незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Дмитро Крапивенко, , журналіст і військовий"На фронті важливо, щоб боєць знав, що командири його не покинули"Ворог вчиться на своїх помилках – Мінус відпустки в тому, що вона швидко минає,
– каже Дмитро Крапивенко. – Втім, дружина приїхала з Польщі – й ми славно
погуляли Києвом. Після фронту столиця контрастує приємними барвами – ловлю їх. Спілкуємося 26 березня на столичній Прорізній. Ви хотіли бути
письменником, а стали журналістом. Чому? – Написав
роман, якого, на щастя, не опублікували. Були й вірші, але їх друкувати не
намагався. Зрозумів, що мені добре вдається публіцистика. Це ніби ближче до
літератури, але не треба все кидати й лише сидіти й писати. Ідеї виникають, але
втілювати їх не поспішаю. Однак тепер думаю, що книжку про війну написати таки
доведеться. Побратими по взводу дивляться в очі й питають: "Ну ти ж
напишеш про нас?" Як тут відмовити? Можливо, це буде публіцистика: війна
очима журналіста. Щоденника не веду, але деякі речі фіксую. Крім того, буде
змога оприлюднити фото, які нині публікувати не можна. Одне слово: головне –
перемогти, а там можна і спробувати.
Дмитро
”Банкір”
КРАПИВЕНКО, 44 роки, журналіст і військовий. Народився 27 квітня
1979-го в туркменському Йолотені. За пів року переїхав із сім’єю
до Коростеня на Житомирщині. Батько – військовий, мати –
бухгалтерка. Закінчив філологічний факультет Київського національного
університету імені Тараса Шевченка. ”Хотів стати
письменником, а став журналістом”. Публіцист, медіа-експерт, волонтер.
Викладач Українського католицького університету. Працював журналістом
”Галицьких контрактів” і керівником сайту телеканалу ”1+1”. З
2014-го по 2021-й – головний редактор журналу
”Український тиждень”. До великої війни був шеф-редактором програми ”Зворотний відлік” на ”Суспільному”. З вересня
2014-го надавав активну волонтерську допомогу українським військовим
на сході. ”Спочатку співпрацював із фондом
Мирослава Гая. Тоді запит був від харчування до термобілизни. Останні три
роки купував із друзями запчастини до автівок і прилади нічного
бачення”. З 24 лютого 2022-го – боєць роти охорони Деснянського
центру комплектації та соціальної допомоги. Із червня – головний
сержант протитанкового взводу 30-ї окремої механізованої бригади Сухопутних
військ Збройних сил України. Тепер виконує бойові завдання на Донеччині.
Нагороджений медаллю операції Об’єднаних сил ”За
звитягу та вірність”. Планує купити програвач і колекціонувати
музичні платівки. ”До війни не встиг це
зробити – повернуся й надолужу”. Подобається фільм
”Форрест Ґамп” Роберта Земекіса. ”Це фільм про
дивака, війну й кохання водночас”. Слухає українські гурти ”1914”, Zwyntar, ”Кому Вниз”, ”Один в каное”, а також –
рокабілі, постґранж і дарккантрі. Остання прочитана книжка ”12 життів
Альфреда Гічкока” Едварда Вайта. ”Тепер читаю ”Струп.
Іспанія роз’ятрює рани” Катажини Кобилярчик – погляд польки
на іспанську політику національної пам’яті”. У шлюбі з викладачкою
польської мови Наталею, 43 роки. Мають доньку – графічну дизайнерку
Уляну, 18 років, і сина Данила, 13 років. Смакують борщ
і темне пиво. Живе в Києві Передчували
велику війну? – Про
її загрозу не чув хіба глухий. На Новий рік у нас була несвяткова сімейна
розмова. Оскільки старша донька вже вчилася в Любліні ще з 2021-го, то
вирішили: в разі повномасштабки дружина із сином приєднаються до Уляни.
