www.ji-magazine.lviv.ua

Юрій Андрухович

Фрагменти виступу в Дюссельдорфі

на фестивалі мистецтв asphalt 13 липня 2024 р.

Сьогодні ввечері наші чеські друзі з Divadlo X10 зіграють спектакль, який вони створили, базуючись на тексті мого роману «Московіада». Я писав його й завершив навесні 1992 року. Роботу ж над спектаклем Divadlo X10 почало 2022-го. Поміж цими двома моментами – написанням роману і створенням спектаклю – рівно три десятиріччя. З погляду вічності чи хоча б загальнолюдської історії цей відтинок нікчемно малий. Але в межах окремого людського життя (наприклад, мого) це доволі суттєвий шпагат.

30 років – період якраз достатній, щоб цілком забулася більшість романів, які побачили світ на його початку. Іншими словами – щоб вони втратили свою вабливу актуальність, хоч яке розуміння ми будемо вкладати в цей критерій. Стильові тенденції, смислова дискурсивність, мода, скандальність, медійність, політична й соціальна вразливість – усі ці й, напевно, якісь іще компоненти актуальності постійно зазнають змін і переорієнтовують читацьку увагу на все, що новіше.

У «Московіади» шансів на забуття не було. В цьому реченні вам може почутись авторова нескромна гордість за власний витвір з його живучістю. Насправді в мене тут роздвоєння. Як письменник я справді можу радіти (і таки радію) цьому довголіттю. Проте як громадянин (та і як мешканець) України я не можу не доповнити сказаного щирим «на жаль»: у «Московіади» шансів на забуття, на жаль, не було. Її тривку, тепер уже 32-річну актуальність ґарантувала сусідня з нами держава, імперіалістична сутність якої не знаходить собі кращого за зовнішню воєнну аґресію виходу.

Звідси моя не надто радісна впевненість: «Московіада» житиме принаймні стільки, скільки існуватиме ця імперіалістична версія держави Росія. Боюся, це означає ще довго. Чи можлива якась інша версія держави Росія – питання слушне, але історія ще ніколи не створила прецеденту для ствердної на нього відповіді. Історія Росії – це історія кількох тираній і нічого поза ними. Кінця цьому наразі не видно, що аж ніяк не робить мене окриленим автором безсмертного роману. Проклята актуальність – от як я означив би сенс «Московіади», на сьогодні перекладеної 20 мовами. Попри це, я справді охоче перенісся б у світ такого майбутнього, в якому цей роман природним чином забувся б.

Тим часом не про майбутнє, а трохи про минуле. Бо ж, напевно, є сенс поділитися з вами деякими деталями процесу, що його прийнято називати історією написання. Як і чому в мене з’явилася «Московіада»?

Такого роману не існувало б, якби його автор свого часу не подався нібито на студії до Москви і не прожив у ній загалом 18 місяців. Роки 1989–1991 виявились останніми роками Радянського Союзу, існування якого фактично завершилося в серпні 1991-го невдалим путчем. Виходить, що я вгадав: мені пощастило стати свідком дедалі стрімкішого розпаду системи, а з нею – дуже хотілося в це вірити – й імперії. Ні перша, ні тим більше друга насправді до кінця не розпались, але про це ми знаємо тепер, а на той час вірилось у краще.

Так чи інакше, я дійсно став свідком і до деякої міри учасником певного історичного катаклізму. Точніше, його початку – бо він, як виявилося, ще не завершився, ми ще всередині події. Ця подія називається «загибель імперії», вона триває. Це як пересуватися всередині тунелю, про який відомо лиш те, що він обов’язково колись закінчиться. Але невідомо, чи всі до того кінця тунелю доїдемо.

Я написав, що подався до Москви «нібито на студії». Що б це означало, чому нібито? Річ у тому, що офіційний статус слухача Вищих літературних курсів при Літературному інституті, статус, який я отримав із 1 вересня 1989 р., був радше завісою. Насправді я просто відчув нездоланну потребу деякий час пожити поза домом, ніде не працювати і цілком розпоряджатися вільним часом для творчості. Мій новий статус, мушу визнати, ту комплексну потребу цілком задовольнив.

