www.ji-magazine.lviv.ua

Промова філософа Володимира Єрмоленка на конференції National Media Talk

У четвер і п’ятницю, 12 і 13 жовтня 2023 року, відбулася шоста конференція National Media Talk (NMT). Це захід, який збирає українську медіаспільноту для діалогу про найважливіші події сьогодення, виклики індустрії, журналістські стандарти під час війни, неминучі трансформації на ринку та нові тренди. «Детектор медіа» висвітлював події у рамках NMT. Тут ви можете прочитати розмову про медіа під час та після війни між Віталієм Портниковим, Юлією Мостовою та Наталією Лигачовою, тут — про зміни в роботі онлайн-медіа та їхню реєстрацію. Дискусію щодо балансу між приватними та державними медіа, а також про іномовлення читайте тут, а презентацію аналізу дезінформації про вразливі групи українців від Центру досліджень «Детектора медіа» — тут.

Ключову промову на початку конференції виголосив український філософ і журналіст, президент PEN Ukraine, головний редактор UkraineWorld, викладач Києво-Могилянської академії Володимир Єрмоленко. Подаємо її повністю з редакторськими стилістичними правками.

Для мене це дуже незвична та почесна роль, але водночас дуже зворушлива — говорити до вас із такою промовою. Я дуже дякую за цю честь USAID, Internews. І оскільки я філософ, то буду трохи нудним, як і всі філософи. Але спробую вас заглибити в деякі думки, які, як на мене, є важливими для нас сьогодні. Особливо в часи, коли перед нами відкриваються дуже складні  перспективи та складний час.

Я як керівник вебсайту про Україну Ukraine World п’ятьма мовами (англійська, німецька, французька, італійська й іспанська) розумію, наскільки все ж таки зменшується зараз увага до України у світі, наскільки нам складніше говорити про Україну. І водночас це  виклик, із яким ми стикаємося, та на який ми маємо відповідати.

З іншого боку, я з вами хотів поговорити про перемогу трохи по-іншому, ніж те, як ми часом говоримо про перемогу в медіа, між собою. Я дуже вдячний  організаторам, що ми почали цю подію з хвилини мовчання, з хвилини пам'яті, бо ми не можемо сприймати перемогу просто як виграш у футбольному матчі. Ми не можемо її сприймати як люди, які за когось просто вболівають. Ми переможемо в цій війні, тільки якщо ми будемо згуртовані  як суспільство, якщо ми не будемо вважати, що фронт десь там далеко, якщо не будемо девальвувати взагалі поняття фронту. Бо фронт є єдиним — це те, де наші люди гинуть. Ми не можемо  говорити про перемогу без розуміння того, що перемога буде аж ніяк не для всіх, що для багатьох людей ця війна назавжди залишиться індивідуальною поразкою, бо вони втратили найближчих або життя.

Ми не маємо говорити поверхово про цю перемогу.

Я пропоную вам мої невеличкі філософські міркування, які, я сподіваюся, трішечки підштовхнуть усіх нас до деяких думок і дій. Інколи ти чуєш щось від своїх друзів з-за кордону іншими мовами й це відкриває для тебе те, про що ти, можливо, не замислювався. Одна з таких думок прийшла до мене від мого друга Кшиштофа Чижевського, польського письменника та культурного діяча. Якось він сказав на форумі «Re-Open Закарпаття» біля Ужгорода, що ви, українці подарували нам нове слово — «перемога». Ми не зовсім зрозуміли, що він має на увазі. А він сказав, що це щось дуже пов'язане з роботою над собою, зі змогою, з ситуацією, коли твоя змога сильніша, ніж змога іншого або, можливо, коли твоя змога сильніша за твою власну змогу. Тобто перемога — це не тільки подолання ворога, це також певною мірою подолання самого себе. Кшиштоф не зовсім правий у тому, що це унікальне українське слово, бо воно має багато давніх слов'янських корінь. Але мені здається, що в чомусь це слово зараз дуже важливе та відкриває речі, які, можливо, не так чутні в словах victory чи victoire або деяких інших.

