www.ji-magazine.lviv.ua

Тарас Гунчак, український історик, політолог та громадський діяч

Обміркувавши складності концепції "національної ідеї", я прийшов до висновку, що вона є продуктом як міту, так і реальности. З концепцією національної ідеї пов'язані поняття нації та національної держави — поняття, які є продуктом історичної еволюції. Геґель, аналізуючи природу історичного процесу, пов'язаного з цими поняттями, писав: "Розглядаючи свою власну культуру як неминучий історичний наслідок безперервного розвитку суспільства, наше соціяльне мислення набуває рішучости і солідности, яких йому бракувало б, якщо б ми намагалися розв'язати свої проблеми ab ovo [з нуля]”. Втім, нам треба з чогось починати. Геґель дійшов висновку, що "перший крок до самопізнання і самокультури... це визнання свого членства в історично еволюціонуючій громаді".¹

Науковці, які вивчають націоналізм і національні держави, нібито погоджуються в тому, що націоналізм, котрий можна визначити як групову свідомість зі загально визначеними цілями, був суспільно-політичним наслідком, який виник після Французької революції. На думку Ганса Кона, "націоналізм, це насамперед стан душі... Він набуває емоційного тепла конкретности тільки через наслідки історичного розвитку, який шляхом освіти, економічної взаємозалежности та відповідних політичних і суспільних установ призводить до інтеграції мас і їхньої ідентифікації з тілом, надто великим для будь-якого конкретного досвіду".²

Фрідрих Карл фон Мозер підняв ідею націоналізму до рівня Nationalgeist-y, всюдисущого національного духу; якщо він стане домінантним серед всіх людей, "якщо він стане їхнім переконанням, їхнім політичним кредо, тоді він стає їхнім Національним духом''.³ Питання коріння національної ідентичности дуже активно обговорювали зокрема німецькі інтелектуали наприкінці вісімнадцятого століття і на початку дев'ятнадцятого. Одним з передових авторів, які писали на цю тему, був Йоганн Ґоттфрід Гердер, який "був найперший, хто наполягав на тому, що людська цивілізація живе не в своїх загальних та універсальних проявах, а в своїх національних і своєрідних [виявленнях]; кожний культурний вияв мусить бути самобутнім, але його самобутність бере свій початок від національної громади і національної мови".⁴ Дійсно, вся людська творчість в будь-якій громаді — народні пісні, поезія, різні форми традицій, як громадських, так і релігійних — всі вони, зокрема мова, є живими й об'єднуючими організмами, які характеризують унікальність національної громади. Кінцевим результатом цих творчих елементів повинне бути суспільство з почуттям національної свідомости і спільної культури як об'єднуючої сили.⁵

Мислителі епохи романтизму були абсолютно переконані, що це саме історична індивідуальна і суспільна взаємодія викликала в людей бажання гуртуватися з метою створення цілісного організму, відмінного від інших, установлюючи таким чином "моральну свідомість, що зветься нацією".⁶ В дусі цих романтичних візій Гердер передбачав у своєму Журналі моєї подорожі 1769 року, що "одного дня Україна стане новою Елладою; прекрасне розташування цієї країни, веселий характер народу, його музикальний дар, родюча земля — ще пробудяться. З малих племен, якими адже були колись і греки, з’явиться велика культурна нація. Її границі простягнуться до Чорного моря, а звідти і в широкий світ".⁷

