www.ji-magazine.lviv.ua

Сергій Данилов, керівник проєктів Української миротворчої школи на Херсонщині

Політика щодо людей, які проживають на зайнятих, на контрольованих Збройними силами України територіях Курської області, має випливати з якогось базового сценарію. Чи це просто короткотривалий захід і вихід, чи буферна зона надовго.

Про теперішнє і майбутнє територій Курщини, підконтрольних сьогодні Україні, Texty.org.ua поговорили із Сергієм Даниловим, керівником проєктів Української миротворчої школи на Херсонщині. Одним із напрямів УМШ є вивчення російських практик окупації.

“Нестрашні окупанти”

— Усі бачили відео, де бабусі з Курщини спілкуються українською мовою так, як і на сусідній Сумщині, але вони не визнають себе українцями. Ким населення окупованих територій доводиться нам і ким доводимося ми їм?

Щодо сусідньої Сумщини згадаймо про батьківщину Віктора Ющенка. Це село Хоружівка на самому кордоні. І про те, як Сумщина голосувала у 2004 році (підтримувала Ющенка. — Ред.), а перед цим як там відбувалися студентські протести. Тобто українські регіони доволі помітно відрізняються від сусідньої Курської області й людей, які там живуть.

Тому що навіть та квола радянська псевдодержавність у підсумку дала на цій території якийсь результат. Якби це було останні 100 років тому, то очевидно, що різниці не було б. Зараз різниця є. Вони все-таки сприймають нас як нестрашних окупантів.

— Чому нестрашних?

Вони нас не бояться, українських солдатів, армію. Бо вважають, що коли російська армія заходила до нас, то вона поводилася так само, не воювала з мирними. Вони ж не знають про весь жах, який чинила російська армія в нас.

Ну й плюс наші поводяться згідно з конвенцією навіть краще і не дають приводу ставити під сумнів уявлення про те, що війна так і ведеться.

ВОНИ НЕ ЗНАЮТЬ ПРО ВЕСЬ ЖАХ, ЯКИЙ ЧИНИЛА РОСІЙСЬКА АРМІЯ В НАС

За моїми даними, зраз місцеві з українською адміністрацією та військовими як вода з олією, вони дуже мало перетинаються, живуть у різних площинах. Не палають бажанням якось вступати в особливу комунікацію, лише у вимушену. Коли є потреба в чомусь, тільки тоді звертаються до наших військових.

— Тобто все ж таки ми повинні ставитися до них як до типових росіян? Без якихось нюансів?

Потенціал там є якийсь. І репресії саме за українську ідентичність там були постійно. Як тільки хтось починав бачити себе політичним українцем, йому одразу стинали голову.

Я вважаю, що якісь шанси є, але треба враховувати кілька речей. По-перше, на зайнятій нами території залишилося дуже і дуже мало людей. По-друге, це переважно жінки і люди похилого віку.

Але можна створити якийсь гурток, зібрати десь, щоб українських пісень поспівали, тобто рухатися до потенційного національного відродження маленькими кроками. Заходити через хоровий спів, можливо, щоб для них хтось хоч онлайн виступив. Це все, я думаю, можна й треба робити.

— Поїздки своїх виконавців практикували і росіяни на окупованих українських територіях. Не впевнений, що це їм дуже допомогло.

Так, на наших територіях це в них поганенько спрацювало, але нічого іншого вигадати не можна. І я впевнений, що російські методи для росіян спрацюють значно краще, ніж російські методи для нас.

А загалом було б правильно, якби політика щодо людей, які проживають на зайнятих, на контрольованих Збройними силами України територіях Курської області, випливала з якогось базового сценарію. Чи це просто короткотривалий захід і вихід, чи буферна зона надовго.

Якщо короткотривалий, якщо ми не плануємо там закріплюватися, то стосовно переконань місцевого населення нічого особливо робити не треба. Ми за короткий час там нічого не встигнемо.