Перемога, без сумніву, пов'язана зі змогою, пов'язана з поняттям «могти». Мені здається, коли ми говоримо про перемогу сьогодні, ми дуже часто фокусуємося на темі територій, кордонів. І це, без сумніву, дуже правильно, але є щось більше, ніж це, ніж просто питання кордонів. Для мене, по перше, перемога — це якийсь процес. Мій друг, український філософ Вахтанг Кібуладзе, говорить про те, що перемога — це процес, це перемагання. Вона, зрештою, ніколи так точково не закінчиться, бо навіть, якщо ми уявимо, що Україна відновлює свої кордони 1991 року, — чи зникне загроза для нас? Чи зникне ця загроза, яка існує з нами протягом століть і століть? Чи не наївно ми думаємо, що після якоїсь події історія завершиться? Чи не впадаємо ми в цю пастку думки про кінець історії? (Тут Володимир Єременко апелює до книги американського філософа Френсіса Фукуями «Кінець історії та остання людина» 1992 року, де її автор постулював думку, що з установленням у світі демократій і розпадом диктатур закінчується епоха ідеологічних протистоянь і глобальних війн — «ДМ»).

Отже, перемога і змога. Тому мій виступ називається «Змогти й перемогти». Є інший вислів в українській історії — «визвольні змагання». І для мене завжди це було дуже цікаве поняття, бо це якраз змагання, які мають на меті перемагання. Нещодавно ми були на Куп'янщині зі щойно випущеним на Ukraine World невеличким фільмом, який містить зокрема англійські субтитри. І ми говорили з родиною в селі Нечволодівка, яке розташоване недалеко від Куп'янська. Ви знаєте, що на куп'янському напрямку зараз дуже важко. І ми знаємо про цей черговий воєнний злочин, який відбувся в селищі Гроза. Так от, у цьому селі Нечволодівка ми познайомилися з прекрасними людьми — Миколою та його дружиною Наталією. Микола перебував в окупації протягом півроку. Його двічі забирали росіяни «на підвал» і на тортури. А Микола — україномовна людина. Коли ми їздимо Сходом і Півднем, то бачимо, наскільки поверховим і взагалі нереальним і неправдивим, фейковим є оцей поділ на «схід» і «захід» у питанні мови. Ми дуже багато бачимо україномовних людей на Сході та Півдні. Ті з вас, хто з тих регіонів, без сумніву це дуже добре знають. Так от, Микола та його родина — цілковито україномовні люди, і коли росіяни, фсбшники його взяли, він із ними говорив українською мовою та пояснював їм, що одне з того, чим він займався, — це возив дітей на змагання. І росіяни казали: «Ми не розуміємо це слово “змагання”, говори російською мовою!». Отже, змагання — як і дуже багато інших українських слів, які стали мемами (як паляниця, наприклад) — це ще одне слово, яке росіянам незрозуміле. Як і перемога. Але що означає це змагання? Змагання — це шлях до змоги та до перемоги, перемагання.

Інша річ, яку сказав нам Микола, це те, що тортури, які він пережив, зокрема електричним струмом, вони називали «подзвонити до Путіна». Коли вони під'єднують людину до електричного струму, вони кажуть: «Зараз ми подзвонимо Путіну». В одній цій фразі ми бачимо всю ілюзію того, про що досі говорять деякі наші друзі за кордоном. Що це Putin’s War, що це путінська війна. Очевидно, що є якийсь дуже внутрішній зв'язок між тим, що роблять російські солдати, і самим словом «Путін». Очевидно, що вони якось це інтерналізують, вони вважають, що вони виконують саме те, чого він прагнув. Отже, змагання.

Для мене в цій фразі «визвольні змагання» є дуже важливий нюанс, бо це якраз змагання за волю, за свободу. У Ніцше є фраза Wille zur Macht («Жадання влади» або «Воля до влади» — збірка уривків робіт німецького філософа, опублікованих його сестрою та об’єднаних темою переоцінки цінностей людини на користь досягнень, перемог, амбіцій — «ДМ»). Вона дуже часто, мені здається, не зовсім правильно інтерпретується. Бо Macht німецькою походить від слова, яке означає якраз спроможність. У нас Macht перекладають дуже часто як «воля до влади» або «жадання влади». Для мене це є чимось іншим. Це якраз воля до спроможності, воля змогти. І от у нашому контексті ми бачимо цікаве обертання ситуації: замість оцього ніцшеанського «воління до спроможності» ми бачимо «визвольні змагання», ми бачимо спроможність до волі. Воля — це ще одне українське слово, яким захоплюються мої друзі за кордоном.

