www.ji-magazine.lviv.ua

Тарас Лютий, філософ і письменник

Минулого літа, перед звільненням Харківської області, разом із командою «ПЕН Україна» мені випало бути свідком роботи наших волонтерів, які розповсюджували гуманітарні вантажі серед мешканців тодішніх прифронтових територій. І тоді мене вразив ось який випадок. Батьки, а це були переважно жінки, прийшли по допомогу разом зі своїми дітьми. Допоки вони чекали черги, щоб отримати потрібне, з їхніми нащадками займалися інші волонтери. Намагаючись хоч трохи розрадити малечу, вони роздавали їй книжечки. Та тільки-но якійсь дитині молодшого шкільного віку запропонували почитати самостійно, виявилося, що вона цього не вміє. Здається, такого просто не може бути в новітні часи. Але два роки епідемії та один рік війни зовсім не посприяли набуттю деякими учнями початкових класів базових навичок читання.

До чого я це згадую? Власне, це лиш окремий, але показовий випадок, який оприявнює занепад гуманітарної складової знання. Певна річ, абсолютно безглуздо порівнювати, нібито цей вид освіти набагато потрібніший, аніж, наприклад, технічні вміння чи природниче знання. Звісно, нестача обидвох останніх компонентів спричинила б не меншу катастрофу. Проте є низка критичних моментів, які відразу даються взнаки після зменшення обсягу гуманітарної науки. Хоча таке «просідання» — тривалий процес, одначе його наслідки помітні вже нині. Справді, з того часу як філософія, що завжди відповідала за світоглядні чинники формування особистості, перестала бути у вишах обов’язковою дисципліною на всіх спеціальностях, окрім фахових, її не стало фактично ніде. Не без того, що спочатку ще спостерігалося невелике зацікавлення філософією науки серед природничників, але згодом і воно поволі зійшло нанівець. Зрозуміло, що викладання філософії, тим паче як нефахової дисципліни, віддавна мало свої проблеми. Зокрема, у радянські часи її подавали як частину ідеології, себто догматично. Потому, видно, небагато викладачів змогло зорієнтуватись і направду зацікавити слухача, бо вони від початку націлювалися використовувати цю галузь для розбудови, наприклад, адміністративної кар’єри.

Тому не дивно, що все частіше наштовхуєшся на ситуації, коли студенти, щойно їм доводиться мати справу з великими масивами тексту, не кажучи вже про складні за композицією та сенсом твори, схильні вважати, що в навчанні достатньо вміти бодай елементарно їх переказувати.

А як же тоді бути із серйозною аналітичною роботою з прочитаним, особливо коли виникає потреба висловити власну обґрунтовану позицію чи вибудувати аргументацію щодо інформації, з якою знайомишся? На щастя, наразі це ще не тотальна проблема. Утім, описані казуси трапляються раз у раз. Як наслідок, з’являються труднощі передовсім у комунікації. Наприклад, у листуванні, щойно треба написати повідомлення, не всі спроможні звернутися до адресата на ім’я. Напевно, це пов’язано з поступовою деперсоналізацією в спілкуванні, бо в такому разі воно зводитиметься до механічного формування запиту. Дехто взагалі не вважатиме це проблемою. Проте саме на рівні елементарної особистісної взаємодії мали б народжуватися суспільна єдність, довіра та щирість, а не вихолощене перемовляння безликих індивідів.

Ба більше, якщо ми поспостерігаємо за соціальними мережами чи інформаційними ресурсами, де можливість коментувати відкрита всім, то легко помітимо, що виростає критична маса людей, які воліли б висловлюватися під вигаданим іменем і з позиції такого собі всезнайка. Їхні зауваги часто-густо грубо-емоційні. Переважно це зверхні репліки осіб, які не те що нездатні до дискусії, а цілковито неготові зрозуміти думку, нехай і суперечливу, когось іншого, натомість утішаються тим, що завжди скористаються шансом відповісти всупереч. Але засоби, які допомогли б зарадити в цій проблемі, якраз і покликана забезпечувати гуманітарна освіта. Наприклад, читання художньої літератури формує розлогий обшир уяви, що дає змогу моделювати різні принципи персонального ставлення до того, про що дізнаєшся. Тоді як історичні тексти сприяли б усталенню власної ідентичності й убезпечували від уже пережитого негативного досвіду.

Отже, доводиться констатувати: зникання свідомої відповідальної особистості дедалі частіше є причиною того, що знання стає здебільш інструментальним. Інакше кажучи, індивід анітрохи не відчуває потреби в інтерпретації, не намагається на основі пізнаного створити значущі для себе смисли, що релевантні умовам людської реальності, натомість силкується послуговуватися знанням, немов усталеними конструктами, кожен з яких застосовується в конкретній ситуації.

Такий висновок я роблю з того, що на лекціях, правду кажучи, переважно публічних, мене нерідко запитують: чи є якась одним-одна публікація чи книжка, у якій зосереджені всі-всі приписи-настанови, що їх принагідно вдасться універсально використати на практиці? У цій ситуації роль особи зводиться до такого собі оператора й аж ніяк не вільного творця. Їй щоразу важко збагнути, що гуманітарне знання потребує її активної участі, живої безпосередньої реакції, постійного осмислення, а не механічного маніпулювання фактами.

Те, що звуження сфери гуманітарного знання є загальносвітовою тенденцією, не має нас заспокоювати. Ми помічаємо, як у світі посилюються тенденції до менш осмисленого ухвалення рішень або до перетворення людини на штивного виконавця. Така особа неспроможна володіти абстрактними категоріями, коли намагається все звести до знайомої конкретики. Та саме гуманітаристика створює простір для кореляції між конкретним і загальним. А працюючи з останнім, винаходить нове. Крім того, гуманітарна освіта — це своєрідне дзеркало, що уможливлює погляд на себе збоку й дає змогу творити самого себе відповідно до чеснот, які дотичні не до зиску, а до гідності та свободи. А це потребує постійного формування опори всередині себе.

2 09 2024

https://tyzhden.ua/potreba-interpretatsii-u-sviti-posyliuiutsia-tendentsii-do-mensh-osmyslenoho-ukhvalennia-rishen/