www.ji-magazine.lviv.ua

Олена Гусейнова, поетка та журналістка Радіо Культура

Поетка та журналістка Радіо Культура Олена Гусейнова була запрошена на літературний фестиваль Prima Vista у Тарту, однак відмовилася через участь у ньому російської письменниці Лінор Горалік.

Суспільне Культура публікує стейтмент Олени Гусейнової щодо відмови.

Запрошення на письменницьку резиденцію в Тарту (а разом з ним і запрошення на фестиваль Prima Vista) прийшло у березні, коли разом з колегами з Українського PEN ми в'їжджали в Нікополь. Це була одна зі звичних пенівських поїздок, яку ми називаємо  "підтримуючою". Одна з ініціатив, щоби допомогти колегам, які знаходяться близько до лінії фронту. Тим, хто під обстрілами або щойно вийшли з окупації. На в'їзді в місто з'явився інтернет і я перевіряю пошту, але про Тарту я подумаю пізніше, — додаток в телефоні повідомляє, що в Нікополі загроза артобстрілу. Нікополь — місто на півдні України, звідси трохи менше 50 км до Запоріжжя і трохи більше 60 км до Кривого Рогу. Місто на березі Каховського водосховища. Тут його називають морем. Там за морем, через шість кілометрів блакитної води, — окупований Енергодар. 17 липня росіяни відкрили по Нікополю артилерійський вогонь. І з тих пір не припиняють.

Я працюю на радіо і моя робота — повідомляти в ефірі про повітряну тривогу та загрозу артобстрілу. З липня мій голосовий апарат зрісся з фразою: "Друзі в Нікополі та Нікопольській територіальній громаді, у вас триває загроза артобстрілу, залишайтеся в безпечних місцях". Я відчуваю її носом, ротом, гортанню, легенями і животом. Я говорю її для людей в цьому місті, для Олени, директорки місцевої бібліотечної системи, для її чоловіка, їхніх друзів, сусідів. Олена веде нас на найнебезпечнішу вулицю міста — Микитську, одразу за нею набережна, а значить, і вогнева точка, з якої росіяни ведуть безкінечні артобстріли. Олена показує нам дитячу бібліотеку: сюди в серпні влучили два російські снаряди.  Зараз березень і вибоїни закладені цеглою. Одноповерховий білий будинок ХІХ століття, південноукраїнський цегляний стиль. Дитяча бібліотека, в якій немає ані книжок, ані дітей, ані скла у вікнах. Вікна закладені дерев'яними плитами, від цього виразніше проступають білі витинанки на них. Ось вирізані з білого паперу Пітер Пен і феї летять на абордаж корабля капітана Гака. А ось Аліса стоїть під деревом, на гілці сидить Кіт і розповідає, де живуть Березневий заєць і Божевільний Капелюшник. Олена говорить: "Ми так добре жили". "Т" в слові "так" вона притискає до піднебіння сильніше, ніж вимагає українська фонетика, і я чую  в цьому звуці незворотність. А ще лють. І відповідальність.

Я повертаюся в Київ і пишу відповідь на лист з Тарту, дякую за запрошення на резиденцію, прошу дозволу приїхати на 10 днів пізніше, розповідаю дитячу історію про мої улюблені червоні черевички, привезені з Тарту татом в 1986 році, та шукаю слова, щоби відмовитися від участі в літературному фестивалі Prima Vista. Адже серед учасників фестивалю буде російська поетка, редакторка сайту, де інші російські поети діляться своїм переживання війни, яку веде їхня країна проти моєї. У поетки і редакторки немає російського паспорта, втім, є книжки, видані російськими видавництвами. Я шукаю слова і думаю про Нікополь і про це "ми так добре жили", притиснуте директоркою Центральної бібліотечної системи в Нікополі до піднебіння.

