www.ji-magazine.lviv.ua

Олексій Набожняк

Наприкінці 2018 року американські медіа опублікували рідкісні секретні документи КДБ. Серед них була й методичка за 1968 рік для “чекістів” – як використовувати можливості Радянського комітету з культурних зв’язків співвітчизників за кордоном (один з попередників Россотруднічества) в агентурній роботі. Методичку випустили накладом лише в 66 примірників. З описаних там кейсів можна зробити висновки про методику співпраці двох відомств, яка, ймовірно, не змінилась і досі, лише замість КДБ “культурну дипломатію” курує Служба зовнішньої розвідки.

Раніше ми опублікували цей фрагмент в тексті "Співвітчизники тримають удар", але потім вирішили винести в окрему публікацію.

Основне завдання, яке кадебісти виконували за допомогою “культурних” колег, – ідентифікували потенційно лояльних емігрантів, яким можна було доручати секретні завдання з пошуку стратегічних об’єктів і викрадення технологій тощо. Широко використовували можливості комітету із запрошення іноземців до СРСР і навпаки, вивозили радянських людей за кордон, організовували участь у наукових конференціях, публікували численні газети й журнали з безплатним розповсюдженням у країнах “капіталістичного Заходу”.

Титульні сторінки методички КДБ

Водночас чекісти остерігалися працювати безпосередньо з організаціями патріотично налаштованих співвітчизників, адже тих у полі зору тримала “ворожа” контррозвідка. В методичці описано низку випадків, коли потенційний агент виявлявся або вже завербованим, або перебував у процесі вербування ворогом. Від нього або відмовлялися, або намагались перевербувати. Також чекісти через “культурний комітет” шукали ворогів народу, яких слід було депортувати назад в СРСР, здійснювали заходи з “розкладання” антирадянських емігрантських організацій, організовували політичні акції та дезінформаційні кампанії.

ТЕКСТИ зібрали найяскравіші кейси, з яких стають зрозумілими методи й цілі радянської спецслужби.

Вербування базового рівня

Довгий час листування з Радянським комітетом здійснював співвітчизник Б., який мешкав у Франції. Чекісти, переглядаючи це листування, звернули увагу на згадки про певного Ф., сина російських емігрантів, студента школи Східних мов. Перевірка через резидентуру показала, що у Ф. є цікаві контакти з іншими співвітчизниками, які працюють на держслужбі у Франції. Утім розробляти його своїми силами резидентура не могла. Тоді Б. запросили до Берліна й під виглядом запиту на створення патріотичної організації почали розпитувати про можливих союзників у цьому питанні. Серед інших той називав і Ф. В оточенні Б. виявили ще кількох знайомих Ф., а згодом вийшли на далеких родичів Ф. у СРСР, яких він був не проти відвідати. У результаті через цю інформацію КДБ завербувало саме Ф., Б. просто використали як джерело даних, а ідею з патріотичною організацією спустили на гальмах.

Загалом, щоб не засвітити зв’язок спецслужби й офіційного “культурного” комітету, а також не дати "наводок" на об’єкт уваги КДБ, чекісти могли просити колег “заманити” потенційного агента до СРСР по своїй лінії (створення патріотичних організацій, газет, здійснення культурних обмінів), і вже на місці проводили з ним “паралельну” роботу (нібито випадково вийшовши на контакт). Водночас щойно новоспеченого агента забирав під своє крило КДБ, “культурна” частина швидко мала “розчинитися”.

Чекісти описують, як ледь не взяли агентом уже завербованого шпигуна ворожої розвідки

До базового можна віднести вербування під час відрядження чи навчального обміну. Наприклад, чекісти описують, як виманили на навчання до СРСР цікавого їм архітектора з однієї з країн Близького Сходу. Син радянських емігрантів дуже хотів закінчити аспірантуру в Союзі, тож “культурний комітет” “відібрав” його для такого навчання, а вже в Москві його завербував КДБ. Удома радянська “корочка” не тільки не викликала підозр, а й стала фактором розширення клієнтської бази, адже була для місцевих доказом “високої кваліфікації”.

Ще одна історія стосується члена вірменської громади в Сирії, який був цікавим для формування прорадянського осередку в цій мініспільноті. Його “запросили” на курси підвищення кваліфікації до радянської Вірменії по “культурній” лінії, показали всі “досягнення” вірмен і СРСР загалом. Тож коли до нього “ненероком” “підкотили” кадебісти, товариш уже був готовим співпрацювати.

