www.ji-magazine.lviv.ua

Максим Майоров, Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки

Імперськи налаштовані росіяни полюбляють визначати своїх сусідів, колишні радянські республіки, західним поняттям failed state (неспроможна, провальна держава). Мовляв, формальні атрибути державності, отримані ними в 1991 році, не призвели до утворення ефективних політичних інституцій та консолідованих громадянських націй. Failed state – це заявка на демонтаж, запрошення до інтервенції більш успішних адміністраторів.

Водночас сам російський імперіалізм сучасної проби свідчить щонайменше про серйозні проблеми з національною ідентичністю в Російській Федерації.

Маючи найбільшу в світі за площею країну, багату на мінеральні ресурси і достатньо промислово розвинену, росіяни могли б процвітати і розбудовувати гармонійні відносини з усім світом. Проте щось їм заважає жити спокійно, приміром так, як Канада. Заважають не геополітичні вороги і навіть не путінський режим.

Сучасна російська державність страждає від хвороб, успадкованих із далекого колоніального минулого. Якщо західноєвропейські нації колись мали свої імперії, то Росія була імперією – без чіткого поділу на привілейовану метрополію та пригноблені колонії.

Росія історично наслідувала східні деспотії, будучи водночас імперією та своєю ж імперською колонією, поєднуючи зовнішню колонізацію із внутрішньою (самоколонізацією). В таких імперіях фактична метрополія звужена до рамок столичного міста або навіть до головної фортеці – Кремля. 

Не можна сказати, що не було спроб виправити проблему й “осучаснити” Росію до рівня тогочасних європейських колоніальних потуг, таких як Франція чи Британія. Однак навздогінна вестернізація не дала в Росії бажаного ефекту, вона програла відвічній розрусі й архаїці.

Росія так і лишилася імперією без імперської нації. Навіть у культурному плані проєкт російської нації ХІХ століття зазнав краху через її штучну “триєдиність”. І вже у радянський час формальна Росія як союзна республіка була звужена до колись аморфної Великоросії. Дві інші складові (Україна та Білорусь) продовжили існувати як самобутні нації-республіки.

У рамках Радянського Союзу Росія (РРФСР) була ніби територіальним залишком після суверенізації більш компактних національних республік. Для деяких союзних республік, як-от у Центральній Азії (і тимчасово в Карелії), радянська Росія була депозитарієм і донором територій. Нові країни ніби “дозрівали” (чи то в колоніалістському, чи то в марксистському розумінні) до того, щоб вийти з республіки-інкубатора і стати “рівними поміж рівних”. Шлях “дозрівання” від автономної області (АО) через автономну республіку (АРСР) і до союзної республіки (РСР) проходили у череві РРФСР різні країни, але до 1991 року його завершили далеко не всі.

Дві союзні республіки СРСР навіть стали засновниками і членами ООН. Це були Україна та Білорусь – але не Росія. РРФСР до останнього не мала навіть власної республіканської компартії. 

Таке позірно упосліджене положення найбільшої союзної республіки випливало з того, що РРФСР фактично не була і не розглядалася як національна держава росіян. Нею у буденній свідомості продовжував вважатися весь СРСР. Аналогічно ситуацію сприймали і на Заході, часто плутаючи чи ототожнюючи СРСР з Росією, а “радянських людей” – з росіянами.

Поки кордони РРФСР з іншими республіками залишалися прозорими, така дуальність Росії не становила явних проблем. СРСР, як і його історичні російські попередники, міг існувати без головної республіки-метрополії та без сформованої російської політичної нації. Але все змінилося під час перебудови.

Якщо до відцентрових рухів своїх окраїн та до боротьби з ними супер-Росія історично була готова, то бунт проти імперського центру самої “центрової” (російської) республіки застав її зненацька. Москва російська кинула виклик Москві союзній – це був удар в саме серце несформованої російської ідентичності.

