www.ji-magazine.lviv.ua

Тарас Возняк

Перш ніж розпочати посутню дискусію, я хотів би розширити розуміння того, що я б

запропонував розуміти під мистецтвом. Як правило під мистецтвом мають на увазі, скажімо,

образотворче мистецтво, музичне мистецтво, літературні практики, пластичні мистецтва,

архітектуру і т.д. Але чому до мистецтв – практично майстерності, якщо відчитати це слово

буквально, - здатності щось робити досконало, не віднести, скажімо кулінарне мистецтво,

майстерність самоорганізації суспільства у її різних вимірах – в тому числі і у майстерності

співдії – чи то у цивільному, чи то у військовому аспектах?

У цьому аспекті мистецтво є не лише мистецтвом вираження і відображення, як література,

образотворче мистецтво, мистецтва пластичні і т.д., але і мистецтвом/майстерністю творення

структур, які не лише нас оточують, але й творять нас – у всіх аспектах – від формування

естетичних преференцій до суспільної самоорганізації.

Так тлумачене мистецтво/майстерність, звісно ж, називається культурою – культурою у

вужчому сенсі слова як мистецтва, що дійсно відображають дійсність, так і культурою як

формою творення цієї дійсності – культивування цієї дійсності.

І тоді ми виходимо на поняття «культури суспільної самоорганізації» з її традиціями (тим, що

вже є, є каноном даної культури) і тенденціями (тим, що ми творимо тепер і тут,

спрямуванням розвитку даної культури). І саме у цьому сенсі ми виходимо на політики нашої

спроможності чи політики нашої культури, де політики і є стратегіями чи

мистецтвами/майстерностями.

Таким чином я б пропонував тлумачити мистецтва не лише як мистецтва балету, але і як

мистецтва творення демократичних структур, мистецтва суспільної самоорганізації,

військове мистецтво і т.д. Але і мистецтво використання мистецтв у вузькому сенсі слова

(літератури, музики і т.д.) в обстоюванні свого, створеного всіма цими мистецтвами (але вже

у широкому сенсі слова) світу.

Звісно, що «обстоювання» є «настоюванням-на-своєму» і «проти-стоянням-иншому». Тобто в

банальному сенсі слова – війною. Війною, яка грекою називається πολεμικά – полемікою. Як

на мене грецьке розуміння війни, як зударяються різні мистецтва/майстерності чи культури в

найширшому сенсі слова, як зударяються літератури, музичні тренди, суспільні тенденції,

традиції ведення війни, дуже істотне для сьогоднішнього зудару мистецтв/майстерностей чи

культур України і Росії. Як на мене, то в Україні ми більше відповідаємо саме грецькому

тлумаченню сутності війни, яке бачить її не як диктат, а як полеміку. Бо що є πολεμικά ? Це і

заперечення, і діалог – і теза, і антитеза, і синтез, якщо він можливий, тобто компроміс, і

згода, і незгода – спектр інструментів полеміки є дуже широким. І Західний Світ, напевно не

до кінця розуміючи, що таке сучасна Росія, Росія Путіна, безкінечно (принаймні до останніх

днів, до маршу Прігожина) пробував вести з Росією саме полеміку. І це виявилося

непродуктивним. Західний Світ пробував вести полеміку у всіх мислимих сферах – і у формі

так чи инакше прихованої чи явної війни, і у формах дискусій щодо ефективності суспільних

моделей чи практик, які є на Заході і у Росії, - що не те що краще, а що ефективніше –

демократія чи новітній тоталітаризм, який демонструє Росія Путіна. Але теж він пробує

дискутувати і у царині мистецтв у вузькому сенсі цього слова, коли західний гуманітарний

дискурс опонує російській ортодоксії (забудьте про постмодерністичність Росії – Пелєвін

виявився у Росії Путіна повним маргінесом – мейнстрімом виявився Дугін). Скрєпи «руского

мира», як не дивно у ХХІ сторіччі, диктують сьогоднішній порядок денний, а не витончена

гіперіронія Пелєвіна. І Росія в цій ортодоксії не одинока. Ту саму ситуацію на своє здивування

у ХХІ сторіччі ми маємо і з ортодоксійним шиїтським ісламом аятолів Ірану, і теж з

маоїстсько-конфуціанським ортодоксалізмом новітніх імператорів червоного Китаю.

