Дмитро Десятерик

Скромна чарівність Люцифера

«Ось що мене зараз турбує: якби я не задумав написати роман-саспенс майже 40 років тому, чи було б сьогодні навколо стільки релігійних фундаменталістів?»

Айра Левін, автор роману «Дитина Розмарі»

Восени 1965-го молоде подружжя Гай (Джон Кассаветіс) і Розмарі Вудхаус (Міа Ферроу) в’їжджає в нові апартаменти в будинку «Брамфорд» на Мангеттені просто поруч із Центральним парком. Гай – актор, причому не дуже вдалий, його стеля – телереклама чи мало кому відомі спектаклі «Лютер» і «Ніхто не любить альбатроса», Розмарі – домогосподарка. Хоча в будинку погана слава, вони облаштовуються, роблять ремонт, швидко здружуються з парою літніх сусідів Мінні і Роман Кастевет (Рут Гордон і Сідні Блекмер). Останні беруть над Вудхаусами майже батьківську опіку.

Одного разу вночі Розмарі ввижається, що її ґвалтує якась пекельна істота. Пізніше дівчина дізнається, що вагітна. Вагітність проходить важко й нетипово, до того ж, Розмарі починає підозрювати, що Кастевети та їхні друзі — чаклуни й відьми, які хочуть викрасти її ще не народженого сина.

Про роль екранізації Романа Поланського «Дитина Розмарі» (1968) в становленні герметичного горору сказано чимало. Але не менш цікаві оповідні мотиви, що виходять за межі жанрової риторики.

Зокрема, в палітрі фільму є стале сполучення кольорів: жовтий і білий. На самому початку Розмарі носить коротку жовту сукню з білими візерунками; потім клеїть шпалери з подібним малюнком і гамою. Жовті фіранки й стіл та білі шафки на кухні, лимонні простирадла і біла подушка в жовту смужку на ліжку, жовті квітки на стінах у кухні і в спальні.

Жовтий і білий – кольори прапору Ватикану. І це не збіг. Згадки про католицьку церкву розсипані по сюжету. Запросивши Вудхаусів на обід, Роман заводить розмову про марнотратство Священного Престолу; Гай погоджується з ним: «Релігія – це шоу». Пізніше згадують, шо Папа не приїздить туди, де страйкують газетярі. Зрештою, сам Папа виринає в телевізорі, ще й на стадіоні. В сцені демонічного зґвалтування, яке Розмарі спочатку сприймає як вечірку на яхті та пропонує ще запросити гостей, їй відповідають: «Тільки для католиків». Коли жертва починає здогадуватися, що насильство відбувається насправді, з’являється один з учасників ритуалу, переряджений у Папу, та дає їй своє благословення («Ви мене прощаєте, отче? – Звісно»): ця санкція заспокоює героїню, унормовує події для неї.

З другого боку, жовтий за пізнього середньовіччя символізував зраду, гріх, віроломство. Ці конотації безумовно враховувались американською письменницею Шарлоттою Перкінс Гілман в оповіданні «Жовті шпалери», написаному від імені жінки, яку чоловік закриває в чотирьох стінах, аби «вилікувати» її від післяпологової депресії. Спочатку все тихо, але пацієнтку дратують жовті шпалери на стінах кімнати. Вона починає бачити за візерунками іншу жінку, що повзає всередині малюнка і ніяк не може вибратися на волю, а згодом і сама тікає в той же уявний простір.

В узголів’ї за стіною, прикрашеною шпалерними жовтими квіточками, Розмарі чує дивні хорові вигуки, химерні сусідські суперечки, а одного разу стіна взагалі розступається, аби впустити тяжкий сон-спогад про католицьку школу. «Жовті шпалери» стали одним з ранніх маніфестів фемінізму, втім, Поланський на позір не виказує емансипаційних намірів. Розмарі – зразкова дружина (Ферроу з її типажною невинністю чудово відпрацьовує цю лінію). Живе інтересами чоловіка, слухається його у всьому, мріє про трьох дітей, не має ані роботи, ані інтересів поза домом. Жінка як покірний інкубатор для продовження роду – осердя соціальної доктрини всіх авраамічних релігій. Але й окультистам Кастеветам потрібна сумирна дівчина, спрагла материнства; запах монастирського ладану їх не відлякує. За таку ідеальну жертву вони мають подякувати добрим черницям і, вочевидь, багатодітній сім’ї Розмарі («троє братів, дві сестри, безліч племінників і племінниць» – де вони всі? Чому вона не підтримує жодного зв’язку з рідними? Від чого втекла в Нью-Йорк з посереднім актором?)

Роман Кастевет спокушає чоловіка, граючи на його марнославстві, а жінку навіть і спокушати не треба – бо вона взагалі не суб’єкт: «дружина нехай боїться свого чоловіка». Коли ж Розмарі намагається боротися – ставить незручні питання про ніч зґвалтування, про подряпини на боках, про нетиповий біль при вагітності, навіть намагається втекти, – навколишні чоловіки застосовують весь патріархальний арсенал упокорення: маніпуляції, газлайтинг, проголошення божевільною (тут знову варто згадати «Жовті шпалери»), та й саме зґвалтування, вчинене завдяки обпоюванню наркотиком – класика аб’юзу.

Через рік після виходу «Дитини…» сектанти Чарльза Менсона вбили вагітну дружину Поланського, Шерон Тейт. В тому, що стосується фільму, ці події виглядають як випадковий, але від того не менш монструозний коментар на маргіналіях. «Родина» Менсона мутувала з контркультури 1960-х. Однак сатаністи Поланського – зразкові обивателі, типовий середній клас. Чи не найбільша іронія в тому, що забезпечити народження Антихриста випало саме цим літнім платникам податків, а не патлатим ізгоям, накачаним ЛСД.

Ба більше, у фіналі, коли відкривається моторошна правда про новонародженого, поважне товариство виглядає майже анекдотично. Бунюель глузував з католиків, доводячи до абсурду їхню святобливість і канони. Поланський учиняє простіше: залучає цілком собі католицьку традицію зображення нечистої сили, коли фарсери на паперті в перервах між молебнями грали бісів, здирників та іншу гріховну потолоч. Мінні поводиться як настирлива цокотуха, яка весь час пхає ніс у чужі справи. В прикінцевому епізоді вона у повній незлагоді з інфернальним пафосом ситуації кидається затирати пальцем подряпину від ножа, що випав з рук Розмарі. Подруга Мінні – Лора Луїс – кумедна пані в окулярах, ні сіло ні впало показує злощасній породіллі Розмарі висолопленого язика. Серед тлуму дияволопоклонців затесався зразковий японський турист із незмінною посмішкою, окулярами й «Полароїдом». Власне, і Люцифер, що з’являється в галюцинозі на яхті, оснащений хрестоматійними рогами, кігтями й котячими баньками – такий самий балаганний біс. І саме це вертепне збіговисько має влаштувати Апокаліпсис.

Тож без применшення всіх надбань саспенсу, структурування оповіді і параноїдальної атмосфери, в Поланського вийшов не тільки еталонний горор, а ще й влучна антицерковна, антибуржуазна сатира.

Лишається тільки одне питання. Чорт є – а де ж тут Бог? Але ж усе і так зроблено згідно з Його приписами, хіба ні?

6 012024

https://korydor.in.ua/ua/bez-rubriki/17182.html