Ми нещодавно мали прекрасну розмову з Тімоті Снайдером (американський історик, професор Єльського університету, спеціалізується на історії Східної Європи та України, його думки про війну в Україні можна прочитати, зокрема, тут — «ДМ») у просторі PEN Ukraine. Він говорив про те, що розмова про свободу в українській мові між словами «свобода» та «воля» є абсолютно іншою, ніж розмова про слова «freedom» і «liberty» в англійській. Не тому іншою, що вона краща чи гірша, а просто вона інша. Інший мій друг і британський історик Тімоті Гартон Еш (автор багатьох праць про Центральну та Східну Європу, з його поглядами та роботами можна ознайомитися на його сайті — «ДМ»), з якими ми бачилися у Львові та записали невеличку розмову, теж вважає поняття волі ключовим. Ми зі Снайдером і досі листуємося, щоб зрозуміти, в чому відмінність між свободою та волею в українському контексті. Він зараз пише книжку про свободу для американського читача, але український контекст для нього дуже важливий. І зокрема одне з його прагнень було — завершити цю книгу саме в Києві. Ця книга з попередньою назвою «On Freedom» («Про свободу» чи «Про волю»). Так от, для мене воля — це свобода попри, для мене воля — це свобода всупереч. І це, мені здається, великий контекст, саме український. Одна з наших ключових національних ідей — це не просто ідея свободи, це реалізація свободи там, де вона здавалася неможливою. Воля для мене — це якраз ця свобода в ситуації, де вона здається неможливою.

Я дуже часто чую від наших закордонних колег, мовляв, як узагалі Україна стала можливою? Як вона була можливою після Голодомору, як вона була можливою після Голокосту, як вона була можливою після Першої та Другої світових воєн? Як вона стає і досі можливою — і не тільки можливою, а й реальною? Зараз мені здається, що оце розуміння, що ми є «нацією всупереч» і ми є «суспільством усупереч», що ми діємо всупереч і захищаємо нашу волю та свободу всупереч імперським впливам, всупереч насильству — це дуже важливе розуміння нас як нації. Отже, для мене перемога — це не тільки про території, це про оце повернення змоги, це про повернення спроможності, про реалізацію спроможності.

Для мене є кілька рівнів оцієї спроможності, змоги. Знаєте, я постійно думаю про відмінність оцього нашого відчуття свого життя, яке попри все, все одно зорієнтоване на майбутнє. Ми постійно думаємо про це, про своє майбутнє. Порівняйте з імперським відчуттям, яке будується на фразі «можем повторить». Так от, якщо єдине, що ви можете — це «повторить», то ви насправді нічого не можете. Це розписування у власній неспроможності до креативності, до творчості, до мислення про майбутнє. Мені здається, ось чим зараз є російський режим, настільки сфокусований на минулому, на тому, що померло, на певній історичній некрофілії.

Але повернімося до теми «змоги». Що таке змога і спроможність? Це змога індивіда. І тому, коли ми говоримо про нашу перемогу, ми, мені здається, маємо говорити про суспільство, яке дає можливість кожному індивіду реалізувати себе, реалізувати свої внутрішні спроможності. Це змога громад, це те, що в нас, у нашій українській ідеї дуже сильно сидить — оця думка про децентралізацію. Одне з головних понять української політичної філософії, яке сходить щонайменше до Михайла Драгоманова, — це поняття громада. Ця думка про політику як процес знизу вгору, а не згори вниз, як в Імперії. Драгоманов узагалі був дуже цікавим чоловіком і певною мірою через те, як він мислить про поняття «громада». Коли я думаю про це, коли я його читаю, то мені здається, що це схоже з тим, як Арістотель мислить про поняття «полісу», тобто самоврядної одиниці. Для України через це дуже важлива оця множинність, дуже важлива множинність міст і містечок. І це те, що Імперія намагалася стерти. Але це те, до чого ми сьогодні повертаємося. Змога нації, звичайно, змога великої спільноти.

Я до цього ще повернуся, коли буду говорити про наш голос у світі. Мені здається, він сьогодні має бути дуже і є дуже сильним, але є деякі речі, про які я з вами хотів поговорити. Отже, нація побудування країни, що може. Це, без сумніву, нас повертає до теми суспільного договору. Можливо, хтось із вас знає мій текст, який я написав для Аспенівського інституту про суспільний договір. Там я аналізую як філософ історію політичних ідей. Я говорю про три версії суспільного договору. Історично як вони народжувалися, в чому функція держави, яка забезпечує безпеку. Це думка Томаса Гоббса з дуже складного 17 століття. Держава, яка забезпечує не тільки безпеку, але й справедливість. Це думка наступника Томаса Гоббса — Джона Лока: держава, яка створює можливості для самореалізації індивіда. І це думка швейцарця Жан-Жака Руссо. Так от, мені здається, що всі ці концепції дуже важливі, вони можуть суперечити одна одній, але певною мірою ми як українська держава й українське суспільство маємо проблеми скрізь, тому що для нас питання безпеки було, є та буде ключовим на десятиліття вперед. Держава, яку ми маємо побудувати, — це держава, яка готова завжди давати відсіч. І це не тільки державні інститути, як от Збройні сили, — це держава як військово-промисловий комплекс, це держава як підготовлені громадяни.