До Москви я прибув із рідного міста, тобто з України, де того ж таки 1989 року піднялася помітна хвиля громадянського опору системі та імперії. Та хвиля з часом лише набирала потужності й фактично вже не спадала до самого дня проголошення України незалежною республікою. Поселившись у Москві, я весь час тримав зв’язок із домом, жив Україною, її новинами передусім, а серед перших моїх московських контактів переважали нові знайомі з тамтешньої української діаспори. Налаштований я був опозиційно й оптимістично.

Цікавий парадокс: тогочасна Москва – це і центр імперії з усіма керівними структурами та концентрованим апаратом насильства, і водночас центр її поступового розхитування. В Москві дедалі виразніше відчувалося, що система справді йде на дно. Втім відчувалось і те, що всі ми наближаємося до вкрай небезпечної стадії, в якій система заради самозбереження може зважитися на відновлення диктатури і криваве придушення протестів. Серпень 1991-го довів, що такий план у неї справді був. Хоч у неї не вийшло з його втіленням.

Загалом же в Москві було страшенно цікаво. За це її навіть хотілося любити. В ті часи, коли найбільш неймовірні речі майже безперервно ставали реальністю, на якусь коротку мить я встиг повірити і в можливість чогось, що звучало оксимороном на зразок печеного льоду – я встиг повірити в демократичну Росію. Тобто в ту Росію 1990-х, яку часто протиставляють теперішній і в якій нібито ще було місце політичній свободі.

Чи справді? Чи могло щось таке сповнитися? Чи мало шанси?

Тепер, 30 років по тому, вже ясно, що ні. Надто очевидною є альтернатива: ви або продовжуєте тримати вкупі загарбані протягом сторіч території, або відпускаєте їх у вільне самостійне плавання. Демократична Росія була б можлива лише з другим варіантом. Реальна Росія обрала перший.

Тепер підійдімо ближче до історії написання «Московіади».

Почну з декількох дат, із яких перші три мають об’єктивну історичну вагомість.

21 серпня 1991 р. – день остаточного провалу московського путчу за відновлення радянської імперії.

24 серпня 1991 р. – у Києві парламент формально ще радянської України проголосив незалежність від Москви.

1 грудня 1991 р. – загальноукраїнський референдум підтвердив незалежницький вибір фантастично переконливою більшістю (понад 90 відсотків) голосів.

Що ж до четвертої дати, то вона стосується лише моєї біографії.

23 січня 1992 р. я вперше потрапив на Захід, а саме до Німеччини: розпочиналася моя перша в житті творча резиденція в баварському містечку Фельдафінґ неподалік Мюнхена. Саме ця назва, Фельдафінґ, і спричинила дивне як для українського поета ім’я протагоніста – фон Ф, Отто фон Ф.

Час, подарований мені Мюнхенським культуррефератом на незабутній віллі Вальдберта, вичерпувався трьома місяцями. Я вирішив писати роман. Я знав, що часу обмаль і треба квапитись. Але я затявся привезти додому завершений текст. Можливо, ще не остаточну редакцію, проте в будь-якому разі в повному обсязі.

Я не мусив довго шукати тему – вона вже й так у мені гніздилася протягом усього часу, прожитого після повернення з Москви, тобто протягом шести попередніх місяців. Отже, я з головою поліз у писання – і 23 квітня, зійшовши з літака знову в Києві, я зміг прозвітувати зацікавленому другові, що в багажі рукопис нового роману.

Я встиг – але ціною надто високого темпу, який місцями дуже шкодив художній якості. Більше ніколи я не писатиму так по-дикому швидко й – даруйте мені це слово – екстатично.