Як бачимо з практики в Европі, «політика мистецтв/майстерностей», «політика вмінь»,

«політика культур» постійно перебуває у «полеміках», «війнах» як з собою подібними (і це

ми називаємо конкуренцією культурних пропозицій), але водночас «політика

мистецтв/майстерностей», «політика вмінь», «політика культур» полягає і у зударі з

ортодоксальними, автократичними, тотальними «політиками мистецтв/майстерностей»,

«політиками вмінь», «політиками культур» - як от з російською. Західний дискурс постійно

пропонує і партнерам, і відвертим ворогам якісь пропозиції, втягує у якісь дискусії, апелює

якщо не до емоції, то до раціо. І намарно… Ортодоксія не відповість. Але чому?

У мене є одна спекуляція, яка може задати хоч якийсь шаблон для відповіді.

Свідомо чи не свідомо, бо ж ми виросли у якщо вже не тоталітарному сталінському, то у

авторитарному постсталінському совєтському світі, ми як правило, коли ведемо мову про

поняття і сутність війни, то нав’язуємо до римської військової/мілітарної традиції де війна

зводиться до подолання, нав’язування і агресії. Все протиставне просто знищується і

замінюється на своє.Militaris – воїн – й гадки не має вступати в якийсь діалог – чи то діалог

культур, чи то діалог суспільних устроїв. Ми переконані, що це не його справа. Його справа –

перемогти – а задля чого, це не важливо. Задля Сталіна чи Гітлера – не важливо – честь воїна

полягає у тому, щоб перемогти, настояти на своєму. В результаті ці солдати Червоної Армії чи

Вермахту у-тверджують істини Сталіна і Гітлера і у цьому неначе і полягає їхня честь як

військових. Натомість у Західних суспільствах, до яких ми скромно пробуємо відносити і себе,

справа мається зовсім по-иншому. Ми полемізуємо – тобто даємо все ж опоненту шанс на

відповідь. Хоча часто це теж призводить до трагедій, правда иншого штибу. Спектакулярним

і трагічним для мене був приклад наших військових, які навесні 2014 року виходили з

прапорами з своїх гарнізонів у Криму, сподіваючись на якийсь діалог, на якесь розуміння, не

кажу про співчуття, з боку російських окупантів – виходили до «вєжлівих зєльоних

чєловєчков» і «русскіх афіцероф», які клялися своєю офіцерською честю, а потім обманювали

і стріляли у спину. «Чєловечкі» та «афіцери» прийшли їх вбивати, тоді як наші офіцери хотіли

вступити з ними у якусь полеміку. Imperare як правління і диктат, а росіяни індокриновані

імперською ідеологією, просто виключало будь-який шанс на діалог, на якусь смішну в очах

імперіалістів полеміку – яка πολεμικά?! Вони опиралися і опираються на диктат, який

традиційно реалізується через militaris. У 2014 році в Криму Рим вступив у війну з Грецією. Ну

і тактично переміг. Хоча стратегічно, як ми бачимо на цій стадії війни, радше всього програє.

Натомість у греків πολεμικά – це стан суперечки, дискусії, а не диктату ( від диктатура –

dictatura), диспуту при обговоренні і розв’язанні проблеми – для греків істотними були

дебати та дискусія. Може не завжди на полі бою, але в мистецтвах/майстерностях,

культурних стратегіях – то напевно.

Мені здається, хоча це, звісно, певна ідеалізація, що нам, українцям, ближче поняття війни як

πολεμικά, полеміки, тоді як для росіян війна є радше імперським dictatura.

Дві країни, дві традиції.

Росіяни переконані, що, як ортодокси, вони «мають» і «знають» «правду». Залишається її

тільки у-твердити через dictatura. Що вони і роблять всіма доступними для них способами на

Сході і Півдні України. Але те саме стосується і культури – тут теж для росіян має бути повний

диктат – чи у формі русифікації, чи у формі асиміляції, чи у простацькому знищенні – як от

Музею Григорія Сковороди.

Натомість українці, як і всі справжні европейці та можливі спадкоємці Давньої Греції, її

шукають, постійно перебувають у πολεμικά, у діалозі. І не важливо, чи йдеться про поле бою,

чи про культуру.

Це і наша сила, і наша слабкість – як і всіх европейців.

4 липня 2023, Львів