Друга ідея — держава як справедливість. Для Джона Лока, на відміну від Томаса Гоббса, перший стан, у якому перебувають люди, — це не стан війни всіх проти всіх, бо якраз Гоббс вважав, що люди перебувають у природному стані війни всіх проти всіх. Ми ненавидимо один одного, вважає Томас Гоббс. І тому нам потрібна держава, яка буде захищати нас від інших і від самих себе. Джон Лок жив у іншу, більш оптимістичну епоху, після революції в Британії. І він казав: ні, люди, в принципі, непогані істоти. Ми можемо домовитися, але ми завжди будемо сперечатися щодо чогось і нам потрібен арбітр. Отже, держава має бути арбітром. Тобто держава — це передусім суд, це справедливість. Чи є в нашій концепції держави українців ця ідея? Чи вона присутня десь постійно всередині? Моє відчуття, що ні. І тому в нас така проблема з судовою реформою, з реформою правоохоронних органів. Бо ми, українці, коли думаємо про державу, ми не думаємо, що держава — це передусім арбітр, що держава — це справедливий суд у широкому сенсі слова. І ми маємо дуже багато працювати над тим, щоб це до нас повернулася, бо це у нас було у часи Русі, це в нас було в часи Великого князівства Литовського, це у нас було в часи Речі Посполитої. Держава як структура, яка створює можливості для самореалізації кожного індивіда та на це скеровує свої зусилля, в питанні освіти передусім.

У нас досі величезні проблеми у сфері освіти — як шкільної, так і університетської. Чи справді ми розуміємо, що освіта є головною, однією з центральних функцій держави та суспільства? Зрештою, якщо ми повернемося до старих грецьких філософів, ми побачимо, що це взагалі ключова роль поліса. Ключова роль поліса — це освіта нових громадян. Не освіта в сенсі тільки знань, або, як у нас зараз дуже часто кажуть, — надання суспільних послуг, чи як підготовка до ринку праці. А освіта як певне творення. Не хочу сказати виховання, це погане слово. Але певне творення громадянина як суб'єкта, як відповідальної одиниці.

І виходить так, що нам треба рухатися одночасно в усіх напрямках: в напрямку безпеки, в напрямку справедливості, в напрямку створення умов для самореалізації. Водночас, коли ми говоримо про перемогу, нам також важливо думати: а як перемогти слабкості в собі, бо дуже часто сила є зворотною стороною слабкості, а слабкість є зворотною стороною сили.

Отже, я вже говорив про цей ключовий момент громади в нашій історії, в нашій політичній культурі. Але цей момент громади, цей акцент на множинності також має негативи. І негативи, мені здається, в українському суспільстві, — наша постійна хвороба. Це певна анархічність. Анархія є нашим плюсом, тим, що суспільство створене з таких множинних суб'єктів, які беруть на себе відповідальність. Але анархія — слово грецьке, воно не означає безвладдя, вона означає відсутність одного центру прийняття рішень, присутність багатьох центрів прийняття рішень, але водночас це — наша хвороба. Перший історичний роман української літератури Пантелеймона Куліша «Чорна рада» — хіба це не про це, хіба це не роман про те, як ми можемо через свою певну анархічність зруйнувати себе зсередини? Хіба не це відбувається зараз у нас у суспільстві? Хіба це так не відбувається в наших соцмережах? Хіба не так фактично відбувалося в нашій еміграції після поразки української революції на початку 20 століття, коли різні табори не хотіли говорити одне з одним? Це, очевидно, також і наша хвороба, не тільки наш елемент здоров'я. І з цим ми маємо працювати.