Уже рік як запрошення на міжнародний літературний фестиваль для мене передбачає запитання, чи будуть на ньому російські учасники. Я завжди перед цим питанням вибачаюся, бо наче ображаю організаторів самою підозрою, що в 2022 чи 2023 році вони вирішили оздобити свою програму російською поезією чи прозою. І справді, ті кілька фестивалів, які запрошували мене, були вільні від російського художнього слова. Тож побачивши російські імена в Prima Vista, я виявила, що я не маю простої і прозорої мови для відмови. Простої, а отже, зрозумілої. Прозорої, а отже, такої, після якої нікому не схочеться поплескати мене по плечі чи принести склянку води як емоційно нестабільний людині. У мене пішло кілька днів і кілька розмов з друзями, щоби написати холодний, формальний і відсторонений лист, в якому я нічого не пояснювала, а тільки зауважила, що, поки триває російська агресія, я не можу бути в одній програмі з російськими письменниками, і що рішення це ще березня 2022 року, яке з тих пір не змінилося.

Я нічого не написала про вікна дитячої бібліотеки у Нікополі і про те, що певна — вони були б цілі, разом з Пітером Пеном, Алісою і Чеширським котом, якби російська поезія добре робила свою роботу. Тридцять років — це добрий час дати раду з власною суб’єктністю. З тим самим громадянським суспільством, яке ставить запитання і контролює. Яке унеможливлює катастрофи цивілізаційних масштабів. Яке захищає витинанки у вікнах дитячих бібліотек. Поезія не має виховувати. Теза проста і прозора, яка не потребує пояснення. Втім, вочевидь, потребує співчуття. А може, і склянки води. Адже йдеться не про дидактику, а про любов. Любов, яка несумісна із зверхністю до тих, хто живе з тобою в одній країні і в одній культурі. Я нічого не написала про все це.

Уже в Тарту я дізналася, що відмовитися довелося ще одній українські поетці. Анна Грувер написала пост на фейсбуці. Анна у своєму пості, як і я в цьому тексті, не назвала імені поетки та редакторки, але я безпомильно її пізнала. У квітні 2022 року Анна виривається евакуаційним потягом зі сходу України до Львова. Вона вже втратила дім через російську окупацію Донецька. "Мені пощастило, — говорить Анна, — мій харківський будинок уникнув прямого влучання, його зачепило вибуховою хвилею. Та і в будь-якому випадку ми вже не мали дому, отже, – що втрачає людина з орендованої квартири". У Львові, оглушена примарною "безпекою", Анна починає волонтерити у сирітському притулку, який вивезли з Київщини. Новина про створення російського "опозиційного" сайту застає Анну по дорозі в притулок, Анна пише коментар. Це не єдиний коментар від українських письменників, поетку і редакторку питають, чи не здається їй, що цей онлайн-майданчик, де російські письменники так вільно демонструють своє відчуття російсько-української війни, неприпустимий зараз, і що єдине, чого цей майданчик досягає, — розмиває українські голоси, робить їх невиразними і незрозумілими.

"Я вижила під час того обстрілу, який росіяни бачили з екрану, так би мовити, "дивилися на чужі страждання", тобто, на наші", — говорить мені Анна про рефлексії російських письменників про російсько-українську війну та своє право давати їм оцінку. Поетка і редакторка ж тоді закриває можливість коментувати свої дописи. Сьогодні цей російський журнал перекладається англійською, французькою, іншими мовами. Зрештою презентація цього журналу запланована і на Prima Vista, на який змушена не їхати Анна і від читань на якому змушена відмовитися я.

Я іноді уявляю себе російською поеткою. Наприклад, тоді, коли  бачу сліпі вікна Нікополя. Або коли мені пише Оксана, яка прожила окупацію в Ірпені під Українське радіо і вже більше року сподівається знайти свого чоловіка, якого викрали російські військові. Або коли думаю про свого шкільного вчителя французької, який вибирається з окупованої Бучі пішки через ліс. Навіть зараз, коли я зазираю у вікна дерев'яних будинків в Супілліні і бачу затишні кухні й вітальні, пам'ять миттєво підкидає оголені кухні розбомбленого будинку на Перемоги в Дніпрі, — уявляю себе російською поеткою. Уявляю, що б я робила весь цей рік. І нічого, окрім мовчання, уявити не можу. Ймовірно, я б почувала себе безсилою, ймовірно, я б не відчувала ґрунту під ногами, ймовірно, мені б було боляче і соромно. Але головним було би мовчання. Мені здається, мій язик, а з ним і моя мова, обважніли би, вклалися б в мені мертвими і нерухомими. Ймовірно, ніде б, окрім цієї тиші і цієї неприсутності, я б не знайшла собі місця. І якби мені надіслали в 2023 році лист із запрошенням поїхати в Тарту зі своїми віршами, я б навіть не змогла відповісти на цей лист. Він би так і лежав у пошті без відповіді. Я би згадувала про нього, думала б, що не ввічливо ігнорувати людей, які просто роблять свою роботу, але відписати би не могла.

