www.ji-magazine.lviv.ua

Тарас Лютий, філософ і письменник.

Думаю, не дуже помилюся, якщо скажу, що чимало спроб упорядити стандарт українського літературного канону почасти закінчувалися згадками низки найпомітніших осіб і творів у цій царині. А якщо ще точніше, то перевага здебільшого віддавалася визнаним фігурантам без нагадувань про колізії в їхній творчій біографії. Тому принципово інший підхід подибуємо в нещодавно виданій книжці Ростислава Семківа «Пригоди української літератури». Справді, читаючи подібні огляди, завжди хочеться поставити собі низку запитань. Для прикладу, на якій підставі певні тексти потрапили та ще й далі потраплятимуть принаймні до шкільної програми? Скажімо, з радянськими критеріями нібито все було зрозуміло: першочергово література мала вирізнятися класовістю та інтернаціоналізмом. Тобто життєпис і твори мусили відображати переконання, що ці автори є правдивими революціонерами-демократами, а якщо народилися задовго до «великого Жовтня», то їх треба було неодмінно зробити попередниками тих, кого вважали виразниками прагнень трудового люду й симпатиками «братнього російського народу». Не виникає жодного сумніву, що думки цих авторів підлягали ретельній цензурі.

Проте література може бути цікавою передовсім тією мірою, якою в ній порушені питання про особливості культурного буття. Тоді й цікаво з’ясувати, які чинники його посилюватимуть або наскільки ними вдавалося владати? Чи призводили вони до гострих суперечностей або ж були провокативними? Поставивши такі запитання, і можна намагатися розбиратися: без яких текстів українська культура взагалі неможлива й чому в ній трапляються деякі амбівалентні позиції? що спонукає повертатися до цих текстів знову? яку силу вони здатні нести чи, навпаки, у який спосіб ослаблювати? Завдання є надскладним, адже до уваги варто брати не лише щó казали високочолі дослідники, а й наскільки тексти наснажують пересічного читача. Зрештою, зважаючи на непросту історію України, варто враховувати й те, чи властива нашій літературі якась резистентність, адже часом вона важлива не менше, ніж зброя в часи боротьби. Оскільки нема можливості охопити геть усіх фігурантів немалої за обсягом книжки Семківа, згадаймо бодай кілька моментів.

Слушно пов’язувати початки національного письменства з романтизмом. Адже саме відтоді, не втрачаючи суголосності із західною традицією (а цей зв’язок попередньо закріпився ще й на рівні філософської візії, сформованої Григорієм Сковородою), українська література починає торувати свою найвиразнішу колію. Іванові Котляревському випало взяти за основу твір з античної класики й розказати його на свій лад народною мовою, створюючи тим самим універсальний культурний код.

Якщо в умовах імперської експансії не дозволялося говорити про національні політичні осередки, то виходом із цієї ситуації стає створення колоритної міфологічної оповіді, щоб виокремити в культурі експресивний архетип козацтва, який ніби за принципом вічного повернення покликаний запалювати національну свідомість завдяки художньому слову.

Водночас Котляревський глибоко занурений у традицію, що віддавна розвивалася на наших теренах. Його міфопоетика сповнена місцевих релігійних та історичних своєрідностей. Для прикладу, писаний іще з ХІІІ століття та постійно доповнюваний оповідями «Києво-Печерський патерик» Семків порівнює з готично-фентезійною літературою, пронизаною неймовірними чудесами й оказіями з макабричної сфери. Проте не менш вагомим джерелом натхнення нового письма стає й оперта на давньоруське та ранньомодерне мілітарне літописання «Історія Русів», у якій образ буремної України (Малої Русі) суттєво підривав імперську спробу зводити її на маргінеси цивілізації.

Усе це дає змогу українській інтелектуальній еліті, яку безугавно впокорювала й асимілювала Росія, зберігати зв’язок із народом і його минувшиною, не полишаючи надії скористатися з нагоди відновити державу. Ба більше, поява українських гуртків при Харківському (Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ’яненко та інші) і Київському (Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш та інші) університетах у добу романтизму спричинилася до піднесення героїчного елемента з фольклорного рівня до артикуляції могутності, сповна здатної до самоорганізації. Це й засвідчила поява Кирило-Мефодіївського братства. Тим часом у Галичині активізувалася «Руська трійця» (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький), представникам якої поталанило вписати народну творчість у загальнослов’янський контекст, навіть попри те, що дехто з її учасників перегодом і змінює погляди на полонофільські чи русофільські. Щоправда, вдаватимуться українські письмовці до російського слова, певно, не так із вільного вибору, як від тиску обставин. А найпоказовішим прикладом цієї трансформації є Микола Гоголь, якому російська мова нібито давала змогу говорити в усій імперії, одначе натомість вимагала лояльності, а не якоїсь любові до українства. Позаяк уже незавуальовано її вимоги позначилися на Валуєвському циркулярі (1862) й Емському указі (1876). Інша справа — Тарас Шевченко. Імперія продемонструвала, що навіть дозволивши викупити його з кріпацтва, вона не терпітиме будь-якої непокори. Та Шевченко не перетворює українську літературу на дискурс ресентименту — отруйну завуальовану помсту хаотичного бунту пригнобленого люду. Ворога названо відверто й прямо від імені всієї нації. Чого не скажеш про федералістські погляди та хутірську філософію Пантелеймона Куліша, попри його неприйняття позиції незадоволених аристократією низів.

