www.ji-magazine.lviv.ua

Роман Кечур, психіатр, президент Української конфедерації психоаналітичних психотерапій, завідувач кафедри психології і психотерапії УКУ

Розмова про психологічні аспекти війни включає розуміння, що наші думки стосуються не лише війни, а й загалом переживання будь-якої соціальної катастрофи. Так, наша війна є унікальним явищем – але водночас і буденним з пункту бачення загальної історії людства. Тут ми бачимо низку війн, конфліктів, різних катаклізмів і техногенних катастроф, які є радше правилом, ніж винятком.

Окремо маємо добре розрізняти травму та горе. Травма – це нерозділене і невизнане іншими страждання, до якого ми постійно психологічно повертаємось. Це не лише страждання, а страждання, яке залишає особу або спільноту покинутою, самотньою. В цьому моменті йдеться не лише і не стільки про величину болю, як про якість травматичного переживання. Ігноруючи це, ми часто плутаємо травму та горе. Здається, що більше горе, то більша травма. Але це зовсім не так.

Зіґмунд Фройд визначив настирливе повторення травми (як ефект фіксації суб'єкта на своїй травматизації) однією з головних її властивостей. Тобто ми фіксовані на своїй травмі і схильні несвідомо її відтворювати. Це характерно як для персонального виміру, так і для виміру соціального чи групового. Наприклад, Великдень – це травма християнського світу: розп'яття Христа. З року в рік, дві тисячі років весь християнський світ циклічно повертається до цієї травми, переживає всі її етапи у Страсний тиждень і аж до Воскресіння та Вознесіння. Так створюється ідентифікаційний наратив, історія переживання. Так травма символізується і через символ та ритуал стає вираженням, елементом культури. І так твориться індивідуальна та групова ідентичність, що виростає з приналежності до світу християнської традиції. Ідентичність, яка є чимось всеохопнішим, ніж навіть дотримання релігійних практик.

Ще трохи теорії. Усе в нашій психіці, що не є травмою, не потребує циклічного повторення в ритуалі. Іншими словами, психіка поза травматичним досвідом є гнучкою, змінною і лабільною, а отже не творить ідентичності. Це зона творчості. Що ж стосується травми, то часто потреба настирливого її повторення має властивості стремління. Ціллю цього стремління, за Фройдом, є не стільки отримання задоволення, скільки прагнення реконструювати минулий стан інтенсивного збудження. Всередині травми індивід або група переживає таке інтенсивне збудження, що значення його ще не може розпізнати. Отже, історія про травматичні переживання – це спроба розрізнити переживання і збудження, всю інтенсивність болю і страждання та створити історію (наратив). Бо коли ми знаходимося всередині травми – ніякої історії ще немає. Історія з’являється в той момент, коли ми будуємо мінімальну психологічну відстань від травми. Травмований індивід чи травмована група сама може лише повторювати травматичне переживання. В цьому є також наше важливе завдання: відстежувати травматичні переживання української групи і творити наратив, перетворюючи її на досвід і тим самим запобігаючи травматичному повторенню як неухильному поведінковому патерну. Тобто запобігаючи повторенню травми.

Наприклад, жінка вп'яте одружується — і щоразу чоловік алкоголік, і щоразу її б'є. Це історія повторення травматичного переживання, бо людина не здатна інакше формувати стосунки, як тільки через повернення в травму. Те ж саме відбувається зі суспільством. Певною мірою жертва ніби несвідомо провокує повторення травми через неусвідомлене бажання повернутися назад і «вже цього разу» позитивно розрішити травму. Дуже часто ми не усвідомлюємо значення цього травматичного циклу, не відстежуємо його – а отже несвідомо повторюємо попередні помилки і, як наслідок, знову й знову травматизуємося. Цей «цикл травматичного повторення», який у психоаналізі називається повторною компульсією, притаманний не лише людям, а й спільнотам. Навіть побіжний погляд на нашу історію дає можливість запідозрити, що українці – це спільнота, яка «героїчно бореться і програє». Щоби перервати цей травматичний цикл, треба його усвідомити і зробити так, щоб ми перестали бути героїчним народом, який програє. Тобто цього разу мусимо виграти і не повторювати травматичного циклу.

На мою думку, сучасний український наратив ніби роздвоюється на історію безневинної жертви і наратив безкомпромісного борця-переможця. Ми немов боїмося відмовитися від ідентифікації з жертвою як від нашої традиції, нашої колективної ідентичності. Але саме ця неусвідомлена ідентифікація прирікає нас на поразку. Наприклад, ця ідентифікація з жертвою змушує нас вимагати від усіх наших союзників абсолютної підтримки і лояльності за рахунок самозречення від своїх інтересів і уявлень, тим самим залишаючи нас в ізоляції. Хоч заради глобальної перемоги ми мали би бути здатними, як холоднокровні воїни, йти на несуттєві компроміси. Тобто травма й ідентичність жертви заважає успіху, провокуючи повторення травми від поразки. Ця проблема посилюється ще й травмою ліберального Заходу, який у пересторозі перед своєю історією агресивних воєн і конфліктів схильний бачити в нас жертву, а не борця. Це саме той рідкісний випадок, коли мушу погодитися, що «плач не дав свободи ще нікому». Так, ми ще довго будемо оплакувати наші втрати – але мусимо зрозуміти, що після перемоги це буде менш болісно, ніж після поразки.