Друга річ — це те, що я б назвав етикою воїна. Мені здається, що ця етика воїна дуже присутня зараз в українському суспільстві. Я би сказав, що здорове суспільство будується на двох основах — етика воїна й етика діалогу. Етика агори (ринкової площі та майдану для загальних зібрань громадян міста у Давній Греції — «ДМ») — це етика діалогу, а етика агону (різноманітні змагання у давніх греків і римлян — «ДМ») — етика протистояння. Етика агори — це коли ти вступаєш в комунікацію і хочеш, щоб усі учасники цієї комунікації виграли. Це те, що називається «гра з позитивною сумою». І етика агону, коли ти розумієш, що ти або виграв, або програв. Так от, проблема деяких західних суспільств, особливо європейських, полягає в тому, що після Другої світової війни вони подумали, що агон — уже в минулому, що це не повториться, що ми все можемо залагодити тільки діалогом. Так мислили німці, наприклад, коли вони думали про Росію: треба «діалогувати» з Росією, треба заохочувати її входити в наш простір. І це була велика ілюзія. Не тільки ілюзія політиків, але ілюзія філософів. І тому Юрген Габермас (94-річний німецький філософ, який у своєму есе закликав західний світ дбати передусім про свою безпеку, а не про інтереси України, й не надавати їй більше зброї перед загрозою Третьої світової — «ДМ») виступає з такими дуже наївними статтями про те, як треба шукати вихід з цієї війни. А чому так? Тому що суспільства ці не зрозуміли, що є момент, коли діалог закінчується, і ти маєш протистояти злу. Не уникати зла, а протистояти злу. Українці, без сумніву, показують, що етика агону потрібна і дуже часто вона рятує, що воїнство потрібне.

Але є нюанс: ми дуже часто спрямовуємо оцю свою агресію всередину, ми дуже часто спрямовуємо оце своє прагнення воювати на тих, хто є нашими союзниками, на тих, хто є нашими сусідами. І, мені здається, що це небезпечно. Ми маємо завжди розуміти, де наш ворог і що так, є колаборанти, і ми це бачимо, подорожуючи деокупованими територіями. Так, це величезна проблема. Але ми не можемо кожного, з ким ми не згодні, називати колаборантами. Так, це, мені здається, дуже важливо.

І третій момент. Він теж пов'язаний із внутрішньою перемогою. Я наголошував на важливості локальності, на важливості громади, але є ще один момент, який пов'язаний із цією локальністю. Це певна наша провінційність, це те, що ми дуже часто не бачимо зовнішнього світу поза самими собою. Ми мислимо світ у термінах глобуса України. Це теж те, що нам дуже часто шкодить.

Отже, ви бачите, що для мене дуже часто наші мінуси є певною радикалізацією, екстремізацією наших плюсів. Мені здається, ми маємо з цим працювати.

Тепер — що ззовні країни. Я хотів би поговорити, як ми себе зараз позиціюємо у світі. Дуже часто в медіа та від наших політиків звучить фраза «весь цивілізований світ за нас». Мені здається, що ця фраза шкідлива. Не тому, що я не вважаю Росію варваром. Без сумніву це — варварство, це не цивілізація, або, як каже Вахтанг Кебуладзе — це тінь цивілізації. Але коли ми говоримо про «весь цивілізований світ», ми забуваємо, що є велика частина світу, яка не за нас. І не тому, що вона проросійська, не тому, що там діє російська пропаганда. А тому, що просто вона не за нас. Ми називаємо цей світ Глобальним Півднем дуже часто — і це дуже погане поняття, тому що воно дуже імперське саме по собі. Є велика частина країн, суспільств на африканському континенті, в Латинській Америці, в Азії, які мають своє бачення світу. І ми стикаємося зараз із проблемою говоріння з цим світом, із різними нюансами.

Дехто описує те, що відбувається, як повернення Холодної війни. Мені здається, це теж велика помилка. Тому що Холодна війна була розподілом світу на дві частини. Зараз ми не бачимо розподілу світу на дві частини, ми бачимо величезну частину світу, яка хоче уникнути розподілу світу на дві частини. Тому хоче зберігати нейтралітет, так званий нейтралітет. І цей «нейтралітет» може означати, що ця частина світу буде допомагати Росії обходити санкції, буде торгувати з Росією попри те, що західні санкції доволі жорсткі. І коли ми говоримо про те, що від Заходу недостатньо санкцій і треба їх більше, ми абсолютно праві. Але ми також маємо розуміти, що Захід уже давно не є гегемоном на цій планеті, бо є Китай, Індія, Південна Африка, Бразилія, Мексика, Аргентина і так далі. Ми маємо навчитися говорити з цим світом, не західним світом. І це непросто. Не треба мати ілюзій, що ми зробимо кілька конференцій, привеземо кілька груп журналістів — і все буде добре Це все треба робити, але це робота на дуже довгу перспективу. І в мене є певні думки щодо цього, як тут говорити. Та я зовсім не певен, що ці думки правильні, але хочу ними з вами поділитися.

