www.ji-magazine.lviv.ua

Павло Казарін

Павло Казарін — про настрої в рідному Криму, чому обрав бути українцем та як його змінила війна

Наталія Балюк та Павло Казарін

— У мене в гостях непересічна осо­бистість: журналіст, публіцист, теле­ведучий, а з перших днів великої війни — солдат Збройних сил України, який пішов добровольцем, Павло Казарін. Мій знайомий Тарас Возняк якось ска­зав, здавалось би, просту, але надзви­чайно глибоку фразу: «Бути українцем — це вибір». Коли ти цей вибір зробив?

— Я зі Сімферополя, все життя прожив у Криму. А Крим був найбільш прорадян­ським з усіх регіонів України. На 80-ті роки минулого століття припав «золотий час» існування півострова. В умовах залізної завіси він був найбільш привабливим ра­дянським курортом. І коли радянський союз зруйнувався, у Криму це не сприй­мали як факт того, що радянська модель не витримала конкуренції із західною, як руйнування тюрми народів. Вони сприй­мали 1991 рік як історію про закономір­ну руйнацію імперії: ну, прийшла невідо­ма Україна і пришпилила нас тризубом до соціального дна. І довгий час люди у Кри­му хотіли повернутись назад, в умови, коли усі мріяли або жити, або відпочивати в Криму. В такій атмосфері вкрай складно було відшукати себе, перед собою я ста­вив запитання: «Ким ти є? Як ти себе ви­значаєш? Хто ти? В якому місці розта­шована твоя столиця?». Бо для багатьох досі це була Москва, для інших, безумов­но, Київ. Легко бути українцем, коли мама умовно зі Львова, тато — з Вінниці, коли з дитинства бачиш портрет Кобзаря на сті­ні, рушники. Коли державна мова є мовою твоїх колискових… І набагато складніше, коли, наприклад, мама з Далекого Схо­ду, батько — зі Саратова, ти народився в Україні, але мова твоїх колискових — росій­ська, ти вивчав російську мову та літера­туру у школі. Відшукати самого себе у та­ких умовах — це квест, на який витрачаєш багато часу. Ідентичність — це сума подій, які сталися у твоєму житті, і які не стали­ся. У моєму житті сталася анексія Криму, яка поставила питання ребром — треба було визначатись, на чиєму ти боці, яку країну вважаєш своєю. Але в чиємусь жит­ті анексії Криму могло не статися, оскільки він жив десь на українському материку, не спостерігав за ситуацією на півострові. Її цілком можна було не помітити, бо не було вуличних боїв, не було запеклої рубки, як пізніше на Донбасі. Зрештою, були люди, які намагалися не помічати вторгнення на Донбас. Тому що ці події були локалізовані на території двох областей, десь далеко, відтак можна затишно жити у глибокому тилу, не перетинаючись з війною. 24 люто­го минулого року — монументальна історія, вона увійшла в життя дуже багатьох укра­їнців. Вкрай важко не помічати війну, коли усі жителі країни знають, як в їхньому міс­ті лунає сигнал повітряної тривоги, коли твої діти знають, де найближче бомбосховище. Якщо я шлях до своєї ідентич­ності почав у 2014-му, то хтось почав цей шлях до самого себе сьогодні.

— А не запізно почався твій шлях? Бо був Майдан у 2013-му…

— Я був за Майдан, але і Майдан ще сприймав через майбутнє рідного Криму. Як я це бачив: ось український потяг, який намагається вирватись з пострадянського депо і піти в європейське депо. Одним із вагонів у цьому потязі буде мій Крим, який може протестувати, навіть рвати стоп-кран, але разом з усім українським потя­гом таки піде в європейські правила сус­пільного життя. А потім прийшла росія і відчепила твій вагон від українського потя­га та причепила до свого потяга, який пря­мує у минуле.

