www.ji-magazine.lviv.ua

Ія Ківа, поетка, перекладачка, журналістка

На війні поезія точно не військовий. Радше крик замість пострілу. Тому українські поетки і поети часто нагадують мені людей, які після автокатастрофи оговталися першими, вибігли на зустрічну смугу й відчайдушно кличуть на допомогу.

Битва за Бахмут, березень 2023. Світлина Костянтина та Влади Ліберових. Джерело: @libkos

«Що може поезія під час війни?» –це запитання я чую чи не в кожному інтерв’ю. Інколи – з покликанням на відому фразу Теодора Адорна, який, певно, за час самого тільки повномасштабного вторгнення Росії в Україну не раз перевернувся у труні. Інколи про це запитують, намагаючись зосередитися винятково на культурі, ніби таке дивне утворення, як Російська Федерація, можна знищити лише добрими культурними намірами, інколи – зі щирим намаганням зрозуміти, що ж поезія справді може і чи може вона бодай щось.

Якщо відповідати на це запитання швидко, відповідь буде коротка, проста і не надто приємна: поезія на війні не може нічого. Адже віршами не закрити українське небо, не вбити ворога, не збити російську ракету, не відбудувати зруйнований дім, не зупинити кров і не зробити хірургічну операцію, щоб урятувати життя. Зброї чи тактичної медицини поезія ніколи не замінить. І це настільки очевидно, що вкотре повторювати ці тези вголос трохи ніяково.

На війні поезія точно не військовий. Радше крик замість пострілу. Тому українські поетки і поети часто нагадують мені людей, які після автокатастрофи оговталися першими, вибігли на зустрічну смугу й відчайдушно кличуть на допомогу. І стоять там розгублені, приголомшені, з перекривленими від жаху обличчями, незграбно розмахуючи руками, а буває, що й лягають просто посеред дороги, якщо чергова автівка не хоче зупинятися. Поезія на війні – це крик, виття, волання, вереск, галасування, репетування, ревіння, лемент. Великий колективний рот, що шукає не так найточніших слів у найкращій послідовності, як способу оприсутнити себе через звук, щоб люди, які не мають у досвіді російсько-української війни, відчули її так, як відчуваємо її ми, українці.

Але досвід цей різний. І позиції, з яких війна вихаркує і вибльовує себе криком, також різні. У багатьох українських поетів і поеток, чиї вірші складуть честь будь-якій европейській літературі, ці позиції, без жодних недоречних зіставлень, вогневі. Адже вірші не вбивають. Тому сьогодні ці автори сидять не за затишними письмовими столами чи на сценах міжнародних фестивалів, а в окопах, багнюці, під постійними ворожими обстрілами. І якщо вони чогось тепер і шукають, то не натхнення чи видавців, а переважно спорядження і грошей на потреби підрозділів, у яких служать.

Однак чи хочуть чути цей крик за периметром України? Що ж, добре запитання. Зазвичай люди, які кричать, мають не дуже привабливий вигляд. Вони викликають бажання відсторонитися, зайвий раз уникнути спілкування, обмежити контакти. Тож не дивно, що величезна кількість людей у всьому світі непогано робить вигляд, що російсько-українська війна їх не стосується. Адже почути людину, що кричить, означає зробити її проблеми своїми проблемами, спонукає до дієвости, зрештою, забирає час власного життя. Тому цей тест на емпатію кожен щоразу проходить сам на сам. На чужі страждання завжди простіше дивитися, коли вони вже стали історією, ніж намагатися побудувати рятівну дамбу із цінностей так, щоб бодай трохи уповільнити цей потік болю просто зараз. А те, що російсько-українська війна є не лише проблемою України, бо ж надто багато речей – від перспективи голоду в країнах Глобального Півдня до архітектури майбутнього світу – вона зачіпає, очевидно далеко не для всіх. Хоч російсько-українська війна – це не лише війна двох держав, де аґресор, Росія, хоче знищити українство як ідентичність, а українську державність як ідею; російсько-українська війна – це спроба зробити світ до 1945 року «great again», нормалізувавши диктатуру як спосіб існування там, де цей світ так довго боровся за спроможність домовлятися, дискусії, паритетність, відкритість, різноманіття, чутливість тощо.

