Віталій Портников

Влада страху

Масові протести у Грузії, пов'язані зі спробою ухвалення в парламенті закону про іноагентів – суспільство побачило в цьому рішенні спробу відтворити російські політичні інструменти і позбутися будь-якої потенційної альтернативи, – знову звернули увагу на ситуацію в країні, яка, на нашу думку, мала би бути головною союзницею України у війні. Адже саме Грузія, хай і в менших масштабах і в короткі терміни, 2008 року пережила те, що Україна переживає у 2022–2023 роках. Та й саме напад на Україну став чудовим доказом того, що всі російські розмови про «спровокованість» війни Росії проти Грузії (що якби не обстріл Цхінвалі та не введення грузинської армії до столиці Південної Осетії, то «миролюбна Росія» і не думала б воювати) – пересічний пропагандистський міф. Володимир Зеленський нікого не провокував і жодних військ до Донецька чи Луганська не вводив, навпаки – домагався дипломатичного врегулювання конфлікту. А в результаті Україна отримала війну значно кровопролитнішу і тривалішу, ніж Грузія, – війну на виснаження. І уряд Грузії не просто мав би підтримати Україну – він мав би скористатися війною для просування власних інтересів та посилення безпеки власної країни. Чому ж відбувається щось протилежне?

Найлегше пояснити ситуацію авторитарними тенденціями в управлінні Грузією, особистими інтересами «останнього грузинського олігарха» Бідзіни Іванішвілі, котрий консолідував фінансові потоки та владу після того, як з його дороги за часів Саакашвілі було прибрано всіх потенційних конкурентів, і навіть зв'язками Іванішвілі з Москвою. Але у цих роздумах не вистачає найголовнішого – чому ж більшість грузинів стільки повоєнних років поспіль голосує за «Грузинську мрію»? Адже навіть якщо припустити, що це голосування багато в чому пов'язане з небажанням повернення Саакашвілі, постать якого вже давно розщеплює грузинів, то за такий тривали період це небажання мало би поступитися місцем іншим електоральним міркуванням.

І тут ми можемо задуматися про куди важливіший мотив, який визначає психологію грузинського суспільства, – страх перед новою війною. Наразі вже забулося, що з Михаїлом Саакашвілі пов'язували надії відновлення територіальної цілісності Грузії. І справді, президентську каденцію він розпочав відновленням контролю над Аджарією, яка у роки правління його попередника Едуарда Шеварднадзе практично не контролювалася з Тбілісі, а правитель якої Аслан Абашидзе мав свої власні зв'язки з Москвою. Могло здатися – і такі надії були – що повернення контролю над Абхазією та Південною Осетією теж не виявиться серйозною проблемою. У суспільстві був очевидний запит на таке повернення. Але не було запиту на нову війну та ризик втрати державності.

Російська агресія згуртувала громадян навколо президента та влади, але після війни стало очевидним, наскільки глибоко грузинське суспільство травмовано війною. Саме тому сформувався запит на мир. Такий мир, який, з одного боку, унеможливив би нормалізацію відносин з агресором, а з іншого – гарантував би громадянам, що трагедія 2008 року ніколи не повториться. І так, звичайно, це справжнісінький «гібридний мир». Мир, який унеможливлює відновлення дипломатичних відносин з Росією (агресор все ж таки), але водночас не заважає вітати російських туристів, візи для яких скасував ще Михаїл Саакашвілі. Мир, який не заважає народу підтримувати Україну, а уряду – виступати з критикою української влади та звинувачувати Київ у прагненні «затягнути Грузію у війну». Мир, який дозволяє одним громадянам Грузії захищати Україну зі зброєю в руках, а іншим – намагатися винайти покарання грузинським добровольцям.

Для мене символом цього «гібридного» миру стала прогулянка з монастиря Шемокмеді неподалік гурійського містечка Озурґеті. Цей старовинний монастир є ще й культовим місцем для шанувальників російського театру: на його цвинтарі поховано батька російського театрального режисера Володимира Немировича-Данченка.

Коли ми з друзями спускалися від монастиря, якийсь літній чоловік розмовляв із російськими туристами і розповідав їм, наскільки міцними є культурні зв'язки росіян і грузинів, як сюди приїжджали корифеї Московського художнього театру і які вистави ставили. Нас він теж не пропустив, поцікавився, звідки ми, і коли дізнався, обурено нагадав, що Україна позбавила громадянства Михаїла Саакашвілі.

Я відповів співрозмовнику, що й своїм гостям із Росії він міг би нагадати про війни в Абхазії та Південній Осетії, етнічні чистки та окупацію територій, а не про корифеїв і вистави. І побачив, що ні самі російські туристи, ні сам чоловік щиро не розуміють, яке відношення має одне до іншого.

Звичайно, такий «гібридний мир» завжди загрожує помилками влади, вибухами емоцій, протестами – саме це ми зараз і спостерігаємо. Але головний запит великої частини грузинського суспільства сформульовано чітко. І це не запит на демократію та солідарність з Україною. Це запит на неповторення війни.

Я пишу про це так докладно саме тому, що небезпека влади страху існує і для нас – тим більше, що шок української війни у кілька десятків, якщо не сотень разів перевищує шок війни у Грузії. Ми вважаємо, що і після закінчення воєнних дій будемо мати справу з мобілізованим та непримиренним суспільством. Але кінець війни – це кінець наркозу. Сподіваюся, що ми не житимемо у владі страху, все ж таки Грузія – маленька країна, і її потенціал несумірний із українським потенціалом опору агресору. Але що точно сформується – так це запит на гарантії неповторення всього того кошмару, в якому ми перебуваємо після російського нападу.

І так, українська мрія (чи навіть так – «Українська мрія») повинна відповідати насамперед на цей запит, а вже потім – на прагнення до євроінтеграції та протистояння з Росією. І ця розстановка пріоритетів викликатиме традиційне нерозуміння у тих, хто опиниться у меншості, призводитиме до вибухів невдоволення, емоційних зривів та розчарування. Невже все це було дарма?

Ні, не дарма. Найголовніше – як для Грузії, так і для України – це збереження державності. Коли держава є, її можна змінювати, на вулицях її столиці можна протестувати, можна перемагати та програвати, їхати і повертатися. А от коли держави немає... Втім, далі ви й самі знаєте.

І все ж таки треба розуміти, що коли ми вдивляємося у світанок над тбіліським проспектом Руставелі, то, можливо, вдивляємось і у своє власне мирне майбутнє.

12.03.2023

https://zbruc.eu/node/114835