www.ji-magazine.lviv.ua

Олеся Ісаюк, Центр досліджень визвольного руху Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”

“Біль і гнів” є, по суті, другою частиною автобіографічної дилогії Анатолія Дімарова, наступною після “І будуть люди...” Як і слід автобіографічній прозі, друга частина дилогії охоплює наступний після першої важливий період у біографії автора й головного героя в одній особі — Другу світову війну. Її Анатолій Дімаров зустрів у рядах Червоної армії. Воював, потрапив в оточення, з якого вийшов. Партизанив, мав нагороди.

Втім, у цій книзі бойовий шлях автора відображений хіба що у пригодах знайомого з першої частини Федька, який війну зустрічає на Волині, куди його прислали після окупації Західної України та Білорусі СРСР, потрапляє в оточення, довго і важко вибирається з нього, організовує партизанський загін і б’є німців. Врешті дії партизанів призводять до каральної експедиції нацистів на Тарасівку, яка гине у вогні. Фінальна сцена роману — одна з мешканок Тарасівки Ганна Приходько варить на знищеному обійсті імпровізований бідний обід у касці нацистського солдата...

Усе описане — це тільки частина сюжету. Основною частиною книжки, як і в “І будуть люди...”, є долі людей зокрема і цілого села Тарасівка на тлі історичних подій. Цього разу це початок радянсько-німецької війни, прихід німців, окупація, діяльність партизанів і нацистські каральні операції проти цивільних.

Власне “партизансько-військова” частина де-не-де вражає схожістю до пропагандистських картинок як війни загалом, так і саме партизанського руху. Втім, перш ніж винуватити письменника, тут варто згадати, що книга вперше публікувалася у брежнєвські часи, коли все, пов’язане з Другою світовою війною, ставало частиною штучно твореного міфу, який мав замінити міжвоєнну міфологію “класової боротьби”. Анатолій Дімаров як ветеран-фронтовик неминуче потрапляв у поле зору особливо пильних сторожів чистоти цього міфу.

З іншого боку, створюється враження, що письменник спритно використав окремі “вимоги жанру” для того, аби натякнути на реальність протистояння двох тоталітарних ідеологій. Наприклад, на самому початку книги змальовується квітуча Тарасівка — ніби й не було Голодомору. І тут у картину процвітання та злагоди вривається дисонансом деталь — голова колгоспу, вже знайомий читачам Володимир Твердохліб, на полюванні разом із приїжджим з району партійним товаришем обов’язково тримає напоготові зброю, бо остерігається власних “щасливих” односельців. Інша деталь — письменник згадує про те, як цей-таки Твердохліб у 1933-му не дав навіть крихти не комусь, а батькам своєї дружини Марусі, яка постає замалим не рабинею — так, ніби письменник хоче підкреслити через фігуру Твердохліба принципову нещадність і нелюдяність того режиму. Зрештою, Твердохліб полишає на поталу окупантам свою сім’ю — дружину і двох маленьких дітей.

Інший епізод, уже з фіналу першої частини роману "Біль і гнів", — у знищену Тарасівку вступають загони Червоної армії. З ними військовий кореспондент, який бачить Ганну Приходько, одну з уцілілих мешканців села, яка сидить і варить собі злиденний імпровізований обід у касці німецького солдата. Дімаров вкладає у голову цього кореспондента роздуми про те, якими словами він опише героїзм і незламність “радянського народу” на прикладі Ганни. Цей сам кореспондент не зауважує ні картинки жахливого знищення, фактичної руйнації села, ні трагедії Ганни, як і того, що весь її героїзм — це відчайдушний порив вижити за будь-яку ціну будь-яким чином. Його цікавить одне — гарна ідеологічно вивірена картинка.

Такого роду приклади-натяки трапляються на сторінках “Болю і гніву” регулярно, що робить книгу аж ніяк не даниною пропаганді, а радше спритною гонкою наввипередки з тією ж пропагандою.

Інколи авторові вдавалося вирвати у пропаганди цілі епізоди. Наприклад, Федько, вибираючись з оточення, прибивається до циганського табору і разом з ним стає жертвою Пораймос — геноциду ромів. Увесь табір розстрілюють, Федько, зовнішньо подібний на рома, дивом рятується — живим виповзає з могили. Тут варто сказати, що коли про Голокост у радянський період ще хоч зрідка можна було згадати, і то під вивіскою “вбитих фашистами радянських громадян”, не уточнюючи, якого походження ці громадяни, то вже над геноцидом ромів завіса мовчання була тотальна. І сюжет з “Біль і гнів” — можливо, чи не єдина згадка про це в українській белетристиці про Другу світову.