Що ж може поезія там, де політика, здавалося би, безсила? Ставати цією політикою, простягати часові руку і, як маленьку дитину, вести його за собою у майбутнє, очищаючи слова від бруду маніпуляцій та пропаґанди, щоби вкотре нагадати, що зло – це не вигадка із казок, а цілком реальна річ: убивча, цинічна, безжальна. Адже будь-яка повага до цінностей завжди починається з поваги до слів, якими ці цінності означують. А будь-яка війна завжди починається з війни за слова (згадаймо бодай російський слоґан «можемо повторити») і вже згодом переходить на поле крові.

Але що нам робити з усіма цими словами про війну? Попри те, що історія людства є історією воєн, а історія літератури – історією оповідей про життя людей напередодні війни, під час війни та після війни, розділити досвід війни з іншими майже неможливо. Як і будь-який екзистенційний досвід, він неперекладний. Адже кожен входить у війну з власним бекґраундом, із власними тілесними і психологічними особливостями, дивиться на неї з власної перспективи – життєвої, ґендерної, географічної, просторової. Навіть коли люди сидять в одному окопі або, якщо мова про цивільних, живуть в одному місті чи навіть одному будинку, та сама війна для кожної людини – щоразу інша війна. Із цієї перспективи всі оповіді про війну – бібліотека словників, де слова означають те саме й водночас ніколи не збігаються у значеннях.

Війна тим часом продовжує свою оповідь. Раз розтуливши рота, вона ніколи вже не замовкає, і старанно, мов першокласниця наплічник, складає власний словник. «Блєдіна», «повномасштабка», «пушкіністи», «бавовна», «арта», «янсур», «чмобіки»... Адже війна – це не лише бойові дії, а й слова про війну, те, як і що ми про неї говоримо. Вголос і подумки, на площах і кухнях, на фронті й у тилу, поміж дорослими та з дітьми, всередині країни і за кордоном, із однодумцями й опонентами... Зрештою, всі війни колись закінчуються, а слова залишаються. Змагаючись за перемогу у війні, люди змагаються не лише за географічну карту, яку завжди формують переможці, а й за власну оповідь про війну, власну версію подій, власну версію історії, кордони свого майбутнього. Зважаючи на історію української нації, теперішня російсько-українська війна – це ще й війна за право говорити й бути почутими. Адже поневолення імперією – це примус не лише до мови аґресора (не просто російської як мови домінування, а й мови аґресії як такої, унормування агресії в оповідних структурах), а й до мовчання. А коли жертви і свідки мовчать, дії аґресора залишаються злочинами без кари. Не лише через брак свідчень, а передусім через брак тих деталей в описі подій, які роблять реальність реальністю, біле – білим, чорне – чорним, а правду – правдою.

Звісно, у сучасному відкритому глобалізованому світі новини з’являються майже одразу після подій, тож зробити висновки про те, що відбувається сьогодні в Україні, неважко. Кожна російська ракета, яка падає на українську землю і забирає життя десятків, а часом і сотень людей, говорить сама за себе. Без слів. Досить зробити фото чи відео й викласти його в соціяльних мережах. Адже повномасштабна війна РФ проти України – найбільш задокументована в історії людства. Але безжальна бухгалтерія смерти й статистка руйнувань не лише роблять війну видимою, а й розмивають її обличчя, перетворюють її пронизливий голос на фоновий шум, розлюднюють її, узагальнюють, задаючи війні пекельний ритм рахування, немов у дитячій лічилці чи грі у хованки. От тільки коли розплющуєш очі, виявляється, що війна навіть не думала ховатися. Не приховують своїх дій і росіяни. Так звана російська пропаґанда – протимаскувальна сітка, яка не витримує найпершого ж бою і рветься. Хоча ні, найчастіше вона рветься, так і не доїхавши до поля бою. Адже брехня – це завжди ознака боягузтва.

Поезія ж не буває брехливою. Звісно, якщо ми говоримо про справжню поезію. Якщо ж поезія бреше, це погана поезія. Адже поезія не бореться за владу для себе, як це роблять політики, не надто обтяжені внутрішнім моральним кодексом і почуттям відповідальности, поезія змагається за владу мови для всіх. На відміну від, скажімо, Путіна, одержимого ідеєю зупинити і підкорити час, перетворивши його з лінійного на мітологічний, ніби це пташка, яку можна зачинити у клітці, кожен поет точно знає, що підкорити мову, через яку цей час себе оприявнює, неможливо, і що жодної повної, абсолютної чи остаточної влади над мовою не існує. Адже мову, як і демократію, потрібно опановувати щодня. Щойно хтось набуває впевнености, що мова – його, вона показує йому язика. Щойно значення слова починає хитатися, наче зуб, що от-от випаде з властивого йому місця, поезія бере до рук інструменти і шукає метафор, які можуть це значення вберегти, відновити або ж замінити. Щойно слова починають тьмяніти, наче від раптової хвороби, до якої в мови ще немає імунітету, поезія зачиняється у лабораторії сенсів і починає працювати над вакциною. Звісно, цим займається і література як така, але поезія має особливу чутливість до змін, сповіщаючи суспільство про землетрус там, де інші ще не відчувають жодного поштовху.