Втім я мав об’єктивні підстави для, м’яко кажучи, творчого неспокою й підганяння самого себе. Новини з колишнього СРСР були більш ніж тривожні: божевільні інфляційні стрибки у щоразу глибшу економічну прірву, брак паперу, електрики, сірників, борошна і навіть горілки – для України ці тяжкі часи могли обернутися чимось на зразок убивчого хаосу часів першої республіки (1918–1920 рр.) Правду кажучи, в усій тій ідеальній побутовій облаштованості баварської вілли мене час від часу навідували жахні передчуття тотального краху з неминучим фінальним запитанням: чи матиму я взагалі куди повертатися. Можливо, саме тому я згодом означу «Московіаду» романом жахів.

Але я не міг не писати її – й саме так, як вона писалася. Звісно, я дуже перебільшував себе і своє значення, але «мені здавалося, щойно я допишу роман, як усі імперські примари просто згинуть, і з них, наче з дірявих манекенів, посиплеться тирса. Нині я змушений визнати: вони виявилось і стійкішими, і живучішими, і взагалі не примарами».

Цитовані (з незначною зміною) рядки походять із моєї післямови до німецького видання «Московіади». Тут, у Німеччині, вона вийшла значно раніше, ніж у Чехії, тобто 2006 року (в Чехії – 2015-го). Прохання моїх німецьких видавців про післямову виглядає доволі симптоматично. В будь-якому разі не йшлося про щось декоративне. Гадаю, йшлося про вельми суттєве: я мав обґрунтувати все ту ж актуальність – передусім політичну. Німецькому читачеві вона аж зовсім не здавалась очевидною. Про імперіалізм Росії говорилося не те що вельми неохоче й пошепки, а радше не говорилося зовсім. А про те, що Росія є найповажнішою загрозою для стабільного миру в Європі, вже навіть не те що говорити, а й слухати ніхто не хотів. Це сприймалось як єресь і хтозна чи не кримінальна. Лізти з такими месиджами у пристойне товариство не дозволялося. Подібного типу застереження могли походити хіба що від якихось криптонацистів або збожеволілих ще в холодну війну параноїків. Російська загроза?! Як абсурдно! Росія – передусім наш великий друг на сході Європи, наш супернадійний партнер. Росія означає не тільки пряму вигоду, себто паливно-енергетичну стабільність задля процвітання нашої економіки, але й – не забуваймо! – велику універсальну культуру. Наші цінності є спільними, наші стосунки базуються на споконвічній Seelenverwandschaft. Ну і – правди не сховаєш: історична німецька провина перед Росією така глибока, що її ще довго спокутувати. Ображати Росію – для німецького інтелектуала акт громадянського самогубства.

Моя післямова (принаймні так я це розумію тепер) мала про всяк випадок засвідчити, що я не божевільний. І засигналізувати про небезпеку, якої чомусь не бачать.

«На кожному кроці, – описував я в післямові ситуацію натоді вже далекого 1992 року, – давалося взнаки те, що звично називають російським імперським синдромом і що на сьогодні переживає свій бурхливий, хоч радше віртуальний ренесанс, піднесене до рівня державної ідеології».

Повторю: «на сьогодні» – це станом на 2006 рік. За 18 років, які відтоді минули, згаданий синдром лиш ескалював, соцмережі заволодівали дедалі ширшими територіями, масова віртуальна робота мільйона тролів фейкувала все, до чого могла дотягнутись, а «чиста» віртуальність переходила в саму що не є брутальну матеріальність у накопиченні нових та новіших авіабомб, танків, літаків, ракетних систем залпового вогню і каналізувалась урешті в безжальну тотальну війну на знищення України та її народу.

Свою німецьку післямову я писав ще перед тим, як:

Росія напала на Грузію і розчленувала її (2008);

анектувала Крим і розв’язала «малу війну» на Донбасі (2014);

здійснила інтервенцію в Сирії (2015), зокрема знищила авіабомбами Алеппо, як згодом знищуватиме Маріуполь, Бахмут, Авдіївку та інші українські міста.

