www.ji-magazine.lviv.ua

Лариса Осадча, культурологиня

Життя плинне. Колись його періодизували епохами, століттями, поколіннями. Тепер вже й про десятиліття говорити дуже масштабно. Світ глобальний, різноманітний, культури своєрідні, колоритні й конфліктні. Тож що у цьому коловороті стабільне, на що можна спиратися, що ми знаємо напевне?

Німецький філософ Ойген Фінк назвав ці константи пограничними життєвими питаннями чи екзистенціалами. Це ті, сфери життя, яким ми присвячуємо свою життєву енергію, зусилля, увагу. На актуалізації яких розгортаються історичні епохи й національні культури, вибудовуються індивідуальні долі. Що ж це за «прокляті питання», на які людство шукає «блаженних відповідей»? Це явища любові, праці, влади, смерті та гри, про які піде мова на курсі "Історія понять: любов, праця, влада, смперть, гра". Напереодні курсу публікуємо текст лекторки курсу Лариси Осадчої про ці явища буття у вигляді прямої мови.

Про любов

Одна з тем мого культурантропологічного спецкурсу – любов, її фізіологічні, психологічні й духовні прояви крізь епохи європейської культури.

Коли мені до рук потрапили статті щодо фізіологічних процесів у закоханому тілі, виявилося, що тварини не менш палкі та віддані своїм почуттям, ніж люди. Не така вже й ця тема виключно людська.

Любов є ситуацією найвідвертішої взаємності та вразливості. За своєю суттю це неповторний, ні з чим незрівнянний життєвий досвід. Разом з тим, таким бажаним цей досвід став лише для сучасної людини.

Стародавні греки вважали закоханість божою карою, адже любов відбирає розум та знецінює те, що раніше вважалося вкрай значущим. Закоханість означала втрату цілісності й самодостатності, затьмарення розуму. Вона, за стародавніми міфологічними уявленнями, наставала тому, що Амур пробивав серце стрілою, отже закоханість – це зраненість, зболеність, хворобливість.

Середньовічна любов була піднесеною, святою та божественною, адже головна християнська заповідь – любити ближнього як самого себе. В той же час її світським втіленням стала любов куртуазна, лицарська відданість дамі серця. Відданість пристрасна, сліпа, але й окрилююча, надихаюча.


В епоху Нового часу, коли переконливого домінування набрала світська культура, крім епітетів «пристрасного» та «піднесеного» до кохання застосовувалися й інші означення – «ніжне», «тривале», «спокійне». Любов уподібнюється до дружби. Вона має компенсувати людині недолюбленість чи невизнання на інших життєвих фронтах. Європейський романтизм підніс кохання на небачений і недосяжний до того (а можливо, й досі) п’єдестал.

Ще одна культурно-лінгвістична особливість: в українській мові поняття «пристрасть», «кохання», «любов» розрізняються. І в цьому – мудрість української мови, яка має у своєму арсеналі таку багату концептосферу: і подобатись, і перейматись, і любити, і кохати, і прагнути, і хотіти. Тоді як у багатьох інших мовах любити можна як яєчню, так і сина чи дружину. Українська ж мова пропонує синів любити, а дружин/чоловіків кохати.

Про працю

Екзистенціал праці теж характеризує культуру, бо вона потребує ціннісного осмислення. Праця може інтерпретуватися як покарання чи джерело радості.

У Середньовіччі праця трактувалася як покарання, наслане Богом на Адама та Єву при їх вигнанні з Раю. Такі зобов’язуючі духовно-виправні заходи, як епітимії, які священик присуджував грішнику при каятті у гріхах, часто теж носили характер виснажливих фізичних вправ чи важких трудових обов’язків. Праця вела до благочестя, якщо вона важка і неприємна.

Що ж змінилося у модерну епоху? Протестанти теж вважали працю засобом спасіння душі. Але первинні засновки тут були іншими: людина вдається до гріха, якщо вона незайнята, знудьгована, невмотивована.