Подумали, що Наталя гарантовано знайде роботу, адже вона – викладачка
польської. Так і сталося: працює перекладачкою у клініці й має приватні уроки.
У клініці перекладає для українських клієнтів та документацію. Діти дивують
успіхами, доки ви воюєте? – Авжеж.
Уляна з власної ініціативи взялася ілюструвати "Я (Романтику)"
Хвильового. Вийшло сучасно та влучно. А вона мені каже: тату, це тільки ескіз –
у фіналі має бути лінорит (гравюра, вирізана на лінолеумі. – Країна). А Данило
– передовсім спортсмен. У 6 років пішов на айкідо, а в сьомому класі вже мав
чорний пояс. Як
починалася ваша війна після 24 лютого? – Ще
22 лютого пішов у військкомат із наміром записатись у тероборону. Хотів набути
навичок поводження зі зброєю, щоб бути готовим до оборони. Велика війна витала
в повітрі, але не думав, що вона так швидко спуститься на землю. Саме
формувалася рота охорони при військкоматі Деснянського району. Сказали, що буде
двотижневе навчання. Повідомив про це "Суспільному". 23 лютого колеги
по програмі "Зворотний відлік" Павло Казарін і Максим Скубенко теж
зацікавилися й почали розпитувати, як це відбувається. Того ж дня роту
сформували та сказали: навчань не буде, бо починається мобілізація оперативного
резерву першої черги. Мовляв, зачекайте, але будьте готові до команди. 24
лютого вона надійшла. Тепер я заступник командира протитанкового взводу. Війна – гібридна, хочеш перемогти –
пристосовуйся За що
відповідаєте? – Легше
сказати, за що не відповідаю. Від матеріального забезпечення, боєприпасів до
безпосередньо командних і організаційних обов'язків. Наш батальон –
стрілецький. Відповідає за боротьбу з танками, але здебільшого виконуємо
функції піхоти. Війна – гібридна, хочеш перемогти – пристосовуйся. Доводилося
щось докуповувати одразу по мобілізації? – Ще з
2014-го я з друзями волонтерив. У січні 2022-го привіз хлопцям під Мар'їнку 3
кілометри кабелю для зв'язку й відеокамери. 24 лютого в мене на рахунку була
певна сума, яку як волонтер планував витратити на потреби 54-ї бригади. Втім,
зрозумів, що московити змінили мої плани. Кошти пішли на придбання військової
форми для підрозділу, в якому почав служити сам. Форму від Збройних сил нам
видали аж у квітні, тож довелося зіграти на випередження. Відтоді маю армійське
псевдо "Банкір". Коли перейшов у інший підрозділ, побратими питали:
"В якому банку ти працював?" Стикалися в
бою з вагнерівцями? – Під
Бахмутом, у районі Курдюмівки й Зайцевого, нам протистояли вагнерівці. Ми вели
оборонні бої. Ті рубежі, які треба було тримати, ми втримали. Хоча було й
непросто. Вагнерівці – професійні військові. Завербовані зеки – справді
гарматне м'ясо, але їх багато й вони атакують до останнього подиху. Інакше їх
пристрелять свої. Тому протистояти їм важко. Не можна недооцінювати ворога. Із
мобіка за місяць виростає нормальний боєць. Це треба пам'ятати. Ворог вчиться
на своїх помилках і коригує тактику. Адже я був такий самий мобілізований рік
тому, але вже дечого навчився. Професійної української армії 24 лютого не
вистачало. Доукомплектувати, розширити її за рік повномасштабної війни було
надскладним завданням. Певною мірою це вдалося, але процес триває. Які якості
життєво важливі в армії? – У
бійця має бути хороша військова та психологічна підготовка. Є солдати, які
тікають після першого обстрілу, а є воїни, які ховаються й ведуть обстріл у
відповідь. Треба навчитися берегти своє життя. Поводитися адекватно в
екстремальній ситуації. Щоразу, коли чуєш різкий звук чи вибух, пригнися, заляж
у яму. Це не гріх і не посміховисько. Із часом
навчишся відрізняти вильоти від прильотів і далеко-близько, але береженого Бог
береже. Раджу майбутнім бійцям: викиньте до біса музичні навушники – це може
врятувати вам життя. Перебувати на передовій і слухати музику неприпустимо. Що має вміти
воїн-початківець? – Воїн
має вміти копати. Буває, щойно встиг приїхати в місце призначення – й тебе
криють ворожі міни. Якщо хочеш вижити, лягай і закопуйся. Нас так колись пів
години обстрілювали. Ми лежали й копали, доки не вщухло. Земля береже того, хто
вміє в ній сховатися. Чого не
варто робити в армійському колективі? – Навіть
якщо у вас за плечима "срочка", затямте одне правило: залиште всі
понти вдома й нічого не вигадуйте в біографії. У воїнському колективі
авторитет, повагу, комфортність спілкування доведеться завойовувати з нуля.
