www.ji-magazine.lviv.ua

Тіна Полек, aнтропологиня, кандидатка історичних наук

Війна в Україні є частиною реальності, яку нам всім треба якось розуміти. Кожна війна унікальна і всі вони схожі одна на одну. Досвід, який проживають зараз українці, провокує багато запитань, головне серед яких — чому війна є можливою? Антропологія намагається знайти відповідь на це питання.

Антропологиня, кандидатка історичних наук, співзасновниця ГО "Центр прикладної антропології" та авторка відеокурсу Антропологія війни Тіна Полек у своїй колонці для Суспільне Культура розповідає про специфіку антропології війни як напряму досліджень та етичні питання, які він порушує.

Що саме досліджують антропологи війни

Перші антропологи ретельно досліджували повсякденне життя неписьменних суспільств у європейських колоніях. Відтак вони не могли не стикатися з конфліктами між різними племенами або між племенами і колоніальними адміністраціями. Однак власне війна на той час не була у фокусі дослідників, адже негласно вважалося, що надмірна увага до войовничості племінних суспільсв сприятиме закріпленню серед читачів стереотипу про їхню дикість, тоді як антропологи, навпаки, прагнули цей стереотип зруйнувати.

Під час Другої Світової війни відбулося велике переосмислення того, що таке антропологія війни і яке у ній місце антрополога. Частина антропологів після приходу Гітлера до влади стали громадянами Третього Рейху. Деякі з них пішли на співпрацю з нацистами. Особливий попит був на фізичних антропологів, адже саме вони могли проводити дослідження для додаткової аргументації расових теорій. Були й ті, хто відмовилися співпрацювати — їхня доля, як і у вчених, що відмовлялися співпрацювати з радянською владою, на жаль, невтішна. Але водночас в інших країнах, зокрема в США, стався бум співпраці антропологів з урядом, щоб допомогти у боротьбі з нацизмом.

Один з найвідоміших прикладів — американська вчена-антропологиня Рут Бенедикт, яка стала працівницею Управління військової інформації (OWI). Вона випустила памфлет зі спростуванням расової теорії "Людські раси". Його засудили конгресмени-консерватори, назвавши "комуністичною пропагандою", і завдяки цьому розголосу в медіа він розійшовся тиражем у 750 000 екземплярів, був перекладений сімома мовами і навіть отримав музичну версію. Антропологиня багато зробила, щоб зруйнувати міф про расові теорії, щонайменше в американському суспільстві.

Управління військової інформації, в якому Рут Бенедикт працювала в роки Другої світової війни, отримало запит від адміністрації Рузвельта. Проблема була в тому, що японці воювали не так, як американці. Вони відмовлялися капітулювати, категорично не здавалися в полон, інакше поводилися з військовополоненими, і в них було якесь дуже своєрідне уявлення про війну, яке американці ніяк не могли вловити. Тож Рут розпочала велике дослідження про Японію.

Звісно, поїхати робити антропологічні дослідження "в полі" дослідниця не могла. У бібліотеках вона збирала все, що можна було знайти про японську культуру, щоб зрозуміти, на чому ця культура базується, як японці уявляють війну і що їх змусило взяти в ній участь. Рут спілкувалася з японцями, які жили в США і вже фактично були американськими громадянами, а також із військовополоненими.

З усіх цих джерел вийшло велике дослідження. Зокрема, там був пункт про ставлення до імператора, який найбільше цікавив Рузвельта. Згодом цю інформацію використали в американській зовнішній політиці. Після завершення війни у 1947 році Рут Бенедикт за результатами дослідження випустила книгу "Хризантема і меч".

Далі було дуже багато академічної та практичної роботи. З’явилися великі дослідження, які вже так і називалися — "антропологія війни". Антропологи почали вивчати війни в різних країнах: від Балкан до Латинської Америки. Вони їхали вивчати війни, конфлікти і геноциди. Існує багато антропологічних досліджень про геноцид Червоних кхмерів, про геноцид в Руанді, про війни мафії, про тероризм, про "Ісламську Державу". В наукових статтях дослідники намагатися зрозуміти, чому люди воюють.

