www.ji-magazine.lviv.ua

Олексій Панич. філософ

Була у стародавніх греків така собі «культура скасування» — остракізм. Процедура демократична, але дуже болюча — через неї виганяли людей з міста на 10 років під загрозою смерті. Остракізм вчиняли щодо небезпечних для громади впливових людей — для запобігання тиранії. Або через асоціальну поведінку громадянина.

Діоген Сінопський після процедури остракізму на коментарі про те, що співгромадяни засудили його до вигнання, відповідав: «Ні, це я засудив їх залишатися вдома!» Спроба остракізму асоціальної персони в цьому випадку отримала його глузливу відсіч та не завдала особливої шкоди.

А чи є між остракізмом та культурою скасування щось спільне? Чого може нас навчити історія цього феномену?

Про суть та користь остракізму, про соціальне відновлення після «скасування» та про видатних осіб давнини, яких піддали остракізму, — у тезах розмови Сергія Біденка, репутаційного та антикризового радника, з Олексієм Паничем — філософом, культурологом та перекладачем.

Ця тема є частиною серії бесід Сергія Біденка про культуру скасування з фахівцями у різних галузях, аби дослідити цей феномен з юридичної, психологічної, етичної, раціональної та інших точок зору.

— Яка історія створення остракізму? Чи була в нього дієва користь?

— Якщо починати з історії створення остракізму, то я б сказав, що взагалі не пов’язую нинішнє «скасування» з остракізмом. Можна почути думку про те, що остракізм — це такий «пращур» культури скасування. Насправді це не зовсім так, тому що скасування, бойкот людини або вигнання з одного соціального середовища, мало різні форми і крім остракізму.

Тобто з остракізму це не почалося і не остракізмом продовжилося, поки прийшло до нашого часу. Це поняття оголосили прямим попередником культури скасування, хоча насправді йдеться про значно ширше коло суспільних явищ.

Тут можна звернутися навіть не до історії, а до антропології. Я б почав з того, чому людині взагалі боляче, коли її «скасовують», чому це так діє. А з іншого боку — чому спільнота могла вдаватися до таких дій.

Людина — це соціальна істота. Ми дивимося на себе очима інших. Ми, як казав Френсіс Фукуяма у своїй книжці «Кінець історії та остання людина», бажаємо бажань інших людей; ми хочемо, щоб вони нас хотіли; хочемо, щоб вони нас приймали; хочемо, щоб вони ставилися до нас позитивно.

Коли цього не відбувається, ми страждаємо. Тому вважається, що найтяжча форма ув’язнення — це не колонія, де тебе можуть переслідувати, бити, ображати, а ув’язнення на самоті. Бо воно психологічно впливає на людину значно більш травматично, ніж будь-яке інше травматичне спілкування, коли є поряд інші люди. Вони теж можуть зацькувати до самогубства, та коли людина сидить сама і ні з ким не спілкується 10 років, це часто призводить до незворотних результатів для психіки.

Як приклад культури скасування: пірати. Вони практикували таке покарання для тих членів команди, яких не хотіли бачити в своїх лавах. Того, хто вчинив щось таке, через що вони не могли його терпіти поряд із собою, пірати не вбивали, а висаджували на безлюдному острові. Це теж форма «скасування».

Дефо писав свого «Робінзона Крузо» за мотивами реальної історії такого собі Александра Селькірка, якого ось так висадили на безлюдному острові, де він пробув близько 10 років, доки його не знайшли інші люди. Але він там, на відміну від Робінзона Крузо, геть здичавів. Він ледь впізнавав людей, з ним практично неможливо було комунікувати. Він майже перетворився на звіра. Ось так травматично діє, коли людину залишають на самоті.

Стародавнє суспільство це знало і використовувало цей засіб як еквівалент повільної смертної кари. У Греції в VII–VIII столітті голосували за вигнання. Це не був остракізм, процедури такої ще не було, але колективне рішення про вигнання іноді ухвалювали.

