www.ji-magazine.lviv.ua

Юрій Шевельов

Після цієї статті про фікцію давньоруської мови таке поняття, здавалося б, мало щезнути назавше, а ні – воно не зникло навіть з українських підручників.

Ми не пропонуємо ні на чому не заснованих гіпотез і не вдаємося до лінгвістичного мрійництва (що ввійшло, на жаль, у моду в молоду науку про російську мову).

А. Соболевський (1903)

Приводом до написання цієї статті послужили дві книги Ґеоргія Хабурґаєва: "Этнонимы Повести временных лет в связи с задачами реконструкции восточнославянского глоттогенеза", Москва (Державний університет) 1979, і "Становление русского языка", Москва ("Высшая школа ") 1980, що цитуються далі відповідно як ЭПЛ і СРЯ. Друга значною мірою повторює першу, але де в чому доповнює її, а в деяких питаннях переглядає її твердження.

Ще не так далеко роки (до так званої сталінської "мовознавчої дискусії" 1950 р.), коли звернення до праслов'янської реконструкції вважали проявом расизму, а заборонений термін замінювали несміливими евфемізмами на кшталт "мови-основи" або (наприклад, у Булаховського) вельми розпливчастої "найдавнішої слов'янської мови". Ця заборона вже майже забута, але над дослідником продовжують тяжіти інші табу. До них належать, приміром, уявлення про розвиток слов'янських і зокрема східнослов'янських мов як про здебільшого процес дроблення мови; не завжди це сформульовано, але зазвичай в основі курсів історії слов'янських мов лежить уявлення про розпадання праслов'янської мови на три групи – південну, західну та східну; а загальносхіднослов'янська, її ж іменують давньоруською, потім, чи то в 12-му, чи то в 13–14–15 століттях, з'являється в потрійній іпостасі трьох східнослов'янських мов – російської, білоруської та української.

Тому воістину освіжаюче діють такі твердження Х., як: [немає] "підстав вважати, ніби розпад праслов'янської єдності мав наслідком виокремлення трьох племінних об'єднань, кожне з яких лежить в основі трьох сучасних слов'янських груп" (ЭПЛ 102; не дуже грамотно сформульовано, але важить думка); чи: "Сучасне членування слов'ян на південних, східних і західних навряд чи є результатом розпаду монолітної праслов'янської спільноти безпосередньо на три групи" (СРЯ 63); або: "...найбільш близькі одна одній у структурному відношенні говірки [виявляються] у складі різних мов..., а менш близькі – у складі однієї мови" (ЭПЛ 9); або: "Райони міжзональної діалектної взаємодії... цілком виразно відображають процеси "розмивання" меж пізньодавньоруських [про цей термін і поняття нижче, – G. S.] діалектних зон у зв'язку з формуванням нових діалектних... об'єднань, що включали говірки різних об'єднань попереднього часу" (ЭПЛ 67), а історія сучасних східнослов'янських мов – "це історія переоформлення давньоруських діалектних зон, а не історія їхнього складання" (там само), й "основною тенденцією мовного розвитку раннього давньоруського періоду (ІХ–ХІ ст.) була інтеґрація діалектів тих племінних угруповань, що ввійшли до складу давньоруської народності" (ЭПЛ 227; про термін знову нижче).

Є в роботах Х. й інші твердження, які не можна не вітати. Таким є роз'яснення, що термін русский стосовно часу до 14 століття мав зовсім інше значення, ніж тепер, і друге значення аж ніяк не є прямим продовженням першого (СРЯ 15); що Велика Русь стосувалася не зверхності над Малою Руссю, а до пізнішого часу колонізації (СРЯ 15); вельми доречним є критичне зауваження про обмеженість значення лексичних ізоглос для цілей реконструкції (СРЯ 69; воно особливо доречне нині, коли великі сподівання покладають на підготовлюваний карпатський атлас, але він, безумовно, цих сподівань не виправдає); здорове ядро є й у спробі довести, що під час укладання первісного літопису, в першій половині 11 ст., племена вже були замінені територіальними об'єднаннями (ЭПЛ 94, 182), хоча тут би не зашкодив більш диференційований підхід до різних ареалів.

Так, усі ці висловлювання правильні, і час для них давно назрів. Але є в них два великі але. Одне стосується того, що вони, на жаль, вельми не нові – не новіші, ніж "відкриття" праслов'янської мови в 50-х роках. Друге "але" полягає в тому, що сам Х. далеко не завжди їх дотримується. Скажемо кілька слів і про одне, і про інше.

Відкриття давно відкритих істин у працях Х. пояснюється його іґноруванням дореволюційних досліджень і катастрофічним замовчуванням шукань західної славістики. Якщо пройти через бібліографію посилань Х. в ЭПЛ, то виявиться, що зі старих праць він згадує, не враховуючи Шахматова, працями якого він захоплений, дослідження Голубовського про печенігів, статті Соболевського про Литву, Іллінського про "лужан" та історичну географію Барсова – ось і майже все. За бортом залишилися Будде, Леонід Васильєв, Данилевич, Довнар-Запольський, Голубовський (про Сіверську землю, 1881 і про Смоленську, 1894), Грушевський, Зеленін, Іловайський, Каринський, Кочубинський, Любавський, Погодін, Самоквасов, майже весь Соболевський, Фасмер (крім його етимологічного словника), Чернишов... Звісно, дещо в цих роботах застаріло, але далеко не все.

Цілковитого затемнення зазнала західна славістика. Цитується тільки те дещо, що перекладено і видано в Росії, та ще раз чи два польських вчених – Лер-Сплавінського, К. Мошинського й один раз словінця Нахтігаля. Французьких, німецьких, англійських, американських досліджень не існує. Чи треба вважати посиланням на них згадку про "буржуазну концепцію суспільства" без подальших уточнень (ЭПЛ 7)? Невідомо, маємо тут справу з незнанням чи зі свідомою настановою на іґнорування всього, що від лукавого, як вона виявилася в горезвісній "енциклопедії" "Русский язык" за редакцією Ф. Філіна (Москва 1979), яка отримала належну оцінку в Russian Linguistics (5, 2, 1981). Цей прояв шовіністичного самообмеження знайшов своє відображення особливо в другій книзі Х., СРЯ. За повної відсутності посилань на західні публікації Х. примудрився в невеликій книзі тринадцять разів послатися на Філіна. Якщо річ тут у свідомій орієнтації, то Х., треба сказати, перегнав Філіна. В останнього у його власних роботах усе-таки не повністю виключено західну науку: іноді він посилається на окремих учених, називаючи їх на ім'я, іноді він полемізує з "деякими зарубіжними вченими", під евфемістичним ярликом яких іноді я мав задоволення впізнати і себе.

А тим часом доводиться констатувати, що всі позитивні "нові слова" Х. вже були висловлені на Заході. Я дозволю собі послатися на власні праці не тому, що вони вводять усі ці ідеї, – а тому, що вони наводять розлогу бібліографію попередніх висловлювань. Отже, критика історичного значення спроб поділу слов'ян на три традиційні групи покладена в основу моєї A Prehistory of Slavic (Гейдельберґ, 1964; Нью-Йорк, 1965. Надалі – ПС), напр., стор. 2–3, 610 і особливо 611. Характеристику процесу формування сучасних трьох східнослов'янських мов як головним чином перегрупування давніших діалектів Х. міг би знайти у моїй праці ще 1953 р. Problems in the Formation of Belorussian (Нью-Йорк, Linguistic Circle of New York, надалі ПФБ), напр., стор. 69, 92–93, включно навіть з терміном "розмивання" (erosion, у випадку Полісся bilateral erosion – 69). Те, що Х. у 1980 р. говорить про два значення терміна русский, майже буквально повторює сказане мною в 1979 р. (A Historical Phonology of the Ukrainian Language. Гейдельберґ, Carl Winter Universitatsverlag, стор. 30. Надалі ІФУ). Сказане Х. про терміни Велика і Мала Русь (Росія) повторює дані і висновки Е. Борщака в Revue des études slaves 24 (1948). І, зрозуміло, не обов'язково автори, тут згадані, були першими, хто висловив "погляди Х.".¹

Усе тут сказане про "недогляди" в роботах Х. кидає світло на сумний стан одного сектору, і до того ж найбільш протекціонованого, російського мовознавства наших днів у СРСР. Очевидно, було би грубою помилкою поширювати це зауваження на все російське радянське мовознавство, в якому працюють, наприклад, О. Трубачов, В. Топоров, В'яч. Іванов, Ю. Апресян та ін. Однак і те є заслугою Х., що він, залишаючись в "офіційному" секторі російської лінгвістики, все ж таки "відкрив" деякі аспекти історичного процесу становлення російської мови.

