Віталій Портников

Хіросіма

У Хіросімі тебе вражає зовсім не оглушлива тиша міста, яке першим на планеті дізналося, що таке насправді ядерний удар. І не суворі погляди мешканців, які залишилися жити на місці катастрофи. І не відчуття спустошеності, яке завжди виникає, коли опиняєшся на місці нестерпної трагедії – для того, щоби зрозуміти це почуття, сьогодні достатньо з'їздити до Аушвіца чи Бучі.

Ні, у Хіросімі тебе вражає буденність. Це живе сучасне місто – жителі поспішають у своїх справах, ресторани запрошують відвідувачів, на березі спокійної річки Ота туристи чекають на катери, які відвезуть їх до одного з найвідоміших святилищ Японії. Про загибель Хіросіми нагадує хіба що єдиний напівзруйнований ядерним вибухом будинок і ще меморіальний Музей миру, який обов'язково відвідують закордонні лідери. Хіросіма – вона не на вулицях Хіросіми. Вона у твоїй голові. Саме словосполучення «атомна бомба» наповнює нашу свідомість невимовним жахом. Саме атомна бомба – найбільша екзистенційна загроза ХХ століття, і це сприйняття можливої загибелі поширилося і на наше століття, на час війн, терору та пандемій.

Я літав до Японії вже після нападу Росії на Україну у 2014 році – тоді багатьом могло здатися, що це час відносної нормальності, українські громадяни все ще відвідували родичів у Росії, а підлітки танцювали під московську «попсу» та радісно фотографувалися на Червоній площі, але для мене ніякої нормальності вже не було й близько. Коли я обговорював свою поїздку з приятелем із Токіо, попередив його, що ніякий транзит через Москву не можливий – по-перше, я не відвідую Росію з політичних та моральних причин, а по-друге, перебуваю під російськими санкціями. Жодного здивування мої слова не викликали: співрозмовник пояснив, що самі японці, які працюють в Україні, уникають московських аеропортів.

І все ж таки я летів над Росією – для того, щоб потрапити з Німеччини до Японії, літак, що злетів з Мюнхена, мав пролетіти всю величезну територію цієї країни. (Вже після мого повернення один із колишніх московських колег, який добре знає звичаї російських спецслужб, сказав, що це був політ камікадзе, і порадив у майбутньому завжди літати іншим маршрутом. До посадки у Мінську літака з опальним блогером залишалося ще кілька років, але з того часу я завжди радію тому, що наша планета є кулею).

Однак я радий, що здійснив цей проліт. Що я бачив тисячі, сотні тисяч кілометрів загрози. Що я міг на власні очі оцінити масштаби території країни, влада і народ якої заради ще кількох десятків або навіть сотень тисяч кілометрів готові вбивати та бомбардувати, ґвалтувати та грабувати. Я знав, що там, на землі, можливо, в ці хвилини обговорюють, як встановити «повний контроль» над непокірними околицями колишньої імперії. Що там виробляють нову військову техніку, оглядають резервістів, проводять навчання – отже, готуються до війни, великої та руйнівної. А потім я прилетів до країни, мешканці якої точно знали, якою катастрофою може завершитися така війна. Катастрофою для переможених, катастрофою для переможців, катастрофою для всіх.

І було питання, відповідь на яке я не знав, і якого я не міг отримати у головному музеї Хіросіми – чи справді в авторитарних країнах зробили той самий висновок з атомного бомбардування, що й у демократіях? Чому у державах, для мешканців яких ціна людського життя завжди дорівнювала нулю, повинні так само ставитися до цього уроку, як у країнах, де людське життя зараз цінується понад усе?

Вже за недовгий час колишній комуніст і атеїст Володимир Путін почне стверджувати, що у разі загибелі планети у ядерній війні росіяни вирушать до раю, а решта – до пекла. А після нападу Росії на Україну у лютому 2022 року ядерна загроза стала однією з головних тем у політичному арсеналі Кремля. І я отримав відповідь на своє запитання: жодних висновків з трагедії Хіросіми та Нагасакі у Росії не зробили і зробити не могли. Стримати Росію у застосуванні нею ядерної зброї можуть лише страх та відчуття недоцільності, але зовсім не те, що відсутнє у самій політичній культурі цієї країни – співчуття та совість.

Тому те, що учасники саміту групи семи у Хіросімі майже за вісім десятиліть після атомного бомбардування японських міст повинні обговорювати нову руйнівну війну і обговорювати з українським президентом, як його країні перемогти і не стати жертвою ядерної катастрофи, є свій сумний символ – символ несприйнятого уроку. І символ нашого розуміння того, що цей урок, можливо, не сприйнятий більшістю людства – людства, яке все ще перебуває під владою хижих диктаторів і не цінує життя.

І коли я намагаюся уявити собі, як мало б виглядати обличчя людини, яка усвідомила цей жах, я уявляю собі не «Крик» Мунка чи воєнні літографії Гої. Я уявляю собі стриманий вираз обличчя керівника японського уряду Фуміо Кісіди, господаря цієї зустрічі та уродженця Хіросіми. Кісіда, як і кожна людина, що народилася у цьому загиблому та воскреслому місті, вихований у культурі неприпустимості та неможливості застосування ядерної зброї. І треба було так статися, що саме тоді, коли він став главою японського уряду й отримав можливість запросити лідерів розвинених країн світу до свого рідного міста, тема ядерної загрози стала вже не історичним, а політичним сюжетом, черговим російським глузуванням з пам'яті тих, хто загинув, і з досвіду тих, хто вижив.

21.05.2023

https://zbruc.eu/node/115435