www.ji-magazine.lviv.ua

Етьєн Балібар, французький філософ, почесний професор Університету Париж Х – Нантер

Реакція лівих інтелектуалів на війну Росії проти України здебільшого полягала у звинуваченні НАТО, неприйнятті будь-якого військового втручання та загальних закликах до пацифізму. Проте для того, аби зрозуміти цю війну, потрібно визнати деякі незручні для лівих інтелектуалів реалії: агресором є Росія, а не НАТО; українці керуються однією з форм націоналізму; не існує повноцінного відчуття національного суверенітету, незалежного від потужних гарантів. Навіть якщо це свідчитиме про нову форму залежності для України та навіть якщо ці інституції мають імперське минуле, лише ЄС та НАТО можуть гарантувати Україні суверенітет від російських імперіалістичних зазіхань, – стверджує Етьєн Балібар.

Йде дев’ятий місяць війни, спровокованої російським вторгненням. У цій статті я спробую упорядкувати деякі з моїх роздумів як щодо ситуації в Україні, так і щодо її глобальних наслідків [1]. Я буду формулювати гіпотези та ставити питання, проте я не до кінця впевнений, як на них відповідати. Я сумніваюся, що  відповіді на деякі питання взагалі існують поза бажанням спроєктувати готові ідеологічні категорії відносно реальності довкола нас. Проте це не означає, що не варто спробувати артикулювати те, що ми вже знаємо і про що дізнаємось щодня, – задля того, щоби пролити світло на ризики та можливі шляхи розвитку конфлікту, який безпосередньо впливає на всіх нас.

Зіткнувшись із війною в Україні, із боями, які точаться навколо містечок Донбасу, зіштовхуючись із загрозами, що зосереджуються на околицях, ми не можемо поводитися як «відсторонені спостерігачі», на яких події впливають більшою чи меншою мірою. На кону наше майбутнє, наш «спільний світ», і його обрис також залежатиме від наших тлумачень та нашого вибору. У цьому сенсі, з урахуванням всіх обставин, – давайте про це не забувати, – ми не є ані учасниками бойових дій, ані безпосередніми жертвами конфлікту. Я наголосив би на тому, що всі ми перебуваємо на війни, адже вона відбувається «у нас» [chez nous] і «для нас» [pour nous]. На жаль, ми не маємо іншого вибору, ми не можемо «дезертирувати з війни», як це пропонує мій друг, філософ Сандро Меццадра у своїй чудовій настанові революційного пацифізму [2]. Однак я не схиляюся до висновку, що ми мусимо бути «мобілізованими» та бездумно захопленими нею [війною]. Можливість вибору дуже обмежена, але чи варто заздалегідь вирішувати, що її не існує?

Зрештою, про яку війну ми говоримо? Навіть на цьому етапі панує невизначеність. Адже окрім того, що українська територія (частково окупована або анексована з 2014 року) зазнала вторгнення за наказом Володимира Путіна вранці 24 лютого 2022 року, і того, що російська армія продовжує щоденно вчиняти там звірства, які призвели до масштабних переміщень населення, а також – до винятково мужніх та розумних дій опору з боку українського народу – нам досі потрібен більш комплексний погляд на те, якими можуть бути наслідки та прояви війни для ряду інших регіонів, можливо, для всього світу. Сприйняття просторів, які формують «театр» війни, і того як вони змінюються в міру її тривалості та темпів, визначає не лише наше судження про її історичний «характер», але й наше уявлення про політику, до якої вона закликає або, навпаки, яку вона забороняє. Ми невтомно повторюємо «формулу» Кляузевіца з трактату «Про війну»: «війна – це просте продовження політики іншими засобами» [3]. Чи не було би так само доречно запитати себе, тут і зараз, яка політика «продовжує війну» або якою вона постане (якщо постане) за її наслідками: як інституція і як практика, виходячи з умов, які вона створить, і проблем, які вона виявить?

Наразі ці питання не мають відповіді, і я хотів би почати їхнє висвітлення з трьох опорних пунктів: «Що ховається в назві?» або як ми визначаємо війну, аби мати змогу назвати її? Що вона говорить нам про функції націоналізму, його флуктуації та його відношення до самої «форми нації» (чи до «форм-нації»)? Якими є політичні простори, чиї «кордони» перетинаються і, ймовірно, зміщуються під час війни?

Назви та дефініції

Задля того, аби зрозуміти характер війни, що триває, я вважаю за необхідне застосувати декілька призм, які працюють на різних рівнях та висвітлюють різні модальності конфлікту. Війна розвивається на кількох «сценах» із різними інтенсивністю та ритмами. Вкрай важливо описати цю внутрішню наддетермінованість, від якої залежатимуть розвиток та наслідки, навіть за умови, що це лише збільшить нашу невизначеність. Це не завадить нам вирішити, який аспект є головним, прийняти рішення, ґрунтоване на максимально раціональному аналізі багатьох вимірів війни. Втім, це рішення ніколи не можна буде просто вивести з них, а тому воно залишиться суб’єктивним. Це рішення «керує» нашими політичними судженнями щодо ставок у цій війні та нашими спробами втрутитись у процес з місця, де ми знаходимося історично та географічно, тобто в Європі та як «громадяни Європи» (до числа яких входять іноземці зі всього світу, оскільки Європа de facto є космополітичним утворенням).

Я пропоную розглянути щонайменше чотири співставні рівні, проте цей перелік вимагає певних попередніх зауважень, до яких я негайно перейду. Насамперед, характер війни, безумовно, залежить від цілей, які переслідує кожна зі сторін, проте він не може бути визначеним просто на основі їхніх намірів чи декларацій: цілі мають співвідноситися зі структурою інституцій та сил (зазвичай націй), які надають їм ефективності, що завжди залежить від конкретних історичних умов. Ось чому, без сумніву, існують основні типи війн, які виходять за рамки навіть правових відмінностей (громадянські чи зовнішні війни, війни, сумісні чи несумісні з міжнародним правом…) та полемологічних категорій (загарбницькі чи оборонні війни – або навіть «превентивна» оборона, «високої» чи «низької» інтенсивності, симетрична чи асиметрична…), які ми прагнемо ідентифікувати, вдаючись до порівнянь. Тут доречно навести декілька прикладів, частина з яких регулярно згадується від самого початку війни в Україні, інші ж – старанно замовчуються: війни в Алжирі та В’єтнамі, окупація Палестини, війни у Югославії, Чеченська війна, вторгнення Сполучених Штатів до Іраку… Втім, зрештою, кожна війна, яка починається, є  новою війною, і порівняння, навіть якщо вони і можуть слугувати для уникнення упередженого оцінювання, передусім є контрприкладами. Врешті-решт, будь-яка війна, яка триває та генерує те, що Кляузевіц називав ефектом «тертя», проходить декілька фаз руху або оволодіння позицією, часто пов’язаних із окресленням фронтів та кордонів, що призводить до еволюції її характеру і до зміни співвідношення сил.