Тому тривала, улюблена, «сродна» праця, як називав її український мандрівний філософ Григорій Сковорода, сприяє спасінню душі не менше, ніж ретельне виконання молитовного правила. Мета тут – досягти сконцентрованості, напруженості свідомості, що відволіче від згубних дій та нахилів. Протестантизм теж схопив унікальність стану душевної сконцентрованості, але інтенційно спрямував її ще й на працю, на системність, методичність життя загалом.

Таким чином у середовищі протестантських громад склалася специфічна господарча культура, де працювали багато, віддано, якісно, а витрачали мало, купуючи суто необхідні речі, бо надмірність і розкіш – гріх. Це сприяло накопиченню значних грошових ресурсів у руках невеликої кількості людей, які через релігійно-практичну життєву етику не могли ані витрачати більше, ані припинити працювати.

Є два основних типи господарчої ментальності.
Перша - традиційна (аграрна), коли єдиним джерелом багатства є земля. Тоді багатство сприймається як скінченне, як пиріг, котрий потрібно поділити на всіх членів спільноти. Якщо хтось з-поміж учасників спільноти багатіє, інші бідніють. Багатство, таким чином, ознака шахрайства і несправедливості. Тому традиційне сільське середовище досить замкнуте, консервативне й категоричне у своїх присудах.

Натомість бізнесово-підприємницька ментальність характеризується зовсім іншими якостями. Багатство тут не схоже на пиріг. Це скоріше піраміда з млинців, здатна зростати й зменшуватись по вертикалі. Якщо хтось багатіє, загальна піраміда зростає і добре стає всім, бо хтось налагодив процеси постачання піраміди млинцями. Матеріальний добробут вказує на працьовитість, сміливість та користь чиїхось індивідуальних зусиль для системи.

Про смерть

Смерть як подразник життя турбувала філософів, поетів, загалом допитливих людей здавна. Навіть матеріальні археологічні знахідки це засвідчують: найдавнішими залишками давньоєгипетської архітектури є гробниці фараонів, а не їх палаци (вони зʼявилися пізніше). Копнувши ще глибше, виявимо, що й перші кроманьйонці залишили по собі мегалітичні гробниці – дольмени, а не житлові хижі, тобто об’єкти для життя.

Життя й смерть завжди поруч, пліч-о-пліч
У ХХ столітті танатологічні мотиви у візуальному середовищі, у нашій картині світу загалом, послаблюють свою напругу. Люди жили так, наче не помруть, а коли доводилося ставати свідком чиєїсь кончини, це сприймалося як страшенна несправедливість.

Якщо Середньовіччя проходило під гаслом «Memento mori» («Пам'ятай про смерть»), то під кінець ХХ століття, завдяки медикалізації життя, споживчій культурі, культу молодості, більше личило б говорити «Vita longa»: життя сприймалося не просто як довге, а наче було невичерпним. Тому будь-яке зіткнення зі смертю призводило до психологічної травми.

Сьогодні ми несемо відбиток радянської дегуманізації людського життя, бо соцреалістичний ідеал людини – працівник, здатний з випередженням виконати виробничий план. Доменна піч чи градирня атомної електростанції не можуть зупинитися. Навколо них змінюються люди, одне робітниче покоління змінює інше, а вони безперервно випускають у небо клубки диму чи хмари гарячої пари.

Ось ці хмаросяжні, «вічні» заводські труби знецінили людську смерть, як це не робило жодне гедоністичне чи атеїстичне вчення. Труба вічна. Людина по-справжньому живе, доки «тримається за трубу», адже до неї не допускаються малі, старі, немічні – всі негероїчні елементи.

Смерть є дзеркалом життя
Сама по собі вона не створює життю якогось величного сенсу, вона просто нагадує, що з ним варто оперативно визначатися. Сенс, врешті, не у тривалості життя, а в його націленості й змістовності.

Жертовні смерті, які, на жаль, приносить війна, вимагають від живих памʼятати й надалі існувати гідно. Саме жертовність смерті гуманізує людське життя. Тому наша визвольна війна має бути увіковічена просторово – створенням Національного героїчного пантеону чи Національного військового некрополю. Це візуально демонструє ціну перемоги, масштаби втрат, зобовʼязує живих цінувати, те, що вони мають.