Навіть якщо у вас сива борода, а ваш позивний "Дід". Не брешіть, що
ви на "срочці" офігенно стріляли, розбирали автомат і круто кидали
гранати, – це швидко перевірити. Побратими питали: "В якому
банку ти працював?" Бували
кумедні випадки в підрозділі? – Їх
безліч насправді. Якось прибігає один боєць і радісно кричить: "Хлопці, в
нас у дворі Himars стоїть!" Ми здивувалися й вибігли, а там – машина
"Хаммер". Сміємося – настрій покращав. Загалом наш взвод фактично
поділений: одна половина – кияни, друга – житомиряни. Я ніби киянин, але
прибулий із Житомирщини. Коли взводний лютує на киян, які звикли до більшого
комфорту, каже мені: "Тебе це не стосується – ти з Коростеня". Про що
жартують у вашому взводі? – Треба
розуміти, що всі жарти на війні – чорні. Усе крутиться довкола смерті. Якщо з
неї посмієшся, тобі трохи легше. Жили в одному селі під Бахмутом, і там був
кіт. Старезний і покалічений. Ми його жаліли й підгодовували. Хтось сказав:
бідолаха, він, мабуть, довго не протягне. На що інші побратими відказали:
"Дивися, щоб він довше за нас не прожив". Дружині цей жарт не
сподобався, а ми з побратимами сміялися.
Яка
найсумніша історія врізалася в пам'ять? – Перший
двохсотий. Його звали Андрій. Ми були разом іще з Києва й добре подружилися.
Він воював ще в АТО. Андрій із Деснянського району й жив на сусідній від мене
вулиці. Коли ми від'їжджали на схід, я бачив його матір. Ми багато говорили з
ним про дітей. Його доньку, як і мою, звати Уляна. Ми були близькі друзі, але в
батальйоні були в різних підрозділах. Він загинув першим із нашого бату. Коли я
дізнався про його смерть, мене це прибило. Андрій завжди справляв враження
безсмертного Рембо. Ніколи не знімав броніка, чистив зброю й вимагав від інших,
щоби дбали про неї. Як часто
відбувається зміна воїнів на бойовому чергуванні? – Залежить
від пори року. Тепер можна спокійно просидіти в окопі два-три дні. Коли ж
надворі 18 градусів морозу, то треба будь-що міняти раз на добу. Попри обстріли
й небезпеку. Залежить це й від характеру бойових дій. Війна доволі маневрена.
Під Ізюмом ми рухалися динамічно туди-сюди – ганяли ворога. Під Бахмутом мали
утримувати певні позиції стабільніше. Ми зі взводним дбаємо про особовий склад:
чи є в них рації, чи є запасні акумулятори, чи взяли тепловізор, скільки мають
гранат, боєкомплектів. Завжди перевіряємо це. Особисто їх завозимо на позицію й
вивозимо. На фронті важливо, щоб боєць знав, що командири його не покинули. Доводиться
вивозити бійців під обстрілами? – Постійно.
