www.ji-magazine.lviv.ua

Микола Рябчук

Тема, яку я необачно зголосився був висвітлити, заслуговує насправді цілої книжки. Може, мені врешті пощастить її написати. Але поки що я відштовхуватимусь від класичної праці Еви Томпсон “Imperial Knowledge. Russian Literature and Colonialism”, опублікованої 23 роки тому. Як і кожна класична праця, вона анітрохи не застаріла, хоча потребує, звісно, певних уточнень, доповнень та (ре)інтерпретацій. В українському перекладі 2006 року вона називалася “Трубадури імперії”, – що, звісно, трохи спрощує її зміст, переводить назву в суто публіцистичний регістр, хоча книжка насправді не зводиться до викриття імперського “трубадурства”.¹ Вона досліджує – і на це вказує її оригінальна назва – досить субтильний зв’язок між знанням і владою. Ми всі знаємо, що “знання – це сила”, але “сила” у нашій мові не тотожна з “владою”, тож пов’язати “знання” із “владою” нам дещо складніше, ніж англійцям або французам, які мають на “силу” і “владу” те саме слово – power або ж pouvoir.

Цей зв’язок, завдяки працям Мішеля Фуко, а відтак і постколоніальним студіям, став у науковому світі загалом очевидним. А те, що його усвідомлення приходить в Україну з істотним запізненням, свідчить лише про міру проникнення того “знання” (російського, в даному випадку) в нашу колективну свідомість і, як наслідок, знечулення певних інтелектуальних рецепторів, які мусили б на токсичну дію того “знання” реагувати. Адже завдання імперії – не просто витворити відповідне, зручне для неї “знання”, а й певним чином його нормалізувати, зробити загальновизнаним, нібито-науковим і відтак незаперечним – як у світі, так і “у себе”, серед своїх колоніальних підлеглих.

Едвард Саїд визначав “імперське знання” (точніше, той його різновид, який він досліджував, званий “орієнталізмом”) як дискурсивний інструмент здійснення влади – засіб іншування, маніпулювання та домінування над Сходом. Ми можемо окреслити “імперське знання” як систему наративів, спрямованих, з одного боку, на звеличення, відбілювання, ошляхетнення імперії, наголошування її універсальності та “цивілізаційної місії”; а з іншого боку – це наративи, спрямовані на приниження й упокорення підлеглих народів, применшення і присвоєння їхніх здобутків, позбавлення їх голосу, видимості й узагалі історичної суб’єктності.

Під цим оглядом російське “імперське знання” структурно й функціонально не відрізняється від будь-якого іншого – з однією, щоправда, різницею. На Заході воно стало об’єктом критики ще в ХІХ ст., а у ХХ-му було фундаментально деконструйоване і позбавлене притаманної йому токсичності паралельно з демонтажем імперій, на потребу яких було створене. У Росії воно не лише збереглося на рівні ХІХ ст. без жодних серйозних спроб ревізіонізму, а й набуло за врядування Владіміра Путіна особливо токсичного, агресивного, джинґоїстського характеру. Що гірше, у Росії “імперське знання” лягло в основу російської (імперської) ідентичності, сформованої впродовж XVIII–ХІХ ст., стало її конститутивним елементом, – тимчасом як британська чи французька ідентичності сформувались раніше, незалежно від випродукуваного пізніше “імперського знання”, і відтак підважування цього “знання” не було для британців або французів екзистенційним викликом, загрозою (як у випадку росіян) самій їхній ідентичності.