Однак далеко не завжди він провів свої "відкриття" послідовно. Нерідко він суперечить сам собі і, відкинувши те чи інше поширене хибне уявлення, повертається до нього і дотримується його. Наприклад, справедливо виявивши скептичне ставлення до важливості й необхідності відшукування прабатьківщини слов'ян, він потім усе ж намагається її визначити ("на захід від злиття Прип'яті та Дніпра" – ЭПЛ 81). Обмеживши теоретично роль дроблення в історії слов'янських мов, він фактично відштовхується від дроблення в описі більшості історичних процесів (напр., СРЯ 85–86) і т. д. Немає чіткості у Х. і в розмежуванні племінних і територіальних діалектів, а це одна з центральних проблем у його роботі.

Тут ми впритул підійшли до питання про рівень робіт Х. Ми повернемося до нього наприкінці статті. Тепер же буде доречно сказати про головне в його книгах – про трактування процесу утворення (становлення) російської мови. Опускаючи деталі, можна звести його погляди в основному до такого: із праслов'янської мови не виокремлювалася єдина східнослов'янська прамова (як не виокремлювалися і південнослов'янська або західнослов'янська); праслов'янська мова розпалася на племінні діалекти; ці діалекти потім увійшли до територіальних діалектних об'єднань; племена, згадувані в початковому літописі, вже не існували в епоху його створення – одні з них були відомі укладачеві літопису за іменами з історичних переказів, інші назви вже, як випливає з аналізу їхнього морфологічного складу, насправді належали до територій; під впливом давньоруської держави, яка виникла на той час, слов'янські діалектні об'єднання, як і слов'янізовані фінські та балтські племена (чи територіальні об'єднання?), мовно об'єдналися в одну і єдину давньоруську мову; катастрофа "татаро-монгольського" нападу поклала кінець єдності цієї мови; у наступні століття, 14–15, на основі нової політичної конфігурації (Москва – Литва – Польща) почали формуватися три відомі всім східнослов'янські мови.

Уже під час першого погляду на цю схему впадає в око її, можливо, найслабша ланка:² твердження про єдність і про саме існування "давньоруської мови", яка ніби мала би створитися в умовах централізованої Київської Русі. Наголошуємо: йдеться не про літературну мову, яка справді була у своїй (церковнослов'янській) основі єдиною (але радше під впливом Церкви, ніж держави), а про розмовну. Х. ніде не встановлює хронологічних рамок єдності Київської Русі. Фактично можна говорити про таку (відносну) єдність, та й то за винятком полоцької землі, тільки для часів Володимира і Ярослава (980–1017, 1019–1054). Але сімдесят років навіть у сучасному СРСР в умовах розвиненого транспорту, урбанізації, загальної освіти, повсюдного радіо, кіно і телебачення, за жорсткої асиміляційної політики не створили єдності розмовної мови. А всього цього не було в тому "СРСР 11 століття", яким уявляє собі Київську Русь Х. Існування навіть того "міського койне", яке постулював Шахматов, сумнівне, а що вже казати про основне рільниче населення, розкидане в безмежній і бездорожній лісовій глушині! Ще так-сяк можна уявити собі поширення з Києва чи Новгорода окремих слів, важче віднайти умови й можливості для єдності фонетичного та морфологічного розвитку, а вже цілковитим міфом є твердження про уніфікацію розмовної мови від Балтійського до Чорного моря та від польського кордону до Волги. Втім Х. і не намагається довести, що єдина давньоруська мова справді була. Він приймає це за аксіому. Якщо не була, то треба вигадати.

На захист цієї аксіоми Х. міг би навести факти мовної асиміляції фінських і балтських племен, а також варягів. Однак асиміляційні процеси у Х. теж явно перебільшені. Ятвяги існували ще в другій половині 13 ст. і були не стільки асимільовані, скільки винищені. Голядь протрималася до 12 ст. Пояснення повноголосся впливом балтського субстрату (СРЯ 112–113) повністю спростовується наявністю повноголосся в північноруській та українській мовах. Однак активна мовна асиміляція неслов'янських народностей справді відбувалася в доволі широкому масштабі, особливо якщо – небезпідставно – прийняти, що Новгород і Псков були заселені слов'янами з півдня раніше, ніж територія середнього Дніпра, що перебувала спочатку в балтських руках (Х. в ЭПЛ 138, 108–111, щоб уникнути цього припущення, готовий прийняти – щоправда, із застереженнями – лехітське походження перших новгородців; ця не нова, але фантастична теорія повторюється в СРЯ 80, 81). Але слов'янізація балтських і фінських народностей була асиміляцією не в єдину "давньоруську мову", підтримувану державним авторитетом, а на місцеві говірки в умовах підпорядкованості або співжиття. Стосовно ж варягів, то їхня асиміляція була результатом не більшої соціальної та господарської ініціативи слов'яномовного населення (ЭПЛ 222), якої ні Х., ні будь-хто інший не міг би довести, а чоловічого складу варязьких поселенців, що спричиняло їхні шлюби зі слов'янськими жінками. Звичайно ж, і тут засвоювався місцевий діалект, а не міфічна загальнодержавна мова.

Але, можливо, Х. має на увазі не уніфікацію розмовної мови, а спільність інновацій? Якщо зважати на результати, то вона насправді начебто була. Х. такі інновації перераховує (СРЯ 82–83). До докладнішого розгляду його списку фонетичних змін ми ще повернемося, але спершу звернемося до загальної постановки питання і подивимося, чи не маємо ми тут справи з тим, що Є. Курилович (1962) влучно назвав "фікціями порівняльного мовознавства". Традиційне порівняльне мовознавство працює на прийнятому – мовчки й без доказів – погляді, що спільні результати мовного розвитку в сусідніх мовних ареалах свідчать про спільність розвитку. Ось, наприклад, голосні ъ і ь у сильній позиції (уникаю традиційного називання їх редукованими голосними, оскільки нема жодного доказу їхньої редукованості в сильній позиції) рефлектуються відповідно (іґноруючи акання) як о і е в російській, білоруській та українській мовах. Звідси висновок, що ця зміна була спільною на всій східнослов'янській території. Але ось у македонській мові рефлекси ъ і ь теж о і е. Прийняти спільність зміни тут неможливо, бо між східнослов'янськими говірками та македонськими лежать болгарські або, якщо обрати інший "маршрут", сербські, в обох випадках з іншими рефлексами. Volens nolens доводиться прийняти, що у випадку македонської мови рефлекси, однакові зі східнослов'янськими, розвинулися незалежно. Але якщо розвиток в Охриді й у Києві в цьому випадку йшов паралельно, але нарізно, а результати однакові, то де докази його спільності в Києві та Новгороді? Адже відстані тут майже однакові. Сумнів перетворюється на впевненість, якщо звернутися до хронології. В області Києва зміна ъ і ь в о і е відбулася в середині 12 ст., в області Новгорода і Суздаля-Ростова – в середині 13 ст. (ІФУ 260). Про який же загальний розвиток можна говорити, якщо поміж ними проминає століття, зміна кількох поколінь? Чи не доречніше говорити і тут про паралельність розвитку, зумовлену спільною вихідною точкою – структурою мови, що сягає ще праслов'янської? Для Х. це, звичайно, не пояснення, тому що він схильний начисто відкинути структурні чинники в розвитку мови ("Пояснити всі ці процеси можуть тільки факти історії народу, а не особливості мовної структури, які в історичному плані самі потребують пояснення" – СРЯ 24. Зрідка, щоправда, Х. пробує звернутися до структурних чинників, але дуже нечасто і вельми спрощено, щоб не сказати "вульгаризуюче", розуміючи їх як своєрідне фаталістичне підпорядкування вимогам елементарної симетрії – порівн. його трактування розвитку е і о в російських говорах – ЭПЛ 59).