Разом із тим доконаними фактами вже були: геноцид, учинений Росією в Чечні, плюс цілий ряд російських воєнних авантюр на теренах колишнього СРСР – в Абхазії й Аджарії, Карабасі, Дагестані, Трансністрії, в більшості реґіонів Центральної Азії.

Саме це й давало мені підстави не вірити в жодну «нову Росію». Її не було й не могло бути. У своїй загарбницькій сутності вона лишалася старою. Нагадаю: переважна більшість згаданих воєнних «ексцесів» (крім т. зв. другої чеченської війни) трапилася ще тоді, коли не було в Росії при владі ніякого Путіна. Це не був його режим. Від пізнішої, вже путінської масштабності воєнних злочинів Росію часів його попередника-«демократа» стримувало лише тимчасове ослаблення всієї поліційно-військової машинерії. Росія була змушена до відносної скромності в амбіціях.

Чому її тоді не зупинили?..

«І як же ти зумів таке передбачити?» – запитують мене час від часу уважні читачі «Московіади», маючи на увазі перш усього одну з прикінцевих сцен. Ту, де звучить промова законспірованого стратега в чорній панчосі.

Насправді я нічого не передбачив. Я не передбачив – я бачив. Усе, що навколо, свідчило само за себе.

Московський Літературний інститут ім. Горького, як і згадані мої курси при ньому, були (й донині, мабуть, є) доволі показовим середовищем, себто тим живильним бульйоном, в якому знов і знову зароджувалися мікроорганізми певних жахливих ідей, що згодом мали всі шанси стати – і ставали – мейнстримом російської суспільної думки. Заснована на початку 1930-х для задоволення дедалі більш розперезаних «гуманітарних» амбіцій Сталіна ця школа кадрів, а головно її політична специфіка протягом усіх радянських часів, «коливалася разом із генеральною лінією партії». У своїх стінах Літінститут бувало акумулював злу енергію різного штибу єретиків – і дуже часто імперсько-націоналістичних. Він надавав притулок деяким дисидентам, але здебільшого радше надламаним, тою чи іншою мірою вже перетравленим режимом. Від «острова свободи», яким він почасти заслужено вважався за невільних часів, Літінститут майже непомітно деґрадував до «цитаделі реакції» за часів значно вільніших. Додам, що обидва окреслення – як «острів свободи», так і «цитадель реакції» – по-російському умовні, бо не протистоять, а взаємно доповнюються, в «українському ж питанні» фактично нічим між собою не відрізняються.

*   *   *

Якщо російської війни проти нас не могло не бути (а я гадаю, що це так), то неминуче запитання про її сенс або й сенси. Бо якщо чогось не може не бути, себто якщо воно постало з певної доконечності, то за цим мусить угадуватися задум. У чому він?

Найбільш поширена версія т. зв. російського наративу в західних суспільствах, ретрансльована з поміччю незліченних «корисних ідіотів» (які доволі часто виявляються не такими й ідіотами, а радше свідомими своїх завдань аґентами впливу) приблизно така: «війна в Україні» є локальним збройним конфліктом щодо південних і східних українських територій, частину з яких Росія на сьогодні вже захопила. Заради припинення вогню, а отже збереження життів «з обох боків конфлікту», Україні варто прийняти цю «нову реальність» і йти на домовленості. Росію все одно нікому не перемогти. Її велетенський ядерний арсенал є остаточним аргументом – треба йти на будь-які поступки, тільки б Росія не вдалася до нього. Україною варто пожертвувати в ім’я незастосування Росією «ядерки». Хай робить що хоче, тільки не б’є тією найстрашнішою зброєю. Реалізувати акт жертвопринесення надзвичайно просто: Захід припиняє постачати Україні засоби для війни та підтримувати її фінансово. Україна змушена порозумнішати, відкинути свої еґоїстичні претензії й капітулювати, прийнявши умови Росії. Що таке Україна зі своїми територіями в порівнянні з виживанням чи загибеллю людства?

