www.ji-magazine.lviv.ua

Роман Кечур, психіатр, президент Української конфедерації психоаналітичних психотерапій, завідувач кафедри психології і психотерапії УКУ

Про те, чому поведінка жертви не працює, традицію психоаналізу в Україні й емпатію

Традиція психоаналізу в Україні з початком Другої світової війни була перервана, а психічне здоров’я людини у Радянському Союзі не мало ніякої цінності. Людина сприймалася не як особистість, а всього лиш як гвинтик системи, наділений певними функціями. З проголошенням Незалежності психоаналіз в Україні почали відроджувати й переосмислювати. Війна Росії проти України змусила по-іншому подивитися на самоцінність людини, значення психічного здоров’я не лише для якості життя окремої людини, але й в контексті формування колективної свідомості та спроможності громадян до націєтворення.

Про психологічний контекст війни та гасла західного світу «Ніколи знову», що таке колективна свідомість і як на неї впливає травма, а також про психотерапевтичну освіту та власний досвід у психіатрії розповів Роман Кечур, український психіатр, психотерапевт, психоаналітик та громадський діяч. 

«Об’єктивно — ми ті, на кого напали, ми є жертвою війни, але нам ні в якому разі не можна поводитися як жертва», — говорить Кечур і додає, що перемога залежить від уміння емпатувати.

У світовій історії час війни — триваліший, ніж час миру. Це спонукає думати про війну як норму. Втім, більшість сучасних українських військових не знали війни до 2014 року, для них нормою був мир. То війна для сучасної людини — норма? Чи взагалі варто думати про війну як про норму?

Коли ми говоримо про сучасну людину, то, напевно, маємо на увазі якогось жителя Північної Америки або Західної Європи — це, так би мовити, для нас еталон сучасної людини. І для такої сучасної людини війна є радше винятком, ненормальністю. Декілька поколінь дипломатів, військових, лікарів, звичайних людей виросли без війни або з далекою війною. З такою, яку вони бачили по телевізору або про яку слухали по радіо. Але якщо ми візьмемо сучасну людину на Близькому Сході або в Азії, Африці, то останні 50 років вона живе в безкінечних війнах, локальних конфліктах, більших чи менших катастрофах. 

Тому у своїй уяві про сучасну людину ми маємо на увазі цей золотий мільярд. Україна прагне зарахувати себе до нього, і тому ми співвідносимо себе саме з тими, хто живе в розвинених країнах. Адже в цьому світі, за замовчуваням, існує більше правил, більше безпеки. Хоча уже зараз зрозуміло, що навіть у Західному світі немає 100% гарантій, що там не буде великої війни, хоча ця ймовірність і менша.

Власне, і за це також ідуть війни — щоб опинитися в тій частині світу, де менше збройних конфліктів.

І в сучасній російсько-українській війні ми обстоюємо свою приналежність до кола цивілізованих країн. 

Однак це — з точки зору геополітики. Якщо ж апелювати до людської природи, то війна є жахливою нормою. Вона вивільняє темні сторони людської природи — і не лише індивідуальні, але й суспільні, групові. Тому в регресивних станах люди схильні ділити світ на чужих і своїх, на ворогів і друзів — і в таких дуже сильних емоціях нападати одне на одного. Противагою до цієї темної сторони людської природи є культура. Саме культура пропонує етичні, юридичні, релігійні та гуманістичні обмеження насильства.

Гасло після Другої світової війни «Ніколи знову» заперечило нормальність війни для сучасної людини — принаймні, людини західної культури. Як гадаєте, це гасло деформувало колективну свідомість людей після 1945-го? Як?