У цьому випадку, після безпосередньої фази вторгнення, у якій Збройним силам України та Територіальній обороні вдалось успішно відтіснити російські танки та перехопити ініціативу, війна застигла у невизначеному та руйнівному протистоянні, поглинаючи людей і озброєння, зосередившись у східних та південних регіонах країни, які Росія прагне анексувати.  Таким чином, ми очевидно повертаємося, але з більшою інтенсивністю до того, що було відправною точкою війни, це  також свідчить, що насправді вона почалася у 2014 році, і ми перебуваємо не на сотому дні протистояння, а вже на восьмому році конфлікту. Однак, лише у світлі теперішніх подій починають проглядатися всі його наслідки.

Перейдемо до першого визначення. Війна українців є власне війною за національну незалежність. Українською мовою вона називається майдан і потребує порівняння з іншими історичними періодами, коли конституювання суверенної нації проходило через збройне протистояння з імперією, «вивільняючись» з-під її підпорядкування: вихід Ірландії з-під британського протекторату на початку минулого століття, національно-визвольні війни європейських колоній (або напів колонії) в Африці та Азії, а також більш віддалені, але не менш символічно значущі «повстання», які породили сучасні нації, які поступово відокремлювались від Британської, Іспанської та Османської імперій. Безперечно, варто зазначити, що Україна (яка у складі СРСР мала статус «союзної республіки» і під назвою УРСР посідала місце в Організації Об’єднаних Націй) вже стала суверенною державою, визнаною на міжнародному рівні одразу ж після розпаду СРСР у 1991 році. Цей факт має фундаментальне значення, оскільки перетворює російське вторгнення у відкрите порушення міжнародного права, яке кваліфікує одну зі сторін-учасниць війни як агресора, а іншу – як жертву агресії (як ту, котра «зазнала агресії» [agressé]), котра має право звернутися по іноземну допомогу задля свого захисту.

Проте на політичному рівні, що його відображено у промовах Путіна та у всій пропаганді, яка виправдовує окупацію та «русифікацію» завойованих територій, ми бачимо, що імперська влада, яка знайшла своє продовження у комуністичному режимі, всупереч демократичним та федеративним принципам, проголошених Жовтневою революцією 1917 року – ніколи не вважала легітимною незалежність територій, які колись входили до складу імперії. Вона претендує на здійснення чогось на кшталт права на «повернення» [4]. І саме тому ми можемо справедливо стверджувати, що українці ведуть відтерміновану війну за незалежність. У разі їхньої перемоги, суверенітет та саме існування їхньої нації стануть доконаним фактом [fait accompli], який не підлягатиме сумніву. Звісно, вони досягають цього ціною руйнувань і страждань.

Однак, ми не можемо залишити все як є. Варто враховувати тяглість імперії у просторі, який охоплює територію від Тихого океану і аж до польського кордону (а часом навіть поза ним), але передусім важливо зважати на те, як Російська революція кинула виклик цій імперській формі, щоби, зрештою, відновити і «модернізувати» її – тому ми маємо розглянути речі під іншим ракурсом і на іншому рівні [5]. Порівняння, яке тут необхідно провести (і яке надто часто цензурується при тлумаченнях), – це порівняння з війнами в Югославії в 1990-х роках, навіть якщо масштаби руйнувань і кількість залучених військ і техніки є непропорційними (хоча природа скоєних воєнних злочинів тоді і нині одного порядку) [6]. З цього погляду те, що ми охарактеризували як війну за незалежність, має також сприйматися як приклад постсоціалістичної війни, яка бере свій початок із краху комуністичних режимів у Європі та, дивлячись ще глибше, із нездатності цих режимів віднайти відповідь на «національне питання», успадковане із імперського минулого: що в кінцевому підсумку призвело до зміцнення націоналізмів та їхньої взаємної ворожості, посиленої соціальною катастрофою, спричиненою політикою «надмірної лібералізації», застосованої до них після 1989 року тріумфуючим неолібералізмом. Але ми потребуємо більшої глибини історичного погляду, оскільки історія європейського комунізму є невід’ємною частиною ширшого і складнішого циклу – «Європейської громадянської війни», яка почалась у 1914 році з поєднання імперіалістичної війни та революції і завершилася тріумфом нацизму в переможеній Німеччині, оточеній мережею фашистських режимів та рухів по всій Європі; відтак Другою світовою війною та Холодною війною між двома «таборами» та поділом континенту, якому поклали край демократичні революції 1989-го року, та падіння Залізної завіси (якщо «край» справді було покладено).

Розглянута в цьому контексті – трагічної континентальної історії, яка складається з революцій та контрреволюцій, знищених та відновлених (як Польща), розділених та возз’єднаних (як Німеччина) націй, з руйнувань та відбудов, з масових вбивств та геноцидів, з депортованих народів і змінених кордонів, з коливань між тоталітаризмами та демократіями, сліди яких відслідковуються скрізь на континенті – сучасна війна є не просто Європейською війною, як раніше про це говорив я та інші, а новим епізодом Європейської громадянської війни [7]. Вона водночас демонструє, що Європейська громадянська війна не була завершена, що проблеми, з яких вона виникла і які відтворювала, не були вирішені посткомуністичним порядком, який на мить змусив декого повірити в «кінець історії». Як наслідок, повторення руйнувань, стратегій терору та масових переселень, які є проявом тотальної війни, стають менш загадковими, не будучи анітрохи виправданими. Можливо, ми, європейці, забули ту історію, яку самі ж поступово «створили» всіма гарячими та холодними війнами, що чергувалися з перемир’ями та державними чи дипломатичними перетвореннями.