Хоча В'ячеслав Липинський підтримував Гердерову ідею, що нація "є насамперед духовна, культурна й історична єдність", він додав до неї своє розуміння важливости території як будівного складника нації. "Це означає", писав Липинський, "що для народження нації потрібне тривале існування даного суспільства на даній території у шкаралупі своєї власної держави. Нація, духовна єдність, завжди народжується із держави, із територіяльно-політичної єдности, а не навпаки".⁸ Виклавши погляди деяких передових вчених на тему націоналізму, можна поставити запитання: яким чином ці ідеї стосуються історичної національної свідомости українського народу? Внаслідок розриву історичної безперервности України, як уважає Іван Лисяк-Рудницький, ця проблема залишалася центральною проблемою модерної української історії, оскільки вона зумовлювала "виникнення нації: перетворення етнічно-лінгвістичної громади у свідому політичну і культурну громаду".⁹ Дехто висував би аргумент, що націоналізм став важливим фактором соціяльної і політичної мобілізації тільки після Французької революції. Проте можна доводити, що проблема не лише стосується періоду після 1780 року, адже вона сягає ранішого періоду української історії. Дійсно, внаслідок тривалого володіння Польщі та Росії на українській території, правляча аристократія стала здебільша сполонізованою, а від вісімнадцятого століття — зрусифікованою.¹⁰ Отож, українські аристократи, як націє- і державотворці, зокрема з перспективи західного світу, не зуміли виконати цього завдання для українського народу. Як би там не було, вони навіть посилалися б на свої предківські привілеї історичної Київської Руси, аби забезпечити собі свої аристократичні привілеї в Польсько-Литовському князівстві.¹¹ Чи це означало щось більше, ніж їхня особиста вигода? На це запитання важко відповісти. Це корисливе протиріччя української політичної еліти в Речі Посполитій у сімнадцятому столітті добре схарактеризовано в заповіті Адама Кисіля, в якому він пише: "Я жив у старинній православній католицькій релігії своєї Матері, Святої Божої Східної Церкви, в якій мої предки залишалися незмінно протягом шестисот років, і в якій я тепер бажаю залишитися до мого останнього віддиху”.¹²

Дійсно, Кисіль залишився вірним своєму заповітові до останнього свого віддиху, як повідомив про це папський нунцій П'єтро Бідоні, який сказав: "Він помер так, як він жив. Так, як ніколи не було можливо впевнитися в тому, чи він був зрадником чи справжнім сином Батьківщини, так і в смерті невідомо, чи він помер як член Святої Церкви, чи як схизматик"¹³. Насправді Кисіль обстоював принцип дворянського реґіоналізму, який надав русинам рівні права після підписання Люблінської угоди 1569 р.¹⁴

Це був один аспект української знаті, який не був притаманний усім українським аристократам; одним з видатних винятків був Константан Острозький. У 1571 р. декотрі члени українського дворянства Києва навіть звернулись із проханням до короля Польщі, в якому вони виступили в оборону своєї рідної мови, що була частиною їхньої спадщини, і від якої вони черпали почуття громадської та культурної приналежности.¹⁵ Історик Франк Сисин, який докладно вивчав цю проблему, пише: коли "українські письменники бралися до написання історії в 1610–1620-х рр., вони тим задовольняли потребу руського "народу”— дворян, священиків, міщан, козаків і, мабуть, навіть випадкового письменного селянина — зрозуміти минуле своєї громади, руського народу. їх спонукали, насамперед, нападки на Православну церкву, основного носія руської культури... Вони писали історію громади, яка не мала звичної передумови сімнадцятого століття для того, щоб її сприймали як націю — державний устрій або об'єднану привілейовану політичну націю, але яка все-таки була життєвою і динамічною".¹⁶

Протипольське повстання Богдана Хмельницького мало всі ознаки національного повстання, адже воно об'єднувало значну кількість української політичної еліти, зокрема членів нижчого дворянства, міщан, народних мас та козаків, з українською Православною церквою, оборона якої від 1620 р. стала для козаків голосним закликом до дій.¹⁷ Це повстання, або, як деякі історики його називають, національно-визвольна війна, призвело до створення української козацької держави на територіях, заселених українцями. Оскільки це була держава, яка була створена за допомогою активної участи народних мас, цей процес сприяв значній мобілізації, котра породила почуття національної єдности.¹⁸ Тільки Переяславська угода з Москвою стала джерелом незгоди в новій Гетьманській державі. Адже було чимало громадського, військового та церковного спротиву складанню присяги московському цареві. Протопіп Чорнобильський написав листа своєму начальникові 27 січня 1654 р., в якому він пише: "Хмельницький всіх нас зрадив, віддавши у московсько-царське рабство... Він сам і військо присягли на вірність і змусили місто Київ так зробити під загрозою страти шаблею. Тільки духовенство не присягло на вірність".¹⁹ Цікаво відзначити, що хоча угоду було підписано нібито заради православної релігії, саме православне духовенство відмовилось присягнути на вірність цареві.