Насправді території українського півдня і сходу, де вже третій, а подекуди й одинадцятий рік точаться бої, а також і ті території, що їх Росія встигла вже захопити, є лише мінімумом російської програми-мінімум. Початок початку. Бо сама програма-мінімум – це повна ліквідація незалежної України як держави й українців як нації – в найкращому разі шляхом перетворення нашої країни на маріонеткове утворення типу Білорусі, але в рази більшої й багатшої ресурсами.

Повторю: ця російська програма, про яку тут не дуже хочуть і чути, шукаючи заспокоєння в казочках про «спірні території» й «локальний конфлікт», ця програма – це лише програма-мінімум. Тобто панування над Україною – це для Росії лише початок. Далі – цілий каскад перспектив, як казав герой «Московіади» Отто фон Ф.

Узявши Україну, Росія зможе перейти до більшої програми: відкушування по шматкові східноєвропейських країн, реакцією на що буде пролонґована бездіяльність Заходу, подальша демонстрація нерішучості та розгубленості, підсилювана заклинаннями хору «корисних пацифістів» про «недопущення ескалації». Внаслідок цього має розвалитися ще більш паралізоване страхом ядерного конфлікту і внутрішніми нескінченними дискусіями НАТО. Це створить вирішальну передумову для виконання російської (і напевно й китайської) програми-максимум: докорінна зміна світоустрою, повернення до закону джунґлів, загибель демократій (як держав) та демократії загалом як системи. Врешті – Новий Порядок (чи як його назовуть). Тобто тріумф диктатур і тираній.

Хай скаже за мене мій персонаж – Чорна Панчоха: «Зібравши всі землі та всі народи, згуртувавши їх воєдино, виконаймо волю великих отців наших! Бо перевертаються вони в самотині мавзолеїв своїх від того, що нині з їхнім спадком діється. Очима тисячоліть дивиться на нас космічна місія Держави. Тримаємо у своїх руках вирішальні карти для великої гри: телефони, посади, аґентів, комп’ютери (нині я додав би соцмережі), але головне — мільйони, мільярди людей, які хочуть і мріють бути рабами, які заради свого блаженного рабства вийдуть на площі та вулиці, бо немає вищої честі й вищої мрії для простого маленького чоловічка, ніж бути слухняним, саможертовним, гордим і приниженим рабом великої, надмогутньої, пірамідальної, підзоряної Імперії, що рухатиметься невпинно все далі на захід, руйнуючи їхні земельні наділи та котеджі, автобуси й телефонні будки, увесь цей гріховно-розпусний добробут анархічної людської одиниці — в ім’я наших золотосяйних мумій!..»

Звичайно, перемога Росії стане глобальною катастрофою.

Але за ще вищим рахунком це буде ганебна і жахлива притча про те, як Зло, об'єктивно не маючи ніяких шансів на перемогу, досягло її лише тому, що Добру забракло мужності боронитися.

На жаль, це реально.

Бо знаєте що? Поділюся спостереженням: жодна з утопій ще ніколи не ставала дійсністю. Але кожна з дистопій ставала.

*   *   *

Чи ми за це відповідальні?

А хто ж тоді відповідальний за це, як не ми?

І звідси – наступне запитання. Чи можна зупинити це теперішнє становлення – тут і тепер, на наших очах – ще одної дистопії, причому глобальної? Де мені знайти слова, які виженуть страх Заходу? Цей паралітичний усеохопний страх західного співтовариства, званого демократичним і вільним.

Але як може бути вільним той, кого здолав страх? Хто сам себе загнав у в'язницю свого безсилля?

Я бо впевнений: ця російська аґресивна війна триває вже так довго (уявіть собі – вже 871 день!) лише тому, що західний демократичний світ демонстративно боїться. Найгірше – що він боїться аж так очевидно для аґресора, якого це прекрасно мотивує до подальших залякувань Заходу і подальшого нищення України.