Однак, дійшовши до цієї точки, ми повинні змінити нашу перспективу та розглянути більш широкі сфери застосування терміну «війна». Європейські війни XX століття за своєю суттю були Світовими війнами і, навпаки, Світові війни надавали Європі не ексклюзивне, але завше центральне місце як «театру бойових дій», як історичного осередку «сил», які протистояли одна одній, і народів, які найбільше постраждали від цього. Нинішня війна в Україні – яка, ймовірно, вийде за межі цього початкового «театру», – відбувається у той час, коли Європа безповоротно провінціалізувалася (що, як ми бачимо, не означає втрату нею всіх стратегічних та геополітичних функцій): це більше схоже на глобалізовану війну  або ж на війну «в процесі глобалізації» [8]. Проте це має сенс лише тоді, коли ми починаємо думати про неї як про «гібридну» війну, водночас і «гарячу», і «холодну», яка точиться на теренах технологій та економіки, у сферах політики, від яких неможливо відокремити бойові дії та бомбардування, і в яку поступово втягуються кілька регіонів світу з їхніми державами та населенням, розподіл яких є, по суті, дисиметричним.

Дійсно, учасники війни входять до глобальних альянсів, які надають їм пряму чи опосередковану підтримку, що, можна сказати, дозволяє членам альянсу вести «війну за дорученням» (war by proxy). Враховуючи «стриману» позицію Китаю у військовій сфері (що можна пояснити очевидною самодостатністю російських озброєнь, а також, безсумнівно, тим, що з геополітичної точки зору стратегія Китаю полягає як у підтримці Росії перед лицем «Заходу», так і у відмежуванні від неї заради досягнення інших цілей), ця остання характеристика, очевидно, стосується насамперед «Західного» табору. Зрозуміло, що без постійного, стабільно зростаючого потоку зброї, військових технологій та розвідданих українська армія, незважаючи на її відважність і дух самопожертви, не зможе і далі протистояти російській армії. І передусім, незважаючи на термінологію, Західна коаліція, яка прийшла на допомогу Україні, насправді веде «економічну війну», намагаючись змусити Росію відступити. Це вкрай показово, що для обох сторін слово «війна» стає об’єктом заперечення: росіяни говорять про «спеціальну воєнну операцію», а Захід – про застосування «санкцій». Насамперед, на глобальному рівні необхідно оцінити сукупні наслідки матеріальних руйнувань, блокади, яка унеможливлює експорт (і призводить до втрати) мільйонів тонн зернових, та повзучої економічної кризи, спричиненої санкціями на енергоносії: світ вступає до інфляційної спіралі, яка загрожує соціальними конфліктами, продовольчим дефіцитом або навіть голодом. Цілком природно, що саме країни «Глобального Півдня» піддаються найбільшій загрозі або вже страждають від наслідків тотальної, гібридної війни. Насправді, вони також «на війні» разом із нами, при тому не перебуваючи офіційно «у стані війни» [9].

Зрештою, я вважаю, що варто додати до наших визначень «віртуальну» характеристику (яка аж ніяк не є уявною), що стосується інтенсивности війни, а не її масштабів. Кілька тижнів тому у статті на підтримку свого уряду, яка одразу ж викликала контроверсійні реакції у Німеччині, Юрґен Габермас припустив, що ескалація може призвести до початку ядерної війни між Росією та НАТО (тобто, по суті, США), і тоді вся Європа опиниться під загрозою знищення [10]. Численні коментатори вже звернули увагу на те, що російське керівництво використовує можливість застосування ядерної зброї (включно із захопленими АЕС) як інструмент для шантажу або залякування, а інші ж – висунули ідею «колоніальної війни під ядерною парасолькою», суть якої полягає в тому, щоби змусити супротивника (тобто НАТО та США) обмежити рівень та масштаби свого втручання. Проте Габермас ставить більш загальне питання: як тільки ми вступаємо в тотальну війну, яка несе за собою ризик «крайніх заходів», зміну балансу сил, – і, зокрема, неможливість однієї із воюючих сторін досягти своїх цілей (визначених як «життєво необхідні») звичайними засобами, а іншої – підвищити рівень власних зобов’язань з постачання далекобійної зброї, – то така ситуація може призвести до використання (тактичної чи стратегічної) ядерної зброї, яка є в їхньому розпорядженні. Як свого часу стверджували аналітики нової конфігурації воєн, такі як Гюнтер Андерс і Едвард П. Томпсон (критикуючи ідею «балансу терору», який парадоксальним чином гарантував би мир через взаємне стримування), саме лише існування ядерної зброї передбачає ймовірність катастрофи або колективного самогубства людства, наблизившись впритул до яких, не можна гарантувати, що державам вистачить «розуму» (Кляузевіц) стриматися. Те, що Томпсон називав екстермінізмом під час «євроракетної» кризи  (на початку 1980-х років), не можна вважати «немислимим» [11]. Оскільки це не є немислимим, потрібно думати про це, або додати цю можливість у визначення поточної війни.

Таким чином, це повертає нас до необхідності суб’єктивного рішення – якомога зваженішого, хоча, за визначенням, також нечіткого та ризикованого – щодо артикуляції та ієрархії вимірів нинішньої війни, а також щодо суджень, які ми до них застосовуємо. Мені видається, що першочерговим пріоритетом є підтримка боротьби українського народу, який висловлює вимогу щодо національної незалежності: не тому, що вона сама собою є абсолютною цінністю, а тому, що право українців на самовизначення змішують із землею, і «тотальна» війна, яку ведуть проти них, супроводжується масовими порушеннями прав людини, юридична кваліфікація яких досі відкрита для дискусій, проте не може бути нижчою за воєнні злочини. Їхня поразка була би морально неприйнятною та руйнівною для принципів міжнародного верховенства права (як, зрештою, катастрофічними були і поразки інших держав, зокрема, нещодавні – згадаймо Ірак у 2003 році). Ця підтримка є щирою, але не сліпою до її умов та наслідків. Тому я переходжу до двох інших пунктів, які окреслив вище.