Ігноруючи негативний аспект Переяславської угоди, Козацька держава, встановлена 1648 р., стала символом суверенітету і національної незалежности. Вона знову з'явилась у всій своїй славі, коли українські інтелігенти почали дошукуватись коріння своєї ідентичности. Козацька держава постає малощо не в мітичній формі у творі, написаному у вісімнадцятому столітті п.з. Історія Русів. У ньому невідомий автор, використовуючи різні історичні джерела, яскраво описує, як українці приділяли особливу увагу ролі козацтва у боротьбі за незалежність. Анонімний автор дуже ефективно передає читачам віковічні прагнення національної незалежности і важливість боротьби за свободу проти чужоземної тиранії, бо, як він констатує в Історії Русів, "краще вести постійну війну за свободу, ніж брати на себе нові кайдани рабства та неволі" і "краще вмирати зі славою, ніж жити в ганьбі" Завдяки її рішучій позиції щодо оборони національної незалежности та прав індивіда, Історія Русів стала своєрідною Біблією для поколінь дев'ятнадцятого століття.

Історія Русів стала прологом і стимулом до подій, які згодом розвинулися під час української епохи романтизму. Незабаром почала розвиватися модерна українська література, яка, хоч і була аполітичною, все ж таки передавала дух українства.

Цей новий дух найкраще віддзеркалений у пародії Енеїда Івана Котляревського, яка стала епопеєю українського козацтва. Найвища точка українського Рісорджіменто [рух за об'єднання] була досягнута у 1840-х і 1850-х рр., коли українці через свої організації та літературу виявили свою відданість українським політичним цілям. Отож, перша українська політична організація — Кирило-Методіївське Братство, заснована в 1846 р., виступила за рівноправність усіх слов'янських народів, водночас прославляючи українську історію, зокрема Козацьку Гетьманську Державу. Її програма, Книга буття українського народу, пішла настільки далеко, що проголосила, що Україна буде незалежною Республікою.²¹

Центральне місце в розвитку українського національного відродження у дев'ятнадцятому столітті відведене Тарасові Шевченку. У його віршах історія українського козацтва, його боротьба за незалежність та його слава стали мітом, переплетеним зі суворими реаліями життя українського народу в дев'ятнадцятому віці та з обіцяною візією для наступних поколінь. Шевченко, який тямив, що нація — це історичний продукт поколінь, поєднав міт минулого з мітично-візіонарним майбутнім. Міт у сфері історії ідей часто зігравав важливу ролю. Свого часу американський історик українського націоналізму, Джон Армстронґ, висунув ідею, що "міт є інтегруючим явищем, через який символи національної ідентичности набувають логічно послідовного значення”.²² Дійсно, Шевченкова проникливість пролягала далеко за горизонтами його сучасників: від його поезії читач отримує враження, що в таких віршах, як "Розрита могила", "Великий льох", "Катерина", "Суботів" та інших, він говорив з висот пророка, який картає росіян за їхнє жорстоке панування. Протікання часу тільки посилило Шевченкову позицію візіонера та борця за гідність і свободу українців, де б вони не були. Отож, напр., українці, які жили в Австро-Угорській імперії, вже 1873 р. заснували у Львові Наукове Товариство ім. Шевченка, яке незабаром здобуло статус національної академії.