У випадку ъ і ь різницю в хронології нам допомагає встановити наявність пам'яток – матеріал, до якого Х., до речі, звертається винятково зрідка і явно неохоче. Цим допоміжним матеріалом ми не можемо диспонувати, коли маємо справу з доісторичними змінами. Але ситуації і там виникають паралельні, і принаймні настороженість щодо визнання спільності фонетичних процесів теж би була не на шкоду. Загальновідомий приклад – розвиток праслов'янського *tj будь-якого походження. У східнослов'янській воно змінилося на c – те саме відбулося у відрізаній іншими мовами словенській мові. Для словенської приймається окремий розвиток, для проторосійської та протоукраїнської – спільний. Чи була тут різниця в хронології, ми не знаємо. Можливість незалежних паралельних процесів збільшує та обставина, що розвиток *dj не був однаковим у східнослов'янських областях.

А ще слід би було взяти до уваги величезний обсяг слов'янської території, яка не могла не утрудняти спільності фонетичних або морфологічних змін. Справді, укладачі схем мовного розвитку, ймовірно, ніколи не завдали собі труду навіть просто подорожувати бездоріжжям. Вони діють за картою. Тоді немає нічого легшого, ніж пересунути лехітів в область Новгорода і прийняти спільність фонетичної зміни в Тмуторокані та Ладозі. Адже це лише кілька сантиметрів!

Але навіть якщо ми забудемо на декілька хвилин про структурні та географічні чинники, то неминуче натикаємося на інше вразливе місце в побудовах Х. Якщо загальносхіднослов'янські риси (як він їх розуміє) відображають "процес консолідації населення в єдину (давньо)руську народність" (СРЯ 99), зумовлений і здійснений політичною єдністю Русі приблизно в межах 980–1054 р.р., то принаймні в загальних рисах вони мали виникнути в межах цього періоду. Х. перераховує ці риси на стор. 82–83 СРЯ. Подивімося ж на їхню хронологію:

(1) Повноголосся: середина 8 – середина 9 ст. (ПС 417, ІФУ 97);

(2) Початкові поєднання RoC-, LoC- під циркумфлексною інтонацією (Позначення приголосних знаком C(onsonant) – моє, – G.S.): середина 8 – середина 9 ст. (ПС 396, ІФУ 97);

(3) CorC, ColC, CerC з CъrC, СъС, СьІС, CьrC – близько 1164 р. (ПС 482, ІФУ 286);³

(5) ъ > о, ь > е в сильній позиції: близько 1164 р. (ПС 459, ІФУ 243);

(6) tl, dl> l': між 600–850 (ПС 373, ІФУ 81);

(7) ǫ > u, ę > ’а – середина 10 ст. (ПС 584, ІФУ 139);

(8) ě як голосний переднього ряду. Під цим чи не навмисне розпливчастим формулюванням криються різні рефлекси ě: у північно-західній проторосійській (і)е ~ і, у північно-східній проторосійській æ (Соболевський 35; Аванесов 1955, 91), у протобілоруській е (Wexler 1977, 120), у протоукраїнській іе > ’е (ІФУ 199). Жоден із цих рефлексів не став "загальнодавньоруським", і їхню появу не вдається пов'язати з фонетичними змінами в межах "давньоруського" періоду;

(9) kv, gv + ě (< оі) > сv, zv + ě: не пізніше 8 ст. (ПС 303);

(10) губний + j > губний + l': не пізніше 9 ст. (ПС 222, ІФУ 72);

(11) tj, dj > č, ž: 7–8 ст. (ПС 216, ІФУ 70, Shevelov 309);

(12) je- > о- "у відомому колі коренів" – кінець 9 ст. (ПС 427, ІФУ 167).⁴

Таким чином, після того, як ми змушені були відкинути дві з перерахованих дванадцяти особливостей як не загальносхіднослов'янські, з решти (деякі з натяжкою) десяти особливостей вісім (1, 2, 6, 7, 9, 10, 11, 12) оформилися до виникнення Київської Русі як відносно централізованої держави, а ще дві (3 і 4) – принаймні через сто років після її розпаду. Атомістично й безвідповідально нагромаджені Х. риси раннього східнослов'янського фонетичного розвитку не підтверджують ідеї (якщо справді Х. хотів показати саме це), що ніби державність Київської Русі була чинником, який визначив спільність східнослов'янського мовного розвитку, – так само, як вона не була, як ми бачили раніше, і чинником, що забезпечив цілковите усунення консервативних особливостей відповідних говірок.

Теоретично можна би було ще говорити про напрямок поширення інновацій. Дійсно, деякі інновації, як-от занепад ъ і ь, спостерігались у Києві, центрі держави, раніше, ніж у північних областях Русі – околицях цієї держави. Але тоді треба вказати на те, що ще раніше ці зміни охоплювали південнослов'янський ареал і щонайменше більшу частину західнослов'янського ареалу, і тоді би довелося говорити про швидші темпи однотипного розвитку, скажімо, в Болгарії, аніж на Русі, а проте київська територія не була периферією болгарської держави. Отже напрямок поширення інновацій не має стосунку до давньоруської державності і не підкріплює поглядів Х., які виходять, свідомо чи несвідомо, не з мовних фактів, а з політичних концепцій, нав'язуваних історії. До того ж стосовно багатьох процесів мовного розвитку (наприклад, повноголосся) центр їхньої іррадіації не встановлений і, можливо, не встановлюваний. Якби Х. вдалося той центр визначити, це було б його великою заслугою. Але він не намагається цього зробити – здається, він навіть не бачить цієї проблеми. Його цілком задовольняє голе перерахування різночасових, різномісних і, можливо, різноспрямованих фонетичних рис.

На жаль, знову ж таки свідомо чи несвідомо, історія часто буває сучасністю, проєктованою в минуле. Хотів Х. чи ні, але його акцентування єдності державної "давньоруської" мови та асиміляційної сили цієї мови нагадує тезу про виникнення в сучасному СРСР єдиного радянського народу (з його, мається на увазі, єдиною російською мовою), запущену в обіг 1961 р. М. Хрущовим, підхоплену в 1971–1972 р. Л. Брежнєвим і включену в деякі партійні документи (Bilinsky 1980, 88–99). Візьмемо такий текст:

Радянська історична наука доходить висновку, що своєрідність формування народності полягає в тому, що, на відміну від племінної конфедерації, ця соціально-етнічна категорія складається з неоднорідних лінгвоетнічних компонентів у зв'язку з їхньою консолідацією у складі єдиного територіально-політичного об'єднання.

Це могло би бути, за винятком згадки про племена, уривком із промови чи статті про сучасний СРСР. Але ні, це пише Х. (СРЯ 104) і це відноситься до Давньої Русі.

Але повернімося до загальної схеми східнослов'янського мовного розвитку в роботах Х. Вона включає ще одне твердження, що виходить від Шахматова, приймається без доказів і насправді не тільки не є необхідним в цій схемі, а навіть суперечить їй. Як відомо, Шахматов приймав споконвічну протилежність північної групи східнослов'янських говірок, що розвинулася пізніше в північноруські діалекти, південній групі. Ця протилежність, кажуть нам, виявлялася в тому, що північ знала цокання, а південь не знав – а з іншого боку, на півдні g > γ, чого не було на півночі. Шахматов також виокремлював на півдні "східну" групу, що стала основою південноросійських і білоруських говірок, яка розвинула акання. Х. відтворює ці погляди Шахматова і приймає як свою другу "аксіому" положення про фонетичний розвиток γ на півдні і цокання на півночі. А щодо акання він виявляє деяку невпевненість.