Нації та націоналізми

«Націоналізм»: фатальне слово, яке вкотре опинилося в центрі європейського політичного простору і супроводжується вбивствами, нетерпимістю та вигнаннями. Варто переосмислити, що саме серед інших соціальних утворень, робить «форму-нації» особливою і привілейованою: що її легітимізує? Якою мірою і чому вона має бути нездоланною рамкою колективної свідомості та історичної дії? Зрозуміло, що українці, які борються за незалежність і героїчно чинять опір силам, котрі у багато разів перевищують їх за чисельністю, – керуються почуттям національної єдності і відповідним прагненням до автономії. У цьому сенсі всі вони націоналісти, немає іншого слова, щоб їх охарактеризувати. Це не означає, що всі вони є націоналістами в одному й тому ж самому сенсі цього слова або з однакових причин. Передовсім, це не означає жодного ототожнення з офіційним націоналізмом російської держави, хоча, на дуже абстрактному рівні, це два різновиди одного роду, що посилюються своїм антагонізмом. Не лише через те, що такі нерівні сили і асиметричні позиції неможливо уподібнювати в межах міжнародного права (яке робить самовизначення народів безумовною цінністю за умови, якщо воно визнається спільнотою інших націй, що є доволі хиткою позицією). Проте через те, що мета, етична і політична сутність цих протиборчих націоналізмів не є однаковою з обох боків.

Пропаганда російського режиму понадміру експлуатує «екстремістські» (навіть фашистські) складові українського політичного життя останніх років (які реальні, але незначні), а також – русифіковане державою ще за часів комунізму – уявлення про Велику Вітчизняну війну проти нацизму. Це робиться для того, аби охарактеризувати український націоналізм як відродження гітлеризму. Проте очевидно, що насправді саме чинний російський режим демонструє тоталітарні риси, починаючи від насильницького придушення опонентів політичною поліцією та утисків свободи думки і завершуючи ідеологічним конструюванням офіційного неоімперіалізму, який приписує «російському народу», зображуваному як справжній народ Господарів, вищу цінність та історичну місію. Звідси, як мені видається, випливають дві політичні аксіоми. Перша полягає в тому, що немає національного утворення без «націоналізму». Категорично відкидати націоналізм як абсолютну реакційну ідеологію безглуздо, якщо тільки ми не вважаємо, що ми повинні (і здатні) позбутися самої форми нації (що, звісно, почасти було позицією соціалістичної та анархістської традиції). Натомість друга полягає в тому, що в історії хвилі націоналізму і метаморфози нації корелюють між собою. Історія націй (значною мірою обумовлена війнами, які вони вели або в які вони були втягнуті: які війни, такі й нації, як я припускав в іншому місці) [12] спричиняє вражаючі зміни у значенні та функціях націоналістичного дискурсу, які спроможні доходити аж до супротивного сенсу (згадаймо французький націоналізм у 1940-1945 роках, а потім у колоніальних війнах). Проте останній, зі свого боку, може підштовхувати націю або «національний захист» до найпротилежніших напрямків (аналогічний випадок). Тому політично вирішальними є пропорції, «нестійкі рівноваги», які встановлюються між антитетичними формами націоналізму під однією і тією ж назвою. Через це, на мій погляд, не доречно ставити питання, чим є український націоналізм «як такий», оскільки воно не допускає однозначної відповіді. Питання радше полягає в тому, що відбувається з українським націоналізмом під час війни та під її впливом?

Знов-таки, я відчуваю крихкість гіпотез, які збираюся сформулювати. Я знаю, що вони можуть бути миттєво спростовані, і все ж вважаю корисним взяти їх до уваги. Ключовим питанням, на мою думку, є статус культурних відмінностей, особливо багатомовності, в інституціях національної держави. Від цього залежить сенс і політичні наслідки українського націоналізму сьогодні і в майбутньому. Використовуючи категорії, які стали загальними в політичній соціології, і пропонуючи «оптимістичний» сценарій, який надихається українським опором і тим патріотизмом, що він виражає, я зазначу, що в ідеалі ідентичність української нації зміщується від етносу до демосу, від «етнічного націоналізму» до «громадянського» націоналізму, або, точніше, до певної тенденції превалювання останнього над першим [13]. Це наслідок того, що сталося, коли, всупереч планам загарбника, дві «мовні спільноти», які співіснують в Україні і які (не забуваймо про це) не відокремлені одна від одної, а значною мірою перетинаються генеалогічно, соціологічно та географічно (так, що фактично, залежно від багатьох чинників, більшість громадян є білінгвами), об’єдналися в одному патріотичному спротиві та зі спільною метою – незалежна українська національна держава [14]. Безперечно, значні [політичні] сили тягнуть у протилежний бік, проте вони не становлять більшості. Цей факт є вирішальним.

Давайте трохи відійдемо від теми, аби порівняти відповідні «націоналістичні» ідеології. Російський неоімперський погляд від самого початку відкидає можливість існування окремої національної держави. Безперечно, є внутрішні суперечності між кількома дискурсами. Один з варіантів [дискурсу] зосереджується на ідеї «русского мира», єдиного субстанційного утворення, до якого три «братні народи» – великоросійський, білоруський і малоросійський (український) – мусять непорушно належати, перебуваючи під значним впливом першого. Ця генеалогія характеризується тісним поєднанням релігійної та мовної сфер, а її значення задається символічним «перенесенням» митрополичого престолу з Києва до Москви у XV столітті.

Інший варіант, більш подібний на дискурс західного колоніалізму, розглядає українську мову як провінційний «діалект», а тих, хто нею розмовляє, як представників нижчої раси (мужиків [muzhiks]), для яких інкорпорація до складу (великої) Російської імперії нарешті дозволила би «увійти в історію». Але ці суперечності аж ніяк не заважають поборникам відповідних ідеологій (таким як Патріарх Московський Кірілл чи теоретик «євразійства» Алєксандр Дугін, обидва близькі до Путіна) опинитися на службі ідей імперіалізму та заперечення права українців як народу на існування. Зрештою стає зрозумілим, як український націоналізм сконструював власний дискурс, утверджуючи спадкоємність народу-нації в Україні протягом століть і ототожнюючи його існування з постійним опором спробам знищення, очолюваним імперіями, які над ним домінували. Цей наратив проєктує міфічну спадкоємність між абсолютно гетерогенними соціальними формаціями (Київським князівством або Руссю раннього Середньовіччя та сучасним утворенням української нації), відокремленими одне від одного довгими періодами відчуження та акультурації (попри символічні події, які свідчили би про той самий «проєкт» відновлення та повернення до витоків, наприклад, князівство чи «гетьманат» козаків у XVII столітті або «Центральна Рада», яка була сучасницею російської революції та учасницею внутрішньої боротьби між 1917 та 1922 роками).

