www.ji-magazine.lviv.ua

Світлана Бреславська

Історія світового мистецтва знала багато геніїв, диваків, експериментаторів, але такого явища, яке мав польський аванґард міжвоєнного періоду, не було в жодній культурі. Без перебільшення. Письменник, філософ, драматург, сценограф, художник, фотограф, концепціоніст, дослідник Станіслав Іґнацій Віткевич створив власний погляд на художню творчість, власний культурний простір, став справжнім явищем в мистецтві, яке можна назвати глибоко і багатозначно – планета Віткацій.

Своїм літературним учителем він вважав експресіоніста і містика Тадеуша Міцінського, авторитетом у філософії – неокантіанця Ганса Корнеліуса. В живописі? Пізнавши роботи багатьох світових майстрів, творив у своєму неповторному стилі – Чистій Формі. Його поведінка була ексцентричною, погляди – глибокі, відірвані від сучасної йому епохи, пророчі, занурені як в суть людської природи, так і в майбутнє людства. Був одним із тих, кого в усі часи називали «не від світу цього», а тому не визнаним належно за життя. Проте це чи не єдиний митець, який ментально перемістився в наступне століття, надихаючи на творчість нові і нові покоління. Віткацій не просто випереджав свою епоху – своїм символізмом жив поза її межами, не до кінця зрозумілий сьогодні, даючи наступні теми для досліджень. Час і досі не може наздогнати його. В цьому суть геніальності.

Народився Станіслав Іґнацій Віткевич 24 лютого 1885 року в сім’ї мистецтвознавця, художника, письменника Станіслава Віткевича та Марії з Петжкевичів – викладачки музики. Від першого до останнього в житті подиху, як і належиться Генію, його супроводжували події незвичайні, фатальні, деколи навіть містичні. Досить сказати, що Станіслав Іґнацій має дві дати народження – автентичну та офіційну. Перша – 24 лютого 1885 року, друга, засвідчена в усіх документах, – на місяць пізніше. Як це сталося?

Просто батько не виконав свого обов’язку повідомити про новонародженого протягом трьох місяців і приніс дитину на хрещення до варшавського костелу Святого Олександра лише в червні. Аби уникнути неприємностей, вказав фальшиву дату, і це засвідчили неабиякі свідки – бо критик і прозаїк Антоній Сигитинський та художник Станіслав Ґолевський, як казкові феї, наділили немовля письменницьким і художницьким хистом. Більше того, сталася надзвичайна подія: Стасьо був охрещений  лише водою. Другу частину обряду, тобто хрещення «єлеєм», відклали до слушного моменту¹.

Це мав бути приїзд із Америки великої актриси Гелени Моджеєвської, яка пообіцяла батькам, що стане хрещеною матір’ю їхнього сина². Однак чекати на неї довелося майже шість років. Восени 1890 року Станіслав Віткевич, за порадою лікарів, переїхав з дружиною і маленьким сином до Закопаного. Саме тут 27 січня 1891 року відбулися хрестини, напевно, найвідоміші з часів Владислава Яґелли:

Перед отцем Столярчиком [...] стояла найдивніша пара хресних батьків: Гелена Моджеєвська-Моджеска – зірка двох континентів, і Ян Кшептовський Сабала – «старий мисливець, вбивця ведмедів, волоцюга Татранського лісу, іноді товариш розбійників», а також рапсод, оповідач, [...] закоп’янський Гомер. Віткевич-художник реалізував у цьому поєднанні символічний контраст³.