Мусимо подолати розщеплення між двома наративами – жертви і борця-переможця, збудувавши філософію творення, яка включає страждання як обов’язкову частину життя. Мусимо погодитися на цю обов’язковість, як мати погоджується народжувати дитину в муках заради нового початку. Погодитися на обов’язкове страждання, особливо коли йдеться про боротьбу, аби уникнути необов’язкового. Перетворити страждання жертви на жертовне страждання. Перетворитися з об'єкта агресії, з жертви травми на стоїчного суб'єкта болісної катастрофи. Який вижив, незважаючи на все. Вижив і переміг. Уникнути повторення поразки, усвідомивши, що ціллю боротьби є не праведне страждання, а перемога. Перемога, яка здобувається спочатку в наших головах. І вже звідти виростає консенсус у спільноті щодо реалістичних уявлень про зміст перемоги й адекватні алгоритми її досягнення. Саме так народ мрійників перетворюється на націю переможців, що реалізовує ці мрії, – стає творцем, використовуючи складніші мисленнєві конструкції для досягнення складних завдань. Так нація досягає зрілості.

При цьому надзвичайно важливо мати сміливість говорити про травму. Поки що ми не знайшли слів для опису сьогоднішньої війни, бо наразі перебуваємо в епіцентрі протистояння. Сьогодні військова логіка диктує нам уявлення, що пропаганда важливіша, ніж осмислення. Не маємо іншого виходу, ніж погодитися. Але через якийсь час, коли війна закінчиться і відкриються всі наші рани, ми побачимо мільйони травмованих людей, дізнаємося про всіх вбитих, покалічених і про тих, кого не зможемо знайти. Побачимо масштаби катастрофи, зруйновані міста і села, частина з яких ніколи не буде відновлена. Зараз зусиллями держави й особливо громадянського суспільства створюється система допомоги. Але цього мало. Також мусимо створити відповідні суспільні наративи. У творенні цих наративів надзвичайно важливо, що уряди, парламенти і народи інших країн солідаризуються з нашим горем, визнають Голодомор та інші наші травми. І визнають цю війну геноцидом. Це означає, що вони визнають наш біль і є на нашому боці. Це необхідно для лікування травми – розуміння, що ми не самі. Ми отримуємо жахливий досвід. Але якщо весь цивілізований світ назве причинене нам зло злом, якщо визнає насильством насильством, злочин – злочином, а геноцид – геноцидом, то цей досвід не стане травмою. Тобто що більше ми отримуємо визнання і співпереживання, то менш болюче пройдемо цей досвід. Що більше допомоги отримаємо, то менше ця війна буде травмою на суспільному рівні.

Хоча на персональному рівні ця війна буде травмою для мільйонів людей. Але той же рецепт діє для індивідуальної травми. Ніхто не повинен залишитися сам у своєму горі. Що менше у нас буде людей самотніх у травмі, то менш травмованим буде суспільство. Форми допомоги, співпереживання в горі можуть бути дуже різні: психотерапія, спільна творчість чи просто людське співчуття або молитва. Ці форми диктує культура, в якій вихована людина. Не варто нав’язувати. Просто маємо створити весь спектр можливих пропозицій. Певний якийсь спосіб може бути добрим для когось одного, а для іншої людини важливо йти її протоптаною стежкою. Якщо людині важлива молитва – моліться разом. Якщо потрібна спільна діяльність – робіть це разом.

Ми повинні зрозуміти, що перед нами стоїть завдання переформатувати все наше суспільне життя. Адже зараз ми отримуємо поранене суспільство, мільйони людей, які потребують допомоги. Попередні тридцять років нашого самостійного розвитку пройшли під прапором конкуренції. І це була така трансмісія, яка рухала наше суспільство вперед: хто краще, хто більше, хто багатший. Ми погано співпрацювали одне з одним.

Тепер нам потрібно змістити фокус співжиття з конкуренції до більшої кооперації. У багатьох людей зруйновані будинки, зруйновані міста. Значна частина міст ніколи не буде відновлена. І поруч з нами будуть люди, яким нікуди вертатися. З ким конкурувати? Якщо ми не почнемо розуміти наше співжиття як співжиття допомоги і солідарності, то не збудуємо спільноту, яка зможе скористатися плодами перемоги. Ми опинимось в суспільстві, яке буде далі сперечатися, чия правда, і далі будемо розщеплюватися соціально та класово. Ті, хто втратив дім, не доженуть соціально тих, хто його зберіг. І діти, які сьогодні, здригаючись від страхіть, не ходять у школу, завтра будуть відставати у навчанні, а післязавтра – у здатності до економічної конкуренції. Якщо ми не збудуємо суспільства, яке буде інтегрувати цих людей, то не матимемо майбутнього. Адже катастрофа настільки велика, постраждалих настільки багато і групове переживання настільки інтенсивне, що без зміни психологічної культури суспільства ми зупинимося в розвитку.

Технологічне завдання побудови нової структури ми вже робимо. Можливо, ми ідеалізуємо державу як таку, і тому наші вимоги до неї непомірні. Але критика нашої держави (тут йдеться не про політичне керівництво) дещо перебільшена. Під час війни жодного дня не було зупинки роботи банківської системи. Ми вважаємо, що держава погана і слабка – водночас інституції не впали, глибинна держава працювала під час бомбардувань. Ми недооцінюємо того, що вже зробили. Якщо ми усвідомимо потребу, то збудуємо і потрібні інституції для адаптації та пережиття цієї травми. Але спочатку нам потрібно до філософії конкуренції додати філософію кооперації.

30.05.2023

https://zbruc.eu/node/115511