Очевидно, що ідея прихованої спадкоємності, заснованої на мові, відповідно до романтичних теорій конституювання народів, йде пліч-о-пліч з ідеєю колективної ідентичності, яку імперська влада (головне Російська імперія, оскільки «мультикультурна» Австрія мала інші пріоритети) марно намагалася викорінити, використовуючи те, що сьогодні назвали би етноцидом. Однак, дозвольте мені бути відвертим: цей історично складний наратив є подібним до дуже великої кількості інших національних міфів про походження та першопредка, які можна знайти в усьому світі і які мають власні особливості та інституційні функції. Я не маю на меті протиставити йому інший термін, але – з огляду на те, що я думаю, що знаю – радше вказати на те, чому спадщина минулого в Україні, ймовірно, є дещо складнішим явищем.

Як випливає із самої назви (яка в перекладі зі слов’янської означає «march» [край, окраїна], а отже, «прикордонний регіон», на який почали посягати ще в ХІХ столітті, перш ніж його офіційно формалізували у складі СРСР), Україна є Прикордонням (Borderland) або «прикордонною країною» (pays-frontière), чиї нестійкі межі завжди зсувалися на Північ, Південь, Схід і Захід, і чия народна культура впродовж століть позначалась печаткою множинності та гібридності. Класові конфлікти, так само як і боротьба за владу та державотворення, які тут відбувалися, ніколи не припиняли (пере)конфігуровувати почуття «приналежності», тоді як країна ділилася і перерозподілялася між імперіями (або королівствами, як велика Польсько-Литовська держава епохи Відродження), кожна з яких мала власний привілейований клас, власний шлях розбудови гегемонії. Тому, історія України – це історія змін ідентичності, а також історія демографічних революцій, спричинених колонізаціями, депортаціями та міграціями населення. Це також історія геноцидів, які залишають невитравний слід: організований більшовиками під час колективізації Голодомор або винищення селян голодом, і Шоа або винищення євреїв шляхом масових розстрілів і таборів смерті, вчинених нацистами за певного посередництва українських допоміжних військових сил під час Другої світової війни. І те, що попри все «зберігає» цю історію в шарах пам’яті сьогоднішньої нації, – це не так одна єдина ідентичність (навіть якщо вона просувається на офіційному рівні), як двомовність і двокультурність більшості населення, які, ймовірно, посилені довготривалими наслідками впливу радянської шкільної освіти, в якій сформувалася більшість представників сучасної генерації середнього і робітничого класів.

Це лише деякі причини, які дозволяють припустити, що головний чинник конституювання патріотизму, як це проілюструвала нинішня війна, варто шукати не в етнічному наративі (принаймні, не виключно в ньому), а радше в демократичному винаході (як сказав би Клод Лефор), який втілено революцією Євромайдану 2013 і 2014 років. Демократичний винахід породжує і підсилює уявлення про громадянство як залученість до суспільного життя, яке відрізняється від приналежності до етнічної спільноти або яке здатне вийти за її межі. Можливо, цей винахід не є бездоганним: його пронизують міжконфесійні конфлікти, він є об’єктом маніпуляцій з боку «олігархів» і корумпованих політиків (хоча переважно був спрямований проти їхнього впливу), і зрештою все завершилось сутичками між «націоналістичними» (у вузькому, винятковому сенсі слова) ополченцями. Втім, незаперечним є те, що ця революція була масовим демократичним і народним повстанням. Все це є вкрай суттєвим, якщо ми порівняємо її з тенденціями руху в бік авторитарних ідеологій і «постдемократичних» режимів, які відбуваються в усьому регіоні (навіть в осерді ЄС) [15]. Очевидно, це одна з причин того, чому диктатура, встановлена в Росії під керівництвом і в інтересах Володимира Путіна, хотіла негайного зникнення цього винаходу, прагнучи досягнути цієї мети ціною війни: адже цей винахід фундується на протистоянні корупції, його притягують демократична форма ліберальних політичних систем Заходу (які гарантують політичний плюралізм, навіть якщо вони мають власний «олігархічний» вимір), та навіть більш радикальні форми «демократії асамблеї». Існував ризик, що це постане перед громадянами Російської Федерації як модель для наслідування, аби боротися з тим самим злом, що й їхні сусіди та «брати».

Слід ще раз повторити: я чудово усвідомлюю, що є сили, які штовхають у діаметрально протилежні напрямки. Найпотужнішою і найнебезпечнішою серед них є сама війна, оскільки вона неодмінно посіє зерна стійкої русофобії у знесиленому українському населенні. Ця русофобія буде спрямована не лише проти Росії як держави або проти її режиму, але також проти її народу, культури і навіть її мови, якою багато українських громадян звикли користуватися (і яка, відповідно, є «їхньою» мовою). Як розвиватиметься ця наповнена суперечливим потенціалом антитеза? Це велике невідоме, від якого залежить (у війні і поза нею) доля національного становлення, яке розпочалося вже достатньо давно.

Геополітичні простори

Тепер я повертаюся до ідеї численних «воєн», які накладаються на російсько-українську війну та на їхні політичні простори, кожен з яких має власні «кордони». Що одразу впадає в око, так це парадокс, притаманний сучасній ситуації, який стає дедалі більш акцентованим самою війною: нації, які борються за незалежність, особливо якщо мають справу з імперією або політичною системою, яка прагне відродити форму старої імперії, – мають своєю головною метою визнання і повагу до власного суверенітету. Звідси випливає наполеглива вимога територіальної цілісності, свободи дипломатичного вибору тощо. Але в реальності будь-який суверенітет є обмеженим, – навіть для могутніх націй, а тим більше для «малих», – оскільки в сучасному світі він ґрунтується на існуванні «гарантій», а отже, і альянсів, які корелюють зі стримуванням.