На перших стадіях в тому архаїчному суспільстві це дорівнювало страті. Не тому, що людина не могла вижити фізично, а тому, що вона гинула від фрустрації. Навіть, якщо людина мала що пити й їсти, але їй не дозволено було повертатися у суспільство, то вона гинула з ментальних причин, бо поза спілкуванням з іншими вона втрачала саму себе. З цього треба починати відлік культури скасування.

Oleksandr Puchkov. DELUGE, 2012 / artmajeur.com

— Остракізм — це про справедливість чи про правовий механізм?

— Справедливість — це найбільш підступне поняття, яким ми оперуємо в моралі і в політиці. Арістотель свого часу зазначав у «Політиці», що справедливість сама по собі суперечлива, бо коли ми її встановлюємо, то керуємося одночасно щонайменше двома взаємно несумісними критеріями справедливості.

Він пояснює це так: справедливо з рівними чинити, як з рівними, а з нерівними, як з нерівними, проте всі люди в чомусь рівні й нерівні. Рішення з точки зору першого критерію завжди буде несправедливим з точки зору другого критерію і навпаки.

Люди шукають справедливості, як вони її розуміють, але трапляється таке, що вони її не знаходять навіть за наявності правових механізмів обстоювання справедливості. Буває так, що певні закони є, проте їх, так би мовити, «хакнули»: вони не дають змоги встановити справедливість.

Є процедура, але вона не забезпечує справедливості. Правові засоби відмовляються працювати. Тому, коли законів немає, або, на думку людини, вони працюють неправильно, людина бере справу у власні руки й починає встановлювати справедливість на власний розсуд — або сама, або в компанії з однодумцями. Бо, на її погляд, немає іншого законного способу, якому вона б довіряла або який би існував.

Наприклад, хтось оголошує цькування у соцмережах: «Всі, хто погоджується зі мною, гайда за мною. Будемо робити все самі, бо суди не працюють, візьмемо ініціативу на себе». Таке «скасування» не має юридичної сили, але інколи порушує закон. А навіть якщо не порушує закон, то все одно робить дуже боляче.

Тут можна легко перейти межу і вчинити несправедливість самим, але люди цього не помічають, бо мають власний погляд на справедливість і викидають зі свого середовища тих, хто думає якось інакше.

— Видатні особи давнини, яких піддали остракізму, — хто вони? За що їм таке?

— Культура скасування — це коли людині кажуть: «Ми тебе виганяємо зі свого кола, ми тебе не хочемо бачити в своїх лавах». І коли це коло обмежується колом архаїчного суспільства, людині нема куди йти. Людина гине, це її прирікає на болісну смерть. Але далі з роками загальні обставини пом’якшуються, бо спільнот стає більше в полі зору людини, і вона вже розуміє: якщо її вигнали з однієї спільноти, то вона має шанс в іншій.

Так сталося з давньогрецьким філософом Діогеном Сінопським, коли мешканці Сінопа засудили його до вигнання (це було друге за суворістю покарання після смертної кари) за те, що він розбещував суспільство. Він справді дотримувався досить асоціальної поведінки.

Як філософ, Діоген дійшов думки, що людина має жити максимально природним життям. Скажімо, брати приклад із собак. Він міг справляти «малу» і «велику» потребу привселюдно або привселюдно мастурбувати. В Сінопі його не стерпіли і проголосували за вигнання.

Та він не помер від фрустрації, а пішов до Афін, де влаштувався жити на ринку у великій порожній діжці. Колись, як пише його тезка Діоген Лаертський, хтось хотів йому дошкулити і сказав: «Діоген, а мешканці Сінопу присудили тебе до вигнання!», на що він гордовито відповів: «А я їх присудив залишатися на місці!» Культура вигнання не спрацювала.

Потім вже один із варіантів цієї процедури голосування за вигнання вилився в те, що ми називаємо остракізмом. Коли на загальних зборах 200/300/500 людей хором вирішують, тут ще можна якось зрозуміти, за що виступає більшість. В Афінах народу було тисячі.

Коли врешті-решт зрозуміли, що стихійно з такою кількістю народу колективні рішення ухвалювати неможливо, то вирішили запровадити процедуру. Кожному мешканцю Афін видавали глиняний уламок, і раз на рік на ньому він писав ім’я особи, яку вважає небезпечною для спільноти. Оце й був «остракізм».