Але романтизм змінився реалізмом, а це означало, що в літературі задомінували нові соціальні проблеми, хоча продовжували висвітлюватися вони на ґрунті національному. Хтось, як-от Михайло Драгоманов, був змушений емігрувати, щоби продовжити свою публіцистичну діяльність, а комусь поталанило залишитися, ба навіть часом і заангажуватися в радикальні політичні організації.

Іванові Нечую-Левицькому писалось і про українську інтелігенцію, з можливістю шпиняти пихатого росіянина, і про пригноблене кріпацтво. Тоді як Панас Мирний, чиї книжки завозили в Україну контрабандою, вхитрився поєднати казенну бухгалтерську службу з письменством, але не вдаючись до нарочитих описів насильства чи сексуальності, нехай назви його творів цьому й сприяли. Ба більше, драматургу Іванові Карпенку-Карому вдалося на ранньому етапі здійснити неможливе — поєднати службу в поліції зі зв’язками з терористичною організацією «Народна воля», що вирізнялася нігілістичними замахами на царя.

Вийти із зачарованого кола допомогла робота для театру. Ще рішучішим є Іван Франко, з якого не зводила очей австрійська поліція, що закономірно декілька разів закінчувалось арештами. Сюжети його творів сливе завжди ідеологічно та патріотично заряджені, навіть якщо стосувались української давнини. У них із позицій обов’язку поєднується боротьба за робітничі права, національне визволення, а то бодай і буденщина. Можна сперечатися про те, чи обмежується його роль у літературі винятково створеним ним же образом «каменяра», утім, позбутися його зась. А як укласти в голові поєднання чиновника, якого теж «пасли» жандарми, і витончений естетизм Михайла Коцюбинського, у якого Семків убачає мало не магічний реалізм? А згадавши, що один з його синів стає червоним командиром, а другий — енкаведистом, яких у часи чисток розстріляли, як ворогів народу, то від такого закруту подій задумуєшся, що ж такого література не лише спроможна виражати, а й приховувати. Надалі тільки вражаєшся, що не менш сильні тези в українській літературі, акумульовані в досвіді пригноблення, висловлюються сильними духом жінками — ніцшеанкою Ольгою Кобилянською та фундаторкою національної справи, яку поставлено в контекст світової літератури, — Лесею Українкою.

Ну а як обійтися без українських модерністів у літературі, представників «Молодої музи» (Остап Луцький, Богдан Лепкий та інші) й «Української хати» (Микита Шаповал (Сріблянський), Микола Федюшка (Євшан) та інші), чий естетизм суттєво міг превалювати над ідейністю чи соціальністю? До слова, це теж ознака того, що навіть найсерйозніші та найважливіші речі потребують оновлення, що культ авторитетів легко може бути підважений, а отже, не пізно почати з’ясовувати причини занепаду культури й цікавитися речами цілком абстрактними, а не суто практичними. Виглядає, що навіть загрожена національна традиція мусить випробовуватися переоцінкою цінностей — звісно, якщо вони створені на власному ґрунті й не мають на меті припинити її існування.

Нетривіальні фігури письменства зазвичай не просто додають колориту, а підкреслюють живучість і непередбачуваність літературного процесу. Візьмімо Володимира Винниченка, особу важливу і для політики, і для літератури. Борець із царатом, учасник української революції 1917 року, а після її поразки — емігрант, державець, хоч і конфліктний, але відмовився співпрацювати з більшовиками та нацистами, одне слово — яскраве втілення приказки «де два українці, там три гетьмани». Чи не тому персонажі його творів — виразники ніцшеано-фройдистських ідей і почуттів, де влада та сексуальність часто переплетені. Не менш несподівана й постать Миколи Хвильового: етнічний росіянин, але з відверто проукраїнськими поглядами, комуніст, інтернаціоналіст, але без домінування російської культури, чий ліричний герой-чекіст ладний убивати за свої переконання класового ворога, урешті, заборонений радянською цензурою.

Що вже казати про радянського (а може, і не тільки) агента, що виборсався з репресій, а водночас і викривальника більшовицького терору Віктора Петрова, хоча на його похованні зібралися численні партійці та держслужбовці. Такою і є справжня ситуація «без ґрунту», коли не знаєш, де більше правди — у творах, а чи в житті.

З подібного роду складнощів, амбівалентностей, парадоксів і зіткана книжка Ростислава Семківа. Її автор віддавна випробує практику говоріння про захопливі речі, змішуючи культуру високу й популярну. Про це свідчать несподівані порівняння, використання мемів, іноді мало не блогерський стиль письма, проте розвідку супроводжує намагання розглядати твори українських літераторів у контексті визначальних творів західного письменства. Такої розвідки в нас, певно, ще не було. Показово, що саме в ситуації нинішньої війни та нового виклику ми кидаємо погляд на нашу літературу, щоб зафіксувати в ній те, що не просто не минає, а зачіпає в усіх сенсах, щоб по всьому тому ми не забули, як ставали самими собою.

10 11 2023

https://tyzhden.ua/opirnist-literatury/