Іще менше сенсу брехати поезії на війні. Адже досвідне й інформаційне перенасичення реальністю вичерпує емоційні ресурси людей настільки швидко, що втома заповнює кожну думку так, як бур’ян захоплює землю, на якій іще вчора росли барвисті квіти. Тож якщо в людей у принципі залишаються сили на читання, тексти, які вони читають, мають зачіпати не менше, ніж сама війна. Що робить тут поезія? Щонайменше стає вишколом щирости. Тієї щирости, з якою дитина промовляє вголос слова, на які дорослі ніколи не наважаться. Часом – роблячи боляче своєю безкомпромісністю, часом – приносячи полегшення. Адже російсько-українська війна – виснажливий маратон не лише як подія, що повільно розгортається у часі й просторі (ведучи лік що від 2014 року, що від 2022-го), а й як складна і болюча розмова із самими собою. Із завершенням війни ця розмова лише розпочнеться. Щоб зайти у неї, як входять у крижану воду, намагаючись загартувати дух і тіло, українцям знадобляться терплячість, чесність і відвага. Багатьом поколінням українців. Оскільки наслідком російсько-української війни, яка має всі ознаки геноцидального знищення через ідентичність, буде важка транспоколіннєва травма, яка руйнуватиме життя не лише тих українців, котрі пережили війну безпосередньо, а й тих, хто, сподіваюся, ніколи не матиме її в досвіді, і відбиватиметься на щоденних практиках цих людей, неконтрольованих реакціях, оповідних структурах, уявленнях і горизонтах мрій.

Думаючи про це, згадую книжку Міколая Ґринберґа «Я звинувачую Авшвіц». Його співбесідники, хоч ішлося про друге покоління, яке не бачило на власні очі ні війни, ні Голокосту, часто наголошували, що Гітлєр не програв у Другій світовій війні. Адже із самого їхнього дитинства, відтоді як вони себе пам’ятають, їхні життя були спотворені війною, зруйновані, понівечені, отруєні. Так, війна стає отрутою уповільненої дії, яку ми передаватимемо нашим дітям зі спермою, слиною, молоком, групою крові, попри щире бажання відгородити їх від неї. Але вони все одно бачитимуть відбитки її брудних пальців на наших обличчях (хіба ж ці сліди тепер колись відмиються?) і чутимуть її бридкий голос навіть у нашому мовчанні. Це гірко визнавати, але війна отруїть нам усе: українську землю, повітря, поля, ліси, річки, моря (екологічні наслідки цієї війни – окрема довга розмова), але спершу серця, хоч цього не побачити на жодній кардіограмі.

Чи може поезія стати протиотрутою? Стверджувати це було би трохи зухвало. Надто багато речей мають увійти до складу такого антидоту. Однак вона точно може стати його обов’язковим компонентом. Адже травма зазвичай спочатку ховає себе, а згодом повертається... знову, знову і знову, немов серійний убивця – на місце злочину. Відбираючи у людей мову, кидаючи їх у темряву німоти й заціпеніння, як кидають у в’язницю. Слова ж дають надію на звільнення. Якщо не від самого досвіду, то бодай від ланцюгів болю й жаху, які через пам’ять і пригадування приковують людей до подій, учасниками яких вони ніколи не стали би з власної волі. Зрештою, у травми й поезії багато спільного. Обидві ніколи не говорять напряму, натомість звертаються до алегорій, алюзій, метафор – щоб не завдати ще більшого болю. Тож кому, як не поезії, займатися воєнними травмами українського суспільства?