«Ніколи знову» — це гасло саме Західного світу, який пережив дві світові війни і жахнувся тій силі власної деструктивності, кількості жертв і тотальності війни. Раніше війни були локальніші, вони рідко торкалися такої великої маси людей. Висновок після Другої світової війни «Ніколи знову» зіграв позитивну роль, тому що Європа почала шукати шляхи примирення: німецько-польське, німецько-французьке, внутрішньо іспанське… Тобто багато праці було покладено на те, щоб примиритися, а також створити спільний європейський простір. Так почав формуватися ЄС… А ще структурно і світоглядно з’явилася європейська, євроатлантична ідентичність, об’єднана спільними цінностями, — так з’явилося НАТО. Власне, колективна свідомість людей стала формуватися довкола ідеї миру та неможливості ще однієї світової війни.

Важливо розуміти, що кожне гасло має різні прочитання. Якщо під «Ніколи знову» ми стверджуємо, що будемо дуже гостро й безкомпромісно реагувати на будь-які прояви насильства, — то це одне прочитання. Але, на жаль, для багатьох «Ніколи знову» означає — ніколи знову ми не будемо у щось устрягати, доторкатися до чогось, що провокує війну, це нас не стосується, ми будемо йти на будь-які поступки, жертвувати цілими народами, щоб не було великої війни. Власне, якщо так думати, то війна неодмінно прийде. Що, власне, і сталося.

Ця пацифістська настанова «Ніколи знову», крім того, що об’єднала Західний світ, значною мірою призвела до самоізоляції його від конфліктів і допустила війну в Європі.

Тому Балканська катастрофа, тому Грузія, тому Придністров’я, тому перший і другий раз Україна… Це така плата за пацифізм. Такий цинічний пацифізм — можна бути пацифістом, якщо ти перебуваєш під парасолькою НАТО. І це ще дурниця, коли війна відбувається за те, щоби змінити владу. Найгірше, – і те, що відбувається сьогодні в Україні, – це геноцид, етноцид. Нас знищують за етнічною ознакою. Тобто світлини у вишиванці на окупованих територіях цілком достатньо для того, щоб людину закатували. 

Те, що це геноцид, іще не всім очевидно. Сучасна західна людина живе у достатньо стерильному світі, де вона не торкається таких практик, як знищення цілих груп людей чи націй за етнічною, релігійною чи будь-якою іншою ознакою. Вони просто не мають сучасного, свіжого досвіду. Багато на Заході уявляють собі, що це війна урядів. Це проєкція багатьох людей, які віддаляють себе від держави. 

Люди в розвинених країнах живуть здебільшого приватним життям, їм не так важливо, яка влада і чому конфлікти у світі повинні стосуватись і їх. Це така природна віддаленість від громадських і державних справ. Можливо, декому це виглядає привабливим, але сьогодні жити отак віддалено — неможливо і небезпечно для нашого життя — і приватного, і як нації.

Природно, що ми дуже хочемо допомоги, пояснюємо, що це не лише наша війна. Натомість бачимо, що Західний світ живе у страху перед третьою світовою, а тому його поведінка під час російсько-української війни схожа на невроз. Західні лідери бояться ескалації, вони уникають її, і це є запорукою успіху Путіна. Тоді як перемогти імперську Росію можливо лише ескалуючи самому. І врешті-решт усі мають зрозуміти, що для того, щоб не було повторної війни, в майбутньому східні кордони України мають стати східними кордонами Західного світу. Інакше ми маємо всі шанси зникнути. Нації зникають. І це було б для нас катастрофою.

Не варто також наївно сподіватися, що для Путіна існують червоні лінії щодо кількості життів росіян, яку він готовий пожертвувати на цій війні. У Росії відсутній гуманістичний погляд на людину, він просто неможливий в авторитарній країні. Тому російський солдат є просто гвинтиком імперії. Його психічне життя редуковане, мінімізоване, і саме тому його можна посилати на смерть і не рахувати. У цьому— сутнісна різниця між ліберальним устроєм і тоталітарним. 

Об’єктивно ми — жертва. Але, щоб перемогти Росію, ким ми повинні себе відчувати? 