Не зайве буде сказати про шляхетське походження Віткевичів. Попри те, що у своїх творах Віткацій вдавано кпинить над графськими, князівськими титулами, коріння роду сягає середньовіччя і пов’язане з аристократичними родинами Шеметів, Ґєлґудів, Коссаків, Логойських, Унруґів, Радзивіллів, Тишкевичів, Турчиновичів, Яловецьких, які протягом століть офірували свої життя і маєтки на вівтар боротьби за незалежність Польщі. Бабуся Віткація – Ельвіра Віткевич, народжена Шемет – була походженням зі жмудської аристократії, належала до так званих «старолитвинів»⁴. Після січневого повстання 1863 року величезні маєтки Шеметів були конфісковані, і в них оселилися російські генерали. Пошавше – старе гніздо Віткевичів – віддали в чужі руки, а власників вивезли до Сибіру⁵. Ельвіра Шемет Віткевич, дружина шяуляйського маршалка, після повстання була засуджена польовим судом у Шяуляї до смертної кари. Лише завдяки заступництву її двоюрідного брата, придворного камерґера, графа Адольфа Чапського з Бержан, смертний вирок було замінено на заслання до Сибіру. Після повернення родина оселилася спочатку в успадкованому маєтку Урдоміна неподалік Шяуляю, а пізніше – у Варшаві. Те, що Станіслав Іґнацій усе своє життя провів у статусі «бідного митця», було результатом не стільки його власних рішень, скільки поглядів і життєвого вибору його батька, а також безкомпромісності його дідів і прадідів у боротьбі за незалежність Польщі.

Від народження батько виховував Стася генієм, в усіх дитячих починаннях вбачав проєкцію великого мистецького майбутнього. Освічені батьки – Марія з роду Петржкевичів і Станіслав Віткевич – забезпечили вдома унікальну інтелектуальну та мистецьку атмосферу, сприятливу для розвитку індивідуальності сина. У них часто гостювали Генрик Сенкевич, Юзеф Хелмоньський, Александр Ґеримський, Войцех Коссак, Тадеуш Міцінський, Стефан Жеромський та інші. Не віддавали Стася до школи, але, навчаючись у приватних репетиторів, він міг обирати те, що його найбільше цікавило у той чи інший момент. Відкрив для себе різні галузі знань і з пристрастю входив у кожну з них, невтомно поглиблюючи свої різноманітні зацікавлення. Двоюрідний брат С. І. Віткевича – Ян Віткевич-Кошиць згадував: «Кожне нове пізнання життя проявлялося у періодичному захопленні. Так, наприклад: пізнання природи, лабораторії, колекції, книги різного змісту, наукові праці, дитячі ігри, олов’яні солдатики і вирізані з картону фігурки, намальовані батьком, моделі кораблів, також зроблені батьком, вивчення локомотивів під час будівництва залізниці до Закопаного. Був час, коли Стась захоплювався вищою математикою, уроки якої давав йому професор Владислав Фолькерський, що на той час мешкав у Закопаному і був уже в похилому віці»⁶. Окрім професора Фолькерського, юного генія навчали геолог Мечислав Лімановський, учитель місцевої народної гімназії та куратор Татранського музею Валентин Сташель і, звичайно ж, – сам батько, який непомітно стежив за розвитком художнього таланту сина.

Малювати Стась почав у два роки. У віці чотирьох років під керівництвом своєї матері навчився грати на фортепіано, а через три роки, під впливом читання Вільяма Шекспіра, Моріса Метерлінка та Миколи Гоголя, написав кільканадцять коротких п’єс⁷. В шістнадцятирічному віці Стась дебютував на виставці в Закопаному з двома литовськими пейзажами, створеними під час перебування в Силгудишках у дядька Яловецького⁸.

Завершивши шкільні формальності, склав семестрові іспити у Львові та заочний іспит на атестат зрілості у 1903 році⁹. Протягом року відвідує лекції з математики в місцевому університеті, але більше цікавиться філософією, про що свідчать дві статті, написані у той час: «Про дуалізм» та «Мрії імпродуктивіста» (метафізичні рефлексії)¹⁰. У 1906 році, незважаючи на протести батька, розпочинає навчання в Академії мистецтв у Кракові під керівництвом Юзефа Мегоффера¹¹. Безперечно, неординарне навчання та погляди батька закріпили в ньому переконання, що індивідуальність є однією з найважливіших цінностей, яку потрібно оберігати і розвивати. Це стане центральним постулатом його філософської й естетичної системи.