Щоб перетривати війну і взагалі вижити, люди затискають емоції у кулак, занурюючись у стан вимушеного замороження, наче річка, що завмирає під товстим шаром криги, щоб пережити зиму. І це зрозуміло: існувати у форматі виживання й уповні проходити через роботу горя – надзусилля для психіки. Поки війна триває, Орфей не має права озиратися на шлях, який він уже пройшов. Зробити це – означало би закам’яніти. Та й дорога попереду довга та непевна. І щоб продовжувати торувати цей шлях до перемоги й миру, українцям потрібно відчувати себе живими, хай би як важко це було. Адже війна – це не лише смерті, поранення, зґвалтування, руйнування, бездомність, це передусім утрата базового почуття безпеки і відтак упевнености у власному впливі на ситуацію. Я, звісно, не хочу сказати, що українці живуть у постійному страху, зовсім ні, але проходити через досвід війни – все одно що йти через палаючий ліс із зав’язаними очима. Щоб зробити бодай один крок, потрібна сміливість, однак не усвідомлювати небезпеки просто неможливо. Тим більше, що безпечних місць в Україні сьогодні немає. Є лише більш загрожені й менш загрожені, ближчі до фронту і кордону з Росією та віддаленіші. Однак спрогнозувати, який населений пункт росіяни обстріляють завтра, не може ніхто.

Пауль Целян 1958 року писав, що вірші є спробою протистояти дійсності, привласнити її, зробити видимою. Транспонуючи ці його слова на сьогоднішні українські реалії, я думаю, що поезія під час війни створює безпечний чи, радше, дозволений простір для проживання емоцій. Простір, у якому на чергове «як ти?» не треба відповідати «в порядку»; простір, у якому можна не вдавати, що ти сильніший, ніж є; простір, у якому не соромно розплакатися, викричатися і перебити в хаті весь посуд або ж, навпаки, просто помовчати, не ховаючи за пишними шатами слів крихкости і вразливости. Бо жалітися під час війни в Україні не заведено. Почуття солідарности й необхідність постійної взаємної допомоги, на яких ґрунтується сила українського опору, цементується взоруванням на тих, хто робить більше, ризикує більше, страждає більше, більше загрожений. Природний для будь-якої людини еґоїзм у ситуації, коли виживання є справою спільноти, відходить на другий план, оскільки війна – це складна екосистема військових, волонтерських і цивільних рухів задля спільної мети. І кожен у цій системі – велика сила.

Однак це постійне розмивання кордонів між режимами життя і виживання знесилює й деперсоналізує. Поезія ж повертає людям відчуття, що вони досі люди, що і їхні почуття, і їхні життя, і вони самі все ще важливі, що життя як таке досі є цінністю. Я не дуже люблю розмови про психотерапевтичний вимір воєнної поезії (така інтерпретація – доволі незграбне спрощення), але певна аналогія тут усе-таки є: поезія також працює не з соціяльними чи матеріяльними проблемами, до яких неможливо звести життя жодної людини, а передусім із душею, однак у власний, чуйний і делікатний, спосіб. У розмовах із біженцями, коли навесні 2022 року я волонтерила на львівському вокзалі, мене найбільше вразило саме це: люди просто хотіли відчути себе людьми. Хоч, звісно, ніхто не промовляв цього бажання вголос саме такими словами. Просто було очевидно, що в ті дні загальної розгублености люди потребували не так їжі, речей чи певної інформації, як турботи, опіки, обіймів та усмішки. Тож поезія, власне, це і робить – допомагає повернути чутливість до життя, як фізіотерапевти допомагають розпрацьовувати м’язи після важкого перелому і довгого перебування в гіпсі, із впертістю Сизифа змушуючи щодня повторювати ті самі вправи. Роблячи боляче й зменшуючи біль водночас. Але ґарантій, що рухливість відновиться на сто відсотків, звісно ж, ніхто не дає. Поезія не обіцяє, що довоєнне життя колись повернеться, поезія, власне, ніколи нічого не обіцяє своїм читачам, хіба що пропонує швидку емоційну допомогу або ж, навпаки, тривалу реабілітацію.

Але якби мені треба було назвати лише одну річ, яку поезія робить на війні, я сказала би, що найголовніше її завдання – це оборона людяности. Адже праведний, майже біблійний, український гнів не лише допомагає пережити війну, а й роз’їдає, випалює і руйнує зсередини. І того, що росіяни змусили український народ від ранку до ночі бажати їм смерти, я особисто ніколи не зможу пробачити. Це, мабуть, той випадок, коли благословляти ворогів своїх, як заповідано у Святому Письмі, м’яко кажучи, не дуже вдається. Надто вже багато речей, що стосуються добра і зла, війна з її особливою етичною оптикою залишає у дужках. Так, українці, безсумнівно, мають право на весь спектр неґативних емоцій до росіян, але я все одно не можу пробачити їм того, що наші життя замість планів на майбутнє, безтурботного сміху, щирої радости, безперечного щастя і якоїсь пташиної легкости від буття тут-і-тепер перетворилися ось на це – лють на сніданок, обід та вечерю.