Це складне питання. Об’єктивно — ми ті, на кого напали, ми є жертвою війни, але нам ні в якому разі не можна поводитися як жертва. Жертва — це особа або спільнота, яка потребує піклування, емпатії та супроводу іншими. В інтенсивному травматичному переживанні вона не здатна до емпатії, бо потребує її сама. Вся емпатія повернена всередину себе. Ця особа або спільнота вимагає співпереживання собі і не може співпереживати іншим. Це призводить до нестерпності жертви. Якщо ви мали досвід тривалого спілкування з травмованими людьми, то, мабуть, помітили, що вони нестерпні, їх дуже важко витримати. Це потребує великої любові та професійності. 

Тому якщо ми, українці, будемо поводитися як жертви, тобто не розуміти переживань інших, їхніх мотивів, страхів, а тільки вимагати співпереживання і допомоги, то рано чи пізно всі від нас втомляться.

І це дорога до програшу. Для того, щоб виграти, нам потрібно зберегти ясний розум, розуміти мотиви й переживання інших націй та їхніх урядів. Тоді ми зможемо поставити правильні завдання і розробити адекватні алгоритми для досягнення потрібних нам цілей. Це про дорослішання. Діти не виграють справжніх воєн — виграють лише дорослі люди, дорослі нації.

Ренан писав, що сутність нації полягає в тому, що учасники спільноти мають багато спільного між собою і також багато чого разом забули. Як вважаєте, що ми разом згадуємо і забуваємо в цю війну?

Сьогодні ми згадуємо нашу історію, і робимо це спільно, проживаючи надскладний досвід війни, при цьому зараз творимо нову історію. Людська психіка так влаштована, що ми постійно озираємося назад і бачимо ті аспекти історії, які актуальні для нашого сьогоднішнього виживання. Саме тому ми згадуємо спільні величні здобутки, визвольні змагання Першої світової війни, повстанський опір Другої світової, дисидентський рух післявоєнних часів. Ми намагаємось вималювати, вибудувати цю традицію сучасної боротьби, спільну з часами Гетьманщини, Київської Русі… Ми ніби повторно пишемо свою власну історію. 

І в цей же час призабуваємо суперечності між нами. Вони є, але сьогодні наша колективна свідомість розуміє їх другорядність, бо основне завдання, яке акумулює всі зусилля, — це вижити. Коли війна закінчиться, ми повернемося до суперечностей. Треба розуміти це й не розчаровуватися, адже це природні процеси для будь-якої нації. Звісно, треба старатися, щоб ми повернулися до дискусії в іншій тональності — більш дружній, творчій та безпечній. 

Як формується колективна свідомість спільноти і з чого вона складається? 

Колективна свідомість складається з міфів. Ми об’єднуємося навколо міфів, історій, казок, наративів. Наприклад, про козаків. Ми можемо не дуже розбиратися в темі козацтва, але ми впевнені, що козаки — це наша сила. Сьогодні сили нам бракує, тому ми намагаємося спертися на позитивний досвід минулого. У нас багато кінцевого негативного досвіду: багато героїчної боротьби, яка закінчувалася поразкою. Нам потрібен досвід успішний. І ми спираємося, згадуємо, акцентуємо хоча б на частково позитивних сторінках історії і будуємо на них відповідні наративи. Ці наративи часто мають домальований, дописаний, сфантазований, уявний світ цього прекрасного минулого. 

Власне, наше колективне свідоме формується на основі позитивного досвіду, а на основі травми — колективне несвідоме. У стані ж колективної депресії ми навпаки акцентуємо, усвідомлюємо негативні аспекти і витісняємо або заперечуємо позитивні. Але цікаво таке: коли ми як суспільство розуміємо, що мусимо боротися, що іншого виходу нема, то наше колективне несвідоме наче витісняє чи ігнорує травматичні переживання і перестає сприймати негативний контекст таким, яким він об’єктивно є. Так настає природна адаптація. 

