www.ji-magazine.lviv.ua

Олександр Гоменюк, лікар із Києва, який пішов на війну добровольцем і вже більше року рятує життя українських військових

Олександр Гоменюк веде особистий щоденник. Ми уже вдруге публікуємо фраґменти з нього. Абзацами розмежовано опис подій, що відбулися в різні дні.

Жовтень 22

Наша війна нагадує одночасно всі війни XX століття. Ну і, звісно, всі війни з московитами, Юрій Немирич та Рейнольд Гайденштайн підтвердять, що їхня військова традиція – катування і вбивства мирного населення. Але мої думки знову повертаються до Великої війни. Наші ЗСУ схожі на австро-угорське військо, де були цісарсько-королівські полки і ландвер. І на британське з їхніми територіальними полками. На ці думки мене наштовхнув випадок, коли я обробляв поранення вояків одного окремого стрілецького батальйону. За звичкою питав у кожного ім’я і звідки він. І кожен називав одне й те ж місто.

Цей день злився в один яскраво-червоний від крові калейдоскоп. Як пишуть письменники, ніщо не віщувало біди. Я встиг навіть постригтися. Потім повідомлення про одного важкого пораненого. Їх привезли біля двадцяти. Переважно середні та важкі. Ампутація – перев’язали, гемопневмоторакс – задренував, ще одна ампутація – пов’язка, перелом – шина. В одного вояка пов’язка на лобі, знімаю – рана. Підношу до чола магніт – з рани вилітає гайка зі шматком болта. У маніпуляційній двоє, в коридорі ще четверо на ношах. Ми на колінах над ними, повсюди калюжі і патьоки крові. Ю. їде з важкими, я викликаю з лікувального відділення хірурга М. на підкріплення. Він приїжджає з фельдшером І. Ми змогли, ми відправили всіх стабільними до шпиталю.

***

Одного вояка не встигли довезти живим. Попри заходи, реанімацію в машині. Всім гірко, всім погано. Йду оглядати тіло.

У дитинстві ми уявляємо себе героями фільмів чи книжок. Але зараз це не фентезі чи крутий бойовик. В моєму нео-нуарі мені телефонують психопомпи. Й ось за кілька хвилин я стою з ліхтариком в руці, піднімаю комір куртки, підпалюю цигарку (це вже ритуал) і оглядаю тіло. По даху відбивають ритм краплини дощу, а я дивлюся на тіло свого однолітка, що загинув.

– Что са мной?

– Все гаразд. Зараз анестезіолог тебе трохи приспить, обробимо тобі рани. А потім ти поїдеш до шпиталю.

– А наґє маєй піздєц?

– Не говори дурниць, все гаразд з твоєю ногою.

– А каґда я усну?

– А ось вже.

Лізу до рани пальцем – це найкращий інструмент. То не уламки металу, то кісткові уламки. Одна шина на руку, інша на плече. Сьогодні забуваю віддавати воякам «їхні» уламки, все летить до смітника.

У Н. худе і бліде обличчя, він схожий на мученика з ікон Ель Греко. Асоціація виникає, бо його долоні складені на животі, в лівій – діра ніби від цвяха. Йому було 44, з цією раною та вогнепальним переломом передпліччя ми б упоралися, але якийсь жахливо великий уламок пробив наскрізну діру від скроні до потилиці.

Листопад 22

Два дні тому один із поранених з блатними інтонаціями лаяв нас за біль. Я жартома запитав, чи він точно наш, чи нам якогось зека з Московії привезли. «Доктар, я проста атмарозак. Атмарозкі – ета лучшеє, что єсть в мірє». Я погодився. В якийсь болісний момент він назвав нас мудаками, але додав, що «очєнь любіт мудаков».

Якби я був Говардом Філіпсом Лавкрафтом, то тут би була химерно-моторошна розповідь про подорож мертвим містом. Але я просто їздив до фронтового міста, яке обороняє наша бригада. Випалені поверхи хрущовок, розвалені одноповерхові крамнички, поодинокі містяни, що бредуть вулицями. Єдиний звук – це прильоти ворожої артилерії.