Якщо це буферна зона, тим більше якщо вона розширюватиметься, можна тестувати ставлення місцевого населення, запускати якісь окремі маленькі програмки. Дивитися, що працює, що не працює. Тобто вже працювати з населенням, яке все одно доведеться годувати. І робити якісь висновки.

Ну а надалі є завжди безпрограшний інструмент — витягувати людей, щоб вони їздили, дивилися Україну, Київ, Львів…

— Населення, яке опинилося під нашим контролем, не може себе самозабезпечити?

Так, зараз це буде головною проблемою — людей там треба буде годувати.

— Це при тому, що поля там усі засіяні?...

Поля, може, і засіяні, але ж залишилися ті, хто переважно вже не дуже зможе ними скористатися. З того, що я чув, більшість місцевих фермерів виїхали звідти, там залишилися переважно жінки й переважно пенсійного віку. Звісно, їх доведеться якось підтримувати.

І це лише частина проблеми. Та сама банківська система там зараз не працює.

— Чи може Україна якось заохочувати свої компанії, передусім сільськогосподарські, щоб вони прийшли туди?

Усе впирається в правовий статус цих територій. Жодна з великих українських компаній не захоче ризикувати. Знайдуться, звичайно, якісь сумські фермери, які будуть на свій страх і ризик це робити, але хтось більший навряд чи.

Але ми не знаємо, що на нас чекає буквально через місяць, що буде з цими територіями. І це, мабуть, найбільш проблема, у яку все впирається.

— До речі, якщо мова йтиме про те, що ми там таки надовго, можливо, було б доречно запустити якусь програму з повернення тих, хто виїхав? Так само як наші українці поверталися з окупованих територій в Україну. Розробити для них маршрут повернення в рідні краї через Білорусь, Польщу, а потім Україну?

Боюся, що як росіяни вони втратили можливість приймати рішення самостійно. І так, як наші, — об‘їхати пів світу, щоб повернутися в Україну, — вони не робитимуть.

— Завдяки ЗСУ ми отримали шматочок землі, на якому мешкають етнічні українці. І тепер якось виявляється, що на нього в нас особливо й планів немає…

Абсолютно немає, Україна не імперіалістична. Немає прив‘язаності до цієї землі, її немає на нашій ментальній мапі.

— Тобто ми апріорі не здатні бути державою, яка може відродити свої етнічні території за кордоном?

Мені здається, що ми мало придатні для такої місії. Але можна згадати, що колоніальними стають не тому, що хочуть, а тому, що інакше не можуть. Так, спочатку Індія була приватною ініціативою Ост-Індійської компанії, але Британія як держава мусила втрутитися туди й почала підпорядковувати Індію, коли з усім тим треба було щось робити.

— Росіяни і на Курщині просто зносять КАБами населені пункти. Чи ми не будемо змушені в якийсь момент евакуйовувати звідти місцевих мешканців, щоб якось уберегти їм життя?

Щоб ви розуміли, я тестував ідею такої допомоги, і поки що вона вкрай непопулярна серед українців. Особливо серед тих, хто був в окупації чи зараз перебуває на прифронтових територіях.

УСІ БАЖАЮТЬ ЇМ СТРАЖДАНЬ, І НІХТО НЕ ХОЧЕ БАЧИТИ ЇХ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Дуже непопулярна ідея взагалі надавати їм будь-яку допомогу. Тому що вони сприймаються не українцями, а росіянами. Усі бажають їм страждань, і ніхто не хоче їх бачити на території України.

— Я так підозрюю, що це думка людей, які мають свій травматичний досвід?

Так, я тестував це на херсонській групі, але підозрюю, що на Сумщині настрої приблизно такі самі.

— Президент якось не дуже виразно окреслив наші подальші плани щодо цих територій. З одного боку, це начебто частина нашого плану перемоги, а з другого — наша буферна зона. То який усе ж таки в нашої влади план?