Мені здається, що коли ми говоримо з незахідним світом, нам треба навчитися говорити без огляду на питання, хто є «хорошою імперією», а хто є «поганою імперією». Нам треба вчитися з ними говорити обличчя до обличчя, очі в очі, шукати ті паралельні історії, які нас пов'язують: ставлення до колонізації, постімперський досвід, ставлення до природи, до екології, ставлення до фольклору, до національної культури тощо. Певною мірою ця думка, яку я вам озвучив, що Україна — це країна всупереч, яка виборює себе всупереч обставинам, усупереч ситуації, коли присутні умови, які нібито роблять цю свободу неможливою, — мені здається, може зрезонувати дуже багатьом суспільством у світі, які також постраждали від імперіалізму. Дуже часто ті, хто для них є поганою імперією — а це передусім західні імперії — для нас зараз союзники. А та, що для нас є жахливою геноцидальною імперією в нашій історії — Росія — вона для них є союзником або тим, що вони пам'ятають, як союзника під час Холодної війни. Мені здається, нам треба навчитися говорити з ними попри навіть оці величезні політичні проблеми.

Друга, як на мене, ілюзія — це те, що в нас дуже часто звучить у медійному просторі, що Росія завтра розвалиться, що Путін завтра помре, що у Путіна рак 145-го ступеня й так далі. Це все можливо, це все може статися й історія дуже непередбачувана. Росія справді може розвалитися в один момент, тому що особливості її історії полягають у тому, що щось постійно накопичується — і потім імперія валиться за три дні чи за три тижні. Так ставалося не раз, але чи маємо ми на це робити ставку? Чи маємо ми про це думати, що це неминуче? Я думаю, що це небезпечно. Я думаю, що набагато більш реалістичним поглядом є думка про те, що Росія буде там надовго і, відповідно, ця загроза для нас буде надовго. І знову ж таки, вихід на кордони 1991 року, про який ми мріємо та над чим треба працювати, зовсім не означає, що це протистояння закінчиться.

І третя ілюзія, в якій ми маємо теж себе знайти, тобто, перепрошую, з якою ми маємо працювати, яку маємо подолати в собі — це ілюзія того, що ми в центрі світу. Ми можемо бути в центрі світу інколи, на нас звертають увагу — а потім є великий ризик, що від нас відвертаються. Так було з війною, яка почалася у 2014 році. Згадайте, як ми себе відчували, наприклад, у році 2017-му? Ми говорили про забуту війну. Є велика небезпека, що про цю війну — попри всі трагедії Бучі, Гостомеля, Ізюма, Маріуполя, Бахмута — теж забудуть. Про цю війну забудуть медіа. Особливо, іноземні медіа, особливо, коли з'являється якась нова війна. Нова війна — це завжди трагедії, теж нові для людини, яка дивиться на це зі смартфона або по телевізору. І це, на жаль, теж правда. Ми маємо, мені здається, зрозуміти, що якщо торік усе, що ми говорили, сприймалося з великою часткою емпатії в багатьох країнах світу, то зараз це може сприйматися не так. Зараз наша емоційність може не так сприйматися. Зараз наша радикальність може не так сприйматися. І ми маємо розуміти, що світ змінюється теж і що війну сприймають теж у такій часовій перспективі.

Отже, що ми можемо дати світу? Це постійне велике моє питання і те, про що я постійно думаю. Перше, що я вам уже озвучив: Україна — це країна свободи всупереч. Наше поняття волі означає не просто свободу, а свободу всупереч обставинам.

Я вам згадував Ніцше, але хочу сказати про іншу велику авторку. Сьогодні Джиліан (Джиліан МакКормак, директорка Internews в Україні — «ДМ») згадувала Коцюбинського. Є ще одна велика авторка, яка для мене є вершиною української літератури, — Леся Українка. Особливо її драматичні поеми — це те, що ми досі ще недостатньо відкрили для себе. І це те, що світ починає відкривати, я сподіваюся. Зараз є переклад англійською «Кассандри» Лесі Українки. Ми всі знаємо «Лісову пісню» — але є інші прекрасні драматичні поеми «Руфін і Прісцилла», «Кассандра», «Камінний господар», «Оргія», «На полі крові» та багато-багато інших. Це важливо, що вона порушує універсальні проблеми, які турбують усіх, не тільки українців. І вона говорить про теми, які нібито дуже віддалені в просторі та часі: про ранніх християн, про античну історію, про пуритан в Америці. Це її зближує з іншими великими драматургами європейської історії, тим самим Шекспіром. Коли мене питають, хто сучасник Лесі Українки, я кажу — Шекспір.

