? Чи, можливо, розкол завжди існував, просто чаївся за спільними інтересами, котрі натоді видавалися важливішими?

Все це швидко відкинуло мене назад, туди, де я витала останні вісім років – у світ колишніх радянських гіпі. Роздратування діями держав, головних учасників конфлікту, нагадало про ту історію, яку я хотіла вивчати – історію конкретних людей, зокрема тих, кого виключили з парадної офіційної версії. Обсервуючи прикордонні землі (звідки, певним чином, походжу й сама), вкотре усвідомила, що історична наука повинна враховувати всіх і кожного. Чи принаймні історія всіх і кожного має бути записана. Бо якщо нема різноманіття, то речі видаються дуже простими, хоча насправді вони складні. І люди щезають з історичної мапи, що робить її гладкою, але зовсім невірною. І проблеми ніколи не зникнуть. Тож відвідавши Львів улітку 2014 року, коли на протилежному боці палахкотіла війна, та ознайомившись із кількома гіповими біографіями, пізнала в тім глибший сенс.

І було дуже приємно переконатися, що Алік і далі свої електронні листи підписує словами «Peace, Love and Freedom». Мир, Любов і Свобода.

__________________

¹ Олег «Алік» Олісевич (нар. 1958).

² Мотогіпі – одна з перших байкерських груп на терені СРСР (1976–1990).

³ Ромас Каланта (1953–1972) – вчинив акт самоспалення 14 травня 1972 в Каунасі.

⁴ Володимир «Волдмур» Яворський (нар. 1953) – письменник, автор романів «Напівсонні листи з Діамантової імперії та Королівства Північної Землі» (2001; 2021), «Радощі та муки Бориса Штоцького» (2013). Учасник Української Гельсинської спілки (1988–1990), у 1992 переїхав до Києва.