Вивчаючи розвиток національної свідомости у двох сусідніх імперіях, можна ствердити, що дев'ятнадцяте століття було періодом відродження, політичне підґрунтя якого дало Кирило-Методіївське Братство в той час, як Шевченко створював (генерував) дух опору й оборону індивідуальної та національної свободи.²³ Наприкінці дев'ятнадцятого століття дух опору, що його можна було легше розвивати у толерантнішій Габсбурзькій імперії, змобілізував інтелектуальну еліту в обидвох імперіях. Цей новий дух опору в обороні прав прекрасно віддзеркалений у програмі того таємного товариства, політична програма якого — "Заява про наміри молодих українців" — була вперше публічно задеклярована в Харкові 1893 р., під час Шевченківських святкувань. Ця програма відважно заявляла: "Ми повинні присвятити всю свою силу, аби визволити нашу націю від гніту, в якому вона знаходиться в цей час, і забезпечити ще одну духовно вільну націю на користь людства... Отож, ми, як діти України, як сини наших предків, є націоналісти і наша найперша ціль це — здобути національну свободу для нашого народу".

Програма чітко стверджує, що йдеться про весь український народ: "Для нас [національно] свідомих українців існує тільки українсько-руська нація. Австрійська і російська України нам однаково дорогі і жодні географічні кордони не можуть розділити одну націю".²⁴

Найчіткішу і найсильнішу заяву про право української нації на незалежність виголосив Юліян Бачинський у своїй книжці п.з. Україна ірредента, яка вийшла друком у Львові 1895 р. Від кінця дев'ятнадцятого століття ми бачимо постійний приплив українських політичних партій з національною орієнтацією. У 1899 р. в Галичині постали дві політичні партії: перша з них, Українська Соціял-Демократична Партія, закликала до національної свободи і політичної незалежности українського народу. Того ж року в Галичині створилася Українська Націонал-Демократична Партія.

У її програмі зазначено, що її кінцева мета — "сприяти процесові здобуття українським народом культурної, економічної та політичної свободи, щоб згодом вона об'єдналась у єдиний національний організм".²⁵ Подібний процес політичного відродження та організування політичних партій відбувся під російським пануванням. Прелюдією до тих подій була публікація летючки Миколи Міхновського п.з. Самостійна Україна, яка стала політичним кредо Революційної Української Партії, заснованої 1900 р. у Харкові. Міхновський однозначно заявив, що українська "інтелігенція вірить у свою силу і що вона виконає свої обов'язки. На своєму прапорі вона написала ці слова: Одна, єдина, вільна, суверенна Україна від Карпат по Кавказ.²⁶

Валентин Садовський у статті, написаній 25 років після заснування РУП, писав, що створення тієї партії віддзеркалювало дух і потребу часу. Вона стала резервуаром енергії для молодих інтелігентів, які боролися за українську національну справу.²⁷ Садовський, як і Гермайзе, наголошував на ролі Революційної Української Партії у проведенні масової роботи серед хліборобів і робітників, таким чином культивуючи в них почуття національної свідомости.

Були створені й інші політичні партії, як напр. Українська Соціял-Демократична Партія, Українська Соціялістична Партія та інші, і всі вони популяризували історичний ідеал національної незалежности. Їхня мрія стала реальністю після повалення Російської імперії, коли Україна, як одна з поневолених націй, створила свою власну незалежну державу. Для українського народу боротьба за незалежність, створення Центральної Ради у березні 1917 р., проголошення незалежности в січні 1918 р. і Акт Возз'єднання у січні 1919 р. стали світанком нової ери. Іван Лисяк-Рудницький наважився сказати, що "модерна українська нація була створена тільки в 1917 р."²⁸