Наприклад, зараз українці менше бояться війни, обстрілів, повітряних тривог, аніж на початку повномасштабного вторгнення. За тиждень чи за місяць до початку війни страху було значно більше. Зараз в Україні є інші емоції — більше люті, гордості, відчуття спроможності, твердості. 

Перед початком війни було більше страху. Це війна, в якій ми втрачаємо страх, адаптуємось до жахіття війни, бо норма воєнного часу суперечить нормі звичайного життя. 

Також на нашу колективну свідомість впливає фактор дорослішання в процесі війни. Ми почали значно реалістичніше дивитися на навколишню реальність і перестали ставитися до великих націй — таких, як французи, німці, американці, — як до безгрішних авторитетів.

Ми зрозуміли, що є не гірші за інших, ми просто одна з центральноєвропейських націй, що має свою історію. Також, думаю, приходить усвідомлення, що, хоч ми й залежимо багато в чому від допомоги світу, але самі творимо своє життя. Воно не визначається якимись таємними урядами.

Чимало розмов сьогодні завʼязані на різності досвідів, які проживають українці. Хтось за кордоном, хтось залишився. Хтось пройшов окупацію, а хтось — ні. Хтось у ЗСУ, а хтось — ні. Хтось втратив найрідніших, інші — ні… Проте всі по-своєму таки проживають досвід війни. Які ви бачите в цьому сенсі виклики для колективної свідомості українців, як нам працювати з її «здоровʼям»?

Будь-яка катастрофа, тим паче будь-яка війна, передбачає різні досвіди. Є військові і цивільні, є ті, хто далі від війни, і ті, хто ближче до неї. Є ті, кому пощастило, і ті, кому не пощастило.

Нам як спільноті потрібно розуміти: той факт, що всі ми по-різному дотичні до цієї війни, — це норма.

Втім, це викликає в суспільстві дуже сильні емоції, бо цей різний досвід виглядає несправедливо. І він дійсно несправедливий. Проходячи повз Марсове поле у Львові, я розумію: це несправедливо, що я ще живий, а вони мертві. Але саме такої справедливості і не буває, бо це не математична категорія. Є холодний факт: війна — жахливе несправедливе явище, де гинуть одні, щоб жили інші.

Тому так важливо розвивати ідею пам’яті. Ми долучені до спільноти тією мірою, якою пам’ятаємо про її травми і жертви. Тобто виходом із цієї ситуації нерівності й несправедливості є те, що ми як спільнота, по-перше, повинні усвідомити та визнати цю нерівність, і, по-друге, максимально відплачувати добром за можливість жити, яку часто виборюють для нас інші ціною власного життя. Це означає, що ми маємо кожен день дбати про тих, хто в біді, підтримувати всіх, хто впав чи похитнувся, хто хворий. Найголовніше — про військових та їхніх близьких.

Сьогодні нам найбільше потрібні ті, хто воює. Під час пандемії найбільше потрібні були лікарі. А завтра нам потрібні будуть інженери. Питання не в тому, хто більше страждає від цієї війни, а в тому, чи ми всі хочемо докластися до перемоги та відбудови. Тому вкрай важливо, переживаючи по-різному досвід війни, не плутати його з, власне, причиною війни. Бо саме це ми бачимо зараз у багатьох дискусіях. 

Те, що переживають сьогодні українці, — це колективна травма. Травмовані люди часто втрачають ясність погляду й розуміння, через що все це сталося. 

Війна почалася не тому, що хтось виїхав за кордон, що хтось опинився без дому, а в когось він досі є, а тому, що Росія вирішила знищити Україну. 