Життя танкіста коротке. Про це я знав змалку з книжок. Але тут це бачу наживо. І це жах. Молодий командир танка, який зі сльозами на очах каже, що втратив уже другого механіка. Він недочуває, бо отримав акубаротравму, обличчя всіяне дрібними ранами від уламків. Волосся у всіх обпалене.

***

Механік. Це великий дядько, посічений і побитий. Опіки IV ступеня – ті, про які з жахом кажуть «глибоке обвуглення». Проникаючі поранення живота та грудної клітки. Я ненавиджу це, але знову повторюю психопомпам фразу «на жаль, тут без варіантів».

Мені погано від огляду загиблих, але рани не викликають сліз. Та сьогодні нарешті вивезли хлопчика, що загинув у недільному бою. Йому було 30, рани несумісні з життям. Але у військовому квитку був складений листок з календаря за квітень 22-го з однієї европейської країни, а на звороті – малюнок від двох його дітей, вони намалювали тата... Я пишу це через якийсь час, але й зараз від цього щемко і сльози на очах.

За ці два дні народився вірш. Вчора був трохи туман, а я перед тим читав про Нібелунгів, і виникла асоціація «швидких» із дракарами. А сьогодні вже дописав:

Мої дракари з крові і болю

Заповзають в ранковий туман.

Треба вивезти воїна з бою,

Хай завжди щастить воякам.

Ми не хочемо срібла і злата,

Дістаємо з тіл інший метал,

Нам життя їхні – краща відплата,

Хто б про сотку¹ що не казав.

Ми валькірій не любимо лету,

І Вальгала чекає чим довш,

Ми на душі кладем турнікети

І промовимо Смерті «Ну що ж».

Двоє козаків, 92-го та 91-го років. У обох великі діри в потилиці, що не давали шансів.

***

«Пора починати вірити в ангелів». Це слова хлопчика з Польтави. Я вийняв уламок з лоба, а ще один залетів до шиї і зупинився за пів сантиметра від сонної артерії.

День не почався. Почалася ніч. Чекали одного важкого, а крім нього привезли ще чотирьох хлопців. Перелом гомілки вправив швидко, хоч і грубо, рани з С. затампонували, наклали шину. Пов’язки сухі, пульсація збережена.

***

Наступний поранений – бойовий медик. Обмінюємося жартами, обговорюємо його татуювання. З роздертого на клоччя кітеля дістаємо маленький червоний мультитул, кажу йому: «О, класний, зроби вигляд, що нічого не бачиш, завжди такий хотів». Він регоче, складаю речі в пакет. А він, до речі, мій тезка. Після обробки всіх поранень нагадує про свою «булку». Підіймається на столі, я пальцями дістаю з сідниці маленький уламочок і кладу в той самий пакет. «Ого, оце у вас тут сервіс».

***

Підійшов хлопчик і запитав про одного зі вчорашніх загиблих. Це його вітчим. Перепитав, чи дійсно 200, після підтвердження просто сів на підлогу і заплакав. Як можна залишитися нормальним на війні? Ці всі смерті проходять крізь нас – крізь мене, наших психопомпів. Якими ми повернемося додому?

«Де у вас тут магніт? кулю з бочіни треба дістати». Саме з такими словами заходить у перев’язувальну козак. Чимось він нагадує зовнішньо найманця з часів Боба Денара і Майка Гоара. Принаймні так я їх і уявляв з книжок Форсайта – невисокий, жвавий, меткий, білявий. Кулі не було – я дістаю з тіла зо п’ять дрібних уламків. Козак тим часом жваво розповідає про свій снайперський фах, про рятівну звичку постійно носити бронежилет і шолом та про порушення снайперського правила. Питаю – якого правила? Не стріляти тричі з однієї позиції. «Двох підарів заїбашив, а третього не встиг, міна прилетіла». Дізнавшись, що всі поранення поверхневі, питає, чи зможе повернутися за тиждень. Заспокоюю, що найімовірніше так. Прощаємося.