До 2014-го відповіддю на питання, ким ти себе вважаєш, була регіональна іден­тичність. У Криму казали, що вони не укра­їнці, не росіяни, а — кримчани. Винятком були кримські татари, для яких національ­на ідентичність завжди чітка — кримсько­татарська. Після анексії Криму для того, щоб залишитись вдома, змушений поки­нути дім. Тоді відмовляєшся від регіональ­ної ідентичності на користь загальнонаці­ональної.

— Оця регіональна ідентичність, чи не ховалися кримчани за нею? Бо не­має такої ідентичності - «кримчани».

— Незважаючи на те, що Крим — пів­острів, завжди мав острівну ідентичність. Люди відчували, ніби живуть на острові. Рідко їздили за межі Криму відпочива­ти, у них був розвинений товарний патрі­отизм: якщо п'ємо вина, то лише крим­ські. На 80% кордонів регіону плещеться море. Коли ти живеш, наприклад, у Дні­прі і через місто проходять шляхи із за­ходу на схід, з півночі на південь, не ви­никає запиту на ізольованість. Тобто перший фактор так званої кримської ідентичності - географічний. По-друге, Крим після депортації кримських татар у 1944 році був регіоном з переважно пе­реміщеним населенням. Це наслідок не­людських радянських експериментів зі зміною демографії регіону, коли народ корінний для Кримського півострова, був позбавлений права жити на батьківщині на наступні 40 років. А для того, щоб жит­тя там тривало, в Крим завозили людей з російських регіонів. Звісно, це призвело до змін ідентичності.

— Твої батько і мати — етнічні росіяни?

— Не зовсім. Мій дідусь по мамі єврей. Батько так — переважно етнічний росіянин. Але вони з родин військових. Як складала­ся доля дітей військових у XX столітті? Це постійна зміна шкіл, бо родина завжди пе­реїжджає. Мої батьки приїхали до Криму з Владивостока за пів року до мого наро­дження. І один дідусь, і другий служили на далекому сході, і там їхні діти — мої бать­ки вступили в університет, де і познайоми­лись.

— Батько — російський філолог, про­фесор, пушкініст. Ти виріс у російсько­мовному середовищі, на російській літературі. Тобто у тебе ідентичність мала бути чіткою.

— У Криму панувала радянська ідентич­ність з усіма її традиційними стереотипа­ми. Зокрема, що на заході України живуть люті бандерівці, зрадники тощо. Крим­ські татари — також зрадники, бо розвали­ли радянський союз. Але десь у 2007-му у мене почало виникати багато питань, бо не складалися пазли.

— Скільки тобі років було?

— Близько 23-ох. У мене почали вини­кати сумніви щодо тих речей, в які віри­ли люди, що мене оточували: чому ви вва­жаєте кримських татар зрадниками, чому сталася депортація, чому ви вважаєте, що це було справедливо?

— Сам почав задавати собі ці питан­ня чи хтось вплинув?

— Тато, він пересилав мені багато мате­ріалів електронною поштою, мовляв, по­дивись ось цей текст, зверни увагу на цю думку.

Але остаточна крапка — 2014 рік. Тоді постало питання руба — яка ідентичність для тебе важливіша: регіональна, крим­чанина, чи загальнонаціональна, як укра­їнця. Регіональна ідентичність є в різних регіонах нашої країни. Є міста з потужною міською ідентичністю — Львів, наприклад. Тут потужна міська ідентичність.

— Так, але вона не перекриває укра­їнської ідентичності. Є її складовою.

— Безумовно. Так само у Донецьку була сильна міська ідентичність, чи в Одесі. Зараз ми живемо у просторі множинних ідентичностей, коли людина одночасно може вважати себе українцем, одеситом, євреєм…

— Колись ти сказав фразу, що ти сьогоднішній навряд чи знайшов би спільну мову з собою, скажімо, 2011-го чи 2013 року. Який навів би аргу­мент тодішньому Казаріну, який ще не обрав для себе українську ідентич­ність?