Важливу роль у формуванні Віткевича як митця відіграли подорожі до великих міст, де мав можливість відвідувати виставки відомих художників, а також малювати: 1901 року вирушає зі своєю тіткою Анелею Яловецькою до Санкт-Петербурга – відвідати Ермітаж. 1904 року подорожує до Італії через Відень і Мюнхен (у місцевій Пінакотеці захоплюється картинами Арнольда Бьокліна), наступного року з Каролем Шимановським їде в Італію. 1907 року вирушає в експедицію з Тимоном Несьоловським до Відня – побачити велику виставку Поля Ґоґена. Під час двох своїх візитів до Парижу Стась побував на знаменитих виставках сучасного живопису (у січні 1908 року – 24 Салон Незалежних, у травні 1911 року – Салон 41, який став тріумфом кубістів); 1911 року зупиняється у Владислава Слівінського в Доелані (Бретань) (де намалював серію пейзажів узбережжя океану), звідки поїхав до Лондона – на запрошення Броніслава Маліновського, який готувався тут до наукових та антропологічних студій. Стась регулярно відвідував батька – від листопада 1908 року Віткевич-батько лікував сухоти в Ловрані (район Вільного імператорського міста Трієст). З активного листування Віткевичів бачимо, що батько всіляко намагався впливати на формування світогляду і мистецьких смаків сина, а також скеровувати у відповідне морально-етичне русло його життя особисте.

Знайомство з останніми тенденціями в мистецтві сприяє змінам у живописі Стася: відмова від дотеперішньої практики – по суті, традиційного пленерного живопису, перехід до символістсько-сецесійних та експресіоністичних композицій. У серпні 1913 року на виставці у Кракові він представив свій найновіший доробок: 82 картини та малюнки¹².

Попри всі застереження батька, бурхливий темперамент, екстравагантна поведінка Станіслава Іґнація у стосунках з жінками та приятелями створюють йому репутацію «фатального» чоловіка з пронизливим поглядом.

Восени 1908 року Станіслав Іґнацій починає бурхливий роман із відомою актрисою Іреною Сольською. Стосунки тривали понад два роки і лягли в основу його дебютного роману «622 падіння Бунґа, або Демонічна жінка». Рудоволоса, старша за Віткевича на десять років Ірена була зіркою сцени, законодавицею стилю і львівської моди початку ХХ століття. Така ж яскрава і «фатальна», як і Стась, до того ж – одружена з помічником режисера театру Людвіком Сольським. Їхні стосунки спровокували спротив Віткевича-батька і надмірну увагу бомонду Львова та Кракова. Попри бурхливу пристрасть, до шлюбу не дійшло, втім, як і з іншими представницями аристократичних та мистецьких кіл.

Постійне почуття самотності, потреба бути єдиним, важливим у житті дорогої йому людини, пошуки розуміння і духовної близькості переслідуватимуть Станіслава Іґнація все життя. Це була своєрідна невтолима спрага любові й обожнювання, закладена батьками.

В січні 1913 року Віткевич заручився із художницею Ядвіґою Янчевською, яка перебувала в Закопаному на санаторному лікуванні. Існує багато версій того, що відбувалося між нареченими: зради Станіслава Іґнація, його важкий, непередбачуваний характер, скандали і суперечки, закоханість Ядвіґи в Кароля Шимановського та небажання своєю закоханістю розділити друзів. Власне, непорозуміння між нареченими почалися після знайомства Ядвіґи з Шимановським. Сам молодий композитор свідчив, що Віткевичу «були притаманні демонічні психологічні маніпуляції», яких під час бурхливих з’ясувань стосунків зазнавала Ядвіґа¹³. Як би там не було, але вночі 21 лютого 1914 року під Писаною скалою в Татрах Янчевська вкоротила собі віку пострілом в серце з браунінга, який належав її нареченому. Кажуть, начебто була при надії.

Ця несподівана безглузда смерть стала тією подією, яка зламала Віткевича на довгі роки, накладаючи відбиток на його творчість.

Станіслав Іґнацій у розпачі, звинувачує у всьому себе. Нестерпний біль утрати породжує думки про самогубство, якими він ділиться в листах, і тільки любов до батьків, зокрема до мами, стримує його від фатального кроку.

Сподіваючись, що зміна середовища допоможе зцілитися від потрясіння, митець погоджується на пропозицію друга дитинства Броніслава Маліновського, який от-от мав вирушити у свою першу дослідницьку експедицію з Лондона до Нової Гвінеї. Віткевич погоджується виконувати функції художника і кресляра. У червні 1914 року вони обидва відпливли з порту Тулон на борту «СС Орсова» – океанського лайнера, що належав Orient Steam Navigation Company, – в напрямку Австралії.