Можна зрозуміти, чому Х. змушений був звернутися до схеми такого типу. Річ у тім, що його теоретична стадія племінних діалектів дуже приваблива історично і, ймовірно, відповідала дійсному стану справ. Але ми не знаємо, наскільки ці слов'янські племінні діалекти віддалилися від праслов'янської мови, а наскільки зберігали її риси. Коротко кажучи, у нас фактично немає жодних даних про будову і структуру цих імовірних племінних діалектів. Лінгвістично кажучи, вони для нас не існують. Можливо, мовознавство майбутнього їх відкриє. Х. цього не зробив, та й не намагався зробити. (Чи ж не можна би було виявити сліди староплемінних діалектів у пізнішій географічній дистрибуції тих явищ, для яких характерна розкиданість та відсутність суцільних широких ареалів, – наприклад, розподілу форм із кв- і цв- типу цвіт – квіт?) Висловивши подане як доведене твердження припущення про існування племінних діалектів, він з необхідності переходить до характеристики мовних особливостей більших територіальних одиниць. Тут йому легко оперувати, бо до нього це робив Шахматов. І Х. захоплено й надзвичайно некритично повторює сказане видатним попередником.

Але це позірна легкість, і насправді вона заводить Х. у вовчу пастку. Звабливі легкістю свого творчого польоту глоттогонічні побудови Шахматова були надзвичайно спекулятивними вже для свого часу. До того ж вони платять важку данину "фікціям порівняльного мовознавства". У наш час вони частково спростовані фактами, встановленими за ті три чверті століття, що минули з часу Шахматова. А оскільки їхній фактичний фундамент взагалі невеликий і хиткий, навіть один вибитий із нього камінь загрожує падінням усієї споруди.

Легко прийняти вслід за Шахматовим і Х. цокання як характерну рису давніх північних (північно-західних) проторосійських говірок, зокрема Новгорода. Щоправда, і тут відкриваються нові горизонти, яких Х. не помічає. Спостереження Глускіної про особливості другої і третьої палаталізації задньопіднебінних (1966, 1968), підхоплені Штібером (1974, 114) і поміркованіше тлумачені мною (Shevelov 1971, 311), відкривають нові можливості трактування цокання і дають змогу почасти вивести його за межі північноросійських діалектів із перекиданням мостів, наприклад, на говірки на схід від Москви. Усе це, можливо, дозволить обмежити і роль фінського субстрату, до якої так легко вдається Х., – тим легше, що ніщо в його роботах не викриває реального знання фінських мов. Але якщо залишити всі ці моменти осторонь, основна теза про притаманність цокання типовим слов'янським північним (точніше північно-західним) говіркам Східної Європи і про доісторичне походження цього явища витримала випробування часом.

Зовсім інша річ з γ як рефлексом g яко вирішальною ознакою "південної" групи, праматір'ю (в комбінації зі "східною" групою або без неї) південноросійських, білоруських і українських діалектів. Вихідний пункт Х. (як, на жаль, і Шахматова) тут – географічні міркування. Оскільки рефлекси γ/h характеризують усю центральну смугу слов'янських мов, від чеської через словацьку, верхньолужицьку, українську та білоруську до південноросійської, то приймається – типова "фікція порівняльного мовознавства" – що спірантизація праслов'янського g була спільною зміною в усіх цих мовах. А оскільки можливість такого спільного розвитку припустима тільки в доісторичний час (адже там усі коти сірі і комбінувати можна ad libitum!), то й висновок робиться про доісторичний характер цієї риси. Й ось – справу закрито, навіть дві справи: на східноєвропейській рівнині північ протиставлено півдню, на півдні поміщено під один дах (прото)південноросійські, білоруські й українські говірки.

Тим часом усе це цілковита фікція. Спірантизація g – явище порівняно пізнє. Немає потреби відтворювати тут тривалу дискусію з цього питання. Але оскільки Х. не виявив інтересу до західних публікацій, то слід усе ж таки послатися на них, раптом він наважиться в них зазирнути. Обмежуся короткими посиланнями, що стосуються відповідних слов'янських мов. Висловлюючись обережно з поваги до авторитету Шахматова та інших лінгвістів традиційної порівняльно-історичної школи, а також до Трубецького, і з певними застереженнями, Комарек все ж таки схильний прийняти 12 століття як час спірантізаціі g у чеській (1958, 54; 1963, 745). Для словацької з усією рішучістю Крайчович (1975, 81 і далі) приймає 12 століття. Векслер (1977, 99) невпевнено приймає для білоруської 10 століття, але єдина підстава для цього – внутрішній зв'язок між процесом третьої палаталізації задніх піднебінних і спірантізацією g; але не можна забувати, що між створенням умов для звукової зміни і самою зміною можуть існувати дуже тривалі інтервали; решта ж матеріалу Векслера свідчить на користь пізнішого часу. Але навіть якщо віднести появу γ в 10 столітті, – це вже не могло бути загальною білорусько-чеською і т. д. зміною. Для української мови матеріал із цілковитою ясністю вказує на межу 12 і 13 століть (Shevelov 1977, 146; ИФУ 355). Нарешті, у верхньолужицькій пропонується як дата спірантизації g друга половина 13 ст. (Eichler 1965, 146).

Третя і по суті остання фонетична риса, покладена Шахматовим в основу класифікації його давньоруських діалектних груп або зон, – акання, яке він зводить у його зачатках до доісторичного часу і приписує (південно) східній групі східних слов'ян, з якої він виводить пізніші південноросійські й почасти білоруські говірки. Тут не місце розбирати ні складну і заплутану схему виникнення акання у Шахматова, ні незліченну кількість пізніших теорій з цього питання. Варто відзначити тільки різницю в поглядах Х. на хронологію і характер розвитку акання в 1979 і 1980 рр. У першій з його тут розглядуваних книг (стор. 51) він розрізняє ранню "стадію уніфікації ненаголошеного голосного невисокого підйому", обережно віднесену ним до часу "не пізніше XII ст.", і пізнішу, яка веде до дисимілятивних типів акання. У своїй другій книзі Х., по суті, пристає до поглядів Шахматова з усіма їхніми протиріччями і натяжками. Дисимілятивне акання тепер уже виявляється первинним типом (СРЯ 143), а його центральне географічне положення між зонами "сильного" (вживаю цей термін умовно для позначення недисимілятивних і неасимілятивних типів) нібито свідчить про його архаїчність (145); логічно з цього випливає, та й так воно за Шахматовим, що акання поширювалося зі сходу на захід (149), інакше кажучи, вживаючи сучасні терміни, від південноросійських до білоруських говірок.

Мені вже доводилося вказувати, що такий напрямок поширення акання в період формування Великої Литви суперечив би всім історичним даним (ПФБ 38); що прийняття балтійського субстрату як важливого, а можливо й вирішального фактора у становленні акання, так само як і загальноструктурний аналіз стану (прото)південноросійських і (прото)білоруських говірок вимагають визнання "сильного" акання як первісного, вихідного типу (ПФБ 28 і далі); і що тим самим уся концепція (чи, точніше, концепції, бо він їх міняв) Шахматова із цього питання є побудовою абсолютно фантастичною. Не повторюючи тут усіх цих аргументів (див. часткову бібліографію в ПС 389, почасти в Shevelov 1971, 303), я хотів би тут відзначити тільки несамостійність поглядів Х., а також звернути увагу читача на його карту номер 15 (СРЯ 142). Ця карта дуже пластично показує поширення головних типів акання в сучасних російських говорах, і вона ж найрішучішим чином спростовує схему Х. (тобто Шахматова). На території голяді, ятвягів, старої Литви ми знаходимо "сильне" акання. Смугою між двома областями "сильного" акання тягнуться говірки з різними типами дисимілятивного акання-якання. Загальновідомий принцип лінгвістичної географії: якщо на двох не пов'язаних між собою периферіях панує одна структура, а між ними лежить інша, то найімовірніше, що центральна структура вторинна. У даному випадку це підтверджується й історичними фактами. Парадоксальним чином Х. робить цілком протилежний висновок про первинність саме дисимілятивного акання-якання!

