www.ji-magazine.lviv.ua

Оксана Довгополова, кураторка платформи культури пам'яті Минуле/Майбутнє/Мистецтво, докторка філософських наук, професорка магістерської програми "Дослідження пам'яті та публічна історія" Київської Школи Економіки

Десять років тому я побачила світлину, яку досі постійно згадую. Вона раптово дала мені можливість побачити якісь абсолютно очевидні речі, які раніше не cпадали на думку. Це була сцена в Тунісі: яскрава дівчина в джинсах застрибує на капот машини та експресивно жестикулює убік натовпу чоловіків. Хтось застережливо простягає руку до неї, хтось просто спантеличено спостерігає. Що відбувається? Це була реакція на вимогу закрити обличчя та поводитись згідно нормам мусульманської етики. Дівчина кричала на охоронників моралі: «Тут Туніс, країна з більш ніж 3000-літньою історією! Ви —лишень зайди історії, що проникли сюди, нащадки кривавого Окба ібн Нафі… Туніс ніколи не стане Афганістаном!» 

Звісно, мені йдеться тут не про сам факт протесту жінки проти вимоги вдягати хіджаб тощо. Мені йдеться про аргументацію. І саме цей жест протесту оприявнює для нас стратегії будування своєї ідентичності в контексті колективної пам’яті. 

Отже, своє відторгнення спрямованої до неї вимоги молода туніска аргументує тим, що ця вимога належить зайдам, несправжнім тунісцям. Туніс є країною з більш ніж 3000-літньою історією. Чому це важливо? 

Згаданий Окба ібн Нафі був воєначальником Омеядського халіфату, який організовував завоювання Магрибу в сьомому столітті нашої ери. Марракеський хроніст XIV століття ібн Ідарі в своїй хрониці-трантаті «Дивовижне повідомлення з історіями про королів Андалусії і Магрибу» наводить слова полководця: «О, Господь! Якщо б море не зупинило мене, я мчав би вперед подібно Олександру Великому, захищаючи твою віру та воюючи проти невірних!» Окба ібн Нафі загинув в бою, а створена на його честь мечеть Окба стала одним з найвідвідуваніших центрів паломництва у Північній Африці. 

Чому для героїні моєї історії важливо було підкреслити глибину історичного часу? Сьоме століття — це насправді дуже давно. Це справді великий та важливий етап історії Тунісу, протягом якого не просто транформовувалися форми політичного врядування, а й змінювалося населення. Цілком можливо, що сама героїня генетично не має стосунку до тих, хто жив тут до сьомого століття. Але генетична спорідненість не має значення, коли йдеться про ціннісні рамки та будування наративу. Люди, які жили на цій землі до сьомого століття, для моєї героїні чомусь виявляються принаймні не менш значимими, ніж її сучасники.

А що ж тут відбувалося три тисячі років? У ІХ столітті до нашої ери був заснований Карфаген, саме та держава, щодо якої декількома століттями пізніше римлянин Катон Старший наприкінці кожної своєї промови проголошував Carthago delenda est. Туніс пам’ятає фінікійців та лівійців, берберів та греків, римлян та готів. Пристрасні сторінки зі «Сповідання» Аврелія Августина присвячені рокам навчання в Карфагені, а Тертуліан споруджував тут стовпи християнської віри. Дідона чи Пігмаліон для нас — літературні персонажі. А туніські жінки досі можуть називати себе доньками Дідони, адже саме вона заснувала Карфаген. Під час великого переселення народів сюди приходили вандали — і це слово тоді ще було просто самоназвою германського народу.  

Для моєї героїні важливе все це. Всі ті шари історії, які, можливо, персонально для неї не мають жодного стосунку. Ці люди три тисячі років тому дивилися на те саме море та дихали тим самим повітрям, їм було знайомо те саме відчуття гарячого вітру з Сахари чи осінніх штормових шквалів. Тут жили різні люди, які говорили різними мовами та вклонялися різним богам. Але це частина тих, хто живе тут зараз.

Насправді не так важливо, скільки століть хто живе на якійсь землі. Апелювати до тих, хто жили тут до нас, стає актуально тоді, коли нам намагаються довести, що так, як зараз, тут було завжди. Вимога підкоритись правилам базується на тому, що ці правила існували завжди. Інакше не було, опиратися нема сенсу. Це вимога з позиції вічності — якщо це було завжди, воно завжди й буде. 