Нічого не допомагає – страждання Станіслава Іґнація не полегшуються, нав’язливі думки про даремність усього, життя в тому числі, не залишають його. Між друзями починаються конфлікти, які розв’язала звістка (наздогнала їх на Цейлоні) про початок Першої світової війни.

Віткевич впадає в нову крайність – вирішує спокутувати свою провину, загинувши на війні. Він зізнається батькам: «Можливо, таким чином я закінчу своє життя краще, ніж самогубство чи малювання пейзажів Новій Гвінеї, чи від жовтої лихоманки»¹⁴. Проте тропічні мотиви будуть періодично повторюватися в його картинах, п’єсах, а також у романі «Прощання з осінню».

Війна стала ще одним потрясінням не лише через людоїдську жорстокість, але й через те, що Віткацію як підданому російської імперії довелося воювати на її боці, а отже побачити потворне нутро цього суспільства і його армії. У середині жовтня 1914 року в стані глибокої депресії Віткевич прибув до Петрограду, де жили його близькі родичі. Серед іншого, завдяки протекції свого дядька Болеслава Яловецького був зарахований до елітного офіцерського училища, після закінчення якого у травні 1915 року розпочав службу в знаменитій лейб-гвардії Павловського полку. Бере участь у воєнних діях, зазнає поранення під час бою під Вітоніжем над річкою Стохід на Волині. Пережиті жахіття змусили Станіслава Іґнація переосмислити свої попередні уявлення про світ, людину та історію. «Віткацій народився Віткацієм в Росії часів революції»¹⁵, – вислів, який вичерпно пояснює весь подальший творчий шлях.

Період 1918–1939 років обіймає одночасно драматичні і революційні події. У життєвому плані відбувається мало. Віткацій насамперед занурений у творчість. Його приймають до аванґардної групи художників-формістів, бере участь у кільканадцяти колективних та персональних виставках. Закінчує розпочатий ще в Росії теоретичний трактат «Нові форми в живописі та непорозуміння, що з них випливають», який з’явився друком у вересні 1919 року. Публікує понад десяток статей, полемізуючи з рецензентами. З листопада 1918 до червня 1926 р. написав майже 40 п’єс, з яких лише 12 дочекалися сценічних постановок¹⁶.

Віткацій весь час перебуває в скрутному матеріальному становищі, оскільки стабільну фінансову винагороду отримував лише під час служби у війську. П’єси і аванґардний живопис не дають необхідного для життя і творчості прибутку, тому 1925 року Станіслав Іґнацій засновує одноосібну портретну фірму «S.I.Witkiewicz» і «задля зручності клієнтів» пише її Статут, який також можна сприймати як художній твір. Часто малює «в борг», розраховується портретами за різні послуги (наприклад – із дантистом)...

30 квітня 1923 року нарешті одружується. Нареченою стала спадкоємиця збіднілого аристократичного роду Ядвіґа Унруґ. Проте і тут Віткевич не знаходить очікуваного щастя. «Наш шлюб не був щасливим», – відверто зізнається Ядвіґа¹⁷, вказуючи на причини (зради чоловіка, власну холодність, непорозуміння зі свекрухою), які призвели до того, що у березні 1925 року Ядвіґа вирішила повернутися до свого помешкання на вул. Брацькій, 23 у Варшаві.

Віткацій мешкає у Закопаному, підпорядковуючи своє життя діяльності портретної фірми, походам в гори, катанням на лижах, що завдяки напливу туристів у зимовий та літній періоди давало свої плоди. До Варшави навідується двічі на рік – на початку весни і восени. Весь інший час пише до дружини листи, в яких детально розповідає про все, що відбувається з ним і навколо нього, в тому числі про свої хаотичні стосунки з жінками. Такий своєрідний ексгібіціонізм, безумовно, має підґрунтя в егоїзмі, притаманному генію. Проте завдяки тому, що Ядвіґа Унруґ-Віткевич, наперекір бажанню чоловіка, не спалила його листи, дослідники творчості Віткація мають ще один унікальний чотиритомний твір – «Листи до дружини» – загалом 1278 листів, листівок і телеграм.  Саме в листах, всупереч створеній тодішньою мистецькою спільнотою репутації скандаліста, вар’ята і наркомана, перед літературознавцями і читачами постає абсолютно інший Віткацій – ретельний у справах і, попри безліч приятелів, жахливо самотній, з важкими нападами депресії, спраглий кохання і обожнювання.