Це основна причина, і ворог у нас — один. Коли війна триває довго, наше мислення атаковане травмою, і це спонукає нас шукати ворогів усередині. Але, на моє переконання, люди, які зазнали різного негативного досвіду війни і які схильні ділити суспільство залежно від того, хто якою мірою постраждав, підсвідомо насправді хочуть одного — щоб їхній досвід був визнаний. Вони хочуть, щоби хтось розділив із ними їхні страждання, хочуть знайти людей з подібним досвідом, і також щоб інші, хто не є такими травмованими, визнали цю об’єктивну несправедливість. 

Війна знижує рівень нашої приватності. Фото з похоронів стають обʼєктами в медіа, ми постійно споживаємо чужий біль і рідко коли можемо сховати власний. Як думаєте, сьогодні формується нова етика взаємодії між людьми, коментування чужого життя, демонстрації власного? Це етика війни? 

Це стосується не так етики війни, як етики нових медіа. Життя фіксується і демонструється. Ми насправді не контролюємо, де, коли й за яких обставин фіксується наше життя. Це спонукає розвиток культури вуаєризму і ексгібіціонізму. Життя напоказ. Ми підглядаємо за іншими і демонструємо себе, значно звужуючи зону приватності. А наступне, що нас чекає, — це імітація. Скоро штучний інтелект зможе імітувати голос людини, зображення, відео. Справжнє чи вигадане — ось які питання поставатимуть. 

І, власне, на це все накладається війна, яка сама по собі є переважанням дуже інтенсивних, болісних переживань. Будь-яке транслювання цих переживань, тим паче без згоди потерпілих, є додатковим травмуючим фактором. Без дискусії про нову етику транслювання емоційно важкого, негативного досвіду ми будемо лише множити травму. Ця дискусія назріла вже давно, і це не дивно, бо зазвичай світоглядні етичні дискусії відстають від потреб часу. 

Одна з ваших спеціалізацій — психоаналітична теорія стосунку. На початку вторгнення українці пережили сплеск підтримки й довіри одне до одного — люди ділилися домівками, піклувалися про незнайомців, рятували чужих дітей. Зрозуміло, що пізніше ситуація стабілізувалася, проте як цей свіжий досвід впливає на нашу колективну памʼять і чи він впливатиме на формування нового суспільного договору в Україні?

З початком повномасштабної війни українці краще познайомилися одне з одним. У мене й самого на кілька місяців зупинилися знайомі зі сходу країни. Я краще зрозумів, як вони живуть, і, думаю, вони теж краще зрозуміли, як живу я, який у мене побут і звички. У мене було таке відчуття, що я отримав декількох нових родичів. Я б це назвав досвідом братерства на тлі травми війни.

І такий досвід неодмінно впливає на формування нового суспільного договору. Він не пишеться на папері, а відбувається, проживається, формується у процесі життя. Ми постійно пишемо нові сторінки, переписуючи старі. Наприклад, мовне питання, на мій погляд, уже досягло консенсусу. Російська буде зберігатися, але українська мовна ідентичність для більшості є однозначною. Ми порозумілися з приводу багатьох регіональних відмінностей, бо просто краще пізнали і зрозуміли одне одного. Найважливіше те, що тепер дорослішаємо і вчимося спокійніше розмовляти між собою, бути більш терплячими та емпатичними. 

Ви здобували освіту в роки контролю за всією сферою «психо», памʼятаєте радянські часи. Чи можете пригадати деколонізацію сфери психоаналізу, психіатрії? Літературознавиця Соломія Павличко писала про «100 років без Фройда», які гнітюче вплинули на українське літературознавство. Як було з вашими царинами?

Так, радянські часи я добре пам’ятаю, а особливо те, як сім років поспіль намагався вступити в медінститут у Львові. Мені так і не вдалося, зі зрозумілої причини — корупція. Врешті вступив у Вінниці, а вже пізніше перевівся-таки до Львова й закінчив навчання з червоним дипломом. Я чітко знав, що хочу бути психіатром, і тому мені було так принципово отримати освіту саме в медицині.