Очевидно, що з цього погляду ситуація не перестає змінюватися, як в Європі, так і деінде. За часів Холодної війни, яку ми тепер розуміємо як протистояння двох «імперіалістичних» систем різного походження, автономія «суверенних» націй в середині кожного з таборів виглядала дедалі формальнішою, за винятком держав-гегемонів із вкрай неоднорідними дипломатичними, військовими та економічними модальностями (ЄС у різноманітних форматах відігравав неоднозначну роль, підпорядковуючи своїх членів завданням «Західного табору», водночас посилюючи переговорні можливості європейського блоку, тоді як НАТО слугував як для приборкування союзників, так і для врівноваження сили з протилежним соціалістичним табором, в якому панував тільки «обмежений суверенітет» – за помітним і вирішальним винятком, в довгостроковій перспективі, китайського дисидентства).

Чи можна стверджувати, що на сьогодні ця ситуація є подоланою? На мій погляд, війна демонструє що це не зовсім так, навіть з урахуванням того, що баланс сил та інституційні механізми глибоко змінилися. Це радше оновлення механізму стримування в нових геополітичних умовах. Цілком очевидно, що Україна не має жодних шансів захистити і розбудувати себе як стабільну національну державу, впевнену у своєму майбутньому, якщо вона не інкорпорується до подвійної наднаціональної системи. З одного боку, вона повинна бути інтегрована в західний військовий альянс, тобто НАТО – структуру, що є не імперською, а «імперіалістичною» і при тому обслуговує інтереси Сполучених Штатів (або, принаймні, поставлена в умови, які їм не суперечать). Або, з другого боку, вона має консолідувати власні інституції і розвивати їх у напрямку демократичного лібералізму, якщо вона бажає якнайшвидше стати членом ЄС, увійшовши, таким чином, до «квазіфедеральної» структури [16]. Ці два процеси роблять залежність реальним змістом суверенітету (звідси парадокс, а часом і розгубленість): вони тісно взаємопов’язані між собою і можуть здаватися сутнісно нерозривними один від одного в нинішній ситуації, яка, незважаючи на дещо символічні заяви про незалежність, підштовхує до більшої військової інтеграції країн-членів ЄС під егідою НАТО, а отже, стратегічно і технологічно залежних від Сполучених Штатів. Насамперед, якщо в недалекому минулому здавалося, що політична та військова складові розвитку поступово відокремлюються одна від одної, надаючи політиці відносної автономії та відкриваючи можливість для більш радикальних демократичних перетворень, то зараз ці два органи знову являють себе як дві сторони однієї медалі. Наслідки, м’яко кажучи, невтішні: повернення до логіки «таборів» на міжнародній арені, відкладення на невизначений термін завершення того, що я назвав «Європейською громадянською війною», вертикалізація політичної влади всередині федерації і посилене переведення економіки на військові рейки. І це саме тоді, коли ми мусимо мати за пріоритет переорієнтацію нашої промисловості на енергозберігаючу і сировинну.

Чи всі ці зауваження підтримують російську пропаганду, для якої війна (хоча вона ніколи її так не називала) є відповіддю на агресивні дії НАТО, котрий зараз проводить політику приборкування («відтискування») колишнього комуністичного супротивника? Саме такий план американські неоконсервативні ідеологи (такі як Збігнєв Бжезинський) розробили і втілили, наскільки це дозволяло згасання американської могутності, за допомогою включення до складу НАТО країн, які «близько межують» з Росією, або через підтримку «кольорових» революцій, ба навіть через встановлення військових баз в Азії у зв’язку з інтервенцією до Афганістану. Проте навіть якщо і правда, що НАТО розробив політику «оточення» євразійського простору, який Росія традиційно вважає своєю сферою геополітичного впливу (Grossraum в розумінні Шмітта), то залишається вірним – і це вирішальний момент – і те, що НАТО не здійснював військовий напад на Росію.

Ми можемо вважати (і я особисто так вважаю), що політика НАТО сприяла створенню умов для війни в усьому регіоні, але в жодному разі не можна робити вигляд, що це не російські війська вторглися на українську територію і знищують країну, бо не можуть її контролювати. Я би додав, що навіть якщо буде необхідно вести перемовини з режимом Путіна або шукати «посередництва» для того, щоби домогтися припинення вогню в інтересах народу, то жодна поступка його вимогам не виведе нас (і українців) з «парадоксу обмеженого суверенітету», згаданого мною вище. Іншими словами, єдина мислима форма незалежності сьогодні полягає в підпорядкуванні органу, більшому за націю. І сьогодні ці утворення контролюються антагоністичними військовими машинами. Проте з погляду демократичної політики, існує чітка асиметрія між двома перспективами: перспективою повторного поглинання насильницьким і реваншистським способом автократичною і відсталою імперією, і перспективою приєднання до федерації, яка, безумовно, укріплює всі види національної, соціальної та культурної нерівності, але встановлює правила доєднання і виходу з неї. Ми бачимо тут необхідність великої дискусії про сучасні форми імперіалізму, поняття, яке не втратило своєї актуальності, але зміст якого не може залишатися прив’язаним до географії і співвідношення сил XX століття, і один з аспектів якого стосується саме модальностей політичної, військової та економічної «залежності» націй [17]. Додатково, коли ми намагаємося уявити майбутнє, необхідно було би оцінити шанси (для України і для самої Європи) на політичну інтеграцію і розширення території, які не збігаються зі звичайним вписуванням до системи таборів та не є синонімом мілітаризації суспільного життя. Очевидно, все залежатиме від того, як довго триватиме війна і як вона «завершиться», а також від ставлення громадської думки (в тому числі і російського народу) до рішень, нав’язаних чи-то силою, чи-то шляхом перемовин.

Втім, можливо, найважливіше спостереження про геополітику і «космополітику» ще не здійснено. Чи повинні ми вважати, що конфлікт між військовими альянсами та еволюціонуючою картографією глобального імперіалізму (арбітром якого, зрештою, без сумніву є Китай) є останньою інстанцією нашої думки? Окреслюючи концепцію «гібридної війни», яка є не так світовою, як глобалізованою війною, я хотів би вказати на іншу можливість. Війни завжди ведуться на основі фронтів і кордонів, але існує декілька різновидів кордонів. Перший рівень утворюється мережею національних кордонів (подвоєна їхніми «внутрішніми кордонами», які встановлюють правила включення і виключення до спільноти громадян і визначають почуття приналежності): зазвичай держави відповідають за їхнє дотримання, за згодою чи без згоди населення. Проте на іншому рівні населення розподіляється між планетарними «регіонами», розділеними лініями або перехідними зонами, які є наслідком довготривалих історичних феноменів, як-от: релігійні навернення, міграції, колонізація і деколонізація, нерівномірний розвиток і гегемонія додаткових форм капіталізму з відповідними «поглядами на світ».