Також у той період Віткевич надає перевагу написанню романів, хоч і не вважає цей жанр літератури Чистою Формою. Перший роман «622 падіння Бунґа, або Демонічна жінка» не був опублікований за життя, але 1927 року Станіслав Іґнацій публікує роман «Прощання з осінню» («Pożegnanie jesieni»), а в 1930 році – «Ненаситність» («Nienasycenie»). Організовує в Закопаному Театр формістів, де у 1925–1926 роках ставить свої п’єси. Продовжує брати участь у багатьох виставках у різних польських містах.

Після 1930 року Віткацій присвячує себе філософії. Пише статті, полемізує з Рудольфом Карнапом, Бертраном Расселом, Альфредом Вайтхедом, Людвігом Вітґенштайном. Листується і навіть запрошує до себе в Закопане (1937) Ганса Корнеліуса. 1931–1932 роки присвячує написанню першої частини філософського роману «Єдиний вихід» (другу частину, ймовірно, так і не закінчив). Проводить контрольовані експерименти з пейотлем, фіксуючи психологічні стани та художні візії, що виникають при цьому. 1932 року публікує книгу про шкідливість наркотиків «Нікотин, алкоголь, кокаїн, пейотль, морфій, ефір» та брошуру «Про Чисту Форму». У березні 1934 року закінчує п’єсу «Шевці». Наступного року випускає психологічно-соціальне дослідження «Немиті душі», в якому детально аналізує польську історію та національні вади поляків. Читає лекції з літератури, образотворчого мистецтва та філософії, бере участь у наукових симпозіумах. Продовжує писати п’єси, намагається реанімувати в Закопаному експериментальний театр. Його творчість часто наражається на дошкульну критику і нерозуміння сучасників, книжки не купують, аванґардний живопис не завжди сприймають адекватно. Через ексцентричну поведінку про Віткація поширюється все більше різноманітних пліток.

Після нападу гітлерівської Німеччини на Польщу Віткевич намагається вступити до війська, але на цей раз – безуспішно. Разом із близькою подругою Чеславою Окнінською тікає з Варшави на схід – в село Озера, що на українському Поліссі. Ополудні 17 вересня 1939 року радіо повідомило про вступ Червоної Армії на Західну Україну.

За спогадами Окнінської, Віткацій відреагував: «Це кінець!» Автор «Прощання з осінню» почав палити документи, весь час повторюючи про «страхіття більшовицької революції», які 1918 року бачив у Петербурзі на власні очі. Чеслава намагалася пояснювати, що «тепер щось інше, а не революція. Відповів, що вона нічого не розуміє і не пережила того, що він... Описував більшовиків жахливо: будуть бити і катувати». Уночі вирішив скоїти самогубство.

18 вересня вони обоє прокинулися рано. Віткацій сказав: «Сьогодні». Окнінська нагадала йому поголитися, що він і зробив, але, будучи завжди ретельним, цього разу не прибрав туалетне приладдя. Потім пішли на довгу прогулянку, під час якої Віткацій повторював: «Я не можу, не можу чекати  останньої миті – потрібно зараз, поки ще існує Польща. Потрібно спокійно, з честю». Вони нарешті знайшли гарний, величезний дуб.

Під ним Віткацій у горнятку з водою розчинив таблетки люміналу (для Чеслави), а він випив таблетки ефедрину для стимуляції кровообігу. Засинаючи, Окнінська бачила, що Віткацій ріже собі вени лезом бритви, спочатку на зап’ястках, потім на ногах, та оскільки кров не текла, перерізав також артерію на шиї. Через деякий час Чеслава прокинулася від блювоти, після чого знову втратила свідомість. Разом із місцевими селянами їх знайшов гімназист Влодзімєж Землянський, якого батько відправив на пошуки приятеля.

Закривавлене тіло Віткація лежало біля підніжжя дуба, Окнінська лежала трохи далі, без свідомості, але жива. Похорон автора «Єдиного виходу» відбувся наступного дня, 19 вересня 1939 року, на невеликому православному цвинтарі біля озера (с. Озера Рівненської області)¹⁸.