До слова, поняття «остракізм» походить від цих черепків — остраконів. 6000 афінян голосували, ці голоси підраховували, і, якщо хтось набирав достатньо голосів, то його виганяли на певний термін. І це було достатньо м’яке покарання, бо в іншому разі, без цієї процедури остракізму, могли й стратити родину, й вигнати разом із родиною.

 Або, якщо це був філософ, то досить часто його виганяли і знищували всі його твори. А остракізм — це на певний час, як обмежений термін, родину не чіпали, статки не відбирали. Людина знала, що, відбувши певний термін, вона може повернутися і їй нічого не буде за це. Це м’якіше, ніж сьогоднішня культура скасування.

Філософів могли вигнати за підривні думки, які не сподобалися правителю або місцевим жителям. Сократа засудили через політичні підстави, але одне з офіційних звинувачень, які пред’явили Сократу, — нібито він скасовував традиційних богів і нав’язував новостворених, «своїх».

Траплялося таке, що виганяли серйозних афінських політиків. Але була додаткова умова, що коли виникає небезпека для поліса, то можуть переглянути своє рішення і дати людині повернутися достроково. Греки мали досить гнучку систему стосунків, тому можна говорити про те, що остракізм є хіба непрямим «пращуром» сьогоднішньої культури скасування. Культура скасування жосткіша за остракізм, зазвичай вона незворотня. Вона руйнує репутацію.

Ще один яскравий приклад місцевої культури скасування у Франції, в деяких регіонах Британії та пізніше на території нинішніх Сполучених Штатів Америки й Канади — традиція шаріварі. Це процедура, коли громада висловлює свій осуд якійсь особі, котра відзначилася ганебною поведінкою.

Наприклад, якщо завагітніла незаміжня жінка або молода жінка вийшла заміж за старого чоловіка, або чоловік б’є свою дружину, або п’яниця ганьбить спільноту. Тоді під будинком цієї особи робили максимальний галас і влаштовували такий собі «котячий концерт» — били в каструлі, кричали, співали глузливі серенади.

У найгіршому випадку людину, якій влаштовували шаріварі, витягували з дому, вели перед процесією, жбурляли в неї різний бруд і сміття, а потім ще й занурювали у воду. Така процедура публічної ганьби. В максимально суворому варіанті це було з насильством, а в м’якішому — замість цієї людини брали іншу, яка нібито грала її роль.

Такого собі «цапа-відбувайла», який нічого не зробив, але погодився на роль людини, яка кається, верещить, аби у народу було відчуття, що на комусь відігрались. Чи брали ляльку, яка виконувала ті самі функції. Так можна було провчити людину, щоб вона позбулася своєї ганебної поведінки на все життя. Це ще один «попередник» сучасної «культури скасування».

— Чи відновлювала людина свій соціальний статус після процесу остракізму?

— Історія свідчить, що це реально. Двоє афінських політиків, яких вигнали через процедуру остракізму, повернулися і одразу стали стратегами, тобто начальниками війська. На відміну від тих, кого відправляли на безлюдний острів, вони не були повністю відірваними від суспільства.

Їх відвідували, вони контактували з людьми, знали новини, знали, що відбувається в Афінах. Люди, піддані остракізму, дистанційно залишалися членами спільноти. Вони лише певний час не могли на щось впливати власною присутністю.

Їх ніби посадили на лаву запасних, але вони продовжили стежити за грою. І потім, коли їх випускають, вони повертаються у гру. Остракізму не піддавали пересічних людей, тільки видатних.

В сучасних суспільствах різних країн є багато людей, яких «скасовують», і вони зараз не мають можливості повернутися в тій якості, в якій є. Тобто вони мають переходити в якусь іншу якість. Наприклад, політик, колишній мер Копенгагена, якого звинуватили в харасменті, в сексуальних домаганнях до жінок, пішов із посади і зараз займається садівництвом, бавить своїх онуків та потроху консультує.

