www.ji-magazine.lviv.ua

Тетяна Пилипчук, директорка Харківського літературного музею

Останні кілька місяців перед 24.02.2022 ми жили в очікуванні повномасштабного наступу росії на Україну, моделювали різні сценарії перебігу подій – але з першими ударами ракет я особисто відчула, наскільки не готова до війни тут і зараз, у моєму місті. Не знаю, чи взагалі до такого можна бути готовим. Мабуть, тут варто говорити про досвід персональний і колективний. Коли я повертаюсь у ранок 24 лютого 2022 року, то розумію, що була в ситуації невизначеності. Напевно, багато з нас опинилися в такому стані. Глобально ми розуміли, що росія напала на Україну. Але що робити тут і зараз? Що відбувається довкола нас? Тоді я усвідомила свій дефіцит практик – коли фізична присутність ворога стосується безпосередньо тебе.  

Мої знання про війну формувалися меншою мірою через новини і більшою мірою через мистецтво. Мистецтво дає унікальну можливість пережити чужі граничні досвіди, яких ми можемо ніколи не мати у реальному житті. Однак коли я опинились сам на сам з тим своїм досвідом “через мистецтво”, виявилось, що він не працює – мої відчуття і переживання були іншими. Цілком ймовірно, що цей мій персональний дефіцит досвіду, пов'язаний із моєю вибіркою творів про війну. Або ж це йде від того, що у нашій колективній пам'яті відсутні рефлексії на певні співпереживання. Не тому, що в нашій країні не було воєн. Можливо, до нас минуле не відрефлексували так, щоби зранку 24 лютого ми мали хоч якісь орієнтири. Ми дуже мало говоримо про відчуття невизначеності. Думаю, воно було спільним для всіх. Ніхто з нас не знав, де опиниться наступної миті, який сценарій краще обрати... І мене особисто найбільше лякали не вибухи довкола, а саме оцей високий ступінь невизначеності. Ми всі, хочемо цього чи ні, вчимося жити у ситуації, коли не розуміємо, що буде за годину або дві. Можливо, це той досвід, який може нас об'єднувати та навчати нових життєвих стратегій.

Для будь-якого суспільства важливо осмислювати граничні факти своєї історії, щоб зробити їх частиною спільної пам'яті. Пам'ять у своїй основі креативна: пригадуючи минуле, ми постійно його переосмислюємо, інтерпретуємо по-новому. Сьогодні ми переживаємо трагічний, але унікальний досвід війни, який повертає нас у минуле – а з іншого боку спрямовує в майбутнє. Ми як музей, як інституція пам'яті сьогодні відчуваємо шалений суспільний запит на переозначення нашого минулого, яке би нас, українців, об'єднувало, а не роз'єднувало. Зранку 24.02.2022 у багатьох, особливо тут, на сході нашої країни, виникло питання: чому? І ми шукаємо відповідь у пережитих досвідах попередніх поколінь. Відповіді на які питання будуть шукати ті, хто житиме після нас? Як ми відрефлексуємо наш досвід і як він втілиться у нашій колективній пам'яті? Які меседжі сформулюємо, які теми виділимо, а які полишимо, які емоції залишимо, щоб наступні покоління не відчували дефіциту досвіду?

Робота з пам'яттю має бути дуже акуратною – не призводити до втрат, ретравматизації і поділу суспільства в принципових питаннях. Сьогодні стрімко міняється наша культурна пам'ять: все більше українців долають стереотипи щодо чужої версії нашого минулого і  об'єднуються довкола своїх культурних кодів. У трагічному контексті сьогодення у нас фактично зʼявився шанс сформувати культурну та історичну пам'ять, яку би ми поділяли, яка би стабілізувала суспільство. І цю кропітку роботу найкраще робити через культуру, щоб уникати нав'язування “правильного” й одразу задавати діалогічне сприйняття. Викреслити або викинути одне, щоби вписати або встановити інше – підхід, який навряд чи принципово змінить наш спосіб мислення. Наприклад, в одному з коментарів у соцмережах нашому музею кинули звинувачення, що ми намагаємось викреслити з історії одні імена і вписати інші. Хоча це не наші методи – ми не використовуємо тоталітарних механізмів роботи з пам'яттю. Актуальність тих чи інших культурних текстів має визначатись самою спільнотою через експертизу фахівців.   

