Оксана Форостина

Сила смаку

У перших абзацах свого нещодавньо опублікованого есе «Історія моїх привілеїв» канадський історик Майкл Іґнатьєфф ставить обережне запитання: «Що трапиться, якщо не буду надалі використовувати «я», і почну натомість використовувати «ми»?» Чи буде моя розповідь про себе, запитує Іґнатьєфф, більш відстороненою? Він також переповідає жарт про Самотнього Рейнджера і Тонто, персонажів американського вестерна: опинившивсь в оточенні індіанців, Самотній Рейнджер запитує Тонто: «І що ми тепер робитимемо?» «Що ти маєш на увазі під «ми», блідолиций?» – відповідає Тонто.

Іґнатьєфф улучив у питання, яке гризе мене останні кілька років. Чи маю я право вживати «ми», коли говорю про своє покоління чи бодай якусь його частину? Чи могла б я з такою ж легкістю узагальнювати, як робить це Іґнатьєфф у випадку західних людей з білого середнього класу, народжених між 1945 і 1960? Особливо, якщо можу перелічити цілу низку досвідів, які не можу розділити із жодним великим «ми», хай як це не прикро. І є питання, з якого я могла би написати хіба есе «Історія моєї самотності». Це питання Польщі.

Швидкість, із якою змінюється українське суспільство впродовж останніх тридцяти пʼяти років, а особливо впродовж останніх трьох років, настільки приголомшлива, що її помітно лише коли сфокусовуватися на конкретних змінах, порівнюючи нас сьогоднішніх із нами тодішніми. Хай як сумно мені це визнавати, але після кожного великого зламу – чи то у 2014, чи то у 2022 році, – українське суспільство схильне себе сьогоднішніх проектувати у минуле. Навряд чи це якось особливо нас вирізняє, радше це просто людська схильність, помітніша, знову ж таки, через глибину і швидкість наших змін.

Озираючись назад на 35 років, я доходжу висновку, що інколи необізнаність є більшим благом, ніж обізнаність фрагментарна. Моє львівське дитинство не дозволяє долучати себе до жодного з великих «ми»: на відміну від більшості львівʼян, у моїй сімʼї не було сімейного досвіду «панської Польщі», а отже й переказуваних історій про утиски й дискримінацію, але не було й старих польських книжок на полицях, польських «переписів» і побутових звичок. Відповідно й «гніт» сприймався радше як частина великого радянського наративу, без емоційного наповнення. Це не означає, що моє сприйняття у 1989 році було стерильним: ресентимент був суто приватним, скерованим на польську – втрачену – гілку родини. Навіть «антена на Польщу» чомусь відмовлялася працювати впродовж майже цілого мого дитинства, позбавивши мене одного зі звичних львівських досвідів 1980-х: польського телебачення.

З іншого боку, контекстом було злегка зневажливе ставлення до «пшеків», які саме тоді приїздили до СРСР торгувати дефіцитним модним одягом, жуйками та особливо поціновуваними у моєму шкільному дитинстві яскравими пеналами, натомість скуповуючи радянські кипʼятильники та іншу техніку. Поляки були обʼєктивно бідніші за нас, проте мали доступ до такої бажаної «західної» естетики, яскравіших кольорів, смаків та запахів. Мине ще кілька років, і вже українці потягнуться на польські базари торгувати дешевою горілкою та в польські міста шукати підробітків. Ще через кілька років поспіль смішні люди з кипʼятильниками відірвуться від нас, здавалося, з космічною швидкістю.

Сподіваюся, що порівняно вузьке коло українських інтелектуалів, які в ті часи (або раніше) читали часопис «Kultura» та твори Камю у польських перекладах, спілкувалися з польськими дисидентами та пильно стежили за змінами в сусідній країні, погодяться зі мною, що в тій конкретній епосі, 11-річна я, без жодного уявлення не тільки про Ґедройця, але навіть про Анджея Вайду, мала більше прав на репрезентативне «ми» нашої тоді ще 52-мільйонної країни. Довший час моє невігластво залишалося непохитним: на нього не вплинули ані польські предки (з Поділля), ані Львів з його культурним багажем. Я виростала не просто у місті Лема, Герберта і Загаєвського, моя приватна дитяча й підліткова топографія, ближнє коло довкола мого дому, накладається на дитячу топографію Яцека Куроня. У нас із Куронем у дитинстві були спільні пагорби, але я їх від нього не успадкувала. Я прийшла на його пагорби в часи, коли він інтенсивно змінював свою країну. У моєму дитинстві нас розділяло нездоланне провалля у часі, ці кілька кварталів між нашими домівками були перепахані історичними катаклізмами. Зшивання наших з Куронем просторів відбулося зовсім недавно – і для мене, і для львівської громади.