— У мене є особистий нічний кошмар — прокинутись у вересні 2013 року з тими знаннями, які маєш нині. Ти знаєш, що буде попереду: Майдан, Небесна сотня, янукович втече, росіяни анексують Крим, вторгнуться на Донбас, малазійський Бо­їнг… Ти все знаєш, але хто тобі повірить. Та навіть якби зараз повернутися у ве­ресень 21-го лише на два роки, і сказа­ти, друзі, чи знаєте ви, хто буде на Захо­ді обличчям свободи і символом вільного світу? Підказка номер один — президент. Підказка номер два: ні, це не президент Сполучених Штатів. І коли б ми сказали, що це буде Володимир Зеленський, нам би покрутили пальцем біля скроні. Бо по­вірити в іміджеву метаморфозу україн­ського президента може лише той, хто занурений у події останніх 18 місяців. Я до того, що ми живемо в країні, коли за­днім числом дуже зручно казати: «Ну, це ж було так очевидно, чому ми усі не зверта­ли на це уваги?». Потім виявляється, що у кожному періоді історичного часу є події, на які ми не звертали уваги…

— А сам себе ти здивував, коли вирі­шив 25 лютого піти у військкомат?

— Я був одним з тих, хто припускав мож­ливість повномасштабного вторгнення, того, що це буде не лише загострення на Донбасі. Що зосередження російських військ навколо українських кордонів — це не демонстрація сили, а підготовка до вторгнення. І це дуже дивно. У 2014-му я якраз не вірив в анексію Криму. Був од­ним з тих, хто вважав, що у сучасному сві­ті так не робиться. Мовляв, навіщо силою змінювати кордон, наражатися на санк­ції, коли набагато простішими є механіз­ми економічної окупації. Ми ж не живемо в 40-х роках минулого століття. А це стало­ся. І, напевно, через цю травму 14-го року у 22-му я казав, що треба готуватись до гіршого — ми все це бачили в 14-му. Мене переконували, що путіну недостатньо сил, щоб окупувати Україну. Кажу, вони вважа­тимуть, що ми будемо здаватись, вони пе­реоцінюють себе, недооцінюють нас. пу­тін не думає про економіку, він думав: «Хто за катерини ІІ пам’ятає, який був курс ва­люти. Відтак у підручниках історії не бу­дуть писати, який був курс рубля до дола­ра при путіні, але усі будуть пам’ятати, що і Крим підкорив, і Україну роздерибанив…». Він живе в інших горизонтах планування. І я казав, що варто готуватися до найгірших сценаріїв, тому мої дії у момент вторгнен­ня не були для мене несподіваними…

24 лютого я ще працював як журна­ліст, був ранковим ведучим на ICTV. У мене на п’яту ранку був виставлений бу­дильник. Але прокидаюсь за 10 хвилин до 5-ї як і вся країна, від вибухів. Зрозумів, що війна. Телефоную продюсерам, запи­тую, що робимо? У нас попереду 2,5 го­дини ефіру, а всі сюжети, які підготували заздалегідь, вже не мають жодного сен­су. Люди вмикають телевізор, щоб отри­мати бодай якусь інформацію. Ще встиг заправитись без черг о 5.30 ранку. Їду на роботу і співаю під радіо якісь дуже агре­сивні пісні, тому що у мене тремтить го­лос від страху, від невпевненості. Це був найдивніший ефір у моєму житті: нескін­ченний стендап. Потім вдень ми з Юрою Мацарським, напарником, з яким роби­ли програму «Подвійні стандарти», ще відвели денний ефір. А наступного дня ми з Мацарським пішли в військкомат у Шевченківському районі міста Києва. 25 лютого, до речі, був останній військко­мат, який ще брав до лав Збройних сил і видавав зброю, в усіх інших ще 24 люто­го закінчились вакансії. Тоді люди запи­тували, кому дати хабаря, щоб потрапити до війська. А в Шевченківський військко­мат привезли зброю, камаз з автома­тами, нам видали їх, поділили на роти. Нас відправили у найближче приміщен­ня чекати наказів. У другій ночі нас підня­ли, з’явилась інформація, що можуть піти російські колони з Житомирської траси. Сказали, що основну дорогу тримають кадрові частини, а ми — сили Територіаль­ної оборони — повинні тримати додаткові дороги. Ми тримали вулицю Дегтярівську і, на наше щастя, не було жодного прори­ву російської колони — кадрова армія за­тримала їх у Київській області. Бо якби вони дісталися нашої вулиці, я не впев­нений, що ми могли б завдати їм серйоз­ної шкоди. Ми були цілком цивільні люди з нульовим досвідом, мали по автомату, по 4 магазини. Але було багато рішучос­ті і одночасно страху.

