www.ji-magazine.lviv.ua

Юрко Вовкогон

Я стікав кров’ю, дивлячись в небо, поки побратими накладали мені турнікети. І я зможу розпізнати нудкий запах своєї власної крові серед тисяч інших. Я вирив сотні кубометрів окопів, раз по раз падаючи до землі, випльовуючи її з рота і витираючи з обличчя. Тепер для мене фрази на зразок “захищати землю ціною власної крові” мають свій сенс. А ще кілька років тому, як і будь-якій притомній людині, видавались пафосною маячнею низькосортної пропаганди.

Увесь час на фронті мене не полишала нав’язлива думка: чи зможу я щось пояснити тим, хто тут не був? Як знайти незаяложені комбінації слів, нові образи, щоб передати відчуття, а не події?  Досвід, а не статистичний звіт. Думки, а не гасла.

В цьому плані російсько-українська війна має обнадійливу особливість. Україна веде найсучаснішу антиколоніальну війну, у якій повернення гідності та ідентичності вчорашніх рабів має не менше значення, ніж звільнення територій. “Наша лінія фронту проходить по звивинах мозку”. По суті, на цьому світоглядному фронті воюють всі творці сучасної української культури. А багато з них ще й беруть участь в бойових діях. Це теж український феномен. В 2014 році на початку війни наша армія була значною мірою дезорганізованою і, щоб захистити державу, виник добровольчий рух. На війну пішло сотні прогресивних українців. Не професійних військових, проте свідомих своєї ролі в історії письменників, художників, музикантів, режисерів, діджеїв, менеджерів фестивалів, акторів, співаків… Тепер, з початком повномасштабного вторгнення Росії, коли саме існування українців поставлено під загрозу, до армії та тероборони пішло ще більше митців. Зараз у нас мабуть найбільша концентрація творчих людей, які переживають досвід війни. Що зможуть вони розповісти іншим українцям і світові? Та й чи зможуть взагалі?

Мене зворушує і обнадіює те, що зараз одним із символів українського опору стала пісня “Ой у лузі червона калина”, заспівана сто років тому Січовими стрільцями. Це було перше легальне військове формування українців у Першій світовій війні, до якого зголосилась величезна кількість освічених і творчих людей. Історія робить свій оберт. Через сто років “Червону калину” виконують Андрій Хливнюк і Pink Floyd, на неї створюють електронні кавери, її співають воїни в окопах і діти у бомбосховищах. Чи зможемо ми створити щось здатне викликати почуття і згуртувати людей через століття?

Війна — це дуже концентроване життя із підвищеними ставками і максимально розхитаною емоційною амплітудою. Саме те, що переповнює тебе враженнями і спонукає творити. Саме те, що спустошує і переконує в безглуздості творчості.

На фронті ти перебуваєш в специфічному агрегатному стані, коли втома, невиспаність і напруга від постійного вислуховування і виглядання небезпеки роблять тебе трохи відстороненим. Ніби в контрольованому сновидінні. Воно дозволяє бачити себе лише одним з персонажів великої незрозумілої гри. Воюючи поряд з курганами скіфських, сарматських, половецьких воїнів і царів, усвідомлюєш, що ця гра триває вічність.

З іншого боку, твоя свідомість набуває здатності вихоплювати деталі із загального потоку інформації. Для прикладу, дзижчання джмеля у секунду тиші поміж розривами снарядів або розквітлу грушу, коли виїжджаєш з-під обстрілу.

На війні безліч контрастів. Клумби з трояндами біля обгорілих будинків, птахи на поіржавлених баштах танків, діти на велосипедах, що катаються попри колони військової техніки, вбиті побратими у чудовий сонячний день…

На війні особливо відчувається зв’язок з природою, з усім живим. Краще розуміється краса. Можливо тому, що цей захід сонця може виявитись останнім величним дійством, яке тобі випало бачити. Можливо тому, що це єдина красива річ, яку ти побачив за цілий тиждень. А може тому, що війна нарешті вирвала тебе з буденної рутини дедлайнів.

Дев’яносто відсотків свого часу на війні ти або копаєш землю вглиб, або розглядаєш ландшафти вдалеч. Горби, ярки, видолини, балки, ставочки, річки, посадки, ліси, кущі, поодинокі дерева і, навіть, хмари над ними. Все те, серед чого жили покоління людей, трансформуючи красу цих ландшафтів у естетику, яку ми назвемо українською культурою.

На війні своя краса життя і краса руйнування. Сяйво спадаючого фосфору, пуски “градів”, ракети з винищувачів, стовпи диму від розривів, краса вибухів і руїн…

А крім цього, є ще пограничні досвіди страху і хоробрості, ніжності і жорстокості, вбивства, болю, поранень, видінь у стрімких снах, комі чи наркозі… А ще незвичність мирного життя після фронту.

Що зможуть українські митці, вирвані зі звичних обставин, розповісти про все це?

Мені повезло — я не митець. Я не мушу пропускати крізь себе кіловати переживань і мучитися сумнівами, чи виправдовую своє існуваня. Мені повезло двічі — я мав нагоду працювати в Мистецькому об’єднанні “Дзиґа”, бути серед організаторів Тижня актуального мистецтва, Днів Перфомансу у Львові, Українського Зрізу і спілкуватися із найталановитішими митцями моєї країни.