Вступив в університет я за Союзу, але закінчив уже в незалежній Україні. І от коли я почав практикувати психіатрію в лікарні на Кульпарківській, то був вражений таким поєднанням: з одного боку, було багато доброзичливих лікарів, медсестер, санітарів, які позитивно, по-людськи ставилися до пацієнтів, а з іншого боку, панували тоталітарні практики: контроль за людською свободою, недовіра, втручання у приватний простір пацієнтів, соціальна дискримінація. 

Я працюю психіатром майже 30 років, і за цей час психіатрія змінилася дуже сильно — ми навіть не усвідомлюємо наскільки. По-перше, прийнято закон про психіатричну допомогу. Він уже давно функціонує і захищає права людини. Наприклад, неможлива протизаконна госпіталізація, а також людина може захиститися від стигматизації. Щодо інфраструктур лікарень, то вона теж суттєво покращилася. Очевидно, не скрізь — цей розвиток відбувається кластерами.

Це що стосується психіатрії, а щодо психоаналізу, то в Радянському Союзі його практично не було. Він сприймався як буржуазне вчення і був заборонений.

Психоаналіз — це спосіб вільного думання, який торкається питання людської особистості. Тому він був не лише неважливий, але й небезпечний для авторитарної системи.

Ідеї керівної комуністичної партії та «великого братнього» російського народу були несумісні з психоаналітичними ідеями вільного мислення. 

І так, через заборону психоаналізу, як і багатьох інших дисциплін, наук ми втратили контакт, взаємодію із Західним світом. Моє покоління мало місію почати впроваджувати психоаналіз в Україні. Ми самі вчилися психоаналізу, привозили наших колег із Європи, зі США і таким чином збудували цілу професійну та освітню систему з дотриманням етичних стандартів. 

Як ви відчули, що ваша робота впливає на людей, може покращувати людські життя?

Я не думав про це весь час. Я був зосереджений на конкретних випадках. Напевно, тому, що історії є різні — успіху і невдач. Не завжди вдавалося досягати позитивних результатів. Але це велике професійне щастя, коли ти ясно розумієш діагноз пацієнта й ресурси, які в тебе є. І далі ти бачиш зміни.

В медикаментозному лікуванні зміни видно значно швидше, бо терапія переважно триває коротше. У психотерапевтичному лікуванні ми маємо поступове дозрівання. Тут є елемент чуда. На перший прийом до тебе приходить людина перелякана, заплутана, яка не може примиритися із сильним стражданням, на другому прийомі вона вже трохи заспокоїлася, а через місяць ми бачимо людину, яка повернулася сама до себе, навчилася відрізняти обов’язкові страждання від необов’язкових. І останніх позбулася.

Знаємо, що для вас важливим є ширше впровадження психотерапевтичної освіти в Україні. Поясніть, чому це важливо і чим психотерапевтична освіта відрізняється від психологічної? 

Психіатрія, психотерапія та психологія — це різні професії, але всі разом вони створюють галузь психічного здоров’я. 

Психіатрія займається психічними розладами та хворобами — це лікування препаратами. Тут в основі медичні діагнози й медичний погляд на людину. Психологія — це робота з нормою і проблемами норми. А психотерапія — це щось посередині між психологією та психіатрією, вона займається стражданням: чи це страждання, спричинене хворобою, чи ми його розглядаємо поза медициною, як так зване «людське страждання». З психотерапевтичного погляду, часто не так важливо, чи це медично детерміноване страждання, чи ні. Ми лікуємо людину, яка страждає, а не хворобу. 

Психотерапевтична освіта дуже важлива для будь-якого суспільства, адже психотерапія — це не лише про здоров’я, але й про світогляд. Вона збудована на ідеї про те, що людська психіка має значення і людина не є гвинтиком системи, а є кінцевою ціллю і цінністю. Такий погляд на людину збільшує простір психічного життя. 