Важливість Української Революції та її впливу на національну свідомість неможливо переоцінити. Національна ідея виявила себе в Совєтській Україні у 1920-х роках під час втілювання політики українізації, коли видатний комуністичний письменник Микола Хвильовий відкрито писав в обороні українських національних прав. Він поставив це риторичне запитання: "Чи Росія незалежна держава? Так! Отож, у тому випадку ми також незалежні".²⁹ Іншим видатним прихильником того, що звалося націонал-комунізмом, був Микола Скрипник, передовий український більшовик, який займав посаду комісара освіти.³⁰ У західних областях українці, чинячи опір чужоземній окупації, ставали членами Української Військової Організації (УВО) з метою відстоювати права українського народу. Спочатку членами УВО були переважно ветерани українських збройних сил. Лідером організації був полковник Євген Коновалець.³¹

Крім УВО, багато інших таємних організацій було створено у Західній Україні. Будучи витвором національного духу, вони самі накреслювали свої пляни операцій. У кінцевому підсумку, різні консультації проводилися з метою створення одного централізованого органу, який служив би національній справі за допомогою чітко окреслених завдань. Унаслідок цих переговорів, у Відні від 28 січня до 3 лютого 1929 р. відбувся Конґрес Українських Націоналістів. Згідно з політичними принципами, схваленими Конґресом, виразно оголошувалось, що метою Організації Українських Націоналістів є встановлення Української Незалежної Суверенної Держави.³² Конґрес таки досягнув своєї мети: тепер вже була єдина організація з виразно визначеними ідеологічними та політичними завданнями. Учасники Конґресу З лютого 1929 р. обрали полковника Євгена Коновальця головою нової організації.

Перед ОУН постало чимало викликів, проте ця організація продовжила зростати кількісно і набувати дедалі більше значення. Тоді Москва, стурбована успіхами ОУН, вирішила вбити полк. Коновальця 1938 р., так само як вона вчинила зрадницьке вбивство Симона Петлюри у 1926 р. і Степана Бандери у 1959 р. Але Москва помилилася, адже символа національного опору аж ніяк не можна вбити, бо люди плекають пам'ять про тих, хто воював за їхню гідність і свободу.³³

Найбільшим викликом, перед яким опинилася ОУН під керівництвом Степана Бандери напередодні Другої світової війни, були взаємини з Німеччиною. Адже у деяких членів українського проводу іскрилася надія на те, що можна буде дійти порозуміння з Берліном. З метою витлумачити німецькому урядові ОУНівську позицію, 23 червня 1941 р. Бандера відправив до Берліна 14-сторінковий меморандум, підписаний ним та Володимиром Стаховим, в якому стверджується, що мета ОУН — створити незалежну українську державу. Оскільки Берлін не дав жодної відповіді, Провід ОУН доручив Ярославові Стецьку проголосити у Львові Відновлення Української Держави, що він і зробив 30 червня 1941.³⁴ Це було шокуючою несподіванкою для німців, які зареагували, відправивши свого державного підсекретаря, Ернста Кундта, до Кракова, де він намагався переконати Бандеру відкликати Акт 30 червня. Однак Бандера відповів, що боротьба українців була боротьбою за вільну і незалежну Україну.³⁵ Три дні пізніше Бандера вже був під домашнім арештом і згодом ув'язнений в концтаборі Сахзенгаузен.

Героїчна позиція Бандери, Стецька та інших членів ОУН, які були ув'язнені німцями за своє рішуче відстоювання принципу політичної незалежности України, надихала українську молодь на боротьбу в лавах ОУН та Української Повстанської Армії (УПА) проти нацистів і проти комуністичного тоталітарного режиму. Національний ідеал свободи, незалежности і національного суверенітету залишився дороговказом до проголошення незалежности України у 1991 р.

Посилання

1. Henry D. Aiken, The Age of Ideology: The 19th Century Philosophers (Вік ідеології: філософи 19-ого століття) (New York: Mentor/New American Library, 1962), c. 78-79; див. також Boyd C. Shafer, Nationalism: Myth or Reality (Націоналізм: міт чи реальність) (New York: Harcourt, Brace, 1955).

2. Hans Kohn, The Idea of Nationalism: A Study in Its Origins and Background (Ідея націоналізму: вивчення його походження і тла) (New York: Macmillan, 1967), с. 8-10.