Свого часу мене дивувало (так, наївно, зізнаюся), навіщо руйнувати «ідеологічно безпечні» пам’ятники давніх епох: вони не можуть нашкодити чинному режиму, не транслюють актуальної дражливої інформації. Це не знаки небезпечної попередньої влади, прихильники якої все ще тримають зброю напоготові. Носіїв зниклої культури давно нема на світі, а на туристах, яким це якогось дива цікаво, могли б заробляти які завгодно фундаменталісти. Суто прагматично, бо ну як без прагматики. Насправді небезпечними є не потенційні ідеологічні меседжі уламків минулих епох, а сам факт їх наявності. Бо вони свідчать, що так було не завжди, а, значить, може не бути колись. Ті, хто хоче говорити з позиції вічності, такого не подарують. 

Ще у 2015 році я здатна була питати себе: навіщо руйнувати Пальміру? Щоб що? Навіщо вбивати Халеда аль-Асаада, археолога, який сорок років свого життя присвятив дослідженню Пальміри. На площі перед музеєм, на очах десятків людей Халеда аль-Асаада в 2015 році обезголовили. А тіло повісили на одній з античних колон. Пишуть, що він відмовився показати, де заховані скарби. Якби їм треба було грошей, вони не руйнували б те, що коштує, як ціле царство. Археолог є свідком того, що влада завойовників не приходить з вічності. Вона мінлива. А завойовані мають вірити, що так буде завжди. Згадувала Пальміру, коли у 2022 на окупованих територіях росіяни обов’язково тицяли білборди з написом «Росія тут назавжди».

Так діє будь-яка влада, яка претендує на вкоріненості у вічності. Що джихадисти, що імперії. Я живу в Одесі, яка в імперській парадигмі виникла наприкінці XVIII століття на порожньому місці. Боротися з імперією — це, в тому числі, надавати голоси тим, кого імперія викреслила з історії, доводячи, що тільки вона тут щось робила. Так, навіть тим, з ким ми ніяк не споріднені — хто просто жив на цій самій землі, дивився на те саме море. І це не про «історичну справедливість», це про самозахист: бо ці зниклі свідчать, що розмови про «назавжди» — це неправда. 

Власне, це й є деімперіалізацією — звільнятися від навіювань про «назавжди». Заразом і перевіряти власні цінності, бо коли йдеться про етику, то нормальним етичним жестом щодо минулого є турбота про пам’ять тих, чиїх нащадків тут не залишилось. Про цих людей просто нема кому попіклуватись, окрім нас. Вони захищають нас від імперій — ми піклуємось про них. 

Думаю, щось подібне рухало туніською дівчиною, яка апелювала до трьох тисяч років історії та називала «зайдами» тих, хто бачить тільки чотирнадцять століть. Щоб завершити тему, варто зауважити, що ім’я, яке вона кидала в обличчя захисникам ісламської моралі, теж не випадкове. Пам’ять Окба ібн Нафі закарбована не тільки у великій мечеті, яка приваблює паломників. Ім’я завойовника Магрибу надихає й сучасних джихадистів: так, у 2012 з’явилося терористичне угрупованняKatībat Okba Ibn Nafaa, пов’язана з Аль-Каїдою та пізніше з ІСІС. 

У 2015 році вони здійснили терористичну атаку в Національному музеї Бардо, археологічному музеї, другому за значенням після Каїрського в Північній Африці. У результаті теракта загинули 21 іноземний турист та один громадянин Тунісу. Відповідальність за теракт взяла на себе Аль-Каїда, але туніська влада звинуватила саме Бригаду Окба Ібн Нафа. Між туніською владою та організацією відбувалася справжня війна: незважаючи на ефективні дії влади щодо ліквідації керівників, бригада відновлювалась та продовжувала діяльність. Угруповання згадується в звітах з терористичних акцій в Африці з 2015 до 2021 року. 

Я більше не дивуюсь тому, що терористи вчинили теракт саме в археологічному музеї. Бо саме він свідчить про те, що вони брешуть. Вони не мають права говорити з позиції вічності. Дівчина, що видерлася на капот автомобіля та назвала їх зайдами історії, свідчила саме про це. Банально, але ж правда: знання про минуле — це ніколи не про минуле. Це про сьогодні та, головне, про завтра.

2 12 2024

https://uamoderna.com/blogy/pro-koryst-ta-nebezpeku-arheologiyi/?fbclid=IwY2xjawG7iexleHRuA2FlbQIxMQABHeWet8i1v5v06xt6wv6B8PbqVW
TIA5lU5nIvZeqeSFs_WC6NzX7v71lC2g_aem_9vEFLAElwVZBS5HdOmcLZw