Про владу

Класичне визначення влади, як вона тривалий час розумілася й заради чого здобувалася – це легітимне право на насильство чи примус. Некласичне, модерне визначення – право управляти, удосконалюючи правила колективного співіснування.

У першому випадку влада дає змогу набути й продемонструвати могутність – народу, що з якогось доброго дива вважає себе кращим від інших, якогось психотика, що самостверджується через насильство. Влада тут самоціль.

У другому випадку – це лише ресурс, інструмент, тимчасове володіння яким дає змогу зробити колективне співжиття, свій куточок світу впорядкованим, кращим для якомога більшої кількості людей.

Насправді ці два визначення вказують не лише на часовий розрив – старе, деспотичне, архаїчне уявлення й модерне, демократичне, технократичне навіть. Це про цивілізаційний вибір. Це про те, що відрізняє нас від ворога у цій війні.

Зараз світ знову став біполярним: є вісь зла, що обʼєднує сучасні диктаторські режими, де влада є синонімом зухвалого, демонстративного насильства, і вісь блага – консенсусу, правових процедур, змагальності, успіху, відповідальності, гідності. Ми прагнемо до другої когорти, для нас це органічно, хоч і платимо ми за це дуже високу ціну.

Війна завжди категорично перекроює світогляд, вона за короткий час оприявнює те, що накопичувалося роками, вона безповоротно облаштовує новий порядок. За наслідками російсько-української війни світ теж буде радикально іншим. Це якась “глокальна” війна – чітко локалізована, етнічно окреслена назвою, але глобальна за наслідками, за глибиною майбутніх повоєнних змін.

Як будь-який екзистенціал, влада має бути осмисленою, тільки тоді її контролюємо ми – у своїй країні, у своєму житті, на своїх робочих місцях, а не вона нас.

Про гру

Гра це перша діяльна форма в людському житті. Через гру діти пізнають світ, отримуючи при цьому величезне задоволення. Вони занурюються у неї так глибоко, що не помічають фізичної реальності – того, як багато пробігли, прострибали, як давно не їли. Бо гра вимагає цілковитої включеності.

Нідерландський філософ Йоган Гейзінга вважав гру генеральним явищем, яке обумовлює найцінніші прояви культури – художню творчість, судочинство, військове мистецтво, політику, бізнес, релігію. Всі вони потребують включеності, азарту, змагання, раціональних правил взаємодії та невизначеного результату.

Гра є справедливою, бо навіть при усвідомленні вихідних умов – простору, часу, ресурсів, трофею, правил взаємодії, важко передбачити переможця. Учасники тут мають однаковий шанс стати тріумфаторами. Тому коли нам доводиться стикатися із ситуацією крайньої невизначеності, великої відповідальності, масштабних наслідків – ми шукаємо рішення, інсценізуючи гру.

Гра освіжає наш спосіб світосприйняття, вона працює як реле, перемикаючи режими нашої свідомості. За цим принципом функціонує гумор, комічне. Структура анекдоту цілком логічна. Але раціональні очікування не спрацьовують, бо десь в оповіді зʼявилося багатозначне слово, мовна конфігурація, яка обумовлює для нас несподіваний висновок.

Ось ця миттєво, інтуїтивно схоплювана невідповідність між первинним очікуванням і результатом якраз і викликає у нас сміх. Цей розрив і спричиняє ефект комічного. Тому коли ми пояснюємо, що в жарті було смішного, то здійснюємо раціоналізацію, долаємо, помʼякшуємо цей контраст. Так ми робимо історію дотепною, але вже не смішною.

Бійтеся людей без почуття гумору. Вони або недостатньо освічені, якщо не схоплюють багатозначності певного слова (чи просто його не знають). Або вони не творчі, не гравці, їх мислення вузьке, механічне… Монотонне.

Ойген Фінк, говорячи про життєві екзистенціали, особливо виокремлював гру, бо вона, сполучаючись з іншими пограничними феноменами – любові, праці, смерті, влади, робить їх значущими та виправданими. Скільки гри у любовних залицяннях, азарту, як і у бізнесі, політиці, діяльності з високими життєвими ризиками.

27 03 2023

https://culturalproject.org/journal/tpost/6eyfnmth81-storya-ponyat-lyubov-smert-pratsya-vlada