3. Там же, с. 374-75.

4. Там же, с. 429.

5. Лев Ребет, Теорія нації (Мюнхен: в-во "Сучасна Україна", 1955 (Munchen: "Logos"), с. 117-29. Див. також Elie Kedourie, Nationalism, 2^nd ed. (New York: Praeger, 1961, c!960),c. 32-50.

6. Володимир Старосольський, Теорія нації (Нью-Йорк; Київ: Наукове т-во ім. Т. Шевченка; "Вища школа", 1998), с. 15, 28.

7. Omeljan Pritsak, "Lypyns'kyj's Place in Ukrainian Intellectual History" (Місце Липинського в українській інтелектуальній історії), в Harvard Ukrainian Studies IX, nos. 3-4 (грудень 1985): 254.

8. Eugene Pyziur, "V. Lypyn’skyj's Idea of Nation" (Ідея нації у В. Липинського), Harvard Ukrainian Studies IX, nos. 3-4 (грудень 1985): 307-8, 314.

9. Ivan L. Rudnytsky, "The Role of the Ukraine in Modem History" (Роля України в модерній історії"), Slavic Review XXII, no. 2:202.

10. Див. Teresa Chynczewska-Hennel, Swiadomocs narodowa szlachty ukrainskiej і kozaczyzny od schylku XVI do polowy XVII w. (Народна свідомість української шляхти і козаччини від кінця XVI до половини XVII в.) (Warsaw: Panstwowe Wydawn. Nauk., 1985).

11. Наталя Яковенко, Паралельний світ: дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XV1-XVII ст. (Київ: Видавницвто "Критика", 2002), с. 232-33.

12. Frank Е. Sysyn, Between Poland and the Ukraine: The Dilemma of Adam Kysil, 1600-1653 (Між Польщею та Україною: дилема Адама Кисіля, 1600-1653) (Cambridge, Mass.: Distributed by Harvard University Press for the Harvard Ukrainian Research Institute, c 1985), c. 200. Див. також Teresa Chynczewska-Hennel, "The National Consciousness of Ukrainian Nobles and Cossacks from the End of the Sixteenth to the Mid-Seventeen Century," Harvard Ukrainian Studies X, nos. 3-4: 382-83.

13. Sysyn, Between Poland and the Ukraine, c. 201.

14. Frank E. Sysyn, "Regionalism and Political Thought in Seventeenth-Century Ukraine: The Nobility's Grievances at the Diet of 1641” (Реґіоналізм і політична думка в Україні у сімнадцятому столітті: скарги дворянства на сеймі 1641 р.), Harvard Ukrainian Stud­ies VI, no. 2 (червень 1982): 167-85.

15. Chynczewska-Hennel, ’’National Consciousness,’’ 380. Див. також Наталя Яковенко, "Родова еліта — носій континуйтету реалій між княжою Росією і козацькою Україною", Сучасність, січень 1994:118-28.

16. Frank Е. Sysyn, "Concepts of Nationhood in Ukrainian History Writing, 1620-1690" (Концепції національного існування в українському історієписанні, 1620-1690), Harvard Ukrainian Studies X, nos. 3-4 (грудень 1986): 422. На цю тему Дмитро Заєць написав дуже цікаву статтю п.з. "Формування уявлень про " Руський Народ" та історію "Руських" земель у середовищі світської та духовної еліти" Руських" (Українських) воєводств Речі Посполитої", “Сучасність”, жовтень, 2006: 131-48.

17. Frank Е. Sysyn, "Ukrainian-Polish Relations in the Seventeenth Century: The Role of National Consciousness and National Conflict in the Khmelnytsky Movement," in Poland and Ukraine, Past and Present, ed. Peter J. Potichnyj ("Українсько-польські взаємини в сімнадцятому столітті: роля національної свідомости і національного конфлікту під час Хмельниччини", в книжці “Польща і Україна, минуле і сучасне”) (Edmonton: Institute of Ukrainian Studies, 1980), c. 63.