Вербування “без прямих зачіпок”

Якось розвідникам потрібно було знайти співвітчизників, які проживають неподалік важливого секретного об’єкта в закритому містечку. У списках активних кореспондентів (дописувачів газет і членів патріотичних об’єднань) знайшли філію емігрантської організації в сусідньому з об’єктом містечку. Щоб вийти на цю групу, з якою не було прямого зв’язку, “Радспівробітництво” запросило цілу делегацію об’єднання – у складі керівників кількох філій, разом з “потрібним”, – до Москви. Уже під час оперативного розроблення встановили, що в одного з дітей члена “потрібної” організації серед контактів є американець П., який водночас має родичів, що живуть у закритому районі. Сам американець виявився українцем за походженням, мав родичів в Україні та хотів з ними зустрітися. Однак де саме жили потрібні родичі, керівник місцевої організації не знав. Проте вказав на третю особу, яка мала цю інформацію. Також стало відомо, що ця особа мала виїздити в СРСР за турпутівкою. І згодом надала потрібні дані. Так КДБ здобуло доступ до закритого містечка аж через чотири рівні “рукостискань”. Водночас самі чекісти в ланцюжку не світилися, все робили “культурні” колеги.

Сторінка газети "Голос Родины" – одного з видань для емігрантів Радянського комітету культурних зв'язків зі співвітчизниками – за січень 1966 року

Ще одна багатоходова комбінація з “наукового” життя. Естонський “культурний комітет” “на замовлення” КДБ відправив у турпоїздку в Швецію свого співробітника, який налагодив контакти з низкою професорів і викладачів шкіл. Серед іншого, вдалось зав’язати “дружбу” з професором політекономії В., який цікавився вивченням історичних документів в Естонії. Він попросив агента під прикриттям сприяти в отриманні архівних документів у Талліні. Звісно, йому організували таку можливість. Ба більше – запросили до Талліна самостійно попрацювати в архівах. Як екскурсовода до нього “приставили” історика Я., який глибоко розбирався в предметі і зміг ще більше допомогти В. На знак вдячності за допомогу В. запросив Я. до себе у Швецію. Цього й домагались у КДБ: Я. отримав легальне прикриття для виконання оперативного завдання, а В. так і не дізнався про свою роль у цій історії.

Промислове шпигунство

Як і сьогоднішні розвідники, радянські кадебісти 1960-х багато уваги приділяли промисловій розвідці. Адже СРСР далеко не всі технології міг купити відкрито, до того ж слід було не допустити технологічного відставання від “прогнилого” Заходу. Чекісти описують випадок успішного шпигунтства у “зв’язці” з “культурним комітетом”. “У гості” до вірменської громадської організації в Західній Європі з культурно-просвітницькою метою прибули вірмени з СРСР. Звичайно, їм влаштували пишний прийом, на якому були присутніми різні представники місцевої громади. Серед них – власник заводу пластмас. Агент, який прибув у складі групи, представився аспірантом-хіміком, який пише дисертацію саме на цю тему. Захоплений власник заводу не лише повіз “співвітчизника” показати виробництво, а й дав йому доступ до проєктної документації.

"Вісті з України" – видання Товариства культурних зв'язків з українцями за кордоном, українського підрозділу Радянського комітету. Число за 1974 рік

“Захист прав” як привід для вербування

Росія активно розігрує карту порушення прав співвітчизників за кордоном, щоб аргументувати свою агресію щодо сусідніх держав і звинувачувати західні країни в “оголтілій русофобії”. Для захисту “порушених” прав “пригнічених” росіян створюють численні центри правової допомоги, де співвітчизники можуть безплатно отримати юридичну консультацію та підтримку. Проте цей процес має й зворотній, розвідувальницький бік. Методичка 1968 року оповідає, як чекісти через таку “правову допомогу” “втемну” вивідували необхідну інформацію. Як і сьогодні, тоді така допомога була зоною відповідальності “культурного комітету”.

Як приклад наводять історію з ФРН. КДБ зацікавила американська військова база, але вони не знали її точного місця розташування. У листуванні співвітчизника К., який проживав десь неподалік потрібного місця, спецслужба звернула увагу на готовність поділитися відомостями про становище працівників радянського походження на місцевих підприємствах. Під виглядом турботи про права радянських емігрантів “на панщині” у капіталістів, кадебіст розкрутив К. на розмову і про наявність американських підприємств поблизу (можливо, там теж працюють співвітчизники? чи відрізняється ставлення німців і американців?). К. сказав, що сам не чув, але американців бачив: адже поруч є ракетна база і американські солдати – часті гості сільського кафе. Ба більше, виявилося, що деякі його знайомі працюють в американців.

***

Основний текст про сучасне життя "співвітчизників" є частиною проекту "Бактерії русского міра"

19 05 2023

https://texty.org.ua/articles/109685/yak-verbuvaty-spivvitchyznykiv-pamyatka-vid-kdb/