Якщо це нуль, то кожна автівка – потенційна мішень. Треба десь прискоритися,
десь пройтися пішки. Коли їдеш у темну пору, треба вимикати фари – це рятує
життя. Чого бракує
підрозділу, снарядний голод є? – На
щастя, немає. Підтримуємо хорошу традицію: коли йдемо на ротацію в тил, лишаємо
боєкомплект тим, хто нас змінить. Ті, хто виходять із позицій, беруть мінімум,
решту залишають побратимам. Є проблеми з дронами: вони дорогі й це витратний
матеріал. Ворог їх збиває й перехоплює. Одна така пташка коштує 2000 доларів –
це не патрон. Утім, волонтери допомагають. Держава
колись замінить волонтерів? – Моїй
кумі не треба пекти мені пиріжки на фронт. Харчами ми забезпечені. Отримуємо
стільки цукерок від волонтерів, що не здужаємо їсти. Цьому радіють хіба
донецькі миші. Держава не може забезпечити необхідною кількістю мавіків. Є дві
нагальні потреби на фронті – автівки й безпілотники. Думаю, бюрократія ще не
наздогнала реальність. Технічний штат бригади передбачає, скажімо, два
"ЗІЛи". Вони старі й неповороткі. Краще купити два мікроавтобуси –
швидші й маневреніші, але для цього треба змінити штат. Те саме з пікапами –
вони волонтерські. З другого боку, держава забезпечує армію натовською
технікою, а це немало. Коли тобі в тилу кажуть, що ти не
потрібен, це зачіпає У чому
запорука стійкості нашої оборони й успішного контрнаступу? – Потрібна
не тільки техніка. Нині треба багато боєприпасів до неї. Не маю відчуття, що
війна закінчиться швидко. Без снарядів техніка не стріляє. Важливі також їхня
логістика та зберігання. На війні є
змога дивитися бодай коротке кіно? – Ні.
Мають бути тиша й атмосфера, де тебе ніхто не шарпає. На тиловій базі можу
глянути хіба короткі відео ютубу. Перед війною встиг подивитися "Атлантиду"
Валентина Васяновича й "Погані дороги" Наталки Ворожбит. Люблю
переглядати нашу класику – "Тіні забутих предків", "Пропалу
грамоту". Нещодавно прочитав нарис Квітки-Основ'яненка "Антін
Головатий". Виявляється, сцена стріляння козаків із "Пропалої
грамоти" взята з Основ'яненка, а не з Гоголя. Чим вас
захопив режисер Альфред Гічкок? – Напруженістю
сюжету. Його помилково називають королем жахів. Жахи – це коли мертвяки
воскресають і кінець світу. Гічкок знімав про природу людського страху й наші
фобії. Люблю те, як він вибудовує кадр, який саундтрек добирає. Є дисонанс
між фронтом і тилом? Що дратує? – На
війні ти завжди потрібен побратимам. Завжди маєш завдання, за тебе здебільшого
вирішує командир. У тилу маєш шукати свою нішу. Коли тобі в тилу кажуть, що ти
не потрібен, це зачіпає. Дратує беззмістовність мирних дискусій. Коли половина
френдстрічки фейсбуку обговорює Емму Антонюк з Іво Бобулом, хочеться спитати:
"Вам нема чого робити?" Один
поранений під Бахмутом воїн сказав, що хоче "бути хазяїном у своєму
домі" після перемоги. Ким хочете бути ви? – Людиною,
яка зніме камуфляж, поїде з дружиною на дачу й посадить город. А то дача є, а
грядку посадити не встигли. Чим не мрія бандерівця? Автор: Павло ЩИРИЦЯ, фото:
Тарас ПОДОЛЯН 1 06 2023 |