Ми намагаємося зрозуміти не лише людські вчинки, але й думки, мотиви, переживання, почуття. Ми «опсихічнюємо» людину.

Далеко не завжди так дивилися на людську природу.

В тоталітарних спільнотах людина мала дуже мало психічного і розглядалася функціонально. Вона повинна була будувати комунізм, фашизм, нацизм або ще якийсь -ізм.

У демократичних суспільствах психотерапевтична налаштованість домагає формувати гуманістичну, людиноцентричну спільноту. Для України це вкрай важливо в умовах війни і буде ще важливішим після її завершення. Щодня з’являються нові потерпілі. Вони апріорі перебувають у нерівних умовах з іншими. Нам потрібно збудувати спільноту, де буде місце для всіх: для більш і менш успішних, для здорових і тих, хто втратив здоров’я, для тих, чиє житло зруйновано, і тих, у кого вціліло. Це можливо лише через людиноцентричний погляд і нову етику взаємної підтримки. 

Українці є дуже творчою нацією, нам немає рівних, коли потрібно створити щось нестандартне. Але в нас є і слабкі місця — все, що потребує планомірного навчання і впровадження, в нас кульгає. Тому так непросто, але дуже важливо ввести в дію справді високий стандарт психотерапевтичної освіти. Сьогодні в Україні є багато людей, об’єднаних цією ідеєю. Здається, ми розуміємо виклики, які перед нами стоять.

Наприклад, пацієнтові дуже складно визначити, наскільки добрим є те, що робить психотерапевт. Це можна виміряти науковими дослідженнями, але через щоденну практику це зробити важко. 

Також сам споживач не може зрозуміти, наскільки якісну послугу він отримує, бо просто не є фахівцем у цій сфері. Наприклад, ми ж не знаємо якості води, яку купуємо в магазині. Ми не повинні бути тими, хто робить аналіз води, а просто маємо бути впевнені, що вона якісна, бо це вже дослідили відповідні структури. Так само з психотерапією, як і з усією медициною загалом.

Для того, щоби споживач отримав якісну послугу, на якій він не розуміється, хтось має визначити, що таке якісна послуга. Ця місія належить професійній спільноті психотерапевтів, яка і несе відповідальність перед споживачем. І саме ця спільнота повинна регулювати освітній та професійний стандарт послуги, яка надається. 

Ви є співзасновником Української спілки психотерапевтів, яка, крім обʼєднання, багато працює з навчальною складовою, також ви викладаєте в університеті. Чого ви стараєтеся навчати своїх слухачів, студентів?

Я завжди намагаюся пояснити, що перш ніж чимось займатися, треба багато знати. Тобто безперервна освіта є обов’язковою. Але разом з тим, щоб стати хорошим психотерапевтом, необхідна умова — це багато працювати. Другою умовою є повага до іншої людини, розуміння її. Це свого роду альтруїзм.

Ізраїльський філософ Мартін Бубер, який, між іншим, певний час жив у Львові, писав про концепцію «Я-Ти» стосунку. Власне, не «Я-Воно», а «Я-Ти», тобто горизонтального стосунку двох людей. І ті з нас, хто має досвід саме таких взаємин, проживають своє життя більш якісно та наповнено. І, власне, я найбільше прагну, щоб мої студенти, слухачі мали у своєму навчанні і в своїй практиці саме такий досвід, який і зможе зробити з них справді добрих фахівців. 

Взагалі, це дуже захопливо бачити, як ростуть молоді колеги. Я ніколи не втомлююся від них. Якщо бачити в них людей, що прагнуть реалізувати свою особистість, а не своє нарцистичне продовження, то і розчарування не буде. 

Хто були вашими учителями у сфері?

Моїми вчителями у психіатрії були Олександр Фільц, Олександр Мироненко, Надія Долішня, але також багато психотерапевтів із Заходу, найперше Віктор Кан із Грацу і Марія Лінднер із Відня. Я проходив свій навчальний психоаналіз в Австрії. Там же захищав кваліфікаційну роботу. На цій дорозі було багато цікавих людей. Мені пощастило. Я отримав від них величезні інвестиції і тепер намагаюся реінвестувати, віддати іншим. 