Крім того, антропологи почали досліджувати мир — частина науковців вирішила, що вивчати війну недостатньо, щоб зрозуміти людську природу.

Вони вважали, що, досліджуючи виключно війни, ми залишаємося зашореними, бачимо тільки конфлікт і не помічаємо ситуації, коли конфлікту було уникнуто. Вивчення миру допомагає розсунути ці шори і побачити людей глибше. Тож вчені почали прискіпливо досліджувати суспільства, які були зафіксовані як мирні, наприклад суспільства семаї, паліяни, марду, народи верхньої течії річки Ксінгу в Бразилії та інші.

Частина антропологів почала співпрацювати з урядами. Багато американських програм залучали вчених до досліджень, які мали прикладне значення, зокрема військове. Тут думка антропологічної спільноти розділилася: хтось казав, що брати участь у таких прикладних дослідженнях є порушенням професійної етики, хтось — що виконує обов'язок перед державою і хоче допомогти людям досягти миру.

Про проблему з визначенням війни

Вчені так і не зійшлися на єдиному визначені війни: їх існує багато і кожне впирається в те, що воно не всюди й не завжди спрацьовує.

Якщо говорити про війну як про збройне насильство: не завжди у війні використовується суто зброя. Як щодо атак інфраструктури? Це війна? Війна. Але чи є це збройним насильством? Принаймні не проти людей, або люди не є основною ціллю саме таких атак. Кібервійна – війна? А де насильство? Війна як організоване насильство – теж проблема, тому що не завжди можна визначити критерії організованості. Бійка на сільській дискотеці виникає спонтанно, але коли наступних вихідних збирається група для помсти — це організоване насильство? І чи є воно війною в такому разі?

Третій критерій війни – це міжгрупове насильство. І тут теж все складніше, ніж здається, бо люди організовуються одночасно в багато різних груп: сім’ї, підклани, клани, племена, села, регіони, національні держави, військові союзи тощо. Так звані племінні суспільства часто побудовані як сільські громади, що складаються з кланів і організовані у військові союзи, але частини цих кланів іноді діють разом як сільська група, а в інших випадках можуть вести війну незалежно від неї.

Ще одне велике питання: насильство якого масштабу вважати війною? Коли 10 на 10 – це війна чи ні? Чи має бути 1000, чи 2000? Що з цього слід вважати війною? Чи можна вважати війною ті конфлікти, де немає держав? У недержавних суспільств — війни чи це щось інше? Що робити з гібридними війнами?

Саме тому так складно дати визначення війни. Антропологи багато говорять про те, що дуже важливо в кожному окремому конфлікті дивитися на локальний контекст. Бо коли ми дамо універсальне визначення, воно відмете половину конфліктів, які для людей, що беруть участь у цих конфліктах або постраждали від них, є війнами. Дуже важливо зважати на те, чим цей конфлікт є для людей, які у цьому всьому опинилися.

Суперечка про войовничість як "природний стан"

У пошуках відповіді на це питання схрещують ножі всі: і антропологи між собою, і антропологи з представниками інших наук. Насправді ми не знаємо, чи є войовничість природним станом людини.

Існує чимало біологічних досліджень, серед яких одні спростовують, а інші підтверджують войовничу природу людини, проводячи паралелі з іншими видами істот.

Якщо говорити про суспільства, які вивчали антропологи ще за колоніальних часів, зафіксовано більше суспільств, де були елементи войовничості, і менше суспільств, де таких ознак не було. Однак важливо, що суто мирні суспільства насправді існують.