Так от, у Лесі Українки є драма про Дон Жуана, вона називається «Камінний господар». І там є фігура донни Анни. Взагалі драма «Камінний Господар» — це одна з тих драм, де ми можемо аналізувати поняття волі, воно дуже важливе там, це велика прихована дискусія з Ніцше, без сумніву. Дон Жуана Леся Українка називає лицарем волі, а воля тут — це такий момент романтичної свободи. А Донна Анна скоріше виступає з позиції ніцшеанської волі до влади. Вона в певний момент каже дуже важливу фразу: «Нема без влади волі». І оця фраза — «нема без влади волі» — це дуже небезпечна фраза. Леся Українка помирає в 1913 році. Вона ще не застає ані Першої світової війни, ані приходу фашизму, ані приходу нацизму, ані приходу комунізму, ані більшовизму, сталінізму і так далі. Але в оцій всій фразі вона фіксує те, що потім відбудеться з Європою. «Нема без влади волі» — це легітимація всіх тиранів, які кажуть: «Я тільки тоді зможу бути вільним, коли я знищу волю всіх інших людей, коли я їх підкорю собі».

«Нема без влади волі» — мені здається, саме це зараз пояснює, чому в деяких суспільствах є таке зачарування Путіним, Трампом, деякими іншими лідерами. Тому що людина в сучасному світі, яка стикається з багатьма викликами та з обмеженнями власної свободи, дуже часто захоплюється тими, хто може свободу інших підкорити собі. Це те, що ми називаємо прагненням сильної руки. Тому люди захоплюються Путіним, деякі люди захоплюються Трампом. Є навіть захоплення здатністю на насильство. І це одне з найбільш жахливих захоплень — але воно повертається в сучасний світ. Мені здається, ми маємо це розуміти.

Так от, наша українська лінія — вона інша. Ми кажемо: воля є тоді волею, коли вона в суспільстві вільних людей. Я тільки тоді можу бути вільним по-справжньому, коли ти вільний — і тоді ми змагаємося, звичайно, між собою, хто кращий, і тоді ми співпрацюємо. Бо одна воля доповнює іншу волю — це якраз те, що мав на увазі Ніцше, бо його дуже часто не так тлумачать. Воля як перебування в ситуації конкуренції воль — ось що таке вільне суспільство. І, на жаль, оцей ідеал ми втрачаємо, бо ця конкуренція воль стає токсичною в багатьох суспільствах світу. Через це ми маємо поляризацію, і люди знову прагнуть оцієї донни Анна, яка каже (або який каже): «нема без влади волі». Мені здається, що те, що ми несемо у світ, — це не тільки ідея того, що тут ми реалізуємо свободу всупереч. Але це також ідея того, що справжня воля, справжня свобода можлива тільки в ситуації свободи всіх.

І саме це ключ до нашої стійкості у 2022 році, коли фактично кожен із нас допомагав іншому. Ми відчували себе вільними людьми, але водночас і частинками великого організму. Є небезпека, що ми зараз це втрачаємо, і дуже важливо, щоб це до нас поверталося.

Друге, що ми даємо світу, — це оцей образ меншого, який бореться проти більшого, оцей Давид проти Голіафа. І, як це не дивно, цей образ має емпатію і в західному світі, і в незахідному світі. Мені здається, це дуже важливий образ, він має велику емпатію в Америці, як це не дивно, бо американська масова культура дуже часто на цьому образі побудована. Хоча ми розуміємо, скільки шарів американської історії цей образ насправді витискає, але так само він резонує в незахідному світі.

Третя річ — це коли ми говоримо про імперіалізм, то маємо розуміти, що так само як наші друзі з незахідного та й західного світу не розуміють, що Росія була, є та залишається кривавою імперією, так само й ми дуже часто не розуміємо, чим був і є західний імперіалізм у незахідному світі. І ми повинні теж мати дуже тонке відчуття цього, тонке розуміння. Зрештою, навіть самі поняття Європи й Азії в нашому дискурсі ми маємо проблематизувати для себе.

