незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Андрій СодомораЧасЩойно мова про час, спадає на думку зізнання св. Августина: «То що таке час?.. Коли ніхто не питає мене – знаю, а хотів би відповісти комусь на те запитання – не знаю». Пересічна людина, задумавшись, махне рукою:
«Ту мудрим не будеш»... Учені ж – ідуть
нескінченною стежкою пізнання,
яка, врешті-решт, може
привести до того, хто ступив на ту стежку, якщо вірити, що
«час – це ми»... «Життя ділиться
на три часи – на те, що було, те, що є, і те, що буде», – з римською категоричністю мов під лінійку відмірює Сенека ті три часові відтинки, які пробігає колісниця
життя – curriculum vitae. Далі, за тією чіткістю, – щось розмите, змішане,
невловне, як ото стрімкий потік, що мчить
та мчить поверх «стоячого» каменя: у якийсь момент його води мали би бути на
тому камені. Але той момент наче
роздвоюється – між водами, які вже відпливли, й тими, які ще не напливли. Цей момент, тобто порух часу (movimentum
temporis), – короткий. Об ту короткість і спотикаємось, намагаючись збагнути, що таке
час і як його «зловити»;
здрібніння тієї короткості – безмежне, про що автор «Сповідей» в одинадцятій книзі цього твору... Втрачаючи точку опори
(«...ще не настало – а вже втекло»),
Сенека знаходить «ґрунт під ногами» в минулому: «Тут
фортуна вже не застосує свого права, ніхто вже й не підпорядкує його своїй волі.
Ось цього часу й позбавлені
зайняті люди: їм ніколи озирнутись на минуле, та якби й мали коли, – не озиралися б: чи ж то приємно згадувати те, що викликає гіркоту каяття?» Ось тут ми й підійшли до чи найцікавішого вислову про час (саме життєвий, а не історичний чи космологічний); він знову ж таки належить Сенеці: «Приглянься – і побачиш, – радить він адресатові
своїх "Листів", –
що величезна частина життя пропадає
у тих, хто робить щось не так, як треба, чимала – у
тих, хто взагалі нічого не робить, а вже все життя – у тих, хто робить не те, що треба». «Як це, – подивуємось, – хіба у тих, хто взагалі нічого
не робить, пропадає не все життя?..» – «Не все», – в один голос потвердили
б думку Сенеки античні. Серед
них – і Пліній Молодший: «Краще нічого не робити, аніж робити
нічого»...
За тим «нічого» – погоня за
багатствами, почестями, титулами, божевільні
війни... гонитва за усім тим, що
поза межами «достатнього» (звісно
ж – для тіла, а не для думки, для душі).
І саме тут, у тих трудах над «нічим»,
зауважив Горацій, люди... найзавзятіші. «О турботи людські! О скільки в усім порожнечі», – гірким подивом прохоплюється Персій у зачині своєї першої
сатири. «Порожнеча» – це втрачений час. Невтрачений – «присвячений мудрості», а на думку теологів –
«роздумам про Бога». І те, і те – споріднені заняття (маю на увазі, зокрема, працю Івана Климишина
«Вчені знаходять Бога»). У чільній, адресованій Меценатові пісні (оді ) Горація, мов
у кінокадрах, – калейдоскоп людських
занять: все тут – протилежне до «лагідного»
світу (згадую книгу Юрія Коваля «Цей лагідний-лагідний світ»), все – із світу «шаленого»
(а тут – відомий фільм Стенлі Крамера «Цей шалений, шалений, шалений, шалений світ»). Осторонь – лише хлібороб, що радіє, орючи
батьківську ниву; Горацій серед своїх поетичних
візій; якийсь чоловік, що приліг
собі в тіні деревця біля струмочка з плящинкою вина під рукою. «Dolce far niente» – кажуть
італійці (солодке нічогонероблення)... Час
од часу той «відпочивальник» догоджає
собі винцем. Але більше – душі догоджає:
спілкується з красою, що довкола... І знову – Сковороду
(«Пропадайте, думи трудни,
/ Города премноголюдни! / А я з хліба
куском умру на місці таком»), нашого
філософа, який таки геть не догоджав тілу – весь акцент свого життя переніс на думку, на філософське й пісенне, теж філософського забарвлення, слово (до речі, лат.
«акцент» – це приспів)... Згадуємо Епікура, для якого життя – це
бесіди про вічне в колі однодумців, Горація, Сенеку... Але для такого способу життя потрібен спокій, святий спокій. Життя ж (знову Сенека) – не вельми делікатна
річ... Тут спадають на пам’ять і Франкові рядки: «Та
коли в робучу пору / В нашу хату і комору / Закрадаєсь лиходій, / Щоб здобуток наш розкрасти, / Ще й на нас кайдани вкласти, – / Чи й тоді святий спокій?..» Саме тоді пізнаємо ціну
теперішнього, гостроту його вістря. Саме
тоді приходить розуміння, що час – це те, що в ньому, у його
порухах – моментах. Але й у них – минуле, яке стає сучасним: пісня, постаті, жертви... Воно, героїчне минуле, що в теперішньому, – це та животворна енергія, без якої і не було б руху вперед, – у завтрашнє, переможне завтрашнє, якого очікуємо, за яке боремось... * Та хоч як перемішана та трійка часів, про які Сенека, хоч як важко визначитись,
у якому часі перебуваємо в даний момент, усе ж
людей можна ділити й за цією, часовою, ознакою: хтось дійовий у нинішньому, хтось у минуле задивлений, а ще хтось – у майбутнє...
Є, щоправда, й такі, хто й у минулому має свій особливий
затишок, свою оазу – музичне retro. «Так жаль мені минулих днів...» – віршовий рядок із пісні «Тишина» талановитої післявоєнної піснярки Ліди Королевич (нещодавно, 14 березня цього року, відзначали 100-річчя від її Дня народження), саме це особливо близьке мені пісенне
зітхання й навіяло ось
такі рядки; ними й дозволю собі
закінчити тих декілька рефлексій стосовно неосяжної теми часу. Так жаль мені минулих днів – / Бо проминули, проминули...
/ Уже й не сни, а тіні снів – / Все про минуле, про минуле... / То відплива, то наплива / Все пережите, пережите, / Щоб знов і знов, / Не раз, не два, /
Все пере-жити, пере-жити. /
А час біжить, а час летить
/ Кудись у завтра, в парі з
вітром... / З платівки лиш – ти чуєш?
– тиш / Потурбували звуки retro. / Так жаль мені минулих днів – / Бо проминули, проминули...
/ З платівки – спів, піснí без слів, / Все про минуле, про минуле...» 03.04.2023 |