Випадок Куроня тим промовистіший, що відголоски змін, до яких він безпосередньо докладався, до мене дійшли у формі пластикового значка «Solidarność», який хтось із знайомих поляків подарував моєму татові. Я знала, що Solidarność – польський демократичний рух, який за зміни, на кшталт тих, про які я читала в московських журналах «Огонек» і «Новый мир». Пригадую, що моя бабця закликала мене не вдягати його в школу, але я не надто розуміла, що поганого може бути в зрозумілому навіть мені слові «солідарність». Тому я чіпляла значок на безрукавку, яку носила поверх коричневої шкільної форми. Те, що я також носила тоді піонерський галстук, видається мені цілком органічним, навіть символічним для тодішньої України, яка будувала своє демократичне майбутнє з чого було і з ким було: з радянського суспільства і з радянськими елітами. Цю комічну еклектику радянського і антирадянського уже тоді обігрували художники, з яким я познайомлюся уже в університетські роки.

Що означав значок «Solidarność» для мене, цілковито відрізаної від польського контексту? Для мене, яка бачила у ньому просто слово «солідарність» польською на маленькому кусочку білого пластику? Обертаючись назад, я припускаю, що зчитувала глибоко нерадянську суть руху просто зі шрифта і з яскравого відтінку червоного, якого я не могла би видобути з радянських фломастерів. У цьому шрифті була легкість, грайливість і свобода, контраст яких з тодішнім нашим контекстом можуть осягнути лише ті, хто носив коричневу радянську форму. Ті, хто виростали у вільному, глобальному світі, уже не мають того витонченого, мов у кажанів, слуху, здатного зчитувати інакшість буквально з повітря.

Проте навіть донедавна, уже коли інтернет і бюджетні авіалінії зробили прозорим те, що раніше було нездоланним, одним із повторюваних сюжетів у наших українських дискусіях є риторичне: «Чому ми з Польщею вийшли з-за радянської завіси настільки різними траєкторіями? Чому ми – багатші на початку 1990-х, з усіма нашими ракетними конструкторськими бюро і заводами, блискучою математичною та технічною освітою, нашою промисловістю, – такі бідні, чому не в НАТО, чому не в ЄС? І чому поляки, оці бідосі з кипʼятильниками, так легко стали частиною Заходу?» Ці дискусії переважно починаються з хибного засновку, що наші шанси на тоді визначав економічний потенціал і що його коректно було порівнювати, адже буцімто йшлося про дві нові республіки, що вийшли із соціалістичного табору, просто Польща вирвалася з цього табору трохи раніше.

Польща посідала і посідає у мейнстрімних українських дискусіях дивне місце: у радянській картині світу вона була водночас демонізованим і зневажуваним Іншим, і не справжнім ворогом, як Наполеон або американські імперіалісти, і не справжнім другом, звісно, бо ж «панський гніт». Після 1991 року «панський гніт» нікуди не подівся, хоча градус офіційно схвалюваного ресентименту поступово знижувався. Проте спорідненість політичних культур, вплив польського антиімперського руху, зокрема польських повстань, на українських мислителів (і на російських революційних, до слова), який впадає в очі вже першими рядками національного гімну, настільки старанно замовчувався, що інколи дивно, як таке навантаження не викликало нарікань самої «варти» – чи то радянських, чи вже пострадянських українських офіційних наративів. Іншими словами, ми (тут я вживаю «ми», позначаючи «нас редакції 1989 і пізніших років) настільки старанно, настільки голосно мовчали про польські впливи, що втратили адекватно сприйняття, наскільки різними були наші стартові позиції.

Те, що у Польщі майже не було колгоспів, звісно, було відомо. Цікавіше телебачення і журнали, «кіно ноцне», джинси, молочні бари, косметика, детективи і загалом привабливіший із радянською вбогістю побут, естетичніша предметність, були відомі, інколи бодай на інтуїтивному рівні. У певних інтелігентських колах знали, що заборонені твори доступні польською, і заради їх читання польську мову вчили. Ще вужчі кола розуміли неспівмірність польської відкритості світові, як от, наприклад, можливості науковцям виїжджати за кордон, та, з іншого боку, радянської ізольованості. У 1972 році Лєшек Бальцерович виїхав на стипендію у США, того самого року в УРСР прокотилася хвиля політичних арештів, зокрема за підпільні публікації текстів, багато з яких у Польщі можна було би опублікувати цілком легально. Українські дисиденти за навіть помірковану критику режиму опинялися у трудових таборах, а не в Берклі, як Лєшек Колаковський. 1981 року, у часи глибокої брєжнєвщини, будь-хто, хто наважився би на щось на кшталт студентського страйку, закінчив би свій шлях у лікарні з відбитими нирками, а не у Великій Британії на навчанні, як Радослав Сікорський.

На рівні фактів ця різниця загалом проговорюється. Проте у цих дискусіях мені бракує розуміння причин і глибини цієї різниці. Нібито Польщі просто пощастило.