Абсолютна більшість віршів, що їх сьогодні пишуть українські поетки і поети, – про війну. Ця тема, немов божевільний терорист, узяла їх у заручники і не хоче відпускати на свободу. Однак я бачу ці тексти і як освідчення у любові українській землі, з усіма її людьми, тваринами, рослинами, птахами й комахами. Власне, те, що багато українських авторів посеред кривавого буревію війни й далі говорять про любов, і далі тримають оборону любов’ю супроти російського зла, не перестає вражати й захоплювати. Адже це означає, що любов існує і в пеклі, українці тепер знають це напевно. Однак, говорячи про любов, я не маю на увазі вірші про кохання чи любов як один із поетичних мотивів, а радше кажу про спосіб, у який сьогодні пишеться поезія в Україні. В історію літератури ці вірші, певно, увійдуть як воєнні, і їх іще називатимуть похмурими, важкими й депресивними, однак коли я читаю їх, думаю про інше: скільки ж у цих текстах світла, скільки людяности, сили духу, любові до життя і віри у своїх людей.

Найвідоміший український слоґан перемоги – «віримо в ЗСУ» – також про цю віру. Адже вірити в українські Збройні сили – означає вірити у самих себе, оскільки українська армія – це університетські викладачі, які ще вчора читали нам лекції, лікарі, в яких ми роками лікувалися, таксисти, з якими добре балакалося про життя дорогою додому, бармени, заради яких ми роками ходили до тієї самої кав’ярні, актори, чия блискуча гра додавала у наші життя світла... Рівень горизонтальних зав’язків в українському суспільстві під час війни, коли, здається, що всі в країні знайомі одні з одними через декілька рукостискань, – також про цю любов. Адже, зрештою, що, крім любові, довіри й віри в ближніх і дальніх своїх у нас, українців, є?

Тож саме це й робить поезія під час війни: пише літопис української люті й любові. Старанно, немов секретар судового засідання, вносячи в нього кожне свідчення. Мені навіть шкода, що вірші не можуть бути свідками на військових трибуналах, хіба що на суді історії, адже пам’ять у поезії надзвичайно довга, і вона зберігає її чистою.

Колись давно, коли російсько-українська війна в її сучасній ітерації лише розпочиналася, мій київський друг запитав мене: «Навіщо ти пишеш вірші про війну? Їх же потім ніхто не читатиме». Сьогодні він, певно, думає інакше, адже тепер він такий же біженець, як і я. Але тоді, 2016 року, між ним і моїм окупованим Донецьком іще залишалася чимала рятівна дистанція у вигляді вільної української землі, над якою ще не кружляли іранські дрони й не літали російські ракети.

Але справді, хто читатиме всі ці вірші про війну? Чи знайдеться для кожного вірша свій адресат, чи вони залишаться листами без відповіді, що повернуться відправникові? Адже лише за час від повномасштабного вторгнення Росії в Україну віршів про війну написано стільки, що, здається, не вистачить і декількох життів, щоб їх прочитати. Уже не кажучи про те, щоби вповні синхронізуватися і солідаризуватися через текст із кожним досвідом.

Вочевидь, суспільний запит на поезію про війну після її завершення не буде настільки ж великим, як під час її тривання, адже поряд із тими, хто знову і знову намагатиметься осмислити воєнний досвід українців, знаходитимуться люди, які прагнутимуть якнайшвидше все забути. Найпевніше, що їхні реакції звучатимуть як «скільки можна про війну, давайте вже жити далі». Жити чи пам’ятати; пам’ятати, щоб жити; жити, щоб пам’ятати; забувати, щоб жити, – ці та інші питання, які поставатимуть і довкола приватних практик пам’ятання, і довкола комеморації, ще стануть окремим викликом і для українського суспільства, і для української поезії.

Думаючи про те, навіщо ж нам стільки віршів про війну, я насправді не маю відповіді. Поезія зрідка виникає з прагматики. Однак, як на мене, всі ці вірші – як ліки на полицях найближчої аптеки. Зазвичай ніхто з нас не купує всього аптечного асортименту за один раз, але ми принаймні знаємо, що завжди можемо знайти там те, чого потребуємо просто зараз.

Вересень 2023 року

https://krytyka.com/ua/articles/oborona-liudianosty