Питання про походження акання-якання не може і не має вирішуватися в цій статті. Воно порушено тут тільки, щоб показати повну залежність Х. в СРЯ від схеми Шахматова, а тим самим і застарілість та необґрунтованість його поглядів.

Тут ми підходимо до підсумків оцінки схеми становлення російської мови, запропонованої Х. і, як вказано на титульній сторінці, "допущеної Міністерством вищої та середньої освіти СРСР" і т. д. Зізнаюся, коли я бачу схвалення міністерства на науковій книжці, то відразу зароджується підозра – а чи наукова вона, ця книжка? У випадку Х. ця підозра небезпідставна. Його схема, як уже зазначено вище, передбачає такі етапи:

(1) Праслов'янська мова в стадії розкладання як вихідний пункт. Цей етап не викликає заперечень; втім автор і не вдається до його характеристики;

(2) Племінні діалекти. Племена, безумовно, існували. Можливо, що вони – або деякі з них – характеризувалися діалектними особливостями. Вони нам невідомі. Х. їх не показує (і це загалом не його провина);

(3) Більші територіальні діалектні об'єднання. Тут Х., услід за Шахматовим, говорить про три одиниці, дещо відокремлюючи в північній групі ростовсько-суздальські говірки, – останнє під впливом справді важливої, хоч і не в усьому доказової книжки "Образование совернорусского наречия и среднерусских говоров " за ред. В. Орлової (Москва, 1970). Тож погляди Х. тут не нові і, за винятком поправки, внесеної Орловою та її колегами, помилкові. У 1953 р. я запропонував інші групи, у кількості чотирьох, – якщо прийняти їхнє існування і схрещення, то сучасні східнослов'янські мови виводяться натуральніше і з меншою кількістю натяжок. Умовно я назвав їх тоді за іменами (пізніших) міських центрів або областей – новгородсько-суздальської, полоцько-рязанської, києво-поліської та галицько-подільської (ПФБ 93). Сьогодні у світлі новітніх діалектологічних досліджень я би запропонував розглядати дві перші групи як подвійні: новгородські та суздальські, полоцькі та рязанські. Питання, звісно, потребує подальшої дискусії. Роботи Х. не вносять у таку дискусію нічого суттєвого.

(4) Єдина давньоруська мова. Ні з погляду історичних обставин, ні з погляду притлумлення більш давніх діалектних особливостей, ні, нарешті, з погляду нових (фонетичних) змін реальність такої мови не доказова. Цей етап (якщо не говорити про літературну мову) – цілковита фікція, ймовірно, створена на догоду політичним вимогам моменту.

(5) Розпад єдиної давньоруської мови і перегрупування діалектів, внаслідок якого оформляються російська, білоруська та українська мови. Якщо відкинути перші чотири слова, цей етап можна і треба прийняти. Особливою новизною, однак, він теж не вирізняється.

Таким чином із п'яти етапів (нумерація моя, у Х. її немає) перший, третій і п'ятий мають за собою мовну реальність, але третій і п'ятий потребують серйозної переоцінки й перебудови. Очевидно, автор сам відчуває хиткість своєї побудови як цілісності й намагається підвести під неї археологічний та ономастичний фундаменти.

Археологія посідає велике місце в обох книжках Х.: їй присвячено чверть ЭПЛ і багато сторінок і карт СРЯ. Я не буду зупинятися на цих розділах. Із двох причин: по-перше, я, як і Х., не археолог; так чи інакше всі його відомості – з других рук.

По-друге, навіть якщо їхній вибір вдалий і висвітлення правильне, вони не проливають світла на мовні факти. Скажімо, наприклад, археологічні дані доводять культурні відмінності давніх племен. Але що це дає для реконструкції мовної реальності? Носії різних типів кераміки або різних типів поховання могли говорити тим самим діалектом, носії одного типу – різними. У моїй роботі 1953 р. я теж намагався встановити паралельність мовного розвитку і розвитку матеріально-етнографічної культури (як робив Т. Лер-Сплавінський і багато інших). Це було помилкою. Треба було відмовитися від таких спроб. Усвідомлює це і Х. (пор., наприклад, ЭПЛ 28–29, СРЯ 41), але продовжує оперувати археологічними даними для лінгвістичного аналізу.

Інша річ топонімія. Блискуче розпочате К. Бугою і М. Фасмером обстеження гідронімії Східної Європи знайшло чудове продовження в Радянському Союзі, особливо в роботах О. Трубачова і В. Топорова. Багато що в передісторії цих областей вперше прояснилося, і використання цих досягнень Хабургаєвим належить до позитивних сторін його робіт. Однак переважно матеріал гідронімії показує субстрати слов'ян, іншомовні групи, поглинені слов'янами, але не членування самих слов'ян. За ці межі навряд чи виходить і Х. Його дані тут теж із других рук, але вони стосуються справи.

Х. дещо оригінальніший в іншій галузі ономастики – етнонімії, якій присвячена остання третина його ЭПЛ (стор. 158–229). Це могло би бути й центральною частиною обох його праць (у СРЯ вона ущільнена до менш ніж кільканадцяти сторінок – 89–99). Особливість його підходу в тому, що він ставить у центр уваги не традиційну кореневу етимологію (якої в деяких випадках узагалі не торкається, а в інших трактує стисло та без докладної аргументації), а класифікацію за типом словотворення. Його попередником був Л. Мошинський, який запропонував такий підхід на познанській конференції в грудні 1978 р., але навряд чи Х. був ознайомлений із міркуваннями Мошинського, резюме доповіді якого опубліковано в Studia z filologii polskiej i słowiańskiej 20 (1981), стор. 269.

Своє завдання Х. звузив тим, що зосередився на племінних назвах, які згадані в Повісті минулих літ, лише епізодично виходячи за ці межі. Підстави для цього були вагомі. Завдяки такому відбору автор оперує тільки східнослов'янським матеріалом (не завжди в сенсі етимологічному, але завжди в сенсі сфери існування), точніше київським і почасти новгородським, і при цьому найдавнішим. В основі аналізу лежать східнослов'янські етноніми (традиційно звані племінними найменуваннями); неслов'янські етноніми, переважно фінські та балтські, залучені тільки як побічний матеріал, паралелі. Переваги такого добору очевидні; але є і серйозна небезпека: кількість таких етнонімів дуже невелика – навіть із додаванням деякого матеріалу (λενζανῆνοι Костянтина Порфирогенета), який не міститься в Повісті минулих літ або належить до неслов'янських племен (берендичі) – матеріал у кращому разі охоплює 19 слів. Широкі узагальнення, особливо в групах меншого розміру, робити ризиковано – але автор прагне саме до такого роду узагальнень.

Х. встановлює чотири словотвірні типи серед відібраних ним етнонімів: безсуфіксні, які, додам від себе, можуть бути або плюральними (дулѣби, хървати), або колективними (Сѣверъ); із суфіксом -ич- (тип кривичі); із суфіксом -'ан- (тип поляни); та один випадок із суфіксом -ъц- (тиверъци). За статистикою Х. (як побачимо, не завжди правильною) безсуфіксних назв зі східнослов'янськими денотатами відомо 5 (не враховуючи двох реконструкцій Х., хоча дві інші реконструкції і включено до цього списку, і назви Русь), із суфіксом -ич- 6, із суфіксом -'ан- 7.

