www.ji-magazine.lviv.ua

Філіп Сендс

Філіп Сендс — юрист, який спеціалізується на міжнародному праві. Автор книг "Східно-Західна вулиця" (2016) та "Щурячий лаз" (щойно вийшла у "Видавництві Старого Лева"), Філіп має тісні зв’язки з Україною: його дідусь, чия родина загинула під час Голокосту, — зі Львова.

Окрім родинних зв’язків, у пана Сендса є ще й професійні: його зацікавленість екологічним правом почалася з катастрофи на Чорнобильській АЕС, про правові аспекти якої він написав свою першу книжку. Він також є членом групи, яка працює над створенням спеціального трибуналу зі злочину агресії, який вчинила Росія, почавши повномасштабне вторгнення.

У межах серії розмов про відбудову України ми говорили з Філіпом Сендсом про термін "екоциду" та його застосунок до підриву росіянами Каховської ГЕС, про деколонізацію міжнародного права, яку спричиняє ця війна, і про те, чому важливо говорити з Глобальним Півднем.

Суспільне Культура публікує текст у співпраці з симпозіумом "Відбудова України: Руйнація / Репрезентація / Солідарність", за підтримки Центру міської історії у Львові, Єльського університету та Університетського коледжу Лондона. Запис розмови відбувся 10 червня.

Редакторка проєкту публікацій — Дарія Бадьйор.

Кахоська ГЕС, військові РФ зливають воду з Каховського водосховища. Супутниковий знімок Maxar від 2 січня 2023 р. Фото: Connie Hanzhang Jin/NPR

Україна вже назвала підрив росіянами Каховської греблі "екоцидом". Як би ви прокоментували та кваліфікували цю подію? І що потрібно зробити, щоб розслідувати це і довести до суду?

По-людськи я шокований цією подією. Але моя реакція як юриста та викладача — почекати офіційних висновків, перш ніж виносити судження. Думаю, цілком очевидно, хто несе відповідальність за підрив дамби, але я все ж чекаю на результати розслідування.

У міжнародному праві є небагато правил, які стосуються захисту довкілля під час воєн та конфліктів. І одне з цих небагатьох правил говорить: ви не можете використовувати довкілля як інструмент ведення війни. Але це якраз і відбулося. Ми знаємо, що це не аварія, що це — навмисне рішення, яке було прийняте, вочевидь, щоб отримати певну воєнну перевагу. І це абсолютно заборонено. Тож ясно, що відповідальні за цю дію взяли участь у злочині.

Це подія величезного масштабу і вона точно перетинає межу, накреслену в 1977 році Женевськими конвенціями, де є стаття, яка конкретно стосується довкілля і забороняє подібні дії.

Повертаючись до питання, чи є цей підрив актом екоциду, скажу, що я був частиною робочої групи, яка сформулювала визначення екоциду і запропонувала його Міжнародному кримінальному суду. Я думаю, що підрив Каховської греблі безсумнівно може бути актом екоциду в рамках нашого визначення.

Тому це мене так шокує. Я викладаю екологічне право більше 30 років, і я ніколи не стикався з подібним. Ідея, що група людей збереться разом і вирішить зробити щось подібне, для мене майже незбагненна. Треба зробити все можливе, щоб знайти тих, хто це зробив.

Якою є наразі ситуація з терміном "екоцид" та його включенням до списку міжнародних кримінальних злочинів? І чи може підрив Каховської греблі додати видимості цій темі?

Ми подали звіт влітку 2021 року і з тих пір процес триває. Нещодавно Європарламент прийняв драфт директиви, яка буде застосовуватися в різних країнах ЄС — туди включений злочин екоциду. Це важливо. Також Бельгія прийняла національний закон про визнання екоциду злочином.

Це позитивий рух до того, щоб екоцид було визнано злочином на міжнародному рівні. Нині питання не в тому, чи це відбудеться, питання лише в тому, коли.