Проте спочатку ні про який національний проєкт РРФСР взагалі не йшлося. Єльцин використав російську республіку лише як плацдарм для боротьби за владу проти Горбачова. Лідери Росії у протистоянні з союзним центром заручилися підтримкою інших республік СРСР, передусім балтійських, які демонстрували найбільшу непокору.

Відповідь центру була такого ж ґатунку: стимулювати внутрішні конфлікти в Росії та в інших союзних республіках, аби виступати в них головним і незамінним арбітром. Так почалися рухи в автономних республіках: Татарстані, Чечено-Інгушетії, Абхазії. Прокинувся російський іредентизм у вигляді “інтерфронтів” у республіках Балтії. Ті, хто ще не мав своєї автономної республіки, одразу захотіли її отримати: в Придністров’ї, у Криму.

Все це разом розхитувало стіни радянської етнофедеральної будови. У 1990 році почався “парад суверенітетів”, який охопив як союзні республіки СРСР, так і автономії всередині РРФСР.

Компромісом у протистоянні Горбачова з Єльциним стала домовленість про перезаснування держави шляхом підписання нового союзного договору. Перетворення СРСР на конфедерацію мало послабити диктат “союзної” Москви. Підвищення статусу внутрішніх автономій (які також мали стати підписантами угоди) – навпаки посилити роль союзного центру як арбітра між конфедеративними суб’єктами. Але цим планам не судилося збутися через заколот ГКЧП.

У момент максимального послаблення Горбачова в серпні 1991-го Єльцин відчув нагоду самому заволодіти союзним центром, і тоді тактична роль РРФСР як “плацдарму” мала б остаточно вичерпатися. На правах переможця путчистів російський президент нав’язав Горбачову свого прем’єра Сілаєва та власні кандидатури союзних міністрів оборони, внутрішніх справ, керівника КДБ.

Але очолити всю колишню державу Єльцину не вдалося. Після путчу ГКЧП Україна проголосила незалежність і вже не бажала визнавати над собою жодної союзної надбудови. Її приклад наслідували й інші. Тепер уже Єльцин вдався до погроз республікам російським іредентизмом, але марно. Іредентизм (програма возз’єднання народу, розділеного кордонами) – це явний симптом незрілості політичної нації. Іншим симптомом було означення національної спільноти не як росіян, а як “російськомовних”, “російськокультурних” чи навіть як “російських співвітчизників”.

Восени 1991 року частково відновив свій вплив Горбачов, який не бажав здавати позицій конкуренту з Росії. Переговори про новий союзний договір тривали далі, але вони зайшли в глухий кут через непоступливість обох президентів (СРСР та РРФСР) і відмову Кравчука повертатися до розмови.

Тепер уже системна криза комунізму штовхала Єльцина зайнятися передусім “своєю республікою”. Маючи реальну владу над РРФСР, він сподівався швидко провести в ній ліберальні економічні реформи, запропоновані радниками. На Україну чи Білорусь Єльцин впливу не мав, а республіки Центральної Азії взагалі вважав “баластом”, який тягне державу на дно. Союзний центр із впертим Горбачовим став відверто заважати, позбавляючи свободи рук. Біловезька та Алмаатинська угоди грудня 1991 року вивели з гри президента СРСР, а заразом остаточно ліквідували його державу. Через так звану “найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття” майже ніхто не засмутився.

Так постала нова Росія – РФ, яка успадкувала кордони РРФСР, міжнародний статус СРСР та всі проблеми незавершеного російського націєтворення.

Інші союзні республіки, передусім Україна, отримали довгоочікуване визнання своєї незалежності і територіальної цілісності від Москви. Але віддячили вони за це не менш щедрим жестом: визнанням аморфної “центрової республіки” повноцінною, рівною собі державою з так само непорушними кордонами.

Ще й схвалили передачу цій сумнівній державі (яка навіть не проголосила формального акту незалежності) атрибутів могутності спочилого СРСР – ядерної кнопки та крісла в ООН, включно з радбезівським.