Україна мала нещастя опинитись у самому осередді імперського міфу, витвореного на межі ХVII–XVIII ст., – міфу про гадану спадкоємність тогочасної Москви щодо середньовічного Києва. Той міф – за допомогою невибагливого семантичного фокусу перейменування Московії у “Росію” й ототожнення з історичною Руссю – дозволив московитам привласнити руську історію, легітимізувати загарбання руських (себто українських і білоруських) земель і, головне, делегітимізувати саме існування українців і білорусів, перетворених дискурсивно на різновид “росіян” (зробити з русинів “рускіх” було семантично простіше, ніж перейменовувати їх на московитів). Російська імперська ідентичність була сконструйована таким чином, що при ній, тобто поруч із нею, нема місця для українців як окремої нації. Вони повинні бути у ній усередині як істотна і невіддільна частина. Практично це означало, що вони мають бути асимільовані, перетворені в “малих” росіян, “малоросів”. Або ж, у разі невдачі асиміляційного плану А, мають бути фізично знищені – що, власне, й робить сьогодні Путін, за геноцидним планом Б. Саме існування незалежної України – це справді екзистенційний виклик для Росії як імперії, загроза підвалинам російської імперської ідентичності, наріжний камінь, без якого вся русько=російська міфологія втрачає легітимість і вся імперська ідентичність розвалюється.

Ревізія “імперського знання” у Росії не відбулася досі великою мірою через те, що така ревізія неминуче привела би до руйнування підставового імперського міфу – про тяглість Москви щодо Києва і тотожність ранньомодерної Московії (завбачливо перейменованої в “Росію”) із середньовічною Руссю. Російське суспільство виявилося неготовим відмовитися від архаїчної (і вкрай токсичної) імперської ідентичності на користь новочасної національної. Але є й другий чинник, який істотно ускладнив таку ревізію й поглибив згадану неготовість. Російське “імперське знання”, витворене впродовж XVIII–ХІХ ст., стало знанням міжнародним; Захід сприйняв його і засвоїв, нормалізував у найрізноманітніших інституціях, марґіналізуючи одночасно будь-які спроби ревізії того “знання” як нібито “націоналістичні” та “русофобські”. Фактично Захід привчився дивитися на Росію та підлеглі їй народи через російські окуляри. Звідси походить фатальне нерозуміння західними політиками, експертами й інтелектуалами багатьох процесів як у самій Росії, так і в її колоніях чи гаданих “сферах впливу”. Так було з національними рухами у Російській імперії після падіння царату, так було з несподіваним для цілого світу розпадом СССР (бо ж ніхто не наважувався називати Совєтський Союз за його життя імперією), так трапилося й зовсім недавно з нападом Росії на Україну, коли російська поразка, як і українська стійкість виявилися для західних фахівців такою ж несподіванкою, як і для “фахівців” московських. Причина проста: і ті, і ті дивились на Україну крізь ті самі лінзи, аналізували її в тих самих категорійних рамках, виставлених Москвою. Попри різний політичний підхід, їхній епістемологічний підхід був практично той самий.

Яким чином Росії вдалося накинути цілому світові власний погляд на саму себе і на своїх “субалтернів” – окрема тема. Тут мені йдеться лише про роль культури у творенні й поширенні цього погляду. Культура, хочемо ми того чи ні, завше ідеологічна. Вона відбиває (і формує) певний світогляд, окреслює певну систему цінностей, виставляє нормативну шкалу, рамкує інтерпретацію певних подій і явищ. Російська культура зробила потужний внесок у творення “імперського знання” та його міжнародне поширення й некритичне засвоєння. Жодна пропаганда не в змозі зрівнятися з нею за ефективністю. По-перше, тому, що культура впливає на реципієнтів непрямим чином, її ідеологічні послання неочевидні, вони легко входять у підсвідомість, не провокуючи спротиву з боку свідомості та притаманного їй критично-аналітичного інструментарію. А по-друге, за самою своєю природою вона перформативна, її месиджі суґестивні, емоційно захопливі, вона діє не точково, а кумулятивно, як синкретична цілість.

Російська література особливо активно приклалася до імперської міфотворчості і, відповідно, до її відмивання на Заході. Головна її провина – не в імперській брехні (хоча й це вона має на своєму сумлінні – від антипольських памфлетів Пушкіна до антиукраїнського пасквіля Бродського). Головний її гріх – у напівправді, в замовчуванні, у вдаваній “невинності”, яка, власне, й уможливлювала велику імперську брехню, нормалізувала її й відбілювала. У першорядних російських письменників не так багато відвертого прославляння імперії та апології колоніальних завоювань. Куди більше апології опосередкованої, захованої під покровом позірного об’єктивізму та романного (“діалогічного”, за Бахтіном) багатоголосся. Найпоказовішим під цим оглядом є знаменитий роман Толстого “Війна і мир”, – роман автора, досить скептичного до всіх видів націоналізму (саме йому приписують фразу про патріотизм як “останній притулок негідників”, хоча Толстой насправді лише повторив вислів Семюела Джонсона у контексті псевдопатріотичної шовіністичної істерії, і саме Толстой написав один із нечисленних у російській літературі антиімперських творів – “Хаджи Мурат”, опублікований щоправда вже по смерті автора).