Але людина, яка зробила кар’єру і прийшла до такої посади (вважалося, що він міг би й прем’єром країни стати), раптом скинута з гори і поки що не видно бодай натяку на те, що вона могла би знову повернутися в політику. Їй доводиться йти в іншу сферу. Звідси виходить, що в Афінах з цим було легше. Але і в сучасному світі також можна знайти альтернативи.

Можна розпочати університетську кар’єру, якщо не склалося з політикою. Якщо не складеться з університетською, то можна піти у бізнес. У Стародавній Греції був хіба що варіант перейти з одного полісу в інший. Не було соціальної мобільності, тому якийсь інший рід занять важко було знайти. А зараз на ринку купа пропозицій, тож можна дуже гнучко відреагувати на таку ситуацію.

Oleksandr Puchkov. TRINITY, 2020 / artmajeur.com

— Кого з відомих українських діячів науки, культури, політики минулого можуть ретроспективно «скасувати»?

— У нас іде процес скасування радянського минулого. Ми пройшли етап дерадянізації і перейшли до наступного етапу — деімперіалізації, деколонізації. Це скасування у ще ширшому вигляді. Були пам’ятники Леніну, тепер черга доходить до пам’ятників Пушкіну. Змінилося культурне поле, змінилося ставлення до тих пам’ятників, які толеруються в цьому культурному полі.

А тепер візьмімо ризикованіший приклад. Якщо згадати українських діячів, як-от Рильський, Довженко, Тичина, Павличко, то вони були і колаборантами радянської влади, і водночас носіями української культури, яку вони просували, як могли, в тих умовах, які їм формувала радянська влада.

Тичина, з одного боку, радянській владі служив, а з іншого — він ухилявся від підписання списків тих, кого планували арештувати, аж до того, що удавав із себе хворого чи божевільного. Його за щось хочеться і «скасувати», але також хочеться зберегти. «Стратити не можна помилувати», і кожен поставить кому там, де вважає за потрібне.

У суспільстві не буде однакової думки на всіх. Інститут національної пам’яті, який керує процесом цього «скасування» імперської культури минулого на державному рівні, в цьому випадку обережно поводиться.

— Що б могли порадити «остраковані» діячі минулого «скасованим» людям сучасності?

— У минулому, та й зараз буває, що «скасовують» цілком справедливо, не зовсім справедливо і взагалі несправедливо. У всіх своє розуміння справедливості. Хтось підтримує скасування певної людини, а хтось не підтримує, бо це суперечить його поглядам.

Діоген, Фемістокл, Сократ, людина, яку піддали шаріварі через те, що він зрадив своїй дружині, в один голос нічого не можуть порадити. Все залежить від конкретної ситуації. Ситуації різні, тому було б багато різних порад. Не можна дати одну і ту ж пораду Харві Вайнштейну і Джоан Роуліг. Не можуть одну і ту ж пораду дати Фемістокл і Сократ.

Чи може бути якийсь маяк, взірець, дороговказ, який би зараз нам допомагав краще розуміти, на що реагувати і де шукати справедливість? Одну групу аксакалів важко уявити, бо коли монополізується погляд на істину та моральність, це також небезпечно.

В епоху глобальних мереж суспільство великою мірою перейшло в режим самоналаштування, навіть не усвідомлюючи цього. Зараз проблема не в тому, щоб хтось нам давав дороговкази. Зараз нам треба попрацювати над таким налаштуванням нашого суспільства, нашої глобальної спільноти, щоб вона вмикала режим самокорекції, коли є якась помилка.

Як це може працювати: якщо одна група переходить межі, сама цього не помічаючи, то знаходиться інша, яка каже їй «СТОП!» Якщо одна впливова особа чи група осіб вдається до «скасування», то знаходиться інша, яка їх може зупинити.

Демонополізацію поглядів на істину і справедливість можна використовувати нам на користь, не чекаючи, що прийде хтось один і скаже, як треба робити.

Сергій Біденко

 3 11 2023

https://huxley.media/uk/koli-monopolizuietsja-pogljad-na-istinu-ta-moralnist-ce-nebezpechno-filosof-oleksij-panich/?fbclid=IwAR3wJTy37iFFd-smydcUksyM8VAA_njuT565maBTYJ5pnA0riknb7DFbTCE