18. Історія України (Київ, 1977), c. 77-92. Див. також В. А. Смолій і В. С. Степанков, Українська державна ідея XVII-XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації (Київ: Альтернативи, 1997); І. П. Крип'якевич, Богдан Хмельницький (Львів: Вид. "Світ", 1990).

19. Taras Hunczak, "The Pereiaslav Council: Between History and Myth" (Переяславська рада: між історією і мітом), The Ukrainian Quar­terly LXI, no. 4 (зима 2005): 400.

20. Olexander [Oleksander] Ohloblyn, "The Ethical and Political Principles of ’Istoriya Rusov’’’ (Етичні та політичні принципи ’’ Історії Русів"), The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. 2, no. 4(6): 396. Див. також Історія русів, ред. і вступ, статті Олександра Оглоблина. Переклад Вяч. Давиденка (Нью-Йорк: Вісник, 1956), с. 273-75, 282-83. Той факт, що Історія Русів правдоподібно віддзеркалювала ставлення чималої частини української аристократії, засвідчує наступний епізод: у 1791 р. Василь Капніст, видатний член еліти, виїхав до Прусії, щоб поінформувати міністра графа Евальда Фрідриха Герцберґа про свою місію в інтересах мешканців Малоросії, або російської України, яких доводила до відчаю тиранія російського уряду. Капніст запитав графа, чи король Прусії, на випадок війни між його країною і Росією, підтримав би українців, якщо вони спробують визволитися з-під російського ярма. Про подробиці, див. "Берлінська місія Капніста 1791 року" в Олександер Оглоблин, “Студії з історії України: статті і джерельні матеріяли” (Нью-Йорк; Київ: Українське історичне т-во: Українська академія наук у США, Історична секція, 1995), с. 179-97.

21. Omeljan Pritsak and John S. Reshetar, Jr., "Ukraine and the Dialec­tics of Nation-Building," in From Kievan Rus' to Modem Ukraine: Formation of the Ukrainian Nation ("Україна і діялектика націєтворчости" у книжці “Від Київської Руси до Модерної України: Формування української нації”) (Cambridge, Mass.: Ukrainian Studies Fund, Harvard University, СІ984), c. 30-32. Див. також Л. Г. Іванова і Р. П. Іванченко, “Суспільно- політичний рух 60-их рр. XIX ст. в Україні: до проблеми становлення ідеології” (Київ: Міжнародний ін-т лінгвістики і права, 2000), с. 20-38.

22. John A. Armstrong, "Myth and History in the Evolution of Ukrainian Consciousness," in Ukraine and Russia in Their Historical Encounter, ed. Peter J. Potichnyj, Marc Raeff, Jaroslav Pelenski, Gleb N. Zekulin ("Міт та історія в еволюції української свідомости" в книжці Україна і Росія в їхньому історичному зіткненні) (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, University of Alberta, 1992), c. 133. Див. також Ярослав Ісаєвич, “Україна давня і нова: народ, релігія, культура” (Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича, 1996),с. 183-84.

23. За подробицям, див. М. Яворський, “Нариси з історії революційної боротьби на Україні”, т. 1 (Київ: Державне видавництво України, 1927), с. 118.

24. Тарас Гунчак і Роман Сольчаник, ред., “Українська суспільно-політична думка в 20 столітті: документи і матеріяли” (Нью-Йорк: Сучасність, 1983), с. 20-23; Михайло Грушевський, “На порозі Нової України: статті і джерельні матеріали”, ред. Любомир Винар (Нью-Йорк: Українське історичне товариство, 1992).

25. Гунчак і Сольчаник, Українська суспільно-політична думка, т. 1, с. 57. Див. також Пріцак і Решетар, с. 253, і Andrei S. Markovits and Frank E. Sysyn, eds., Nationbuilding and the Politics of Nationalism: Essays on Austrian Galicia (“Націєтворчість і політика націоналізму: есе на тему австрійської Галичини”) (Cambridge, Mass.: Distributed by Harvard University Press for the Harvard Ukrainian Research Institute, 1982), c. 23-67.