Воїни несуть голови полонених і скидають їх на купу (фрагмент барельєфа з палацу Санхеріва)

Тому антропологи сходяться на тому, що люди можуть бути як мирними, так і войовничими залежно від обставин, у яких вони опинилися. Щоразу, коли люди воюють зі своїми ворогами, вони водночас перебувають у мирі з іншими — членами своєї власної "групи" та ще якихось інших "груп", з якими в них хороші стосунки. Тобто люди здатні будувати мирні стосунки з одними індивідами, навіть коли вони воюють проти інших. Цим фактом не можна нехтувати.

Апогеєм будь-якого насильства є вбивство. Тут є важливий аспект: людям завжди складно вбивати, це не якась біологічна прошивка — це приходить з культури.

Антропологи завжди наголошують, що вбивати потрібно навчитися.

Наприклад, у книзі "Про вбивство" американський підполковник Девід Гроссман, колишній солдат і професор психології Військової академії США у Вест-Пойнті, спираючись на власний бойовий досвід, а також на інтерв’ю з ветеранами-американцями часів Другої світової війни, стверджує, що справжня травма війни полягає не в тому, щоб бути вбитим, а у вбивстві. Він описує труднощі, з якими стикається більшість нових солдатів, долаючи глибоке небажання позбавити життя іншу людину, навіть ворога.

Так само і насильство — воно не береться нізвідки, й антропологи тут згодні з психологами: подібне породжує подібне.

Культура насильства породжуватиме подальше насильство.

Якщо країна готувала своїх солдатів у тотальній культурі насильства, приниження, ієрархії, то вони будуть так само поводитись і з ворогом на полі бою. Це буде не галантна війна за Женевською конвенцією.

Таку ситуацію спостерігаємо, на жаль, і у нинішній війні Росії проти України: армія країни, у якій права людини нічого не важать, не буде дотримуватися правил ведення війни та міжнародних конвенцій.

Відсутність війни — це ще не мир

Є такі поняття: "позитивна" і "негативна свобода". Негативна свобода — це відсутність рабства, позитивна свобода — "я сам собі господар". Антропологи, які вивчають мир, говорять про "позитивний" і "негативний мир". "Негативний мир" — це просто відсутність війни, а "позитивний мир" – це такий устрій суспільства, в якому дотримання рівності прав та свобод людини настільки унормоване, що війна стає майже неможливою. Це зовсім інакший спосіб облаштування суспільства і зовсім інакші правила, за якими воно живе.

Наприклад, в Австралії є кочівники – марду, які живуть у Західній пустелі. Це абсолютно різні племена, які об'єднані поняттям "єдиної країни". Чому? Тому що ніхто ніколи не може знати, на території якого племені, в якій частині пустелі піде дощ. Відповідно, там будуть всі ресурси: тварини, рослини, вода, можливість вижити. В інших цього всього не буде. Тому вигідніше побудувати між племенами таку взаємодію, яка дозволить спільно по черзі користуватись цими ресурсами. Якщо ти нікого не пускатимеш до себе в період, коли на твоїй території дощ, наступного разу саме у тебе дощу може не бути і ти не виживеш. Тож не дивно, що у марду немає слова "ворожнеча" чи "війна" і немає жодних доказів давньої міжгрупової ворожнечі.

Це приклад "позитивного", взаємовигідного миру: не просто відсутності війни, а суспільства, побудованого на принципах взаємодопомоги, бо цього вимагають обставини. Приклади таких суспільств існують, і вони потребують ретельнішого вивчення для того, щоб розуміти, як і чому таке взагалі можливо. Це неможливо скопіювати, але це допоможе нам краще зрозуміти самих себе.

Антропологи завжди наголошують, що суспільств без конфліктів не існує. Але є різні способи управління конфліктами, і мирним суспільствам вдається виробити в собі систему ненасильницького управління.