Найдавнішим шаром Х. вважає безсуфіксні утворення, спираючись у цьому на факт повторюваності їх на різних слов'янських територіях (напр., сѣверъ також у Болгарії, дулѣби / dudlěb- також у Чехії, хървати [Х. преферує форму хървате, яка зустрічається двічі в Лаврентіївському літописі] також в Югославії і т. ін. – пор. Трубачов 1974, 62), а також на наявність вторинних варіантів, уже з суфіксом (напр. сѣверъ і сѣверяне). Остання обставина дає Х. видиму підставу реконструювати незасвідчені безсуфіксні форми від деяких суфіксальних: *krieva, *dreguva від кривичи, дреговичи (ЭПЛ 212), *Pol'a від поляни (213), до чого ми ще повернемося. А оскільки, з іншого боку, на його думку, "всі [окрім двох сумнівних, – G.S.] ...збірні найменування – це позначення тільки фінно- і балтомовних народів... не південних районів північно-східнослов'янської колонізації" (168), то й ці реконструйовані імена мають знайти свою етимологію в позаслов'янському матеріалі. Хабургаєва не бентежить та обставина, що хървати, хоча й утворене від неслов'янського кореня, ніяк не входить до змальованого ним ареалу, та й дулѣби суміжні з ним не без натяжки. А в іншому місці Х. стверджує, що у слов'янському світі назви цього типу були власне "найменуваннями слов'янських [праслов'янських!] племен або племінних об'єднань" (ЭПЛ 205).

Другою (вона наводиться у Х. на третьому місці) і – за Х. – вторинною групою східнослов'янських етнолінгвістичних утворень є назви із суфіксом -ич/и/. Він датує їх "із IX століття" (ЭПЛ 214), а їхню функцію вбачає у віддзеркаленні генетичного зв'язку "відносно нових лінгвоетнічних утворень з іншомовними за походженням, слов'янізованими племінними об'єднаннями", тож "похідна основа мусить [!– G.S.] вказувати на етнічний субстрат" (ЭПЛ 214); дещо простішим є формулювання в СРЯ 96: етноніми на -ичи сприймалися (Х. відомо, як вони сприймалися!) "у плані генетичного зв'язку з неслов'янським населенням". Цей постулат потребує в кожному випадку виведення первісної безсуфіксної основи неслов'янського походження, що і зроблено, як ми бачили вище, для кривичів і дреговичів, але не зроблено – чому? – для радимичів, в'ятичів і уличів. Як видно, твердження про неслов'янське походження похідної основи стосовно цих назв (трійко з п'яти; шосте – берендичи – сумніву не викликає) застосовується через силу або зовсім не застосовується. До кривичів і дреговичів ми ще повернемося.

Нарешті, третя група, із суфіксом -’ан(е), характеризується як утвір від географічних власних імен (ЭПЛ 213), які у Східній Європі "активізувалися... приблизно з VIII ст.". Во ім'я цього твердження, щоби знайти пояснення для етноніма поляне, реконструюється гіпотетичне географічне власне ім'я *Pol'a; при цьому ніде не вказано, чи є воно, на думку автора, формою множини – сучасне руське поля́, чи збірним утворенням жіночого роду однини *по́ля, так само як Дерева. А Сѣверъ, який був трактований як назва племені або племінного утворення, тепер перетворюється на територіальне (географічне) власне ім'я. При цьому твердження, що всі збірні етноніми Повісті минулих літ були балто-чи фінномовними і концентрувалися "не південніше районів північно-східної колонізації", забувається; вочевидь, вважається невисунутим.

Уся ця плутанина з деякими варіаціями повторюється на стор. 83–99 СРЯ, цього разу зі схвалення Міністерства і т. д. Але мало того, що Х., як уже згадувалося, робить найширші узагальнення на основі статистично недостатньої кількості етнонімів (несистематично згадувані слов'янські етноніми з інших джерел аж ніяк не охоплюють усіх відомих, хоча їх було легко використати, навіть не звертаючись до першоджерел; їх перелічено, наприклад, у роботах Нідерле і Трубачова (1974, 55), які, ймовірно, були Х. відомі – він посилається на них, напр., на стор. 15, 61 у СРЯ – а також у не згадуваного ним Роспонда (1968, 10 і далі) і що він нерідко сам собі суперечить. Часто-густо його твердження мовознавчо безграмотні. Обмежуся кількома прикладами.

Почнемо з реконструйованих ним *Pol'a, *Dereva (форма, яка теж супроводжується зірочкою, хоча цитується з Повісті минулих літ) / Derevlja, *Krieva і *Dreguva. Форма, яка не існує нині і, ймовірно, ніколи не існувала *Pol'a (?) виводиться з форм непрямих відмінків слова поляне: полямъ (dat. pl.), полями (instr. pl.) і поляхъ (loc. pl.). Подібних *Pol'a Х. міг би "реконструювати" значно більше. Наприклад, у записі 1177 р. стосовно балтійсько-слов'янської території знаходимо лок. множ. Lessaz = *Lěšas від *lěšane; у старочеській Dolaz = *Doles від dol(j)ane тощо, на підставі чого Х. міг би реконструювати такі чи то племінні, чи то територіальні слов'янські найменування, як *Lěša, *Dol(')a тощо. У сербському тексті 1189 р. знаходимо građam dubrovьčamь, тобто "громадянам дубровчанам" (= громадянам Дубровника). Тут можна би було "реконструювати" "фінно- або балтомовні найменування племен або територіальних власних імен" *građa та *dubrovьča!

Такими формами pluralis кишать не тільки Повість минулих літ, а й старочеські, давньосербохорватські та ін. пам'ятки, а в словінській мові дотепер уживається тип відмінювання Dutovljan "мешканець Дутовля", дав. мн. Dutovljam, інстр. мн. Dutovljami, лок. мн. Dutovljah. Про причини цих явищ Х. міг би прочитати, напр., у статті В. Венгляжа "Staroczeski loc. pl. na -as w nazwach miejscowych na -any" (Slavia occidentalis 12, 1933); пояснення таких форм увійшло у загальні компендіуми зі слов'янської історичної фонетики, напр., Vaillant 1950, 147 і 1958, 189; ПС 323. Трохи не випадає повторювати ці прості речі на сторінках наукового журналу, але змушений нагадати, що у відомий період існування праслов'янської мови при збігу двох носових приголосних перший випадав. Від полянин у dat. pl. з *poljan-m- нормально виникала форма poljam-, а під впливом форми дав. мн. n губилося і в орудному та місцевому відмінках. Жодні збірні імена, та ще й балтського чи фінського походження, тут ні до чого. Це стосується, звичайно, і деревлям. Що ж до одиничної форми acc. pl. "[иде в] дерева" (Лавр. 54, Іп. 43), то це найімовірніше вторинне утворення від форм давального та інших непрямих відмінків та/або від прикметника деревьск-.

He витримують критики і реконструкції *krie-v-a та *dreg-uv-a. Суто фонетично *krieva не могло б дати слов'янського крив-; щонайменше слід було би реконструювати *kreiva. Але в цій формі v не може бути етнонімічним суфіксом, яким є -uv-, як, наприклад, у (литовськім) Lietuvà 'Литва', та й із балто-слов'янської перспективи v виступає тут як частина кореня. У випадку *dreg-uv-a із суфіксом все гаразд, але запозичення з литовської (балтської), визнання якого вимагає теорія Х., прийняти важко, бо литовська має форму drëgnas 'вологий', але не дає форм із суфіксом -uv-. Українське дряговина 'болото' радше запозичене з білоруського діал. драгва, але білоруське літературне дрыгва, очевидно, веде до *drьg(ъ)v-, якому може відповідати у другому складі також форма, наведена в Костянтина Порфирогенета Δ­ρουγουβιτ-, якщо покладатися на її фонетичну точність (пор. Shevelov 1971, 155). Форма *dreg-uv-a не така безглузда, як *Pol'a або *Kriva, але викликає великі фонетичні та морфологічні труднощі, яких Х. не помічає (або воліє не помічати). Нарешті, якщо кривичі та дреговичі виводяться зі збірних на -vа, то чому від Литва не виведена форма *литовичи або *литвичи?