— Кажеш, були величезні черги. Чому тоді були величезні черги, а за­раз ловлять на вулицях?

— Усі, хто волів потрапити до лав Зброй­них сил, вже служать. Зараз у тилу є і ті, хто категорично не хоче йти до лав Зброй­них сил, і ті, хто грає з долею у фаталізм, тобто якщо пришлють повістку, піду, але першим у військкомат не зголошуюсь. Я їх можу зрозуміти: у когось діти, у когось старі батьки… Коли виловлюють на вули­цях, це — про невдалу роботу співробіт­ників військкоматів. Думаю, навіть зараз тисячі, а можливо, і десятки тисяч людей доєднались до лав Збройних сил України. Але через те, що держава не може нам по­відомити цю статистику, ми дивимось ці кілька відео, як на вулиці ловлять людей, що не хочуть іти в армію, і думаємо, що це катастрофа, коли саме так виглядає мобі­лізаційний процес…

— Чи змінила тебе війна?

— Я став емоційно закритіший. На війні ти повинен бути готовим до того, що мо­жуть прийти погані новини про твоїх зна­йомих, твоїх друзів. І вони приходять, на жаль. Тому бути емоційно закритим — це спосіб захистити свою менталочку, свою свідомість.

— Соціолог Наталія Черниш сказала парадоксальну річ, що війна зробила українців щасливішими. Ти це відчув?

— До війни було багато соціологічних опитувань з приводу того, чи вважаєте ви себе щасливими. І люди казали, що не почуваються щасливими, заможними — вони занижували свій майновий стан. Я ще думав, з чим це пов’язано, можли­во, це те побоювання, що «вречуть», тому треба прибіднятися. Мені здавалося, що прибіднятися — це українська національ­на риса. Але коли відбувається величез­ний зсув у житті - такий, як війна, мож­ливо, тоді стаємо трохи чеснішими, вже не прибідняємося у розмовах з соціоло­гами, оцінюємо якість свого життя реа­лістичніше. Коли у твого сусіда «Бентлі», а в тебе лише «звичайнісінький «Вольво», можеш почуватися нещасливим. А коли у сусідньому місті ракета зруйнувала вщент будинок, розумієш, наскільки ти щасливий.

— Особисто ти відчув себе щасли­вішим?

— Я бачив людей, які знайшли себе на війні і які кажуть, що після війни хочуть залишатися в лавах Збройних сил, буду­вати свою військову кар'єру. Вони себе знайшли. Зі мною такого не сталося. Я в ЗСУ не тому, що мені там подобається, не тому, що це моє покликання, а тому, що я віддаю борг. Я не пішов у військо у 2014, у 15-му роках, до 22-го року дотяг­нув на плечах тих людей, які пішли в ар­мію замість мене під час фази війни, яку ми назвали АТО. Відчував, що маю борг, і 25 лютого пішов його повертати. Але коли в генштабі приймуть рішення про демобілізацію, я залюбки повернусь до свого довоєнного життя і, напевно, по­вернусь у професію.