Ева Томпсон в окремому (третьому) розділі своєї книги докладно показує, як письменник перетворює реальну Росію початку XIX ст. на міфічну “країну вічної краси, населену майже ідеальними людьми”, як він завуальовує “реальність жорсткого поділу на класи” заради міфу про понадкласову національну солідарність, як змальовує винятково комфортне життя кількох аристократичних родин як буцімто типове для всього суспільства (“зразок російськості в побуті”) –­ такий собі “потьомкінський варіант побутової культури”, яким не могли не захоплюватися читачі роману, особливо зарубіжні, приймаючи його за чисту монету – приблизно як побут Голландії або Англії, відображений у голландському реалістичному малярстві чи англійській реалістичній прозі. Тут нема й натяку на джерела зображеного добробуту – пов’язані чи то з колоніальними війнами на Кавказі, чи то з експлуатацією загарбаних українських або польських земель, чи то з визиском закріпачених селян у самій Росії. Нема у романі натяку й на справжні причини війни, яка мала глибоке економічне підґрунтя й була загарбницькою з обох боків. Толстой однозначно змальовує Росію як жертву, а не як подібного хижака, посилюючи таким чином ідею жертовності у російській політичній міфології.

У цьому сенсі вся російська культура, яка не заперечує легітимність імперії і не ставить під сумнів її колоніальних наративів, є імперською, бо ж уся її “м’яка сила” volens-nolens працює на ошляхетнення розбійницької держави, домальовує до її волохатого тіла людське обличчя, додає символічної вартості кримінальній структурі, в основі якої лежать брехня і насильство.

Під час війни “м’яка сила” однозначно стає інструментом сили жорсткої, мілітарної, а в російському випадку ще й виразно геноцидної. Культура, вульгарно кажучи, стає зброєю. Це не завжди розуміють прекраснодухі західні шанувальники Пушкіна й Достоєвського, зате чудово розуміють путінські ідеологи. Один із них, за сумісництвом ще й директор пітерського Ермітажу Міхаіл Піотровскій чітко пояснив це у недавньому інтерв’ю: “Наші останні виставки за кордоном – це потужний культурний наступ. Якщо хочете, свого роду спецоперація. Яка багатьом не до вподоби. Але ми наступаємо. І ніхто не завадить нашому наступу!”

Ось чому ми повинні відкласти вбік усю цю культуру – не скасовувати, а просто покласти на час війни в холодильник чи, краще, у морозильник, щоб по війні прочитати її по-новому, у новому контексті, з новими акцентами й коментарями, з новими підручниками, силабусами й новим постколоніальним досвідом.

Виступ на конференції «Війна, культура, політика» у Києві 04.07.2023 р. Повні тексти доповідей і фрагменти дискусії друкуватимуться у журналі «Філософська думка»

____________________

¹ Прикметно, що польські і білоруські перекладачі теж обрали таку назву, хоча Ева Томпсон використовує ту фразу лиш раз, в останньому розділі книжки, шукаючи (не дуже успішно, зрештою) “контрапунктних голосів”, що кидали б виклик імперській владі й викривали її епістемологічні хиби, “впроваджуючи дискурс іншого роду, який заперечує трубадурам імперії й проливає світло на пригноблених людей, місця, традиції, події та образи”. Перекладачі, схоже, не лише намагалися додати книжці політичної злободенності, а й воліли уникнути надто складної концептуальної назви, за якою стоїть велика і мало знана у Східній Європі філософська традиція.

19.12.2023

https://zbruc.eu/node/117265