«Віткацій – демон, і закінчив демонічно. Утікаючи від більшовиків під час останньої війни, в якомусь лісі отруївся...» – написав у своїх спогадах Вітольд Ґомбрович.

Але Віткацій не був би Віткацієм, якби історія його життя закінчилася смертю під віковічним дубом.

Відзначаючи століття з дня народження Станіслава Іґнація Віткевича, було вирішено перевезти його останки зі старого цвинтаря в Озерах до Польщі і перепоховати з почестями в Закопаному в могилі його матері Марії Віткевич, що й було здійснено 1988 року. Проте вже у вересні 1994 року компетентна комісія здійснила повторну ексгумацію і дійшла висновку, що замість Віткація було поховано молоду жінку років 25–30, зростом 164 см. Преса вибухнула сенсаційно-скандальними заголовками на передовицях: «Віткацій залишиться на Поліссі. Скандал в Алеї Заслужених» («Czas Krakowski» №275, 1994), «Посмертний регіт Віткація» («Gazeta Krakowska» № 273, 1994), «Це була жінка! Останній жарт Віткація?» («Echo Krakowa» №230, 1994), «Віткацій був жінкою!» («Wiadomości Kulturalne» №29,1994), «Гучно над труною» («Czas», 12.12.1994), «Кпини Віткація» («Gazeta Wyborcza» №276, 1994), «Акції Віткацій» («Życie Warszawy», 28.11.1994), «Віткацій не спочиває в Закопаному. Дуже велика помилка» («Rzeczpospolita» №275, 1994), «Це не Віткацій» («Gazeta Robotnicza» №228, 1994), «Твою домовину ще відімкнуть» («Tygodnik Podhalański» №48, 1994).

У своєму «Відкритому листі до міністра культури і мистецтва» Влодзімеж Землянський пояснив причини помилки: «Село Озера існує кілька сотень літ, а цвинтар залишається той самий і, до того ж, є досить малим за площею – приблизно 80х60 метрів. Протягом кількох сотень років на тому самому цвинтарі постійно хоронять померлих, і дійшло до того, що на одному й тому ж місці поховано кільканадцять осіб. Місця на цвинтарі там ніхто не купує, могили копають там, де вже немає хреста (згнив), бо ж хрести дерев’яні. Коли у 1970 році я відвідував могилу Віткація (пам’ятника ще не було), то старий поліщук Мадей – приятель нашого дому і сім’ї – розповів мені, що на тому місці вже ховали інших померлих. Могилу Віткація важко було віднайти, хреста не було, гріб запався, безіменний і сумний. В тому місці ми забили кілок, аби в майбутньому було легше її віднайти...»¹⁹

Попри суспільний резонанс, комісія постановила припинити подальші пошуки останків, оскільки такі дії суперечитимуть законам людським і Божим (довелося б перекопати досить велику ділянку на цвинтарі і відкрити поховання невідомої кількості людей). А тому було вирішено більше не турбувати вічний спочинок Станіслава Іґнація Віткевича і залишити його останки в селі Озера на Поліссі (Рівненщина).

Згідно з пунктом постанови комісії, 26 листопада 1995 року до Озер виїхала офіційна делегація в складі свідка поховання Віткація – Влодзімежа Землянського, віткацолога Анни Міцінської та представників міністерства. На місцевому цвинтарі на кам’янім нагробку була встановлена привезена ними базальтова плита з написом: «На цьому цвинтарі спочиває і просить про пам’ять польський художник і письменник Віткевич»²⁰.

Щодо Цвинтаря Заслужених на Пенксовім Бжижку в Закопаному, то до 1964 року могила матері Генія також була безіменна і занедбана. З ініціативи професора Юліуша Зборовського – багатолітнього директора Татранського Музею, приятеля Віткація, та Галіни Кенарової – тодішньої директорки Ліцею образотворчих мистецтв імені Антонія Кенара, а також приятеля останніх років життя Віткація Болеслава Міцінського могилу відновили, встановивши різьблений обеліск і плиту з написом: «Тут спочиває Марія Віткевичева (1853–1931), мама Станіслава Іґнація Віткевича (1885–1939), похованого в Озерах на Поліссі. З переконанням, що останки його тут повинні спочивати, – спільний нагробок матері і синові поставили приятелі»...