Набагато разючіше за ці контрасти мене вразило, порівняно нещодавно, лише одне речення у старому польському підручнику з літератури для першого класу середніх шкіл. Це книжка надрукована 1985 року, проте написана ще 1981. Як свідчить “copyright”, саме так, англійською, щось немислиме для радянського підручника! Втім, ззовні він цілком схожий на мої, надруковані приблизно тоді: такий самий грубий жовтуватий папір, картонна обкладинка, така сама бібліотечна табличка для імен та прізвищ учнів та років навчання. Здається, в якомусь моєму підручнику було таке саме поєднання жовтого і чорного шрифтів. А проте і зміст, і інтонація не могла відрізнятися більше. І ось уже на сторінці 13 я натрапила на це речення: «Część więc krajów europejskich, w tym Polska, przynależy do kultury zachodniej, a reszta do wschodniej.» («Частина європейських країн відтак [після розпаду християнства], зокрема й Польща, належить до західної культури, а решта – до східної».)

Навіть з поправкою на повʼязування поділу на схід і захід до поділу релігійного і незрівнянно більшу автономність польської римо-католицької церкви, ніж російської православної в Україні (і повну заборону українських церков), у цьому реченні стверджується на рівні загальноприйнятого знання, що Польща є а) європейською країною, б) західною культурою.

Навряд чи можна переоцінити вагу підручників як інструменту встановлення норми та, на добре чи на зле, індоктринації. Підручники встановлюють рамку уявлень про світ для всіх, зокрема для тих, хто не планує рефлексувати над світом після закінчення школи. Це індикатор загальноприйнятого, дозволеного і прийнятного для суспільства (у демократіях) або режиму (у менш щасливих країнах). Те, що у 1981 році було можливе самоокреслення Польщі на рівні офіційного підручника для середньої школи як європейської країни і західної культури ще раз сигналізує про прірву наших вихідних позицій у 1989 році. Ба більше, припускаю, що якби комусь з радянських школярів у 1981, чи навіть 1985 році, спало на думку припустити, що Польща є європейською країною, це могло для нього погано закінчитися, вже не кажучи про подібне припущення про Україну. Ба більше: уже навіть за моїх студентських років, тобто у другій половині 1990-х, польську літературу ми вивчали в окремому курсі «Словʼянські літератури», натомість античну, а також англійську, іспанську, французьку, німецьку, італійську, згрубша західний канон, – у курсі «Історія зарубіжної літератури». Добігало перше десятиріччя української незалежності, а мої викладачі все ще не відпускали польську літературу, з її безперечно європейським контекстом, з міцних пансловʼянських обіймів.

Знання про історію та культуру «народів СРСР», зокрема й України, та Європи, у радянській освіти ретельно відмежовувалася, ніби вони існувли на різних планетах, лише періодично стикаючись у війнах (які, звісно, були загарбницькими лише з боку західних країн, зокрема Польщі), і це зрозуміло. Порівняння динаміки розвитку було відверто некомпліментарним. На жаль, це розмежування Україна успадкувала і перенесла на знання про Польщу. Усвідомлюю, що цим твердженням наражаюсь на закиди у перебільшенні, проте я не знаю, як інакше пояснити старанне замовчування впливу Міцкевича, коли йдеться про «Книгу буття українського народу», впливу спілкування з поляками, коли йдеться про Тараса Шевченка, або передумови появи університету Святого Володимира у Києві. Зрозуміло, що все це відомі факти для більш-менш очитаних українців, проте вони все ще не складаються у цілісну і чесну інтелектуальну історію нашого ХІХ століття, доступну поза вузьким академічним колом. А отже, й історія нашого 1989, а також 1990, 2004 та 2014 років, залишається неповною.

Я також усвідомлюю, що її і не могло бути донедавна, з тієї простої причини, що багато незручних запитань просто не озвучували. Гаразд, отут і час полишити «ми»: я не озвучувала. Звісно, йдеться не про страх, радше про бридливість, адже такі дискусії могли бути проінтерпретовані на свою користь вкрай неприємним товариством українофобів, а шанс опинитися з ними по один бік був небажаним бодай з гігієнічних міркувань. З початком повномасштабного вторгнення вони, скажімо так, втратили вплив. Загальний контекст змінився настільки, що, на мою думку, вже можна ставити незручні запитання, не озираючись через плече.

Мушу зізнатися, що у цій своїй переконаності я не відчуваю багато підтримки і розумію, що не маю права її очікувати. Так, я також говорю від імені своїх привілеїв: коли йдеться про поляків, я не можу запропонувати історій ненависті, натомість можу розповісти лише багато історій любові і дружби. Ця моя оптика не може бути одинокою і вичерпною, але я переконана, що вона не мусить бути єретичною.

Часова відстань між дитинством Яцека Куроня та моїм уже скоро сягне відстані між моїм дитинством і теперешнім часом. 1989 рік зависає майже посередині між ним тодішнім і мною теперішньою. Мені шкода, що я не відчувала його тіні у нашому з ним спільному просторі. Але з часом у мене зʼявилися друзі, які також товаришували з ним. Моя самотність не така вже й безнадійна.

1 06 2024

https://korydor.in.ua/ua/bez-rubriki/syla-smaku.html