Зокрема, я маю на увазі великий поділ між «Північчю» та «Глобальним Півднем», який на сьогоднішній день не однаково відчутний в різних регіонах світу, але зачіпає кожен з них. Вочевидь, цей поділ є визначальним у сприйнятті європейської війни громадянами інших регіонів планети, особливо глобального Півдня, які схильні бачити в ній конфлікт всередині «імперіалістичної Півночі», або навіть «війну за дорученням», яку наймогутніша імперія (якщо припустити, що вона все ще залишається такою ж могутньою), а саме Сполучені Штати веде проти своїх супротивників [18]. Проте, передовсім, я хочу припустити, що цей поділ, хоч який він реальний і політично вирішальний, дедалі більше піддається впливу іншого «планетарного» явища, яке одночасно підкреслює і витісняє цей поділ: глобальне потепління і «велике запаморочення», яке воно спричиняє в екологічному балансі [19]. Усі світові кордони зазнають впливу і ставляться під сумнів, оскільки вони відокремлюють (більш-менш) придатні для життя території від інших, які стають для нього непридатними, або ж, ціною катастрофічних атак на стабільність природних середовищ, пересувають «фронт» територій, відкритих для видобутку сировини.

Цей процес триває, він здається невблаганним, але ми не передбачали того «додаткового» рівня, який приносить сьогодні війна, збільшуючи ймовірність дефіциту базових ресурсів і навіть голоду в різних регіонах світу (переважно в країнах Півдня, яким бракує як сільськогосподарських ресурсів, так і фінансових резервів, щоби купувати на світовому ринку те, що вони, внаслідок руйнування традиційних економік, самі більше не виробляють), не кажучи вже про прямі кліматичні наслідки від збільшеного виробництва і застосування озброєнь. Росія знаходиться в центрі цих процесів (особливо на своєму арктичному «кордоні»). У деяких нещодавніх виступах Бруно Латур, запропонував зіставити дві війни, в контексті поточних подій, які відбуваються одночасно: одна ведеться проти свободи українського народу в ім’я «русского мира», а інша – проти Землі в ім’я постіндустріальної «модерності» [20]. Чи не варто нам погодитися з тим, що насправді, якщо ми піднімемося до розгляду планетарного контексту і нанесеного на нього явища «гібридного» насильства, ці дві війни, по суті, не відрізняються одна від одної? Слід зауважити, що найближче майбутнє не пропонує обнадійливих перспектив виходу з цієї «генералізованої війни».

Я не робитиму висновків. Але спробую стати на бік власного «табору» і проти нього. Я дуже прив’язаний до принципової пацифістської позиції, яка є частиною традиції глобальної лівиці і, відповідно, до інтернаціоналізму, успадкованого від революційного комунізму і оновленого антиімперіалізму XX століття. Проте сьогодні пацифізм опинився між суперечливими вимогами, особливо на європейському континенті, як це вже ставалося під час інших конфліктів, коли на кону стояли фундаментальні права людини.

Як ніколи необхідний у своїй політичній «методології» інтернаціоналізм виявляється трагічно обеззброєним, коли логіка війни не супроводжується принаймні віртуальною транснаціональною мобілізацією з власним «міфом» або «утопією» в якості цементу. Сталева клітка зачинилася. Я не бачу іншої найближчої перспективи, окрім «єдності протилежностей», сподіваючись, що вона розвиватиметься діалектично. Необхідно ефективно, дієво підтримувати народ, який зазнав вторгнення, насильства, вбивства, чиї будинки, економічна інфраструктура і пам’ятки культури зазнають щоденних руйнувань від бомб. Вони мають право захищатися всіма доступними їм засобами і перемогти свого загарбника. Це означає, що ворог є і нашим ворогом, але він не є чужинцем у винятковому сенсі цього слова. Тому ми не маємо поступатися місцем ідеї, для якої диктаторський режим президента Путіна є еманацією «імперської сутності» російського народу, так само, як нацизм не втілював імперську сутність Німеччини, а Буш і Трамп не уособлюють сутність Америки.

Ми повинні боротися з безглуздою русофобією і шукати всі можливості для активної солідарності з російськими дисидентами, які борються з режимом і протистоять війні зсередини, ризикуючи власною свободою. Адже вони є носіями надії. І останнє, але не менш важливе: ми терміново мусимо відновити кампанії за ядерне роззброєння і проти мілітаризації наших суспільств, за побудову міжнародного порядку, який був би заснований на колективній безпеці, незалежності націй і взаємозалежності народів, а не на балансі терору. Порядку, який покладе край транскордонним військовим інтервенціям і «санкціям», від яких страждає цивільне населення не менше, а то й більше, ніж держави-агресори разом з правлячими класами. Нашим пріоритетом мають стати інтереси, які об’єднують все людство і ставлять перед ним питання життя і смерті не тільки в довгостроковій перспективі, але невідкладно і негайно.

Примітки

[1] Цей уривок є адаптацією моєї лекції «In the War: nationalism, imperialism, cosmopolitics», Літня школа з критичної теорії у Лондоні, Коледж Біркбек, 27 червня 2022 року. Наведений нижче текст був частково опублікований в понеділок 4 липня 2022 року в AOC Media під назвою «Nous sommes dans la guerre» (https://aoc.media/analyse/2022/07/04/nous-sommes-dans-la-guerre/).

[2] Див. Sandro Mezzadra. Disertare la guerra. Euronomade, 11 March 2022  (http://www.euronomade.info/?p=14889) (Англійською: https://transversal.at/transversal/0422/mezzadra/en?hl= ).

[3] Carl von Clausewitz. De la guerre. Les Editions de Minuit, 1955, book I, chapter I, §24, p. 69.  Коментатори, зазвичай, уникають обговорення «простого».

