www.ji-magazine.lviv.ua

Юлія Баір

Кілька тижнів тому дочитала роман Стівена Кінга “Сплячі красуні”. Я не належу до фанатів Кінга, але ціную його хист неабиякого соціопсихолога. Також мені імпонує, що кожна з його книг закінчується гепіендом. Здебільшого пронизливо драматичним або ж навіть трагічним, проте все ж таки гепіендом. Але не “Сплячі красуні”. Цей роман (написаний у співавторстві з сином Кінга Овеном) завершується жорстоко реально. Безапеляційно реально. Гіркий післясмак тієї безапеляційності не минає після прочитання, нагадуючи про себе, тільки-но думка хоч якось торкнеться дотичної до центральної теми роману. А не торкатися її неможливо, бо це одне з центральних питань людства: жінки vs чоловіки.

“Сплячі красуні” — це історія про те, як одного дня світом починає шириться дивний феномен: засинаючи, жінки (чоловіків ця пошесть не торкається) опиняються загорненими в чудернацькі сувої — невідомого походження кокони з тонких шовковистих ниток, що щільними обіймами полонять їхні сонні тіла. Притомними залишаються лише ті, які з тих чи інших причин не спали в той час, коли і їхню місцину запопав фантастичний вірус, – та й тих, оскільки опиратися сонливості важко, а зрештою й майже неможливо, з кожною годиною стає дедалі менше. В позбавленому природного гендерного балансу — тобто жінок — «бадьорому» світі більшість чоловіків немов показилися, кинувшись розв’язувати проблеми найпершим відомим їм способом: силою зброї та агресії, винищуючи один одного з захланних, мстивих чи геть ілюзорних причин. Тим часом жінки, що позасинали, залишаючись коконами в нашому рідному світі, водночас цілком тілесно опинилися в паралельній реальності, де зовсім немає чоловіків. Поки чоловіки чубилися тут, там жінки тендітними, але працьовитими руками на власний, суто жіночий розсуд почали будувати утопічне суспільство, де вони в тамтешньому часоплині встигли прожити багато місяців. Усвідомлюючи власну силу і цінність у нових обставинах, можливостях і ролях, насолоджуватися безпечним життям у товаристві подруг і доньок (плюс одного новонародженого сина!). Ця дуже феміністична провокація, написана двома чоловіками, врешті закінчується добровільним — через морально важке, проте демократичне голосування — поверненням втеклого було жіноцтва до старого й добре знайомого патріархального світу. Вже там, себто тут, деякі героїні повною мірою осягають свою цілковиту самодостатність. Інші ж — цілковиту самотність. Але глибоко пораненими почуваються всі. Відтак і брак гепіенду.

Світ без жінок міг би бути хіба короткою гульбою з пиятикою і жертвами, світ без чоловіків — максимум довгою відпусткою «на буряках». І те й інше врешті мусять закінчитися втомою.

На початку квітня, якраз коли я дочитувала “Сплячих красунь”, (анти)утопічна одностатевість постала переді мною ще й з театральної сцени.

Шекспір обходився на сцені без жінок, також і сьогоднішній театр цілком міг би обійтися без чоловіків. Принаймні авторки одної з вистав (за п’єсою Анни Захожої “Стара, товста, розумна”) IV Фестивалю сучасної драми у Львові зробили крок в цьому напрямку. Усі ролі під час перформативного читання — чоловічі також — виконували тільки жінки. Отака українська повоєнна дистопія. У жінок немає жодного вибору, їм доводиться тягнути світ на власних плечах. І власне через відсутність вибору кардинально змінюється парадигма цього суспільства. Жінка повоєнного світу начебто так само, як і Кінгові “сплячі красуні”, будує новий світ на руїнах колишнього, але акцент з можливостей зміщується на наслідки. Жінки з Кінгового роману не мали вибору засинати чи ні, але потому мали вибір: залишатися в “їхньому місці” чи повертатися назад у світ чоловіків. Жінки з української антиутопії “розгрібають” наслідки. Сплачують податок на і без того страшну ціну перемоги. То була несмішна для мене трагікомедія. Бо попри те, що зараз я серед тих мільйонів жінок, які умовно затишно живуть у своєму умовно мирному жіночому світі, призвичаївшись виконувати ту роботу, що прийнято вважати чоловічою, я волію мати вибір.

Я належу до прихильників непопулярної, але, як на мене, неуникної в доволі близькому майбутньому ідеї — запровадження загального військового обов’язку громадян України призовного віку всіх статей. Прецедентів на цій планеті було вдосталь і до нас. Україна має єдиний шлях до вільного майбуття — це мілітарне суспільство. Україна або перетвориться на антиутопічну, приречену занепасти і пропасти країну амазонок з безрадісної жіночої п’єси, або ж українські жінки зуміють вчасно масово стати поруч українських чоловіків у війську. Рівність можливостей означає рівність обов’язків.

Як і багатьох моїх друзів, мене часом охоплює не цілком обґрунтоване (в моїх обставинах), але відчайдушне бажання піти воювати. Стати пліч-о-пліч з кращими до захисту своєї землі, замість залишатися тиловою. Надто в ті миті, коли доня особливо допікає бешкетами, а власне безальтернативне материнство здається невдячною й глобально хоча й гідною, проте не завжди вигідною справою. Майже восьмирічна доня в такі моменти не розгублюється: “Потерпи, мамо, трішки підросту — підемо служити разом”. Такий варіант майбутнього здається цілком імовірним і далеко не найгіршим.

25.06.2024

https://zbruc.eu/node/118774