Кацапи періодично знімають сюжети, що ЗСУ кидають своїх загиблих. Це ще одна причина плюнути їм в очі. Ввечері привезли ще двох хлопчиків із того ж бою. Один мішок виглядає напівпорожнім, бо у К. не залишилося обох ніг, руки і практично всього тулуба, голову розкололо надвоє. Йому було 59.

Ці всі картини лишають карб у моєму серці.

Грудень 22

День Збройних Сил України. Мені ніхто не дарував шкарпеток, але я святкую цей день за правом.

Сьогодні у нас вдала реанімація. Розвалене плече, проникаючі грудної клітки з пневмотораксом, проникаюче голови. На столі він дав зупинку. На щастя, вправні дії наших двох анестезіологів виявилися вдалими. Плече одразу обробив С., потім ми качали, потім С. працював над пневмотораксом, а я тампонував рани спини і перев’язував голову. Все гаразд, до шпиталю доїхав зі самостійним диханням.

Ця війна часто навіює якісь біблійні сюжети. Мені, мов тому апостолу Томі, доводиться пальцями лізти в рани на тілах...

Подіставав кілька уламків з хлопця, він питає:

– Ви мені їх віддасте?

– Віддам, звісно.

А потім треба було ще на спині рану глянути, я його посадив, серветка впала – і я все в смітник викинув. Домовилися, що це знак – не треба йому вже уламків.

Козак, попри повідомлення, що він важкопоранений, сам заліз до автівки. І спокійно розмовляв з нами і заснув від наркозу. А рана велетенська, дефект плечової кістки до 7 см, ми перев’язали кілька судин, хоч і не магістральних, але кривавили вони добряче. Наприкінці дійшли висновку, що хлопчик врятував себе сам, правильно наклавши турнікет. А медик підрозділу повторно врятував його, наклавши правильно шину, бо в дорозі різкий рух розваленої руки міг призвести до травми ще кількох артерій. Це гарна історія. І гарна робота.

***

В одного козака на стегні турнікет, нижче нього – здоровенна ґуля. Розрізаю штани – а він везунчик. Уламок пролетів наскрізь по передній поверхні стегна, застряг в одязі (до речі, добрячих розмірів уламок), не зачепивши ні стегнової артерії, ні стегнової кістки.

Щоб Арідник, щєзби, не звільнився, слід колядувати. Колядував на стабілізаційному. Після повстанської колядки про народження Ісуса на Гуцульщині (попри красу вірша Антонича, це було не на Лемківщині, бгггг) сказав кілька слів з побажаннями. І сам ледь не розплакався.

«Я маю лише два бажання зрання –

Це кава і мертва русня».

Цей мотив крутиться в голові, коли оглядаю чергового 200-го днрівця. Диктую діагноз, наприкінці додаю традиційне, але зі змінами: «На щастя, поранення несумісні з життям». Запеклий ворог, з 14-го воює проти нас.

***

Боляче, коли оглядаєш тіла наших хлопців, яких привезли підрозділи. Боляче, коли вони помирають уже тут, попри наші зусилля. Боляче, коли чекаємо на важких, але евакуація затримується, бо позиції під вогнем, а потім приходить повідомлення: «На жаль, вже не 300, а 200»...

Привезли хлопчика, веселого такого. Ми обробляємо його рани, а він сміється, жартує, дивується вигуками «ніхуя собі!» розмірам ран. Один уламок пробив канал під шкірою:

– Дивись, ось тут вхідний отвір, а тут уламок під шкірою, я його зараз витягну.

– Як?

– Зроблю надріз скальпелем і витягну.

– Скальпелем?

