www.ji-magazine.lviv.ua

Юрій Гарматний

  Панування Золотої Орди стало визначальним для формування системи державного устрою Московського князівства. Владу князі отримували як милість хана, і за великим рахунком, несли відповідальність тільки перед володарями Орди. У свою чергу, ординська військова потуга гарантувала владу князів московських, тверських, суздальських, рязанських та їм подібних.

  Головним княжим обов’язком перед Ордою був збір данини. Якщо князь виконував повинність належним чином, на його завжди очікувала ханська приязнь. Якщо не вдавалося виконати план по збору податків, на князя чекали непереливки.

  Саме завдяки отриманому в часи Івана Калити праву на збір «виходу» (данини) відбулося вивищення Москви на грошових потоках Золотої Орди. І саме цей чинник зумовив державний устрій Московського князівства та неповторний склад «загадочной русской души».

  В ординські часи Москва не мала розвиненої промисловості та ремісничого виробництва. Це зумовлювало відсутність зовнішньої торгівлі та митних зборів як способу поповнення княжої скарбниці («казны»). Нерозвиненість ремісництва та традиційно погані шляхи сполучення залишали в зародковому стані і внутрішній ринок.

  Не було можливості побудувати сировинну економіку. Корисні копалини, які б на той час користувалися б попитом, не видобувалися. «Промысел рухляди»  (полювання на тварин із цінним хутром) мав невеличкі масштаби.

  Для збору податку лишалося єдине джерело – сільське господарство. Московські землі малопридатні для цього: нечорноземні ґрунти та досить жорсткі кліматичні умови не давали селянам змоги створювати надлишок сільськогосподарської продукції. Отже, щоб зібрати з селян податок потрібні були жорсткі репресивні заходи, такий собі прототип «продразверстки».

  Обставини змушували московських володарів не зважати на потреби підвладного населення. Коли тягловий люд помирав з голоду для князя це означало прикрість –  зникало джерело доходів. Та з іншого боку – «бабы еще нарожают». В разі голодного бунту чи ще якихось заворушень, ординська кіннота завжди допомагала розв’язати непорозуміння з княжими підданими.

  Справжньою проблемою для князя створювало невиконання плану по данині в Орду – у цьому випадку він міг позбутися всього, із життям включно. Отже московські князі мало зважали на потреби підвладного населення, і мусили чітко дотримувати вимог ханської ставки. Ці обставини прирікали Московське князівство на деспотичну форму правління.

  І все ж до XV століття княжа влада Москви не досягла деспотизму в повному обсязі, бо завадила ведуча технологія сільського господарства.

  Переважна більшість Залісся займалося підсічно-вогневим землеробством. З цією метою вирубувалися і випалювалися величезні лісові простори, які потім засівалися культурними рослинами.

  Така система забезпечувала значні і стабільні врожаї, але швидко, десь за 3-4 роки, виснажувала ґрунти. Їх відновлення потребувало близько сорока років. І це в кращому разі. Через кліматичні умови та гідрологічні особливості покинута нива часто перетворювалася на звичайнісіньке болото. Виснаживши земельну ділянку, селяни перекочовували на нове місце, де весь цикл повторювався.

  «Мандрівне» землеробство дуже ускладнювало державний контроль над селянами. До 90% селян Московії жили в невеличких, не більше чотирьох дворів, лісових селах.

  Аби за таких умов стягати податок з не дуже заможних та розкиданих по всіх усюдах землеробах, князь потребував централізовану чисельну фіскальну і репресивну структуру, що вимагало значних витрат, і могло зробити не рентабельною всю систему. Утім правителі Московії, в усі часи, не шкодували коштів на силовиків та бюрократів. Саме вони становили, і лишаються, головною опорою владної вертикалі Росії.

  Висока продуктивність підсічно-вогневого землеробства мала і зворотній бік. У XV столітті чисельність населення Московії збільшилася майже вдвічі. Зростання населення, повільне відновлення лісів і ґрунтів, та кліматичні зміни спричинені початком малого льодовикового періоду змушували селян Московії переходити на орне землеробство.

