Андрій Курков

Жахи війни

Чи чуєш про дороги, прокладені поверх людських останків, чи про дитячу психологію в бомбосховищах, чи розмірковуєш про психічні аспекти вбивства ворон: в Україні зараз достатньо матеріалу для горору.

Їдучи нещодавно Житомирською трасою, я проїжджав повз двох супермаркетів, які були розграбовані та зруйновані російською армією під час наступу на Київ навесні 2022 року. Зараз вони обидва відновлені та працюють.

Житомирську трасу – головну дорогу, що веде з Києва на захід країни – восени відремонтували, і тепер нею зручно їздити. На жаль, цього не можна сказати про другорядні дороги столичної області. Деякими з них проїдеш хіба що джипом чи танком.

Адміністрація окупованого Донбасу нещодавно похвалилася якістю місцевих доріг. Ставленики окупантів з гордістю розповідали, як ремонтували ці дороги. Їхня розповідь викликала у мене глибокий душевний дискомфорт. Я пригадав, як у 1990-х роках американські фільми жахів, які демонструвались в кінотеатрах нової незалежної України, один за одним провалювалися в прокаті. Ці фільми аж ніяк не вражали глядачів, тому що всі голлівудські «жахи» здавалися їм набором дрібних неприємностей порівняно зі справжніми жахіттями, які за радянських часів пережили українці. Депортації, Голодомор 1932-1933 років, Голокост, ГУЛАГ. Ось цей історичний досвід став стандартом жаху для українців. А як суто розважальний жанр голлівудські жахачки не викликали в українців особливого інтересу.

Особливості дорожнього будівництва в Донецьку, наведені в російських звітах, нагадують мені ті радянські жахіття. Дороги на Донбасі, як нам пояснили, відремонтували, використавши понад сотню тисяч тонн «будівельного сміття» з Маріуполя. Це означає, що Росія зруйнувала тут тисячі багатоповерхівок і приватних будинків, і потім вивезла зі зруйнованого міста уламки – усе потрощене російськими ракетами та артилерією – разом із тілами (або фрагментами тіл) маріупольців, які загинули у власних домівках. Це «будівельне сміття», просякнуте кров’ю вбитих українців, поклали під дороги, якими тепер їздять приватні автомобілі, громадські автобуси та російська військова техніка.

Для батьків в теперішній Україні боротьба зі страхами – власними або їхніх дітей – є щоденною турботою. Батьків дуже хвилює, як досвід війни впливає на психіку дітей та їхнє сприйняття життя. Батьки хочуть знати, як їм належить розмовляти з дітьми про війну і смерть, як заспокоїти дитину під час обстрілу, як допомогти їй здолати почуття страху й тривоги.

Кілька дитячих книжок на цю тему вже з’явилися в книгарнях і дуже добре продаються. Не менш популярні зараз і колонки в газетах та журналах, написані дитячими психологами. Соцмережі рясніють порадами від батьків щодо того, як вони вирішують проблему дитячих страхів, пов'язаних із війною. Вони прагнуть поділитися своїми спостереженнями та навичками, і мені здається, що наразі ці знання є дуже корисними не лише для батьків, а й для всіх дорослих українців.

Наприклад, коли ви з дитиною перебуваєте в бомбосховищі й туди дістаються звуки вибухів, треба пересвідчитись, що дитина нормально дихає. Існують ігри, у які ви можете грати, які допоможуть дитині спокійно дихати. Ви можете запропонувати дитині надувати мильні бульбашки або імітувати звук, із яким повітря виходить із повітряної кульки.

Якщо вибухи дуже гучні й здається, що вони зовсім близько, важливо підтримувати тактильний контакт з дитиною: масажувати їй вушка, гладити щічки. Час від часу варто запропонувати дитині уявити, що вона сильно втомлена – широко позіхнути й потягнутися.

Коли повітряна тривога закінчиться, обов’язково похваліть малечу за хоробрість. Скажіть їм: «Все, закінчилось! Тепер ми в безпеці! Дякую, що ви такі сміливі та сильні! Було стільки вибухів, але ми не лякались! Ми не боялись!»

Після цього запропонуйте дітям уявити, чим би вони найбільше хотіли займатися після відбою тривоги. Взагалі, будувати плани на майбутнє – найкращий спосіб відволікти дітей від жахіть війни.

Для нас, дорослих, думати про майбутнє зараз складно. Можливо, у нас є певні плани на цей рік, але ми добре розуміємо, що немає жодних гарантій, що вони реалізуються. Коли я думаю про майбутнє, я зазвичай дивлюся на небо. Над Києвом цими днями небо сіро-блакитне. Іноді тротуари на вулицях вкриває сніг, навколо лунають звичні для міста звуки й каркання ворон.

Ворона насправді є неофіційним символом міста. Ці птахи на зиму не відлітають у вирій. Вони патрулюють місто у будь-яку пору року. Їхнє каркання не назвеш приємним. У мирний час нам здавалося, що ворони цими криками попереджають одна одну про небезпеку. А тепер вони наче попереджають про небезпеки всіх киян.

Кілька днів тому зграя ворон на Львівській площі каркала так голосно й збуджено, що я зупинився разом з іншими перехожими й довго вдивлявся у крони безлистих дерев, де виголошували свої хрипкі, але голосні промови великі чорні птахи.

Раніше вороняче каркання мене дратувало, а зараз я із задоволенням до нього дослухаюся. Ворони на якийсь час відволікають мене від тієї реальності, в якій я живу, від тієї реальності, в якій сьогодні живе вся Україна.

Мабуть я теж, як дитина, чекаю, що хтось мені скаже: «Все, скінчилось! Ми в безпеці! Дякую, що ви такі хоробрі та сильні! Ми чули стільки вибухів, але ми не лякались! Ми не боялись!»

8 02 2024

https://www.kyivpost.com/uk/opinion/27797