Вочевидь уява – дуже інтимний шлях до пізнання реальності. Утім, навіть коли я нічого не уявляю, а просто перечитую "Чи може упосліджений говорити?" Гайятрі Чакраворті Співак, я думаю про мовчання як єдиний вибір, який може зробити людина, яка творить тексти в культурі, яка випускає артилерійські снаряди по дитячій бібліотеці. Утім, цей вибір не відбувається. Ані весною 2022-го, коли я оголошую по радіо зелені коридори для Маріуполя і Бердянська і сподіваюся, що повідомлення для Лілі, продюсерки програми "Вечірня колисанка" з моєї редакції, таки доставляться, бо вона застрягла з дітьми в окупований росіянами Димерці, а російські поети і прозаїки працюють над запуском одразу кількох сайтів, щоби голоси їх безсилля були чутні. Ані весною 2023 року, коли на Марсовому полі хоронять важливу людину з давніх часів моєї юності, вбиту росіянами під Бахмутом, а російські поети приймають пропозицію дати голос своєму відчуттю російсько-української війни на літературному фестивалі в Тарту, розуміючи, що відтак голоси українських поетів на цьому фестивалі не прозвучать. Чи може упосліджений говорити? — питаю я, цитуючи написану в далеких 1980-х роботу Співак, і чую відповідь російських колег, що ні, не можуть.

Але ми вже говоримо. Говоримо, притискаючи "т" у фразі "ми так добре жили" до піднебіння. Ми жили так добре, як вміли. Вирізали з білого паперу витинанки на наші вікна. Влаштовували вечірки, скаржилися на комунальників, боролися з депресією, пили вино, курили траву, були незадоволені гонорарами, набирали вагу, виходили на протести, оплакували своїх, писали листи кримським політв’язням, волонтерили для АТО і ООС, пліткували, дорослішали. Наше життя ніколи не повернеться. Нічого ніколи його не поверне. Навіть тоді, коли російська артилерія не стрілятиме про Нікополю щодня з іншого берега Каховського моря, з вогневої точки в окупованому Енергодарі, таке добре життя Олени та її вирізаних з білого паперу Пітера Пена та Аліси буде непоправно втраченим. Усе це неможливо сказати, перекрикуючи голоси російських письменників. Усе це немає сенсу говорити, потрапляючи з ними в резонанс або унісон. І тим більше в полеміку.

Я питаю Анну Грувер, чому вона відмовилася від фестивалю. І вона говорить про неприпустимість бути в одній програмі з людиною, яка проігнорувала думку української літературної спільноти. Вона говорить, що те, що видається за російську "підтримку України", насправді позбавляє всіх нас голосів: і як поетів, і як громадян України, і як людей. Вона говорить, що будь-які виступи подібного формату поруч із російськими культурними діячами вважає наразі неможливими.

"І поки це відбувається, ми будемо відмовлятися знову і знову", — говорить мені Анна. І я думаю, що це "ми" теж вартує того, щоби притиснути його язиком до піднебіння.

…

Я гуляю вуличками Супілліна, біля дитячого майданчика бачу жінку з хлопчиком. І безпомильно впізнаю своїх.

— Звідки ви? — питаю.

— З Куп’янська, — відгукується жінка

Хлопчик чує мою українську і починає швидко говорити:

— А ти знаєш, що росіяни на нас напали вночі? А ти не знаєш, чому?

— Знаю, — відповідаю я.

8 09 2023

https://suspilne.media/469295-rosijska-poezia-dobre-robila-svou-robotu-olena-gusejnova-pro-te-comu-vidmovilasa-vid-ucasti-u-prima-vista/