Коли чую фразу про те, що хтось не створений для війни, думаю, що я теж не створений для війни… Багато людей піш­ли на фронт тому, що мусять там бути, вони там потрібні зараз. Тому почуття щоденного щастя у мене немає. Але за­раз я там, де повинен бути. Мені кажуть, мовляв, ти журналіст, міг би проявити себе на інформаційному фронті, пояс­нюючи іншим, що відбувається. Але так само якийсь комунальник міг сказати, що мусить лагодити сантехніку у людей. Чи лікар може сказати, що міг би оперувати хворих у тилу… Якщо представники усіх професій так вважатимуть, то виявиться, що у лавах Збройних сил нікого не пови­нно бути. То чому журналісти повинні ро­бити для себе якісь винятки? Не повинні.

— А ті, що знаходять собі виправ­дання і уникають служби, роблять це через страх? Як його побороти?

— Багато хто боїться. Я пішов у лави Збройних сил, бо я не одружений, у мене немає дітей, мої батьки не потребують догляду. А я знаю людей, батьки яких до­гляду потребують. Втім, страх — це ціл­ком нормально. Але страх не повинен бути основою неправильних рішень.

— Ти осуджуєш цих людей?

— Осуджую лише тих людей, які нама­гаються зривати мобілізацію, прикрива­ючись якимось пацифістським рухом, хто у соцмережах розповідає, що пові­стки в армію — це порушення свобод, що повинні воювати лише ті, хто хоче. Або заводять Тelegram-канали, де сповіща­ють про те, як відбитись від співробіт­ників військкоматів. Це діяльність на ко­ристь ворога.

— Що тебе найбільше розчарувало за півтора року в армії?

— Напевно, радянський спадок — бю­рократія. Як жартують — «українська па­перова армія». Мої знайомі логісти по тилу жартують, що коли ми переможемо, відсвяткуємо, і усі повернуться у цивільне життя, логісти будуть ще два роки служи­ти і списувати майно, яке підрозділ втра­тив під час бойових дій. Бо там гігантська купа паперів, службові розслідування, з залученням військової служби правопо­рядку, військової прокуратури тощо.

— А курйози?

— Ну, наприклад, солдату належить дві пари шкарпеток на осінньо-зимовий пе­ріод і дві пари літніх. У полях чим біль­ше шкарпеток, тим краще, бо не завжди є можливість митися. А сухі шкарпетки збережуть твої ноги і твою рухливість. Або, наприклад, солдату не видають шампуню. Це ще, напевно, з радянських часів, коли призовника голять налисо, відтак, мило йому потрібне, а шампунь навіщо? І шампуні маємо лише від волон­терів. Ну, мені теж шампунь не потрібен, я якось обійдуся (сміється. — Авт.).

— Чого найбільше на війні забра­кло?

— На початку нічого не було, служили у джинсах. Форма з’явилася через місяць. Спальники надсилали друзі з Закарпат­тя, друзі з Львівщини надсилали карема­ти. Не було бронежилетів, усього браку­вало.

— Що ти про владу в цей момент ду­мав? Я до того, що влада не дуже го­тувалась до війни…

— У нас ніхто, на жаль, до такої війни не готувався. Я очікував війни, але теж не придбав бронежилет. І коли в тебе армія раптово виростає з двохсот тисяч людей майже до мільйона, зрозуміло, що буде дефіцит усього.

— Чого ще, крім амуніції, бракува­ло?

— Дефіцит тілесності. Якщо вважати, що дорослому 40-річному мужику не по­трібно, щоб його хтось дві години мовчки гладив по голові, то це не так. Дуже по­трібно, а з тим нема до кого піти. Я ж не можу сказати: «Мацарський, починаємо» (сміється. — Авт.). Комусь пощас­тило служити в одному підрозділі з ді­вчиною, закохатися, і щоб вона у нього закохалась. У мене армійського рома­ну не було… Ще в армії бракує сніданку з яєць. Коли повертаєшся з передка у тил, то найбільша розкіш — сніданок з яєць.