– Ну, якщо не хочеш, то можу ножем (показую на нессмук на поясі).

– Нє, давайте краще скальпелем. А що, ось так просто розріжете?

– Звісно, спочатку знеболю.

– О, а можна сфотографувати?

– Та бери телефон і відео знімай, тільки потім скинеш.

Знеболюю, вилучаю уламок, тампоную цю рану. Обмінюємося телефонами і тепло прощаємося.

Сьогодні, мабуть, найважчий день за останні кілька місяців. За день більше 20 поранених, серед них і важкі. Знову дренував гемопневмоторакс, знову діставав уламок з лоба, робив репозицію плечової кістки. Потік поранених, кров на підлозі і наш бровнівський рух поміж столами.

***

Коли ти виходиш до трибуни на конференції, то тебе представляють: кандидат чи доктор наук, автор праць і т. д. Але коли занесли цього хлопчика, то побратим представив мене йому просто й елегантно: «Єбать, братішка, ти попав до класного доктора, нахуй». А хлопчик, до речі, вчора три бехи вальнув і сьогодні одну.

Січень 23

Хлопчик з пораненням гомілки. Протираю від крові рану, серветка за щось чіпляється, думаю, що то метал, а то дрібні фрагменти кістки – крайовий перелом:

– Док, що там з ногою?

– Все гаразд, крайовий перелом великогомілкової. Зараз накладемо шину і все буде гаразд.

– О, заєбісь, а я думав, що ногу відріжуть.

***

Сьогодні просто неймовірний захід сонця – суміш дивовижних рожевих, червоних та помаранчевих тонів.

***

Привезли хлопчиків. Розтрощена нижня щелепа і діра в грудній клітці у Н., пробите горло у К., Г. відірвало праву половину грудної клітки. Я вже втомився оглядати чиїхось синів, це немов гуцулска умерска коліда щодня.

Повідомлення про чотирьох поранених, йду на стабілізаційний. С. радить: «Йди відпочивай, завтра вже відпустка». По завершенню кажу: «А добре, що я лишився?» – «Так, без тебе ми б зашилися».

***

Ампутація на рівні коліна, проксимальний епіфіз великогомілкової (як би я хотів вживати цю термінологію за інших обставин) розлетівся і тримається якимось макабричним пазлом. Ми з С. тикаємо затискачі в усі судини, що бачимо, а тоді знімаємо турнікет. Одну артерію ми таки не дотиснули, нас захлюпує кров. Ловимо і прошиваємо. Кровоспас, ізраїльський бандаж.

***

А на сусідньому столі чекає наступний з відкритим перелом гомілки. Дочікуюся наркотичного сну і роблю тракцію, перев’язуємо рани, далі шина. І тоді він починає хвицати ногою зі страшною силою. Доводиться примотувати поламану ногу до здорової.

***

Отож замість одного важкого і трьох середніх маємо направду двох вкрай важких і двох важких. Але справилися і відправили.

Чому так мало писав? Нічого не відбувалося. Я просто насолоджуюся відпочинком. Скласти Лего, почитати з Сином, попити кави.

***

Звуки автівок на бруківці деколи нагадують виходи. Трохи криє.

***

Зайшли до церкви, де мене накрило торішнім спогадом: Страсна п’ятниця, в Римі сьогодні виносять плащаницю, а ми летимо з точки евакуації. Юрко кричить: «Що там, Саня?» – «Один вже двісті, інший важкий». Стояв біля церкви і ридав.

Від ранку Син нервується, ми також. Він не хоче їхати, Кохана не хоче, я не хочу. Але наплечник спакований, валіза теж. Ми саджаємо їх на потяг. Бабуся плаче. Ми з дідом стримуємося.

***

Чому чоловік повинен сміятися, коли він бачить дитину, і чому дитина виглядає такою серйозною, коли дивиться в обличчя дорослому? Перший дивиться на рай, другий – на землю, сповнену провини й страждань. Пітер Розегер.

