Тарас Прохасько

Доживши до річки

Яка то важкота бути людиною. Носиш зі собою якийсь страшенно помічний тягар, який називається пам'яттю, уявою, мовою. Пливу собі каяком по Дністрі. Близько від води, запихаю час від часу руку у течію, щоби відчути тугу м’якість, щоби рукою змінити колір поверхні. Згори світить сонце, знизу пульсує глибина і швидкість. Можна дивитися вперед на вигини лісистих берегів каньйону. Виглядають найвищими горами, бо затискають небесні купи хмар у свою ілюзорну геометрію. Довкола сидять сірі, чорні і білі чаплі. На устях потічків, що вливаються у велику воду, терпляче завмирають бузьки. Схил каньйону нагадує рекламу японських телевізорів – у них завжди все виглядає справжнішим, ніж є насправді. Добре знаю, що усіх цих середноземноморських лісів зі схилів вистачає тільки на пишний комір або каптур. Бо за грабами, акаціями, грушечками, терном і вільхою там, на горі, починаються лани і пасовища, оселі роботящих людей з великими лапами. Але у щілині – рай, який навіть не смієш фотографувати, хоч без того тепер і рай не є повноцінним.

Пливи собі, споглядай кам'яні червоні складки, які вилазять де-не-де на висоті, яку через однакову близькість до рівності води і нерівності небес не можеш оцінити у системі звичних одиниць вимірювання. Дивився б не надивився, а мало… Стер би собі очі, а тоді цілий стерся би об світло, яке готове розібрати тебе на фотони.

Але ні. Проклята розпластана людськість не дає бути на межі ймовірного небуття. Починає витягати із обважнілих бесагів примітивно-штудерні асоціації. Лиш би не опинитися сам на сам тільки з тут. Завжди має бути ще десь ще щось. Навіть не як прагнення, не як жаль. Попросту якась вічна корекція і аудит.

І от, пливучи так близько від самого Дністра, вона починає витягати з мішка – здається, що насліпо, випадково, але хто його знає – якісь обтесані, необтесані, обмиті і витерті камінчики з інших рік. Шукаючи подобу неподібного і іншість того самого.

І вже бачиш у знебарвлених сонцем дністровських одкровеннях цілий паноптикум. Дунай у Вахау. Зелену гущу, яка тим прудкіша, чим більше у неї занурюєшся. З-під води бачиш виногради, а на дні круглі різнокольорові камінці. І своє плесо за водоспадиком на Любіжні. І Прут десь в околицях Арджелюджі. І на всіх берегах щось є, щось діється. А вода у кожній з тих ситуацій вимагає, щоби з нею поводитися тільки так, як слід з нею.

Діти, пси, якісь обійми у завмерлих заради цього течіях. Часом більше кисню. Часом водоростей і слизу. Студінь і теплість. Потому ще довго можна нюхати себе на згинах ліктів, щоби пересвідчитися, що ця вода таки була. І що такої ще ніколи не було.

А під вечір чомусь виплила тиха і тепла рівнинна ріка з трав'янистими берегами. Через повний місяць вода видавалася чорною, а смакувала як біла. Тридцять голих вісімнадцятирічних солдатів змивали із себе кільканадцять років свого короткого життя. І кожен тоді – я в цьому упевнений – купався у своїй ріці. Дуже далекій від тут і тепер. Бо такою є важкота людськості.

27.07.2023

https://zbruc.eu/node/116004