  Перехід тривав близько півсотні років, і завершився наприкінці XV століття. Орна система землеробства поступалася в продуктивності підсічно-вогневій, але давала владі величезні переваги. Адже вся земля перебувала у власності князя, або передавалася  в розпорядження («вотчинное владение») монастирів чи бояр. Що зафіксовано на законодавчому рівні – у Судебнику 1497 року.

  Орне землеробство змушувало залишатися селянина на одному місці, що полегшило контроль над ним. Відповідальність за збір податків покладалася на самих селян. «Круговая порука» зобов’язувала «мир» («общину») виплачувати податки у повному обсязі, попри фінансову неспроможність окремих членів общини. Деяку незручність для влади створювала можливість переходу селян від одного землевласника до іншого, але з цим покінчили наприкінці XVI століття.

  «Община» та «круговая порука» зменшували навантаження на княжу податкову службу, і підвищували ефективність та рентабельність даної моделі управління в цілому.

  Досвід закріпачення застосували і для інших верств населення. Мешканці міст: торговці та ремісники, також прикріплялися до професії та місця проживання. Трохи відрізнялося становище «служивых» – осіб, що перебували на державній службі. Вони також прикріплювалися до професії, але жити мали там, де цього потребували інтереси служби князю. Станова приналежність успадковувалася.

  Паралельно з обмеженням прав простолюду, московські князі наступали на права боярства. Поступово в них забирали один привілей за іншим: скасували право вільного переходу з земельними володіннями до іншого сюзерена, обмежили повноваження вотчинних судів, законами 1551 та 1562 років суттєво скоротили права боярства. Опричний терор фактично покінчив із вотчинним землеволодінням. Йому на заміну прийшли помістя, які надавалися за вірну службу царю.

  На додачу до цього, володарі Московії використовували ще один прийом, який ставав на заваді  політичній незалежності боярства. Князі, а згодом і царі, жалували боярам земельні наділи в різних частинах країни. Вотчини не мали територіальної цілісності, що позбавляло бояр можливості лишатися хоча б регіональними лідерами.

  На Московщині не існувало майорату, внаслідок чого земельні володіння ділилися між спадкоємцями. Зменшення розмірів вотчини, зменшувало заможність і впливовість боярина. Збільшити вотчини можна було лише за рахунок княжого (царського) пожалування землею та холопами за вірну службу. Таким чином, усі боярські гаразди залежали від князя чи царя Московії.

  Створена вертикаль влади возносила на верхівку московського правителя, а всіх інших перетворювало на його холопів. В основних рисах цей режим управління зберігся на Московщині до наших днів. Мінялися назви, структура виробництва, але не принципи.

  В усі часи Кремль спирався на репресивно-каральні органи та бюрократичний апарат. За вірну службу володарю Московії «жалували» (і жалують) державними посадами і майном. У середні віки земельними володіннями, зараз – заводами чи нафтовими свердловинами. Тепер, як і раніше, право на власність гарантується вірністю правителю Московії.

  У простих людей, нащадків холопів і кріпаків, багатовікова «круговая порука», владний деспотизм, кріпосництво творили такі риси національної вдачі як пасивність і покора владі.

  Закладені Золотою Ордою та першими правителями самодержавної Московії принципи державного устрою зіграли величезну роль у формуванні московського менталітету. Цей вплив зберігся до теперішнього часу.

Використана література

1. В. Егоров. Цивилизационные предпосылки политической и социально-экономической эволюции России". Москва: Вестник Московского государственного областного университета, №3, 2018.

2. Р. Пайпс. Россия при старом режиме. Mосква: Независимая газета, 1993.

30 03 2019

https://garmatny.blogspot.com/2019/03/blog-post_30.html?spref=fb&fbclid=IwAR2UkjxT_6wMHMW39imrcROusMqHCFAvwdH3NkTDFGnHcSJ3MsxBffjnAH4