[4] Загалом це стосується усіх територій, які належали Російській імперії або СРСР після 1945 року і які складають те, що офіційний російський дискурс у квазіконституційній манері позначає як «близьке зарубіжжя». Проте в цій групі країн, до якої, зокрема, включено балтійські країни, є очевидним, що Україна (з економічних, демографічних, історичних та ідеологічних причин, про які я говоритиму далі) посідає особливе місце, яке сприймається не лише як таке, що «не підлягає обговоренню», а як «екзистенційне».

[5] Як таке, питання відродження СРСР у формі імперії є предметом дискусій. Очевидно, що його не можна розглядати як наслідок одноосібної влади Сталіна та його ідеології. Можливо, варто подивитися на речі з іншого боку: повернення імперських репресій в межах революції пояснює прихід Сталіна до влади і те, як він її провадив.

[6] Особливо важливим аспектом порівняння є насильство, вчинене проти жінок, і в більш широкому сенсі, «вірилістичний» характер війни. Звідси випливає важливість врахування аналізу і пропозиції феміністок, котрі є одними з небагатьох, хто дійсно застосовує інтернаціоналістський метод. Див. нещодавній текст Rada Ivekovic. Postsocialist Wars and the Masculinist Backlash. Alienocene, March 30, 2022 https://alienocene.com/2022/03/30/post-socialist-wars-and-the-masculinist-backlash/

[7] Концепція «Європейської громадянської війни» не є власністю лише Ернста Нольте, чия книга 1997 року («Der Europäische Bürgerkrieg 1917-1945») поклала початок «суперечці істориків» у Німеччині. Навпаки, її використовували (з різними «періодизаціями» та інтерпретаціями) консервативні, ліберальні та соціалістичні історики. Див. мій коментар: E. Balibar. Histoire interminable. D’un siècle l’autre. Editions La Découverte 2020, р. 40-41.

[8] Я запозичив це формулювання з чудової редакційної статті Denis Sieffert. Ukraine: A conflict that is becoming global. Politis, March 16, 2022.

[9] Доповнення від 1 вересня 2022 року: 22 липня між Росією та Україною (під егідою Туреччини та ООН) було підписано угоду, яка дозволяє українським вантажним суднам, які досі були заблоковані, виходити з портів. Як наслідок, деякі кораблі почали прибувати до  Близького Сходу та Східної Африки. Однак масштаби цих поставок залишаються до кінця не з’ясованими, а через поєднання інфляції та «виняткових» кліматичних умов можливість голоду в таких країнах як Сомалі, Ефіопія, Кенія ще далека від того, щоби бути вирішеною.

[10] Jürgen Habermas zur Ukraine: Krieg und Empörung. Süddeutsche Zeitung, April 28, 2022.

[11] Див. Edward P. Thompson et al. Exterminism. Armement nucléaire et pacifisme, tr. fr. Presses Universitaires de France 1983.

[12] E. Balibar. Cosmopolitique. Des frontières à l’espèce humaine. Editions La Découverte, 2022, p. 17.

[13] Я погоджуюсь з Еррі де Лука: «Ми є свідками перетворення цілого народу, озброєного чи ні, в єдину форму опору». https://generationsnouvelles.net/lecrivain-erri-de-luca-frappe-par-la-transformation-de-tout-un-peuple-en-une-seule-forme-de-resistance/

[14] Див. вкрай пізнавальну статтю, опубліковану в українському журналі «Commons: Журнал соціальної критики» (15.06.2022): Денис Горбач. Ukrainian identity map in wartime: Thesis-antithesis-synthesis? https://commons.com.ua/en/ukrainian-identity-map-wartime-thesis-antithesis-synthesis/. Яскравим символом цієї ситуації є той факт, що «Європейський словник філософій» (Париж, 2014), який видано в Києві під редакцією Костянтина Сігова, котрий сьогодні є одним з речників спротиву серед інтелектуалів, – став предметом подвійного перекладу російською та українською мовами,

[15] Див. дуже цікаву книгу, видану Suhrkamp в 2014: Euromaidan. Was in der Ukraine auf dem Spiel steht, під ред. Юрія Андруховича (5-те виправлене видання 2022 року).

[16] У минулому я характеризував структуру ЄС як «псевдофедеральну», а останнім часом – як «ринковий статизм», слідом за Карлосом Еррерою (див. Ninon Grangé and Carlos M. Herrera (eds.). Une Europe politique? Obstacles and possibilities. Kimé, Paris, 2021). Мета полягала в тому, аби показати, чого бракує ЄС для того, щоби дійсно стати організацією федерального типу. Проте в рамках великої антитези між двома формами «наднаціональності» очевидним є те, що для того, аби зрозуміти силу потягу, яка діє на народи колишнього радянського блоку, варто звернутися до обіцянок цієї антитетичної структури імперії.

[17] З початком війни в Україні ця дискусія відновилася серед марксистів (або постмарксистів) внаслідок тих самих розбіжностей, які налаштовували їх одне проти одного. Цікавим є обмін думками між Жільбером Ашкаром та Алексом Каллінікосом: https://www.workersliberty.org/story/2022-03-31/ukraine-and-anti-imperialism-exchange

[18] Див. статтю Boaventura de Sousa Santos. Ukraine: complexity and war. Is it still possible to think? Wall Street International Magazine,  March 10, 2022 (https://www.meer.com/en/68875-ukraine-complexity-and-war).

[19] Amitav Ghosh. The Great Derangement. Other narratives in the age of climate crisis. Wild project Editions, Marseille, 2021.

[20] Bruno Latour. Is the European soil changing under our feet? Le Grand Continent, May 23, 2022 (матеріали колоквіуму в Сорбоні, 17 травня 2022 року), https://legrandcontinent.eu/fr/2022/05/23/le-sol-europeen-est-il-en-train-de-changer-sous-nos-pieds/

Переклад здійснено за публікацією «Ukraine’s sovereignty depends on NATO. We are all in the war», IAI news. Варто зазначити, що наведений нижче переклад — є повною версією тексту.

За бажанням автора, назву статті для цього українського перекладу було змінено.

Переклад з англійської: Вадим Мірошниченко, Альона Грузіна. Редакторка: Юлія Куліш.

Висловлюємо вдячність за долученість до роботи над текстом Софії Мацюк. Дозвіл на переклад та публікацію надано Етьєном Балібаром.

3 листопада 2022 року

https://korydor.in.ua/ua/bez-rubriki/ukarina-bahato-voien-v-odnij.html