Побутові речі воєнної буденності у підрозділі залежать від спроможності командира. У хорошого командира все буде нормально. Важливо потрапити до командира, якому ти довіряєш. Був різ­ний досвід, тому розумію цінність якіс­них командирів. Якщо ти довіряєш його наказам і тому, як він оцінює реаль­ність, як ставиться до особового скла­ду, у тебе менше сумнівів. А сумніви за­вжди з’являються, бо виконання наказу пов’язано з ризиком.

— На чому ця довіра ґрунтується? Які якості найбільш цінні на війні?

— Досвід. Те, як він вміє тверезо ста­витись до меж своєї компетенції, що не є самодуром, для нього віддавання нака­зів — не спосіб компенсувати проблеми власного его. Що він вміє, зокрема, бу­дувати дистанцію. Я зустрічав у Бахмуті командира роти — йому 24 роки. Мені 39. Він віддає мені наказ, а у мене не вини­кає жодного сумніву, бо розумію, це ка­дровий військовий, він чотири роки на­вчався, служив до повномасштабної війни. У свої 24 роки має стільки досві­ду, скільки я навряд чи встигну отримати. І те, що я старший за нього на 15 років, жодним чином не дає мені права нехту­вати його наказом.

— Яка найгірша риса на війні?

— Безвідповідальність. На війні ціна помилки значно вища, аніж у тилових умовах.

— Трохи про політику. Твоє став­лення до Андрія Єрмака?

— Поява Андрія Єрмака в Офісі прези­дента — це рішення президента. Єрмак — виконавець бажань президента, він не є самостійною фігурою, як, наприклад, го­лова Верховної Ради чи міністри.

— Тобто у тебе ставлення до Єрма­ка як до президента?

— Радше, це його зона відповідаль­ності. Коли оцінюємо президента, бере­мо суму його здобутків, суму його поми­лок і зважуємо, чого більше. У тому числі і кадрову політику президента.

— Ставлення до Арестовича?

— У нас є багато людей в країні, які торгують фейковою експертизою. Арес­тович був одним з тих людей, експерти­зі яких мені ніколи не хотілося довіряти. З одного боку, розумію, що мантра про 2−3 тижні на самісінькому початку війни, на­певно, допомагала. Люди були дуже на­лякані, геть не знали, за що зачепитися, і історія про два-три тижні давала їм якусь впевненість у завтрашньому дні. Але все інше, що потім лунало з вуст Олек­сія Арестовича, це класична історія про торгівлю фейковою експертизою. Нещо­давно був рейтинг соціологічного опи­тування Центру Разумкова, і там Олек­сій Арестович увійшов у четвірку людей з найбільшим антирейтингом в Україні. Тобто якщо хтось боїться того, що Олек­сій Арестович — це майбутній президент країни, то, за станом на зараз, соціоло­гія, швидше за все, прогнозує йому по­разку.

— Хто для тебе найбільший мораль­ний авторитет зараз у країні?

— Я ніколи серед військовослужбов­ців не зустрічав неповаги до Валерія За­лужного. Але навіть на низовому рівні зу­стрічаєш людей, чия біографія, вчинки викликають безумовну повагу. У нашому батальйоні була дівчина Юля Бондарен­ко, вчителька української мови та літера­тури. Нічого більш несумісного, ніж вона та автомат Калашникова, не можна було собі уявити. Вона була разом з усіма ін­шими і досі продовжує нести службу. У Бахмуті бачили дівчину — бойового ме­дика зі 125-ї бригади на позивний «Віта­мінка» — власницю косметологічної кліні­ки. Вона пішла разом з батьком і братом у Збройні сили. Нещодавно загинула. Чи є вона моральним авторитетом? Безу­мовно!

Наталія Балюк

19 09 2023

https://wz.lviv.ua/ukraine/497809-identychnist-tse-suma-podii-iaki-stalysia-u-tvoiemu-zhytti-i-iaki-ne-stalysia