26. За подробицями про Революційну Українську Партію (РУП), див. О. Гермайзе, Нариси з історії революційного руху на Україні: т. 1: Революційна Українська Партія (РУП) (Київ: Книгоспілка, 1926), с. 57-77.

27. В. Садовський, "Від українофільства до політики", Літературно-науковий вісник LXXXV (1925): 252.

28. Rudnytsky, "The Role of the Ukraine," 260-61; Гунчак і Сольчаник, Українська суспільно-політична думка, с. 268-390; Іван Лисяк-Рудницький, “Історичні есе”, т. 1 (Київ: Основи, 1994). Див. також вичерпний том про Українську Революцію, Taras Hunczak, The Ukraine 1917-1921: A Study in Revolution (Україна 1917-1921: вивчення революції) (Cambridge, Mass.: Distributed by Harvard University Press for the Harvard Ukrainian Research Institute, 1977); Дмитро Дорошенко, Історія України 1917-1923 рр.: доба Центральної Ради, т. 1 (Нью-Йорк: Булава, 1954); і Павло Христюк, “Замітки і матеріяли до історії української революції, 1917-1920 рр.” (Vienna: Druk J. N. Vemay, 1921).

29. Ralph Lindheim and George S. N. Luckyj, eds., Towards an Intellectual History of Ukraine: An Anthology of Ukrainian Thought from 1710 to 1995 (“До інтелектуальної історії України: антологія української думки від 1710 до 1995”) (Toronto; Buffalo: Published by the University of Toronto Press in association with the Shevchenko Scientific Society, 1996), c. 267-77.

30. Там же, c. 282-83.

31. Про історію УВО та її багатогранну діяльність, див. В. Марганець, “Українське підпілля: від У.В.О. до О.У.Н.: спогади і матеріяли до передісторії та історії українського організованого націоналізму” (Вінніпег: Українське національне об’єднання, 1949). Докладніше про ролю Коновальця в українському визвольному русі, див. “Євген Коновалець та його доба” (Мюнхен: Фундація Євгена Коновальця, 1974).

32. Про подробиці Конґресу та його рішень, див. “Конґрес Українських Націоналістів 1929 р.: Документи і матеріали” (Львів: Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України, 2006). Про політичні напрямні, див. с. 285-86; про характер ОУН, див. с. 304. Див. також Зиновій Книш, “При джерелах українського організованого націоналізму” (Торонто: Срібна сурма, 1970), с. 152-65.

33. А. Яковлів, "Паризька трагедія", Збірник пам'яти Сим. Петлюри, 1879-1926 (Прага: Накл. Міжорганізаційного комітету для вшанування пам'яти Симона Петлюри, 1930), с. 228-29; Василь Іванис, “Симон Петлюра — Президент України”, 1879-1926 (Торонто: Накл. 5. станиці Союзу бувших укр. вояків, 1952). Вбивство Євгена Коновальця доволі вичерпно опрацьовано в книжці Євгена Онацького, “Шляхом на Роттердам” (Буенос-Айрес: Вид-во Юліяна Середяка, 1983).

34. Ярослав Стецько, “30 червня 1941: проголошення відновлення державности України” (Торонто: Накладом Ліги визволення України, 1967).

35. "Niederschrift ueber die Ruecksprache mit Mitgliedern des ukrainischen Nationalkomitees und Stepan Bandera vom 3.7.1941", Hoover Institute on War and Revolution, NSDAP Nr. 52, c. 7-8.

[«The Ukrainian "National Idea" in Historical Perspective», The Ukrainian Quarterly, Vol. LXIII. (2007); переклад за Тарас Гунчак "Ключові проблеми історіографії Другої світової війни", К., 2011, с.119-134]

03.07.2024

https://zbruc.eu/node/118846