Теракотова армія — археологічна пам'ятка стародавнього Китаю

Примирення

Після війни так чи інакше настає період, який називається примиренням. Тут дуже багато нюансів, тому що мир може бути встановлений в різний спосіб: Японія пішла на капітуляцію після того, як зазнала ядерних атак: в інших війнах мир відбувся раніше, без таких великих трагедій. Буває по-різному, але в будь-якому разі далі суспільствам треба якось існувати і взаємодіяти між собою.

Примирення починається з покаяння — без покаяння примирення неможливе, як і без покарання винних.

Але що як жертва не хоче пробачати? Чи має вона на це право? Чи можна не пробачати злочини навіть після покаяння? Окреме питання в тому, яке покаяння є справді щирим та яким може бути критерій щирості. Тому важить контекст кожної окремо взятої країни — і ситуації, яка там склалася.

У кожній війні йдеться про окремі людські долі, і їх не можна так легко узагальнити й універсалізувати. Тому війни або інші прояви масового насильства хоча і закінчуються примиренням, але нерідко люди для себе це примиренням не називають. Вони просто мусять жити далі, часто не пробачаючи одне одного, але при цьому вимушено взаємодіють у різних повсякденних ситуаціях.

Про проблему вестплейнінгу в антропології

Коли почалась повномасштабна війна в Україні, всі антропологічні асоціації та імениті антропологи висловилися з цього приводу. З одного боку, ми отримали безпрецендентну підтримку, особливо від Американської асоціації антропологів, яка чітко говорила, хто є хто на цій війні, хто розпочав агресію і якими критеріями слід користуватися під час публікації матеріалів про війну.

Але попри велетенську підтримку наших вчених і взагалі України, завжди є підтримка опозиційних російських вчених або тих, хто зазнає репресій в Росії. І велика проблема в тому, що між одними й іншими ставиться знак "дорівнює". Є, наприклад, програма "Учені в небезпеці": на неї можуть зараз подаватися і українці, і росіяни. Тут лишаються дуже великі питання до академічного світу, і це стосується не лише антропологів.

Також існує чимало антропологів, які не є фахівцями з України, які ніколи не проводили досліджень в українському полі (що для антрополога має бути must have), і попри це вони дозволили собі зробити великі заяви щодо війни в Україні. Деякі з них легко висловилися про те, що, наприклад, всі говорять про Україну, але немає тих, хто намагається зрозуміти Росію, немає адвокатів Росії. Багато маніпуляцій з історичними фактами або дуже великих геополітичних узагальнень, які зводяться до того, що НАТО було винне, а Росія захищається. Ось приклад такого матеріалу: на відомому ресурсі Focaal Blog вийшла стаття під назвою "Агонія України", її автор Кріс Ганн — дуже відомий антрополог.

Звісно, всі ці статті критикують, їхні аргументи спростовують. Однак існує проблема великої академічної нерівності: в антропологів з України не беруть інтерв’ю великі світові медіа, а в їхніх західних колег беруть, і те, що вони розкажуть, світ почує.

Як осмислювати війну, що триває

Осмислення війни, що триває, не може бути статичним. Коли ти читаєш підручник, то уявляєш: от почалася війна в 1939 році, і до 1945-го — це війна, а далі мир. А виявляється, що війна абсолютно різна і досвід війни може бути абсолютно різним. Перші місяці повномасштабного вторгнення не можна порівняти з наступними місяцями, із зимою, з цим літом — ні з чим. Те, як ми розуміли, як ми сприймали, відчували війну рік тому, — це не те саме, що сьогодні. Тому осмислення війни так само постійно опиняється в новому контексті й з новими даними.

Звичайно, добре мати розкіш аналізувати війну з перспективи часу, але те, що ми вхоплюємо в моменті, так само дуже важливе. Тому осмислення війни, поки війна триває, — це процес. Він не завершений так само, як поки що не завершена ця війна.

8 09 2023

https://culturalproject.org/journal/tpost/37n03f24m1-vbivati-potrbno-navchitisya-tna-polek-pr