Ми вже сьогодні пробуємо відрефлексувати і меморіалізувати наш теперішній досвід. 24 лютого багато хто з нас змушений був обирати нову для себе роль. Я свідомо вживаю слово “змушені”, бо не всі з нас в іншій ситуації вибрали б такі ролі. Хтось став воїном, хтось волонтером, хтось медиком, хтось змушений був виїхати з власного дому і стати “переміщеною особою”... Люди почуваються ресурсом або функціями: війна зробила провідними архетипні ролі рятівника, захисника, помічника, жертви насильника тощо. Ці нові ролі дали нам нові досвіди і фактично переформатували суспільство. Розмиваються наші звичні “бульбашки” – якийсь досвід нас обʼєднує, якийсь, навпаки, спричиняє конфлікти. Зʼявляються нові голоси і нові теми. Наприклад, у суспільстві відчувається поділ на тих, хто залишився в країні (або в своєму місті) і тих, хто виїхав. Адже це непорівнювальні досвіди. Але коли ми в мовленні вживаємо “ми” і “вони” (про тих, хто виїхав), маємо розуміти, що “вони” так само мають досвіди травм, виживання, втрати, самоорганізації, волонтерської роботи. А “ми” вже починаємо “мірятись геройством”: хто більше зробив для перемоги. Нам дуже важливо спробувати зробити так, щоб ці різні практики нас об'єднували на рівні розуміння досвіду іншого. Для мене, наприклад, один із найважливіших здобутків, який нас об'єднує, – переживання великої гордості за  нас, за нашу країну. Усі ці досвіди не унікальні. Вони були так чи інакше присутні в нашому житті. Але зараз масштабувались на усю спільноту, тому можемо говорити про переформатування суспільства і створення нових ком'юніті. І тепер ми маємо колосальний масштабований досвід самоорганізації, що може вплинути на зміни самої архітектури влади, актуалізувавши нову роль держави.

Наші рефлексії сьогодення ставлять перед нами цілий ряд питань: що ми хочемо залишити у пам'яті, як можемо це зробити, як описати теперішнє так, щоби воно не розділяло нас, а об'єднувало? Чи зможемо знайти відповідну символічну мову, коректні формулювання й інтерпретації? Це, очевидно, робота митців і тих, хто працює з культурою і в культурі. Перед музеями, наприклад, зараз стоїть надзавдання сполучити сучасні досвіди з нашим минулим так, щоб виключити в майбутньому компромісні рішення щодо певних дражливих питань. Це вимагає коректних, делікатних підходів до комеморації. Мистецтво здатне рефлексувати, здатне описати ті нові смисли, які сьогодні з'являються. Воно інтуїтивно відчуває дуже тонкі матерії, метафорично може сформулювати те, що ми поки не можемо або не ризикуємо висловити в публіцистиці. Мистецтво здатне сформувати наше ставлення до певних ціннісних суспільних норм, оскільки працює з нашими емоціями і переживаннями. Ми часто говоримо про те, що потрібні нові наративи, які би змінили соціальну парадигму, інакше унормували наше суспільство. Культура якраз створює і поширює наративи.

Мене дуже тішить, що під час війни багато українців перестали сприймати культуру як розвагу. Зрозуміли, що культура – це те, що дає нам певні смисли і норми. Щоправда, дехто і далі сприймає культуру як інтертеймент, вважаючи, що після нашої перемоги ми щасливо повернемось у 23 лютого 2022 року. Тому для нас важливо перетворювати цей живий досвід на пам'ять, не витісняючи незручних тем. Можна навести численні приклади, коли народи залишали порожнечі в своїй колективній памʼяті через страх опрацювати певні досвіди – згодом це призводило до ретравматизації. В умовах війни у нас виник такий собі мовчазний суспільний договір – табуювати певні теми, не говорити про те, що зараз здається не на часі і може нашкодити. Це стосується не лише цензури, а й самоцензури митців, культурних діячів, лідерів думок. Ми свідомо погоджуємось на це замовчування, і мистецтво часом починає межувати з пропагандою. Так, парадоксально, але нас можуть роз'єднувати саме цінності, за які воюємо. Ми обираємо європейський контекст, в якому цінність людського життя є безумовною. Але як це корелюється з необхідністю повної мобілізації, з необхідністю іти воювати тим, хто не хоче або не готовий цього робити? Як обирати тих, хто може загинути? Або які критерії героїзації ми обираємо для увічнення імен і подій? Це ті тяжкі питання, від яких ми сьогодні дистанціюємось. Тому опинились у критичній ситуації з тезою про право людини захищати та зберігати своє життя або в питанні сполучення подвигу і чеснот.

Наше захоплення наративами може бути небезпечним, особливо коли ми тяжіємо до великих єдиних однозначних конструктів, здатних конвертуватись у пропаганду. Але позиція “не все так однозначно” теж відкриває дуже загрозливі перспективи. Наші наративи залежать від того, які голоси сьогодні мають звучати сильніше, а кого ми позбавляємо права голосу, чи готові ми до діалогічності наших оповідей, до полінаративності в суспільстві.

У ситуації, коли мистецтво (й культура загалом) не може означувати весь доступний спектр подій, певні теми відтерміновуються, а художні рефлексії вийдуть на поверхню не сьогодні, і читати про них будемо не ми, а наші діти. Як це ставалось з деякими із творів минулого: письменники описували те, що спільнота витісняла з пам'яті і залишала поза межами свого життя. Іноді нам важко відповісти на питання, що варто забути, чи варто щось забувати, і забування яких досвідів ми не можемо допустити ніколи. Сьогодні саме від мистецтва і від культури загалом залежить, яку памʼять і які порожнечі в ній матимуть наші нащадки.

 Підготувала Іва Подольська

За матеріалами круглого столу “Досвід війни: від травми до самопожертви”, організованого Інститутом лідерства та управління УКУ в межах проєкту “На хмарі” за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”

24.05.2023

https://zbruc.eu/node/115465