Треба враховувати позицію наших західних партнерів. Вони зрештою згоду ніби дали, але не хочуть великого шуму. Особливо що ми щось включатимемо до свого складу чи говоритимемо про якісь довгострокові плани. Вони не хочуть, щоб це звучало в публічному полі.

— А як щодо ідеї створити там “островок свободной России”?

Створення там якогось тимчасового російського уряду особливо нічого не змінить. Якщо привезти туди Ходорковського й оголосити, що він, я умовно зараз кажу, президент “свободной России”, це не є гарантією. Це нічого не змінює. Тому що в російської опозиції немає ніяких спроможностей далі продовжити рух звідти на схід.

Взагалі я бачу три варіанти подальшого розвитку подій. Перший — ми залишаємо ці території собі взагалі, другий — ми йдемо звідти як із чужої території і третій — ці території у складі Росії, але з великим регіональним компонентом, із перспективою створення української автономії в Росії під назвою Велика Слобожанщина чи Мала Слобожанщина.

Автономія створюється на території проживання українців у Воронезькій, Бєлгородській, Курській областях. А в перспективі й у Брянській. Із міжнародно закріпленими гарантіями на культурну автономію і на все інше. Залежно від від того, який сценарій буде обрано, ми і маємо далі будувати свою політику.

— Але ж за результатами останніх переписів там катастрофічно впав відсоток людей, які ідентифікували себе як українців. Тобто, щоб створити якусь автономію, спочатку нам усе ж таки доведеться знову “перезавантажити” їхню самоідентифікацію?

Так, із 70-х років минулого століття через шалену русифікацію частка українців там почала стрімко зменшуватися. Хоча до того там було чітке розрізнення між українськими та російськими селами, українська етнічна присутність була видимою.

А за роки незалежності Росії, особливо за роки правління Путіна, ситуація погіршилася. Але не треба забувати, що люди завжди приєднуються до переможців. А цей варіант може бути дійсним лише тоді, коли ми переможемо.

Утримувати доведеться з нашого бюджету

— А на які гроші житимуть місцеві мешканці? Як і хто їм платитиме пенсії?

Очевидна відповідь, що з нашого бюджету. Можливо, долучаться міжнародні організації, але знову ж таки чи підуть вони на те, щоб надавати допомогу на окупованих Україною територіях. Бо в них є відпрацьовані за ці два з половиною роки механізми надання широкомасштабної допомоги на прифронтових і звільнених територіях. У принципі там небагато людей. Думаю, роздавати продуктові набори, набори засобів гігієни цілком можливо.

ЩОСЬ БІЛЬШ СКЛАДНЕ, НІЖ ЕЛЕКТРИКА, ЛЯЖЕ НА ПЛЕЧІ СУМ, МІСЦЕВОЇ ВЛАДИ

— Як підтримувати життєдіяльність електромереж, водогонів, каналізації тощо?

Нашим військовим самим потрібна електрика, можливо, буде здійснено перекомутацію електричних мереж, з‘єднання їх з українською енергетичною системою. Міські послуги комунальні, очевидно, не надаватимуться.

— Як місцеві отримуватимуть медичні послуги? Хто платитиме місцевим лікарям? І взагалі це будуть місцеві лікарі чи наші? Хто виконуватиме поліцейські функції?

Очевидно, що військові надаватимуть якусь первинну допомогу. Щось більш складне ляже на плечі Сум, місцевої влади. Буде якась система разових пропусків, які видаватиме військова комендатура і з якими місцеві перетинатимуть кордон та перебуватимуть на території України.

— А як працюватимуть школи?

Школи, мабуть, із такою кількістю дітей не працюватимуть. Там дітей лишилося зовсім мало.

Андрій Гарасим, Надя Кельм
13 09 2024

https://texty.org.ua/articles/113403/okupovana-kurshyna-misceve-naselennya-nam-dovedetsya-hoduvaty/