Природа російського режиму очевидна також: він завжди блефує. Гіпертрофована обережність і хронічна нерішучість – якраз те, що йому потрібно від вільного колись світу.

Є кілька дуже простих речей, про які варто пам'ятати.

Якщо ви не хочете ескалації – перестаньте її боятись.

Якщо ви боїтеся «провокувати» того, хто тільки й робить, що провокує вас, – то ви заохочуєте його йти далі.

Якщо ви дбаєте тільки про уникнення ризику – ви ризикуєте максимально, бо демонструєте слабкість. А це категорично заборонено, коли маєш до діла з Росією. Вона ніколи не вдарить сильного. Але вона ніколи не втратить нагоду вдарити слабкого. Що більше ви боїтеся, то більше в неї бажання на вас напасти. І, на жаль, – більше шансів на успіх.

Якщо ви готові жертвувати Україною, лишень би не сталося «світової війни», – то Світова війна обов'язково прийде до вас.

Говоріть про це з вашими урядниками, політиками, з усіма вашими прагматиками, з вашим «колективним Олафом Шольцом»: покласти край цій в'язкій, цій анахронічній дикій аґресії можна швидше, раціональніше, прагматичніше і, зрештою, людяніше. Настали часи, коли бути відважним – не безрозсудність, а найвища мудрість, яка рятує.

*   *   *

На завершення – про початок. Тобто про першу сторінку цього роману.

«Московіада» починається з епіграфа. Ним є два останні рядки леґендарної поеми, яка – ні, не побачила світ 1975 року, просто була того року створена. Відтак вона залягла в шухляді письмового столу, і тільки най-найближчі (яких, до речі, в поетовому житті ставало дедалі менше), отже тільки поодинокі друзі, знали про неї, віддруковану в кількох примірниках на машинці.

Автор поеми Григорій Чубай був чудовий, але не допущений до читачів цензурою поет. Він прожив 33 роки й помер 1982-го у львівській лікарні. До поступового зникнення цензури залишалося 7–8 років.

Поема називається «Говорити, мовчати і говорити знову». Один із найуважніших її пізніших читачів, теж поет, зауважує, що в поемі йдеться «про привселюдне публічне помирання, яке ніхто зі свідків не хоче визнати, своєрідне зведення рахунків зі світом і собою». Поема є останнім завершеним твором Чубая, написаним поміж: після довгого і перед ще довшим поетичним мовчанням.

Два останні рядки поеми, що їх я обрав за епіграф, автор відбив інтервалом. І не дивно: вони входять у відчутну суперечність із усім попереднім текстом і приглушують домінанту приреченості. В них – так мені це відчувається донині – сконцентровано всю надію, на яку Григорія Чубая ще було стати в ті його найгірші часи.

Герой нелеґальної львівської сцени кінця 1960-х, зірка андеґраунду й модерного самвидаву, він, починаючи з 1972-го, стає жертвою підступної маніпулятивної «спецоперації» каґебістів і змушений самоізолюватися. Кілька років йому нічого не пишеться. Його остання поема народилась у глибокій внутрішній кризі і не могла не звучати як апокаліптичний заповіт.

Тим цінніші її два фінальні рядки, де поет говорить від імені потенційної здобичі, на яку полюють «вони». З попереднього тексту випливає, що «вони» – це «фотографи в маскувальних халатах» та «досвідчені психіатри». Це безумовний відбиток чергової хвилі радянських репресій проти нової української культури, зокрема й самого поета. Скажімо, психіатри – це більше, ніж натяк на радянську каральну психіатрію, коли багатьох дисидентів було запроторено на примусове «лікування», де система намагалася ламати їх психотропними засобами і в’язничним режимом.

У двох заключних рядках останньої своєї поеми Григорій Чубай формулює щось ніби заповіт стійкості:

нехай і на сей раз вони

в нас не вполюють нічого

Вони не вполюють нічого, якщо ми відмовимося бути їхньою здобиччю.

02.08.2024

https://zbruc.eu