Отож існує символічна могила генія польської літератури в Закопаному, а сам Віткацій навіки залишився серед поліської озерної краси – таємничий і незрозумілий, який завжди випереджав час, і час й досі не може його наздогнати.

Але пам’ятаймо, що «митець живе у своїх творах», а отже Станіслав Іґнацій Віткевич живе у Польщі і в кожній країні світу, де читають і намагаються осягнути його творчість.

Грудень, 2023.

_______________________________

¹  A. Micińska, Figle Kalunia, czyli kiedy urodził się Witkacy?, в тій самій: Istnienie Poszczególne: Stanisław Ignacy Witkiewicz, oprac. J. Degler, Wrocław 2003, с. 328-334.

²  J. Degler, Modrzejewska i Witkiewiczowie, „Pamiętnik Teatralny” 2009, z. 3-4, с. 261-282.

³  T. Terlecki, Pani Helena. Opowieść biograficzna o Modrzejewskiej, Kraków 1991, с. 346. Див. M. Pinkwart, Wariat z Krupówek, Nowy Targ 2015, с. 37-38.

⁴ Цей термін вживає литовський історик Альфредас Бумблаускас, аналізуючи спільне історичне минуле Литви і Польщі. До групи «старолитвинів» належав і Маршалок Юзеф Пілсудський.

⁵ M. Jałowiecki, Po dworach i wsi litewskiej. Szkic, Kamień k. Kalisza 1928, s. 20-21.

⁶ J. Witkiewicz, Życiorys Stanisława Ignacego Witkiewicza, w: S. I. Witkiewicz, Dzieła zebrane, [t. 24:] Kronika życia i twórczości…, dz. cyt., s. 573-574.

⁷ J.Degler. Witkacego portret wielokrotny // Witkacy.Drapiezny umysł. W. 2022. – c. 11.

⁸ Там само. с. 12.

⁹ T. Pawlak, Prywatysta Witkiewicz. O maturze Stanisława Ignacego Witkiewicza, „Pamiętnik Literacki” 2013, z. 2, с. 205-218; передрук в: S. I. Witkiewicz, Dzieła zebrane, [t. 24:] Kronika życia i twórczości Stanisława Ignacego itkiewicza, опрац. J. Degler, A. Micińska, S. Okołowicz, T. Pawlak, Warszawa 2017, с. 591-618.

¹⁰ S. I. Witkiewicz, Dzieła zebrane, [t. 13:] „Pojęcia i twierdzenia implikowane przez pojęcie Istnienia” i inne pisma filozoficzne (1902-1932), oprac. B. Michalski, Warszawa 2002, с. 7-30.

¹¹ W. Sztaba, Stanisław Ignacy Witkiewicz na Akademii Sztuk Pięknych w Krakowie, у: S. I. Witkiewicz, Dzieła zebrane, [t. 24:] Kronika życia i twórczości…, тут цит., с. 619-625

¹² J.Degler. Witkacego portret wielokrotny // Witkacy.Drapiezny umysł. W. 2022. – c. 13.

¹³ Pierwsze pobyty w Zakopanem. // Maciej Pinkwart. Zakopiańskim szlakiem Karola Szymanowskiego. Pruszków: Rewasz, 2001.

¹⁴ S. I. Witkiewicz, Listy do Bronisława Malinowskiego, wstępem opatrzył E. C. Martinek, przyg. do druku i przeł. T. Jodełka-Burzecki, Warszawa 1981; передрук в: Dzieła zebrane, [t. 17:] Listy I, s. 368.

¹⁵ A. Mencwel, Witkacego jedność w wielości, „Dialog” 1965, № 12, с. 55.

¹⁶ J. Degler, Witkacy w teatrze międzywojennym, Warszawa 1973.

¹⁷ S. I. Witkiewicz, Dzieła zebrane, [t. 22:] Listy do żony (1936-1939), przyg. do druku A. Micińska, oprac. i przypisami opatrzył J. Degler, Warszawa 2013, s. 543-607.

¹⁸ За матеріалами REUTERS.

¹⁹ «Tygodnik Powszechny» №5, 1989.

²⁰ A.Micińska, Z Witkacym do Jezior. Notatki z podróży / „Rocznik Podhalański”1997, wol.22, t. VII, s. 393-420.

24.04.2024

https://zbruc.eu/node/118288