Втім, найцікавіше в романі інше, а саме постать Івана, старшого сина знайомого з першої частини Оксена Івасюти. Він повертається в село разом з окупантами, його настановляють старостою села, і досить швидко стає зрозуміло, що в його житті насправді є тільки два мотиви. Перший — повернути собі землю. Власне задля мрії про повернення землі він і служить німцям. Друга мрія не артикульована, але не менш сильна за першу — це бажання помсти. Зрозуміло, за що — за відібрану землю і пограбоване майно, за знищеного десь на засланні батька, за власні поневіряння як куркульського сина десь на Донбасі і так далі. Ненавидить він усе, пов’язане з “совєтами”, німці виразно асоціюються йому з порядком, а головне — вони, з його перспективи, борються з “совєтами”. Але на рівні персональному основний об’єкт його ненависті — це власні односельці, точніше колишні односельці. Ті, хто допомагав розкуркулювати (вільно чи невільно — для Івана значення не має), ті, хто просто спостерігав, ті, хто в колгоспі розпоряджався його майном.

Він доволі послідовний у своїй ненависті — віддає на смерть дружину і дітей голови колгоспу, а раніше — одного з головних місцевих “розкуркулювачів” Володимира Твердохліба, переслідує чи не всіх односельців. Врешті за його активної участі, хоч і не від його рук, гине на шибениці Тетяна — його мачуха, друга дружина батька. Івана не зупиняє ніщо — навіть усвідомлення того, що зовсім маленькі діти не можуть нести відповідальності за дії батька, а колишня мачуха та й односельчани самі, вочевидь, натерпілися за минулі десять років до нападу німців.

Зрозуміло, цілком могла мати місце потреба пристосовуватися до вимог цензури. З її точки зору, все виглядало гарно — “куркульський синок” іде на послуги “фашистам” і “знущається з радянських громадян”. Та тільки, намагаючись зовнішньо потрафити совєтській цензурі, Анатолієві Дімарову вдалося показати найчорнішу, либонь, і, певне, не розказану вже довіку сторінку Голодомору. Ту, про яку Оксана Забужко сказала, що ХХ століття залишило тільки два стани — нащадки жертв і нащадки катів.

І власне однією з центральних мотивацій жертв геноциду жити далі було бажання справедливості. Причому справедливості в її екстремальному старозавітному варіанті — “око за око, зуб за зуб”. Смерть за смерть і кров за кров — саме це.

Чому так? Тому що геноцид — це вбивство самості. Це вбивство за те, чим і ким ти є, аби змінити свідомість і думку тих, хто вцілів. І в набір “зміненої” свідомості неодмінно входить упокорення. А після геноциду залишається відчуття безсенсовності буття і власного безсилля. Не просто безсилля, а принципової нездатності бути повноцінним суб’єктом подій і процесів.

Повернути собі це відчуття до кінця заважає також фізична присутність насильників. З точки зору персональної — це завжди будуть конкретні виконавці. Навіть якщо вони “просто виконували наказ”.

Отже, зранена геноцидом свідомість підказує — знищити “до ноги”. Не вірите? Послухайте або пригадайте, чого бажають росіянам сучасні українці — надто на теренах, де пройшовся Голодомор або масові депортації.

І ще один момент — рухи, бунти, повстання на селі завжди відзначалися особливою жорстокістю. Символом “селянського бунту” стала Жакерія, відома також жорстокістю селян щодо власних увчорашніх панів. ХХ століття принесло купу етнічних конфліктів, і найжорстокішими вони були там, де події розгорталися у ще домодерних, по суті сільських, суспільствах або тих, які перебували у процесі модернізації й урбанізації, які знищували старе буття. Яскравий приклад — балканські країни. Нашу “рідну” Волинь теж можна розглядати у контексті “селянської війни”, надто що частина передумов була закладена ще у ХІХ столітті жорстким соціальним поділом між латифундистами-поляками та селянами-українцями.

Якщо все це скласти докупи, отримаємо щось подібне до Івана та його емоцій. А вони настільки болісні й тяжкі, аж створюється враження, що свою назву роман отримав саме через цю тему в сюжеті. При нагоді випадає зауважити, що реальний Іван, як випливає зі спогадів Анатолія Дімарова, не був таким уже злюкою за характером, а ще востаннє автор бачив свого старшого брата у 1928 році, коли сім’я Андроніка Гарасюти була змушена рятуватися втечею у різні сторони. Й Іван не був демонстративно вигнаний з батьківського подвір’я, а таємно втік попередньо разом з дружиною Катрею.

Така кількість (не)співпадінь разом із повторюваною мантрою про повну травматичну непам’ять матері автора справляє враження, що книжковий Іван — це не що інше, як спосіб виговорити у рамках дозволеного той власний біль, про який було заборонено говорити. Навіть більше — ймовірно, бачимо перед собою іншування агресії до насильника, витіснення її, перенесення на уявну неіснуючу “тінь”, якою, власне, і є Іван.

Історія Івана — це історія ще про одне, а саме про те, що в реаліях Другої світової війни “совєтський патріотизм” дуже часто був “на злість німцям”, а підтримка німців, до прямої колаборації включно, — це було не що інше, як бажання відплати “совєтам”. Вельми прикметно, що за сюжетом усі “вірні слуги” обох тоталітарних ідеологій, незалежно від мотивації та їхньої щирості, гинуть. І Іван, і Володька Твердохліб, і ланкова Наталка, і ще багато хто...

07.07.2023

https://zbruc.eu/node/115838