З одного боку, коли ми говоримо про Європу, то маємо розуміти імперське минуле європейських країн. Це те, про що добре говорить Тімоті Снайдер. Мені здається, це дуже правильна думка, що Європа насправді не є білим і пухнастим проєктом — що це проєкт, який ішов через подолання власних злочинів. І не зовсім, можна сказати, ці злочини до кінця пропрацював. Це розуміння, що деімперіалізація є хорошим процесом для своїх власних громадян, що коли ти програєш імперські війни — а так сталося спочатку з Німеччиною й Італією, а потім і з Британією, Францією, Нідерландами тощо — це стає добрим для твоїх власних громадян. Коли ми говоримо зі світом про те, чому Росія має програти, маємо говорити, що поразка Росії — це добре для України, для Європи, для світу, але також і для самих росіян. Тому що моменти, коли в Росії відбувалися хоч якісь реформи, були спричинені військовими поразками: поразкою в Кримській війні, в Першій світовій війні (Росія була в таборі переможців у Першій світовій, однак, по-перше, мала величезні втрати в ній, а по-друге, Російська імперія під час війни взагалі перестала існувати, а СРСР вийшов із війни внаслідок сепаратного Брест-Литовського миру з Центральними державами — «ДМ»), в Холодній війні.

Detector Media · «Найбільша таємниця Росії — її справжня історія»

Але й поняття Європи та поняття Азії, мені здається, ми маємо проблематизувати. Тому що серед, наприклад, наших азійських друзів, партнерів або просто співрозмовників теж є оце відчуття, що Азія завжди була колонізована, а Європа завжди була колонізатором. Але це неправда. Бо ми з вами живемо в Європі, яка була колонізована. Джиліан згадувала Мілана Кундеру (чеський і французький письменник, помер цього року — «ДМ»). У нього є прекрасний образ Центральної Європи як украденого Заходу. Що таке вкрадений Захід? Це якраз країни, землі, люди, які колонізовані якоюсь іншою силою. І для нас імперія приходила з Азії, вона не приходила з Європи. Тому зараз один з образів, дуже важливих для російської ідеології, — це якраз образ Євразії, це оце євразійство, неоєвразійство. Тому це дуже нюансована розмова і мені здається, що українці здатні вести цю розмову у світі, вести її раціонально, не тільки емоційно.

Отже, я буду підсумовувати. Перемога — це шлях до змоги, це шлях до суб'єктності, каскадної суб'єктності індивіда, суб'єктності спільноти, суб'єктності нації. Перемога — це країна, яка може, це громади, які можуть, це індивіди, які можуть. І для цього недостатньо просто слів, для цього потрібні інституції, які це реалізовують: інституції освіти, інституції культурної дипломатії, інституції судової влади й так далі. І це те, чого нам бракує — інституційного мислення. Незмога — це якраз протилежність до життя, коли людина каже: «Я не можу нічого зробити». І це, на жаль, ми бачимо у громадян країни-агресорки. Значить, вони не просто невільні — вони не по-справжньому живі. Я пам'ятаю фразу Тайри (парамедикиня Юлія Паєвська, учасниця війни, яка побувала в полоні у росіян — «ДМ»), яка говорила, що для українців свобода може бути важливішою за життя. Але я б сказав по-іншому: для нас життя, яке не пов'язане з волею, не пов'язане зі свободою, — не є життям. І про це дуже багато є в нашій літературі, навіть із 19 століття. Тому що смерть — це найбільша неспроможність. Тому Гоголь писав «Мертві душі»: він відчував, що ця імперія позбавляє людей спроможності, вона робить їх мертвими ще до їхньої смерті.

Друга річ: перемога, як я вже говорив, буде не для всіх. Ми маємо розуміти, що буде дуже багато цих індивідуальних поразок. Ми не маємо розкидуватися цим поняттям «перемоги», маємо розуміти, я думаю, що це у кожного з нас якось резонує. Бо, мабуть, кожен із нас втратив або близьких, або друзів на фронті, багато хто не повернеться або повернеться менш спроможним. Мені здається, тут дуже важливо, щоб ми продовжували їхнє життя певною мірою, щоб ми продовжували їхні справи. Тих людей, хто не повернувся і не повернеться. Щоб ми продовжували те, що вони почали робити, щоб це не просто була пам'ять меморіальна або не просто якась така пафосна героїзація, а щоб вони продовжували якимось чином жити навіть після смерті. Бо, зрештою, це питання життя, що воно продовжується після смерті, якщо воно справді сильне. Хоч якимось чином, у якихось формах. Я знаю, що можливо, це неправильно говорити, тому що ті, хто втратив близьких, розуміють, що ніякого продовження немає, але принаймні є певне продовження справ, певне продовження енергії. Воно може бути. Тому я кажу: слава Героям і слава Україні!

Фото: Максим Поліщук/«Детектор медіа»

https://detector.media/infospace/article/218272/2023-10-19-zmogty-y-peremogty-shcho-oznachaie-sogodni-peremoga-promova-filosofa-volodymyra-iermolenka-na-konferentsii-national-media-talk/