Дивні історії діються на сторінках ЭПЛ із суфіксом -ит-. Суфікс цей у сучасних слов'янських мовах є частим у прикметниках (серд-ит-ий, знамен-ит-ий), але трапляється і в nomina agentis (наймит, білоруське варажбіт та ін.). Поширений суфіксом (присвійним?), тобто у формі -j-, він набув більшої продуктивності у функціях (семантично пов'язаних між собою) зменшеності, по батькові, приналежності до колективу, зокрема й племінного. У російській мові середнього періоду виступає своєрідне чергування -ич- (< *-itj-) у множині : -ит- в однині, типу москвичи : москвитин, псковичи : псковитин. Вживання форми -ит- в однині пояснюється чи втратою j перед -і- в цьому окремому випадку, чи збереженням старої форми в однині,  але, безумовно, рацію мав Унбегаун (1935, 287), стверджуючи, що "це співвідношення – дуже давнього походження і повинно сягати до доісторичної епохи, коли зубний t ще не змінився в групі tj", тобто, додамо, не пізніше 8 століття. Це чергування у праслов'янській мові було чи діалектним, чи загальним, але збереженим тільки в російській, встановити поки що не вдалося. Можливо, воно належало і до східнослов'янських племінних найменувань на -ичи. На жаль, у збережених джерелах вони, як відомо, виступають тільки у множині. Усе це – речі не нові. Про суфікси -it- і -itj- Х. міг би прочитати майже в кожній "порівняльній граматиці" слов'янських мов – наприклад, хоча б у Вондрака (1924, 595-600).⁵

Але Х. західних книг не читає. Згадавши в ЭПЛ 192 "інослов'янські" (тобто не східнослов'янські) назви племен на кшталт ободриты, відомі з грецьких і латинських джерел, він заявляє, що такого суфікса нема і що це, мовляв, просто результат того, що в грецькому й латинському письмі не було змоги відтворити звук ч'. Не кажучи вже про те, що в західнослов'янській тут би не могло бути č', а було би c', яке відтворити як ts було не так уже й важко (а Костянтин Порфирогенет відтворює так і č, напр, Τζερννιγωγ- 'Чернігів' – Shevelov 1971, 155), вражає твердження про неможливість суфікса -it- в етнонімах. Але ще дивніше, що на тій самій сторінці – але в примітці – Х. наводить чергування на кшталт костромич : костромитин і закінчує весь перебіг викладу заявою, що в такому випадку "греко-латинська [!? – G.S.] транслітерація суфікса -ич- (через -it-) в утворах множини виявляється природною". Може, у проміжку часу між написанням основного тексту і примітки він прочитав Унбегауна? Ні, він посилається на компілятивну статейку І. Козирєва в популярному журнальчику "Русская речь". Все ж таки хоч і ликом шите, але своє, а не західне!

Є ще багато дивного в етноніміці Хабургаєва. Чергування е : о у формах волыняне ~ велыняне виявляється індоєвропейським чергуванням е з о, причому е "віддзеркалює більш ранню ступінь" (ЭПЛ 179) і характеризує найменування племен та областей, а о – міст, – твердження, що не підкріплене жодними доказами чи прикладами. Забуваючи про своє власне припущення, що спочатку в назві області кореневий голосний був е, на стор. 145 Х. серйозно трактує народну етимологію Волині як "країни волинок" і приймає запропоновану Р. Нахтігалом невдалу етимологію етноніма дулѣби як своєрідного утворення, що складається зі слов'янського dudla "дудка" (як паралель та еквівалент волинки) та германського -aib- 'pagus' (не 1956, як пише Х., а 1951, стор. 95–99, а не 95–96), відкидаючи більш варті уваги етимології Фасмера і Трубачова (1974, 53).

Залишаючи осторонь інші помилкові формулювання в роботах Х.,⁶ відзначу тільки його дивну теорію, що літописне словѣне було чуже "давньоруській мові" і належало до "руського ізводу церковнослов'янської мови" (ЭПЛ 221), а запроваджене було літописцем для того, щоб підкреслити слов'янізацію неслов'янських за походженням новгородців (222). Усе це спирається на те, що нормальна східнослов'янська форма мала би звучати *словляне (як древляни). Якби Х. звернувся до інших слов'янських мов, він побачив би, що цей випадок треба розглядати на тлі ширшої взаємодії суфіксів -(j)ān(īn)- -ěn(īn)- (порівн. ПС 259).

У загальному підсумку аналіз східнослов'янських племінних назв, здійснений Х., рясніє помилками і ні за кількістю залученого матеріалу, ні за його аналізом не може бути підтвердженням загальних поглядів Х. Якщо розглядати розвиток від розпаду праслов'янської мови до утворення російської мови як науковий вакуум, то Х. намагається заповнити його лінгвістичним міфом племінних мов, потьомкінським селом єдиної "давньоруської мови" і повертається до шахматовської фантастики трьох територіальних груп – концепції, яка свого часу відіграла і корисну роль, сміливо розсунувши традиційні вузькі рамки мовної реконструкції, але давно вже би мала бути здана до музею передчасних узагальнень, як крила Ікара стосовно сучасної авіації.

Про роботи Х., незважаючи на їхні окремі позитивні риси, можна би було не говорити, якби вони не характеризували етап в розвитку і сучасний стан відомого сектора радянської славістики. Тут не місце писати історію цієї дисципліни, але в узагальнених і спрощених рисах можна, починаючи з 30-х років, говорити про такі етапи (до кінця 20-х років мовознавство в Росії ще не було радянським, хоча й існувало за радянського ладу): етап марризму, коли цілком серйозно виводили всі мови світу з чотирьох першоелементів сал – бер – йон – рош; етап сталінізму, коли не менш серйозно обговорювали й обґрунтовували "курсько-орловську основу" російської літературної мови; потім настала світла смуга "режиму" Виноградова, коли торговців виганяли з храму і повільно, зі скрипом, але дедалі ширше відчинялися вікна на захід; і, нарешті, сучасний етап, що прагне воскресити допетрівську ксенофобію та стимулювати великоросійський націоналізм з його асиміляторськими намірами. Книги Х. належать до цього етапу. За всієї відмінності жанру, тематики та обсягу є внутрішня спорідненість між ними та енциклопедією "Русский язык" за редакцією Ф. Філіна. Відповідно, якщо сучасний етап потребує імені, можливо, його назвуть етапом філінізму. Орієнтовані на "антизахідність" і нерідко іґнорантні публікації цього періоду знову прагнуть вирвати російську і взагалі радянську лінгвістику із загального ходу розвитку лінгвістики світової. Роботи Х., ще не найгірші серед одновекторних, важливі не своїми науковими результатами. Вони заслуговують на увагу насамперед як один із проявів загальних "віянь" (звично виражених в учня яскравіше, ніж у вчителя).

Зрозуміло, ця характеристика не стосується всіх діячів і напрямів російського мовознавства в Радянському Союзі. Є там багато оригінального, цінного і відважного. Але "чемні хлопчики" і суміжні з ними спритні ділки належать до тих, що найбільше впадають у вічі. Їх найохочіше видають університети і "допускають" міністерства. Зайве говорити, що вони ведуть науку в позанауковість.

Повертаючись до проблем становлення російської мови: якщо Х. щиро й чесно хоче просуватися до розв'язання цих проблем, він має не забувати про простіший і кращий шлях до мети: не вибудовувати загальних схем на мінімумі фактів, а строго і документально обстежувати мовний розвиток на певній території, для російської мови – насамперед ростовсько-суздальсько-московській у її консеквентності та спадкоємності, а потім рязанській (Новгород навряд чи безпосередньо виявить таку спадкоємність внаслідок винищення й виселення його населення при московській окупації). За такого підходу факти вибудовуються в разюче ясний ланцюг структурно-мотивованих мовних змін – і при цьому без найменшого відриву від історії землі та народу. Спробою застосувати такий метод – метод простежування територіальної консеквентності та наступності, була – для української мови – ІФУ. При цьому безліч невикористаного і цінного матеріалу дають пам'ятки давнього і середнього періодів (якими Хабургаєв за дуже рідкісними винятками не користується).