Тут ситуація в Україні відіграє свою роль. Тому що, з одного боку, війна в Україні спричинила увагу до людських страждань. Події в Бучі, Ірпені, Маріуполі, депортації дітей зробили це більшим пріоритетом, ніж питання довкілля, і це зрозуміло. Але водночас український уряд не перестає говорити і про злочини екоциду — у стосунку до загроз ядерної катастрофи через окупацію Росією Запорізької АЕС, до підірваної дамби та інших факторів. Тож я думаю, що у довгостроковій перспективі війна в Україні серйозно посприяє визнанню екоциду злочином на міжнародному рівні.

Для мене це важливо на особистому рівні, тому що я почав займатися темою екологічного права через Україну. У квітні 1986 року, відразу після аварії на ЧАЕС, мене попросили написати статтю про юридичні аспекти цієї катастрофи. Це каталізувало мій інтерес до довкілля. Чорнобиль, до речі, був поворотним моментом для екологічного права: він показав, що навіть якщо ви думаєте, що перебуваєте далеко [від епіцентру катастрофи], ви відчуєте на собі наслідки.

Херсонщина. Підірвана Каховська ГЕС, 6 червня 2023 року. Фото: Каховська міська тергромада/Фейсбук

Як іще ця війна може вплинути на поле міжнародного законодавства, окрім визнання екоциду злочином? У цій серії ми говорили з Натаніелем Реймондом, наприклад, який сказав, що співпраця США з Міжнародним кримінальним судом, яка відбувається на тлі війни в Україні, вже є безпрецедентною.

Так, робота [США] з Міжнародним кримінальним судом спричинена Україною, але ви можете собі уявити, як на це можуть відреагувати країни Глобального Півдня, наприклад? Вони бачать, скільки грошей вливається в цей суд, скільки зусиль іде на те, щоб реагувати на злочини в Європі, і як мало уваги приділяється злочинам у Сирії, Африці або інших частинах світу.

Україна подала до Міжнародного кримінального суду позов проти Росії про геноцид. До цього позову приєдналися 30 країн, майже всі — європейські. Для Глобального Півдня це сигнал, що те, що відбувається в Україні, — виключно європейська проблема, і їм не варто нею цікавитися. Це мене хвилює.

Я думаю, що за останні 20 років ми якнайдалі відійшли від того, що я називаю "моментом 1945 року". 1945 рік був революційним: було створено сучасне міжнародне кримінальне право, сформулювані терміни "злочин проти людства", "геноцид", ми пішли далі в розумінні воєнних злочинів та включили до міжнародного права злочин агресії. Ще одним поштовхом до змін була Югославська війна.

Але потім знову щось змінилося, і 1945 став для багатьох проблемою. Нині 1945 рік і його уроки сприймаються як виключно європейський досвід. Адже коли Велика Британія та США приходять до країн Глобального Півдня і намагаються залучити їх до підтримки України, кажучи про незаконну війну Росії, Африка, Латинська Америка та Азія говорять: стривайте, а як же 2003 рік? Британія та США розв’язали незаконну війну в Іраку у 2003 році, а 20 років потому намагаються заснувати спеціальний трибунал зі злочину агресії і покарати Росію за її війну проти України. Це подвійні стандарти, адже за війну в Іраку ніхто не поніс відповідальності. А ми платимо за це ціну зараз. І Росія цим користається, тому що через це має можливість іти до африканських країн і говорити про це лицемірство Заходу.

Тож я б порадив українському уряду докладати більших зусиль, щоб достукатися до Глобального Півдня. Я розумію виклики, які стоять перед владою в Україні, що основний фокус уваги — на Європі та інших західних союзниках, але Глобальному Півдню завжди приділялося мало уваги, і це проблема. Ці наслідки видно зараз на багатьох рівнях.

Чи зараз у Великій Британії ведеться якась розмова про 2003 рік та участь у війні в Іраку?

Так, звісно, розмови є. Минулого тижня я був на чудовій літературній події у Вельсі — Hay Festival of Literature and Arts. Одним зі спікерів був колишній міністр закордонних справ Девід Мілібенд. У 2003 році він очолював інше міністерство — освіти. На нашій панелі я вперше від нього почув визнання, що Ірак був жахливою помилкою. Він відчуває власну відповідальність за це і розуміє нинішні наслідки того рішення для України.