***

Я не хочу бачити сліз, тому жену батьків геть з вокзалу. Останні обійми, останнє слово за мною: «Бог любить піхоту».

Київ незвичне місто. Востаннє він був закутий в бетон і крицю блокпостів, авто і людей не було, через міст метро можна було пройти пішки, оминаючи міни. А зараз – звичайне мирне місто. Люди просто йдуть у своїх справах. Не засуджую їх – для того я на фронті, щоб у запіллі було життя. Зрештою з 2014 до 2022 я теж жив звичайним життям. Хоча мені було соромно, коли бачив людей у пікселі.

Для мене рамки металошукачів на вокзалах стали несподіванкою воєнного часу. Щоразу забуваю вийняти чи запальничку, чи складаного ножа і пищу. Цікаво, що за всю відпустку жодного разу мене не перевірили веспери² чи поліція. Хоча не буду наперед казати – завтра я прибуду в Дніпро.

***

Перед потягом у мене почалася панічна атака – задуха, серцебиття, коліна трусилися і підкошувалися. А тремор рук і досі не зник.

Що ж. Я повернувся.

***

А тут звук виходів не надто турбує. Тут я просто оцінюю, як далеко звук.

***

Поки я був вдома, тут бували гарячі дні. А сьогодні тихо.

Я перев’язую чоловіка років 50:

– Лікарю, а можна заспокійливе? А то я вам тут сльозами все заллю.

– Та плач, якщо хочеш.

– У мене сьогодні напарник... загинув... а у нього троє дітей...

Як у такій ситуації залишитися нормальним психічно?

***

Мені кажуть «не пропускай все через себе». Якщо я почну абстрагуватися, боюся стати черствим і щось пропустити, бо мене не хвилюватиме робота. А якщо пропускати через себе, боюся потрапити на свої власні хребти безумства.

***

Ніби і тихий день, а сьогодні я оглянув уже кількох загиблих. Оглядаєш – а це твій одноліток, а той на рік старший, а той на чотири молодший. А той взагалі двадцятирічний пацан. Потім біжиш назад, бо важкого привезуть. А там весь живіт, грудна клітка, спина, стегна вкриті ранами – всі непроникаючі, але всі кривавлять. Ми довго тампонуємо, клеїмо, замотуємо. А потім йдеш додому. І чекаєш, що ще кількох привезуть. Мені боляче і сумно. 50-річні дядьки, 25-річні хлопчики. У когось акуратна дірочка в лобі, у когось спалені і зламані стегна. Я навіть не намагаюсь запам’ятати імена, щоб записати до щоденника. Щоденний танець смерті.

Все-таки це наша правічна земля, ми автохтони з усіма успадкованими архетипами. Козак Василь з фільму «Пропала грамота» каже: «То це ти, яничаре, нам шапки псуєш?» А сьогодні, в 2023 році, звучить такий діалог:

– О, а плече наскрізь пробило, це добре.

– А що, могло бути гірше?

– Звісно, у тебе наскрізне під шкірою, а могло і кістку перебити.

– От суки, куртку зіпсували і шнурок. Повернуся, я їм ще покажу, за куртку і за шнурок.

Привезли чотирьох мертвих росіян, кажуть, що з падмасков’я мобіки. У кількох стрічки з 90-м псалмом. В одного стрічкою обмотаний живіт, за іронією долі весь бік у нього зруйнований. Він засипаний землею, і курсант каже: «Наші камінчики виявилися міцнішими за їхні молитви». Амінь.

***

Але мобіки вже не ті, що колись. В одного, з відірваними кистями, турнікет на нозі. В іншого черевики Lowa і шкарпетки 5.11. Що ж, це їм однаково не допоможе. Kill’em all.

Лютий 23

Українці люблять пафос в описі. Якщо операція чи ділянка висвітлюються в пресі, то одразу знаходяться пафосні назви, а всі говорять тільки про них. А у нас, хоч про це не напишуть і не знімуть reels, сьогодні шестеро загиблих. Im Osten nichts Neues, хоча хлопці загинули In Stahlgewittern.