Якою є традиція психоаналізу в Україні? Багато хто пригадує, що родина Фройда походила з Франківщини, це вписується в анекдот про те, що всі відомі люди мають предка з України. Чи ця традиція була однозначно перервана? Як ми сьогодні підхоплюємо традицію?

Не лише з Франківщини, а саме з Тисмениці — звідти походили Фройдові дід і батько. Але й з Бродів, що на Львівщині, звідки була його мама. Тому галицькі корені Фройда є видимі. 

До 1939 року у Львові був психоаналіз і були психоаналітики. Ще у 1916 році Стефан Балей написав свою славну роботу про психоаналіз творчості Шевченка. Пізніше він завідував кафедрою психології у Варшавському університеті. Але згодом, із початком Другої світової війни, традиція психоаналізу була перервана, і сьогодні ми її намагаємося відновити. 

Весь цей час ми були добрими учнями і багато років училися. І зараз вчимося. Здається, вже настала пора і самим робити наукові дослідження, переходити у дорослий світ — не тільки осмислення попередників, апеляції до них, але й творення. 

Чи радите ви студентам взаємодіяти з мистецтвом? Чи важливо це для психотерапевтів?

Так, понад те, на мій погляд, психотерапевтична практика і взаємодія з мистецтвом — це один пул занять. Перефразовуючи Ніцше, і те й інше дає нам можливість не загинути від правди. Дивитися на правду і не померти.

Дуже цінно, що мистецтво дає нам метафори, через які ми можемо пізнавати. І, думаю, без мистецької ініціації годі стати добрим психотерапевтом, психіатром чи психологом.

Це дуже важливий канал, спосіб пізнання. Адже людина — це не тільки те, що вона говорить, але й те, що вона відчуває, переживає, згадує, у що вірить і що уявляє. І, власне, мистецтво дуже майстерно допомагає розкрити це все у людині, а отже, зрозуміти її та допомогти їй. 

Чи читаєте ви художню літературу? Хто з авторів вам подобається?

До тридцяти років я читав по декілька годин на день художню літературу. Зараз читаю більше професійної. З художньої люблю Андруховича, Тараса Прохаська, есе Олександра Бойченка та Майкла (Михайла Мишкала). Люблю Томаса Манна.

А ще я дуже люблю всього Франка, новели Стефаника. 

Як ви працюєте над особистою рівновагою в час війни? Дайте поради нашим читачам.

Останні 30 років я весь час працюю, але не роблю нічого такого, що мені не подобається. Це допомагає найбільше. Тому я не відчуваю потреби робити щось особливе, щоби тримати рівновагу. Звісно, як і всі ми, стараюся відпочивати. Люблю часом поїхати в гори, граю у футбол, багато ходжу, дивлюся хороші фільми, читаю і, мабуть, найважливіше, — спілкуюся з друзями, дружиною і дітьми, підтримую близькі стосунки. Саме це останнє робить із нас людей.

Я не відгороджуюся від війни, не стараюся переключитися. На моє переконання, треба жити з розплющеними очима, не намагатися обманути себе, прикрашаючи реальність. Тому, коли щось і радити сьогодні, то, власне, це — бути тут і зараз, в контексті, який нас оточує. Так, це часто боляче, але запобігає самообману. Не відкидати дійсності, а намагатися відчувати і осмислювати її — це мій рецепт не померти від нестерпності цього часу.

Текст Оксана Левантович

Фото Середа Ірина

22 09 2023

https://theukrainians.org/roman-kechur/?fbclid=IwAR12zsjpYeWNJil_KlNdx-jTDt50mw8Rf5v8liKZwHX1pTkVsxRf2ea5WPQ