Але основна людина, з якою варто було б про це поговорити, мовчатиме. Це Тоні Блер. Він не вибачився, не визнав війну в Іраку помилкою, і ніколи не зробить цього — з власних на те причин. Це велика проблема.

Наразі я працюю в проєкті створення спеціального трибуналу зі злочину агресії і тісно співпрацюю з іншим колишнім британським прем’єр-міністром, Гордоном Брауном. Він був другим номером після Тоні Блера у 2003 і голосував за війну в Іраку. Мене атакують за те, що я працюю з Гордоном Брауном, тому що він підтримував цю війну. Але що я маю робити? Зараз він відчуває велику солідарність з Україною, я думаю, що він визнає проблему війни в Іраку.

Звісно, ми маємо розмовляти з Глобальним Півднем, і міністр закордонних справ Дмитро Кулеба почав цей процес своїм турне в країни Африки, наприклад. Але разом з тим мені здається, що велику частину цієї розмови західні країни мають провести всередині себе, тому що ми в складній позиції. З одного боку, ми маємо заводити ширшу розмову про колишні колонії і процес деколонізації. А з іншого, США та Велика Британія — наші найбільші союзники, вони дають нам зброю. Як ми будемо з ними відкрито говорити про те, що вони наробили помилок двадцять років тому? Це не виглядає дуже дипломатичним.

Розповім вам цікаву історію з цього приводу. Моя нова книжка, яку я випустив минулого вересня, називається "Остання колонія". Вона — про останню британську колонію в Африці. Впродовж 15 років я був адвокатом Маврикія в їхній справі проти Великої Британії. У 2019 році ми виграли: Міжнародний суд постановив, що Британія в 1965 році незаконно окупувала архіпелаг Чагос, який належав Маврикію. Протягом трьох з половиною років Британія відмовлялася прийняти рішення of the International Court of Justice. А потім у листопаді 2022 року її поведінка змінилася.

Я б хотів думати, що ця зміна спричинена моєю книжкою, яка вийшла двома місяцями раніше, але ні, ця зміна — через повномасштабне вторгнення Росії до України. Британців почали критикувати, коли вони почали вмовляти африканські країни протистояти російській війні в Україні. Багато хто в Африці вказував на те, що Британія сама незаконно окупувала частину Африки і, по суті, продовжує колонізацію Маврикія. Я впевнений, що ця вказівка на подвійні стандарти Великої Британії спричинили зміну в її діях.

Російська війна проти України — це теж колонізаційний проєкт. І чинити їй спротив треба як вправі з колонізації.

Що конкретно змінилося в ставленні Британії до Чагоса? Вони звільнили територію?

Ні, вони сказали, що хочуть почати перемовини з Маврикієм, засновані на міжнародному праві. З листопаду 2022 року вони їх ведуть, і основа для цієї розмови — повага до рішення Міжнародного суду.

Це підсвічує складну ситуацію, в якій опинилася Україна. Тому що, як ви кажете, вона залежить від грошей та інших форм підтримки від США та Британії, тож навряд чи зможе повернути радикально розмову та звинуватити ці країни в подвійних стандартах.

Але я можу говорити про ці подвійні стандарти. Ніхто не янгол, це зрозуміло, і в кожній країні є скелети в шафі, як і в кожної людини, зрештою. Утім, найкращий шлях, мені здається, — говорити настільки чесно, наскільки це можливо: і про подвійні стандарти у поведінці США та Британії, і про складні питання української історії (будемо відверті, в Україні немає гарного досвіду визнання свого складного минулого, особливо якщо говорити про події 1941—1945 року). І нічого з цього не применшує справедливості української справи у цій війні і не виправдовує дії Росії.

19 06 2023

https://suspilne.media/510371-rosijska-vijna-proti-ukraini-ce-tez-kolonizacijnij-proekt-filip-sends-pro-ekocid-ta-pidriv-dambi-castina-1/