***

Колись в одному книжковому чаті хтось питав, що такого геніального в «Фієсті» татка Гема. З підліткового віку люблю її читати, а зараз вкотре слухаю аудіоформат. Як же тепер я розумію персонажів – ветеранів Великої війни. Ті з героїв, хто активно вживає алкоголь, пройшли через фронт. Різниця між Робертом Коном і Джейкобом Барнсом очевидна. Я теж хочу їхати автобусом Країною басків, попивати вино з бурдюка і дивитися кориду. Колись ця війна закінчиться...

З. побував у пеклі: спина розірвана, обидві ноги відірвані, голови нема. Але зараз він у будь-якому раю, на свій вибір. А ще поруч точно були янголи. Бо як інакше назвати його побратимів, що зібрали всі рештки до мішка.

***

Розповідаючи про це, я сказав фразу «а перед тим була звичайна декапітація». Наскільки ж я змінився, що декапітація тепер звичайна?

Робочі діалоги:

– Камандір, він ногами смикає.

– Якби тобі в калитку дренаж запихали, ти б теж смикався.

– (Поранений) Що ви там робите, все нормально, ціле?

– Яєчка цілі, не переживай.

– (Тримаючи в руках подертий черевик) Хм, в цьому черевику йому вже не ходити.

– (Поранений) Як це не ходити? Що з ногою?!

– Та все нормально з ногою, а от черевик вже не відремонтуєш.

Щойно поранений козак сказав, що щось йому прилетіло під носом, окрім інших поранень. Оскільки він добряче заріс бородою, то ми дали йому магніт для локалізації. А він порухав і самостійно вилучив уламок. Я запропонував наступним пораненим просто видавати інструменти і бинти, хай самі працюють (жарт).

***

Згадав смішний випадок. В одного козака штани вже й так були порізані, тому я спокійно розрізаю бічну кишеню. Звідти випадає кільце чеки від гранати. Питаю, чи її там нема. Козак заперечує. Розрізаю далі – з кишені випадає спусковий важіль від гранати. Повторно запитую, але вже якось неспокійно. Козак пропонує показати відео, як він її кидав. На щастя, то просто сувеніри.

Справжній вірш важко написати. А от невеликий експромт народжується в голові за мить, але не завжди записується. А 10 числа я таки записав. С. сказав пораненому про холодний магніт, а я зімпровізував:

Холодні магніти по наших тілах

Мандрують з рукою хірурга

І часто вони нам рятують життя

За волею Деміурга.

«Козака несуть і коня ведуть, кінь головоньку клонить». Сьогодні це не кінь, а кузов джипа. Поверталися з виходу, він упав мертвий. «Чи серце зупинилося, чи від переляку помер». Ні, така версія нас не влаштовує. Праворуч на бічній стінці живота маленький вхідний отвір, але крові майже нема, живіт не повний крові. На лівій стінці грудної клітки велика гематома. Проводжу уявну лінію – саме так ішла куля і балістична хвиля. Цим можна й обмежитися, але дивлюся далі. Повертаю тіло, відчуваю на лівому надпліччі щось тверде циліндричної форми. Роблю надріз ножем і вилущую свіжу кулю. Мій «перший розтин». Краще б їх не було більше. Козак загинув у бою, а не від переляку.

***

А ще хлопці сказали, що його дружина має народити десь за місяць...

Березень 23

Привезли трьох хлопчиків – підрозділ невідомий, час смерті невідомий. Всі троє вже в стані мацерації, муміфікації чи ще чортзна-чого, в дідьчої мами. Запах смерті, картини Великої війни. І мене плющить, бо потім скажуть, що це був їх вибір, що їх ніхто сюди не посилав. Боже, як же це страшно. Не знаю, чи колись це хтось прочитає. В одного козака на одязі бірка з нерозбірливим прізвищем. У наступного нічого. Третій має шкіряний браслет з банальним текстом і датою шлюбу, а на смертнику замість даних – пишномовні слова від дружини. В кишені чек з Нової пошти, на якому ледь-ледь можна розібрати прізвище та ім’я. Чому вони загинули? Чому я тут і бачу ці всі тіла? Чому я плачу?