Такої роботи для російської мови не виконано. Цьому перешкоджали імперські концепції, перекручуючи та ґвалтуючи факти, часто спираючись на індиферентні для історії російської мови факти, – і так від Шахматова до... Хабургаєва. А тим часом саме від такого плану роботи можна очікувати побудови об'єктивної, наукової та відкриваючої нові горизонти історії російської мови і зокрема історії її становлення. Поки такої роботи не зроблено, історичний простір між праслов'янською і російською мовами залишається незаповненим.

Нью-Йорк

Скорочення

ІФУ – A Historical Phonology of the Ukrainian Language, Гейдельберґ, Carl Winter Universitatsverlag,1979..

ПС – A Prehistory of Slavic, Гейдельберґ, 1964; Нью-Йорк, 1965.

ПФБ – Problems in the Formation of Belorussian, Нью-Йорк, Linguistic Circle of New York, 1953.

СРЯ Становление русского языка, Москва, Высшая школа,1980.

ЭПЛ – Этнонимы Повести временных лет в связи с задачами реконструкции восточнославянского глоттогенеза, Москва, Гос. университет, 1979.

ПРИМІТКИ

¹ Можна здогадуватися, чому Х. не знає або не хоче знати праць дореволюційного часу і західних. Менш зрозумілим є те, що чи не одне з його "нововведень" міститься у статті Трубачова (1974), яку він знає, на яку посилається кілька разів, але далеко не у всіх тих випадках, коли слідує його поглядам або просто повторює їх.

² Інша така ланка – віднесення формування трьох східнослов'янських мов до 14 століття. Якщо їхнє формування визначалося політичними кордонами того часу, то білоруська мова не мала б існувати, а мала б утворити єдність з українською на схід від польського кордону. Але оскільки ця проблема не суттєва для історії російської мови, я не зупиняюся на ній у цій статті.

³ Оминаю пункт 4 Хабургаєва, оскільки він є просто фактично не правильний. Є всі підстави вважати, що в більшій частині протоукраїнських говірок загальної палаталізації приголосних перед голосними переднього ряду ніколи не було. Див. ІФУ 181, 185.

⁴ Не зупиняюся на тому, що пункт 7 щодо рефлексу ę в 11 ст., видно, не був загальносхіднослов'янським, – див. ІФУ 135–137, 63–70, а також Wexler 104.

⁵ Інше пояснення для племінних найменувань на -ишы пропонує Мошинський (1979, 240). На його думку, племінні назви із суфіксом -itj- могли бути запозичені германцями ще до переходу tj > с, у такій саме формі зберігалися в германській усній мові й тому так і були зафіксовані в джерелах, писаних німцями. У принципі таке пояснення цілком можливе, але тоді треба би було застосувати його і до південнослов'янських племінних назв, що виступають у грецьких джерелах. Загалом, однак, питання про взаємовідношення суфіксів -ит- та -ич- у східнослов'янській мові заслуговує подальшого вивчення. Цікавими є, наприклад, факти, записані в українських говорах Західного Полісся, де виступають форми типу найміч при загальнолітературному наймит (Никончук 1980, 52).

⁶ А їх чимало. Ось ще кілька прикладів: південнозахідноросійські форми займенників тая, тое, як свідчить і наголос, й історичні джерела, виникли у взаємодії з прикметниками, а не із займенниками моя, мое (ЭПЛ 41); у грецьких словах, як їх цитує Х., скрізь і всюди відсутні діакритичні знаки (напр., ЭПЛ 98); працю Костянтина Порфирогенета De administrando imperio Х., видно, вважає рукописом, що дійшов до нас в оригіналі (ЭПЛ 186); болгарське гръд "груди" наводиться як паралель російському гордый (СРЯ 71); Х. не відомі польські форми з l' і j після губних (СРЯ 73, порівн. ПС 221); у литовській і латиській Х. змішує однину з множиною (СРЯ 97); Польша – не збірне найменування (ЕПЛ 170), а перетворення форми Polska, за походженням прикметника; і т. д. Недбалість? Чи "плоди непросвіти"?

БІБЛІОГРАФІЯ

Аванесов, Р. И.: 1955, ‘Фонетика’, в кн: Палеографический и лингвистический анализ новгородских берестяных грамот, Москва, 79–102.

Bilinsky, Y.: 1978–1980, ‘The concept of the Soviet people and its implications for Soviet nationality policy’, The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. XIV, 87–133.

Eichler, E.: 1965, Studien zur Fruhgeschichte slawischer Mundarten zwischen Saale und Neisse, Akademie-Verlag, Berlin.

Głuskina, S.: 1966, Ό drugiej palatalizacji tylnojęzykowych w rosyjskich dialektach północno-zachodnich’, Slavia orientalis XV, 475–482.

Глускина, С. О.: 1968, Ό второй палатализации заднеязычных согласных в русском языке’, Псковские говоры II, Псков, 20–43.

Ипатьевская летопись: 1962, Полное собрание русских летописей 2, Академия наук СССР, Институт истории, Изд. восточной литературы, Москва.

Komárek, М.: 1958, Hláskosloví (Historická mluvnice česká 7), Státní pedagogické' nakladatelství, Praha.

Komárek, M.: 1963, ‘Gebauerovo historiké hláskosloví ve světle dalšího bádání’, in: Jan Gebauer, Historická mluvnice jazyka českého, Československá Akademie Věd, Praha.

Krajčovič, R.: 1975, A Historical Phonology of the Slovak Language, Carl Winter Universitatsverlag, Heidelberg.

Курилович, E.: 1962, Ό некоторых фикциях сравнительного языкознания’, Вопросы языкознания, вып. 1, 31–36.

Лаврентьевская летопись: 1962, Полное собрание русских летописей 1, Академия наук СССР, Институт истории, Изд. восточной литературы, Москва.

Moszyński, L. : 1978, ‘Głos w dyskusji nad pochodzeniem názvy plemiennej Obodrzyców’, Opuscula polono-slavica, Wrocław, 235–243.

Nahtigal, R.: 1951, ‘Dudleipa – Dudlěbi – Dulěbi’, Slavisticna revija IV, 95–99.

Никончук, Μ.: 1980, ‘Суфікс *-ичь у говірках правобережного Полісся’, Українське мовознавство 8, 50–54.

Rospond, S.: 1968, ‘Struktura pierwotnych etnonimów słowiańskich’, Rocznik slawistyczny XXIX, 9–28.

Shevelov, G.: 1971, Teasers and Appeasers. Essays and Studies on Themes of Slavic Philology, Wilhelm Fink, Munchen.

Shevelov, G.: 1977, On the Chronology of h and the New g in Ukrainian’, Harvard Ukrainian Studies I, 2, 137–152.

Соболевский, A.: J907, Лекции no истории русского языка, Москва.

Stieber, Z.: 1974, Świat językowy Słowian, Państwowe wydawnictwo naukowe, Warszawa.

Трубачев, O.: 1974, ‘Ранние славянские этнонимы – свидетели миграции славян’, Вопросы языкознания, вып. 6, 48–67.

Unbegaun, В.: 1925, La langue russe au XVI^е siècle (1500-1550). 1. La flexion des noms, H. Champion, Paris.

Vaillant, A.: 1950/1958, Grammaire comparée des langues slaves. I. Phonétique; 11. Morphologie. Flexion nominale, IAC, Lyon.

Vondrák, V.: 1924, Vergleichende slavische Grammatik, I., Vandenhoeck & Ruprecht, Göttingen.

Wexler, P.: 1977, A Historical Phonology of the Belorussian Language, Carl Winter Universitatsverlag, Heidelberg.

George Y. Shevelov. МЕЖДУ ПРАСЛАВЯНСКИМ И РУССКИМ

Russian Linguistics 6 (1982) 353–376.

Переклад О.Д.

18.08.2023

https://zbruc.eu/node/116200