На війні я мав розвагу міркувати про речі, котрі мене вражали, в стилі “а який твір би зробив хтось зі знайомих, якби бачив це?”. Для прикладу, якби я міг фотографувати, як Юрко Дячишин, то знимкував би обличчя покинутих собак і котів, які з острахом підходять до людей, щоб захиститись від вибухів і самотності. Якби відчував композицію, як Костя Смолянінов, то фотографував би різноманіття конструкцій блокпостів (це звісно, якщо би мені не роздали тягла як шпигуну). Ці знеможені лиця поранених, після операції із блиском в очах від наркозу, складки на білих простирадлах, закривавлені бинти і крапельниці могли би опинитися посеред картин Ґєника Равського. Мій побратим Тарас Камецький із позивним “Музей” у розбомбленому безлюдному селі рятував книги з бібліотеки, розносячи по вцілілих будинках і роздаючи читати солдатам (кожному під його смак). Залишилось тільки завести формуляр на кожного читача і це був би непоганий проєкт для “Відкритої групи”.

Або ж навпаки, інколи військовий побут прорізають флешбеки з перфомансів чи арт-об’єктів. Відкриваючи компоти знайдені в заваленому погребі, згадується перфоманс Володі Топія начебто про закручені мрії затишного життя. Піднімаючи дрон, в пам’яті виникає шелест сотень мініатюрних портретів вояків, спричинений вітром від коптера на виставці Влодка Кауфмана.

Чомусь, коли думаю як передати досвід війни, мені до голови спалахами уяви приходять приклади тільки з сучасного візуального мистецтва. Мабуть, тут найменше місця для фальші і пропаганди.

Коли ми своїм позашляховиком переїжджали на нові позиції і слухали  fm-радіо, то почули стільки бездарних патріотичних пісень для підвищення бойового духу, що я уявив перед якою навалою кон’юнктури ми постанемо після перемоги. Скільки буде написано звеличуючих себе мемуарів, неоковирних текстів від тих, хто був на війні і неправдивих від тих, хто не був. Скільки буде знято фільмів про героїчну боротьбу з однобокими персонажами і неприродніми діалогами. Чи не потоне в цьому морі правда з іншого досвіду: що основна боротьба, це боротьба з розчаруванням, що будні тяжчі за бої, що найбільшими ворогами стають бездарні командири і корупціонери в тилу, що основне, не м’язи і зброя, а стійкість перед абсурдом… І ще тисяча маленьких правд, які губляться після війни і наступні покоління на своїх війнах мусять їх осягати заново. Можливо це природній процес. Зрештою, завдання нашого покоління стати перегноєм, щоб нові українці виросли на героїчному епосі про воїнів. Але хотілось би знайти спосіб не стверджувати, а ділитись.

За кілька років перед нападом Росії на Крим та Донбас “Дзиґа” організовувала фестиваль “Fort.Missia” на оборонних фортифікаціях Першої світової війни. Посеред руїн фортів митці створювали інсталяції, ленд-арт та енвайромент об’єкти, музиканти грали експериментальні треки, письменники читали свої тексти, театрали презентували п’єси… Ідеєю фестивалю було загоєння ран війни силою мистецтва. Упродовж цієї війни, я все більше думаю про те, яким мистецтвом колись загоюватимуть сьогоднішні рани.

Із 2014 року, відколи воював у Пісках та на шахті ім. Бутова під Донецьком, я міркую, що одне з розвалених міст Донбасу не потрібно відновлювати. Тут портал для розуміння війни. Це аномальна зона, наповнена монструозними заводами старої совєцкої імперії страху, зруйнованими наступною російською імперією брехні. Це знелюднілі і розстріляні поселення, створені для пропаганди миру і труду. Тут за кілька метрів, кілька випадків долі, кілька життів проходили кордони між світом свободи і світом свавілля. Тут дерева і трава затягують рубці людської жаги до знищення.

Ця територія найновішої війни була би найкращим простором для арт-об’єктів, творених митцями зі всього світу. Це найвідповідніше місце, щоб міркувати про життя і смерть, жорстокість і милосердя, беззахисність і силу… Понять, з якими знов зіштовхнулась наша цивілізація в епоху зброї масового ураження і постправди.

Ціле безлюдне місто, заповнене об’єктами, що постали із візій учасників бойових дій і рефлексій митців. Можливо, десь в цьому просторі вписалися би об’єкти з моїх солдатських візій. Траншей, викопаних як нервова та кровоносна система, люди в яких би ставали одиницями інформації та носіями крові. Велетенського залізного гнізда з арматури на постіляному капонірі вугільної шахти, як відчуття первісного страху перед велетенськими нездоланними силами, яке принесла війна. Анатомічного, червоного серця, що випирало б крізь поруйновані стіни та “хрущовки”, наче з грудної клітки.

Після повернення з війни у 2015 році мені вдалося втілити одну з таких візій. Це була мультимедійна інсталяція “Рани” із нарізок відео, де з понівечених осколками дерев витікають соки. Я розповів про ідею своєму другові художнику Сергію Петлюку. Він допоміг її втілити у доречній формі.

Можливо саме тут і є відповідь на ці всі питання: як пояснити пережите іншим? А що, як творці після буття на війні взагалі не захочуть говорити? Як пробитися крізь завали кон’юнктури? Що робити з тим, що одні не мають чуття, а інші — досвіду… Просто потрібно спілкуватись. Спілкуватись багато і щиро.

Можливо, щире спілкування — це і є найбільша сила мистецтва. Те, з чого воно виникає. Те, що стається завдяки ньому.

Сподіваюсь, після всього пережитого, нам це вдасться.

госпіталі Львів, Рига
вересень 2022

https://isc.lviv.ua/blog/vovkogon-ukrzriz/?fbclid=IwAR3mn5YJoNc7w65Tj2C5ifnoAs9gwwGCI9uTfdvdJ7_fXU6qy2UCOwJpq2o