|
Віталій ПортниковКультура смертіФранцузький філософ Владимир Янкелевич сьогодні
відомий не тільки тим, що створив власну оригінальну наукову концепцію, а й тим, що після
Другої світової війни послідовно відмовлявся вивчати німецьку культуру, бо зробив висновок, що ця культура не просто виявилася нездатною зупинити Голокост, але й сам Голокост вийшов з цієї культури. Янкелевича можна було зрозуміти,
його особиста травма була
не тільки французькою,
а і єврейською травмою. Син
батьків з української Одеси, які залишили
погромницьку Російську імперію, він знову
став «людиною другого сорту» у Франції
колаборантів, ледве вижив, боровся у Русі опору. Батько науковця Самуель Янкелевич перекладав німецьких філософів, сам він надихався німецькою філософією і – як музикознавець –
творчістю великих композиторів
Німеччини й Австрії.
Тим більшим було розчарування часів війни, коли німецька культура виявилася культурою смерті. Але я згадав про висновки Янкелевича не тільки до
того, щоб проілюструвати, що українське заперечення
російської культури не є чимось унікальним в історії війн. Швидше
навіть хрестоматійним. Війн, у яких гуманізують
противника й закликають обов'язково
вивчати його письменників і слухати музику його композиторів,
у історії людства якось не спостерігалось. Не менш розповсюдженою є й інша закономірність: після війни, коли пристрасті рано чи пізно вщухають, люди знову починають читати і слухати тих, хто донедавна був
для них символами культури смерті. Але між травмою Янкелевича
і травмою українців, що відмовляються від російської культури, є одна суттєва відмінність. Янкелевич,
француз єврейського походження,
міг після війни спокійно прожити без німецької мови і культури, бо вони були тільки
частиною його інтелектуального світу – і не рідною частиною. Коли я стежу за емоціями українців, що відмовляються від російської культури, то помічаю, що для багатьох це є відмовою саме
від свого, а не від чужого. І тоді я пригадую не стільки висновки Янкелевича, скільки свої розмови з друзями в Ізраїлі, які були вихідцями
з німецькомовних єврейських
сімей – саме німецькомовних, не ідишемовних, це суттєва різниця. Уявіть собі стан людини, яка розуміє, що розмовляє із
власною матірʼю мовою тих, хто вбив їхню бабусю. Ну, я думаю, українцям
зараз неважко це зрозуміти. Єдиним реальним виходом з цієї цивілізаційної пустки – а може, пожежі, а не пустки – була евакуація навіть не в іншу державу, а в іншу мову. Хтось
перейшов на латиську чи російську, хтось
репатріювався до Ізраїлю, щоб і сімейною, і культурною мовою майбутніх генерацій назавжди став іврит. «Але моя мама до кінця днів своїх виписувала
до свого помешкання у Тель-Авіві журнал "Шпігель"»,
– сумно посміхався один з моїх співрозмовників. Мої власні емоції ближче
до емоцій Владимира Янкелевича хоча
б тому, що я ніколи не сприймав російську культуру чи мову як те, що мені належить.
Звичайно, це важлива частина мого власного світу
– було б дивно не помічати цього після двох
десятиріч життя у Москві, але в тому-то й річ, що я можу обійтися
без цієї частини, якщо бажатиму, – і мій світ стане іншим, але не меншим. І найголовніше – залишиться моїм, чого я не можу сказати про себе за відсутності єврейської й української культури. Й саме цим, думаю, моє сприйняття відрізняється від сприйняття тих, хто власну відмову від російської культури сприймає як справжню катастрофу, ріже, можна сказати, по живому. І я з куди більшим ентузіазмом
сприйняв би байдужість, а
не жертву. Бо жертва означає
ще й те, що людина сприймає свій світ без російської
культури як пустелю, але
готова відмовитися від неї на знак протесту проти війни, яку ця культура не зупинила, навіть обумовила – ну просто як у формулі
Янкелевича. Але з чим ця людина залишається? І тут виникає найголовніше питання майбутнього: як виглядатиме післявоєнна Україна, коли вщухнуть оті самі
пристрасті – а вони обовʼязково
вщухнуть, інакше й не буває. Чи повернеться
до нас російська культура і як буде виглядати її повернення? А це вже
залежить від нас, від держави і від
суспільства. Якщо на новому
повороті історії культура колишньої імперії сприйматиметься як чужа навіть тими, хто
донедавна вважав її своєю, це
вже буде важливий цивілізаційний поворот. Важливо тільки заповнити пустку в душах цих людей. Заповнити Україною. 29.10.2023 |