Не всіх на пострадянському просторі задовольняв такий розмін. Національні рухи всередині РФ воліли й далі залишатися в парадигмі слабкого союзного центру та ще слабшої РРФСР – інкубатора для державотворення татар, чеченців та інших народів (зрештою й самих росіян на їхній національній території). Ці рухи спиралися на юридичний ґрунт параду суверенітетів 1990 року, тож “центрова республіка” не мала претендувати на роль російської національної держави.

Втім колишні союзні республіки, а з ними і вся міжнародна спільнота, тоді вирішили інакше. Страх розпаду ядерної держави охопив передусім колишніх противників СРСР у “холодній війні”. Тож коли завадити колапсу було вже неможливо, розумним компромісом здавалося визнання незалежності тих 15 республік, право на вихід яких із Союзу декларувало радянське законодавство. Хай навіть відмінність у статусі між “союзною” Молдовою та “автономною” Карелією була не виправдана нічим іншим, окрім демагогічної марксистської фразеології.

У той час, як не всі республіки всередині колишньої РРФСР змирилися зі включенням їх у нову російську державу, в Москві територіальні рамки РФ навпаки вважали для себе “тісними” і неприродними. Одразу згадали і про багатомільйонну російську іреденту, і про “законні інтереси” та сфери впливу у “ближньому зарубіжжі”.

Простором реалізації своїх владних повноважень росіяни і далі вважали всю колишню радянську географію. Для цього пробували використати СНД та інші інтеграційні проєкти: ОДКБ, Союзну державу, Євразійський союз тощо. Не бракувало і голосів за реставрацію СРСР – або ж за розширення РФ коштом окремих територій на кшталт Криму та Північного Казахстану.

Російська Федерація так і не спромоглася створити зрілу націю-державу на територіальному ґрунті РРФСР. Ментально вона залишилася державою-обрубком (rump state) Радянського Союзу, обтяженою відцентровими рухами внутрішніх національних республік. Через це Москва приречена вести руйнівні війни як всередині колишньої РРФСР, та і за її межами. Її імперіалізм – це побічний ефект неспроможності російського проєкту. У цьому сенсі РФ сама є failed state, державою-катастрофою для своїх та чужих громадян. 

Більшість інших пострадянських країн не мають таких проблем. Вони віднайшли модель національної консолідації та не висувають територіальних претензій до сусідів. Їм, на відміну від Російської Федерації, загалом затишно у своїх кордонах 1991 року. Подолання російської кризи ідентичності більше не може бути внутрішньою справою РФ. Відколи жертвами проблемного російського націєтворення стали нормальні сформовані країни, ця загроза стала питанням міжнародної безпеки.

Першим кроком для подолання російської кризи є відмова від усталеного уявлення про державний континуїтет (безперервність) СРСР – РРФСР – РФ. Росія не повинна мати привілеїв Радянського Союзу (ядерної зброї, місця в ООН), а її територіальна цілісність не має засновуватися на кордонах колишньої союзної республіки.

Звісно, зміна географії російської нації та державності не повинна зачіпати вже сформовані сусідні країни, які за тридцять років змогли дати раду із внутрішньою консолідацією. Тобто закономірним розвитком Росії є її зменшення. Нації, які претендували на суверенітет у 1990 році, але не змогли його відстояти, повинні отримати другий шанс. Росія як дерево мусить обтрусити з себе всі доспілі плоди чужого націєтворення. На цьому остаточно завершиться історична роль РРФСР як республіки-інкубатора.

Радикальне зменшення російської держави піде на користь і їй, і всім її сусідам. Московія (чому б ні?) нарешті зможе знайти свою внутрішню неімперську опору ідентичності. Подивитися на власну землю як на колиску, а не колонію.

20.04.2023

https://zbruc.eu/node/115176