Віталій Портников

Тріумф волі

Під час перших відвідин Ізраїлю ще у середині 90-х років минулого сторіччя я намагався зрозуміти, як зміниться єврейська держава під впливом сотень тисяч людей, які скористалися можливістю залишити Радянський Союз в останні роки існування комуністичної держави і перші роки після її зникнення. Ця громада виглядала найбільшою за всі часи існування Ізраїлю і зберегла власну (звісно, російську) мову спілкування між новими репатріантами та спільні інтереси на довгі десятиріччя – розкол, і суттєвий, відбувся тільки після нападу Росії на Україну. Але мене цікавила не мова спілкування, а відсутність демократичних традицій як таких. Мені було цікаво, хто кого змінить – радянські євреї Ізраїль або ж Ізраїль радянських євреїв. І що сказати – повернення на історичну Батьківщину дійсно змінило більшість нових мешканців Ізраїлю. Але так, як вони змінили Ізраїль, його не змінював практично ніхто.

Дивно, що у такому ключі я ніколи не міркував про Генрі Кіссінджера, знаменитого американського дипломата, який у перші 15 років свого життя був Хайнцом Кізінґером і разом із батьками зміг втекти від неминучого полум'я Голокосту. Вже у тому віці, коли підлітки формуються й спостерігають життя, Кіссінджер був свідком найжахливіших у ХХ сторіччі авторитарних практик. Залишалося тільки зрозуміти, як змінить його світогляд демократична і відкрита Америка – і треба визнати, що життя у Сполучених Штатах дійсно позитивно вплинуло на його світогляд. Але так, як Кіссінджер змінив Америку, її мало хто змінив.

Адже на все своє доросле життя – а після втечі з нацистської Німеччини прожив ще 85 років – він зберіг цю юнацьку зачарованість силою, яка буяла на вулицях баварських міст у роки його становлення. Це захоплення не могло не привести його до адміністрації Річарда Ніксона, щоб надати повазі до сили, яка відзначала цього американського президента, інтелектуальної обгортки. Це захоплення силою привело його до рукостискань із Мао Цзедуном і Леонідом Брежнєвим та до найвідвертішого цинізму, який тільки демонструвався у американській політиці й у політиці демократичного світу взагалі. Дональд Трамп, якого сьогодні сприймають як взірця такого цинічного ставлення до політики, ніколи у житті не дозволяв собі такого цинізму, як Кіссінджер, – хоча б тому, що завжди намагається виступати в амплуа «свого хлопця» для звичайних людей. А Кіссінджерові ніколи не подобалося таке амплуа, він волів бути своїм серед тих, кому плювати на натовп. Ізраїльські видання зараз із гіркотою згадують, як перший єврей на посаді державного секретаря США якось зазначив, що навіть якщо Радянський Союз запроторить усіх своїх євреїв до газових камер, це не буде американською проблемою. Для людини, яка втратила під час Голокосту майже всю родину в Німеччині («вони сказали, що я побачусь з родичами у Німеччині? Мої родичі – мило», – прокоментує Кіссінджер співробітникам пропозицію уряду ФРН), це виглядає жахливо. Але для Кіссінджера геть нормально – він волів домовлятися з Радянським Союзом, а радянські євреї були лише прикрою перешкодою для його політичних планів.

Ну і що у результаті? В результаті політична спадщина Кіссінджера довела Захід до передбачуваної катастрофи. Домовитися з диктатурами не виходить, при цьому віра у домовленості перетворила Китай на економічного монстра, а Росію – на всесвітнього розбишаку, що демонстративно знущається над своїми сусідами й допомагає терористам. Ніякого світового порядку більше немає, ніякого розуміння перспективи також, пробудилися всі демони, які, здавалося б, остаточно залишили нас після поразки гітлерівської Німеччини та краху Радянського Союзу.

Незмінною у цьому світі залишається тільки повага до Генрі Кіссінджера. Якщо почитати все, що зараз написали і сказали про колишнього державного секретаря американські політики – від Буша до Блінкена й написали провідні західні видання, може створитися враження, що знаменитий дипломат не зруйнував наш світ, а створив його – при тому, що ніякої стабільності ну просто немає й у найближчі десятиріччя не очікується.

Але за що насправді можна поважати Кіссінджера – то це за його послідовність. Свою захопленість автократією колишній радник Річарда Ніксона проніс через усе життя. Навіть у сто років він знайшов сили для подорожі до Пекіну й звинувачень у неконструктивному підході до двосторонніх взаємин не китайського керівництва, а американської адміністрації. Своїй вірі у діалог із диктаторами він не зраджував ніколи – ані коли був помічником з питань нацбезпеки, ані коли повернувся до інтелектуальних занять. І, здається, до останнього дня свого довгого насиченого життя так і не усвідомив, що з ним ніхто ніколи домовлятися не збирався.

03.12.2023

https://zbruc.eu/node/117123