Рік тому за мною заїхала машина з військкомату, завезли до якогось непримітного приміщення, де у мене забрали військовий квиток, а за 5 хвилин я вже був офіцером ЗСУ і їхав до збірного пункту. За цей рік я отримав багато нових знань, більша частина в цивільному житті не придасться, кілька разів ледь не загинув, отримав ще одного хреста на погон і врятував трохи життів, за що вручили однойменну медаль.

День добровольця. Спочатку хотілося всіх привітати. Але потім прочитав кілька дописів, що єдині справжні добровольці – ті, хто пішов у добробати в 14-му, а не ми, «мобілізовані і контрактники, які пішли в 22-му в ЗСУ на все готове». Передумав вітати.

Рана на гомілці, вище турнікет. Знімаю пов’язку, трохи розкручую турнікет – і ледь встигаю пальцем притиснути артерію в рані. Шукати не вдасться, бо дуже глибоко, тому добряче тампоную, затягую бандажем і заново закручую турнікет.

***

Не люблю ампутації. Коли приходить повідомлення, то напівжартома відпрошуюся додому. Не відпускають, бо мене чомусь вважають спеціалістом з ампутацій. На щастя, турнікет накладений добре, я знаходжу дві судини, які треба перев’язати, а потім перерізаю м’яз, на нитках якого висіли залишки китиці. Долоня в патьоках крові глухо стукає об підлогу. Все, козак утратив руку. Ненавиджу ампутації.

Сьогодні хлопців везуть. І везуть. І везуть. Я репоную перелом плечової, на сусідньому столі С. дренує пневмоторакс, в коридорі М. перев’язує вену у великій рані плеча.

Потім гомілка, де один уламок зробив дві дотичні рани, але в другій пальцем намацую зламану кісточку. Шина, пов’язка, шпиталь.

***

Ми вже збиваємося з ліку.

***

Поміж тим йду оглядати тіла загиблих. У одного хлопчика – найбільша евентрація з тих, що я бачив. У наступного уламок прошив наскрізь грудну клітку навскіс.

***

Там уламок прошив стопу наскрізь і поламав кістки плесни, там застряг у шкірі. В одного козака уламок застряг у плечовій кістці в ділянці ліктя, кажу не чіпати.

***

Смерть – химерна штука. У хлопчика одна невеличка ранка в області ключиці, але коли повернули тіло, звідти потужним струменем ллється кров. За мить під ним уже ціла калюжа, а кров і далі ллється, виблискуючи в світлі ліхтарів.

***

Голова повернута на бік, правої очниці та черепа за нею просто нема. Обличчя вкрите маскою з крові, а ліве око дивиться на мене з сумом.

Рік тому ми по обіді приїхали до містечка, де розгорнули медичну роту і за кілька годин уже прийняли перших поранених.

***

Дуже важкий день. Висока, під корінь, ампутація стегна. Ампутація гомілки. Розвалений лікоть. Вкриваємося плямами крові й потом.

***

Хлопчики були на броні. Хлопчики загинули. Переходжу від тіла до тіла. Ампутація стегна, інше розвалене, поранення несумісні з життям. Ампутація стегна, інше вкрите десятками ран, поранення несумісні з життям. «А ворог атакує і преться щосил».

---------------------------

¹ Це насмішка над дописами в соцмережах про військових, які пішли до ЗСУ, щоб отримати винагороду 100 тисяч грн.

² Співробітники військової служби правопорядку (ВСП).

26.07.2023

https://zbruc.eu/node/115993