www.ji-magazine.lviv.ua

Юрій Макаров, журналіст

Журналіст та телеведучий Юрій Макаров під час публічної зустрічі в Ужгороді в межах програми Інституту Центральноєвропейської Стратегії  говорить про українську політичну націю. Власне, ділиться думками про те, як він, етнічний росіянин, свого часу прийшов до того, щоб стати українцем, а згодом доклався до створення нового українського телебачення в 90-х, до фільму “Мій Шевченко” та редагування культового друкованого тижневика. Отож, із корифеєм української журналістики в короткому інтерв’ю говоримо про те, чому в Україні варто говорити про політику під час війни та чому владі й суспільству потрібно переукласти той суспільний договір, створений у лютому 22-го. 

Я БУВ БИ ЩАСЛИВИМ, ЯКБИ ГОВОРИТИ ПРО ПОЛІТИКУ НЕ ДОВОДИЛОСЯ Б

– Пане Юрію, ви сьогодні в Ужгороді з публічним виступом про політичну націю. Сотні глядачів у залі театру — власне, більшість на зустріч прийшли як на відпуст, знаєте. Адже говорити про політику в Україні сьогодні під час війни — це як їсти скоромне в піст, бо поки ми тут у тилу щось політичне обговорюємо, то на фронті хлопці стікають кров’ю.

– Власне, так і є.

– То скажіть, будь ласка, говорити про політику під час війни — соромно чи не соромно? Потрібно чи ні? І якщо вже потрібно — то навіщо?

– Я був би щасливим, якби ми могли обійтися без цих розмов. Якби наш політикум поводився достатньо адекватно. Уже не кажу — ідеально, бо ідеального політикуму не буває.

– Як і суспільства теж…

– Звісно. Але зараз ми вже маємо таку кількість “факапів”, котрі доводять, що наша владна вертикаль не здатна впоратися з викликами.

– Можете навести приклад?

– Будь ласка. У мене чимало друзів, знайомих і просто джерел інформації для того, аби стверджувати, що українська держава не впоралася з проблемою мобілізації.

– І продовжує не впоруватися — як видно. 

– Так, і робить це вперто. Також — українська держава не здатна перевести економіку на військові рейки. Навпаки, бачимо речі, на впровадження яких, часом здається, потрібно проводити окремі мозкові штурми або ж конкурс на найбільш неадекватне рішення — але його знаходять! Наприклад, як із кейсом Пашинського. Він може подобатися чи не подобатися, він точно не герой мого роману — але цей, як кажуть, “бандит” до повномасштабного вторгнення запускав системи зброї одну за одною.

– Тобто, по-вашому, саме такі “факапи” не дозволяють суспільству не порушувати укладений із чинною владою на початку повномасштабної війни суспільний договір — і все ж говорити про політику під час війни?

– Саме так. Я готовий не говорити про політику — але ж зробіть так, аби про неї не хотілося говорити. Ми ж цей суспільний договір уклали добровільно, не з примусу. Але зараз бачимо, що обидві сторони його більше не дотримуються. Очевидно, що цей договір між владою та суспільством потрібно переукласти. 

ПУБЛІКА МІРЯЄ ДОВІРУ ДО “МАРАФОНУ” ЗА ЗАДНІМИ

– Можливо, проблема в тому, що на початку вторгнення цей договір про припинення взаємокритики, “Єдиний марафон” — це було нормально, але коли стало зрозуміло, що “два-три тижні” затягуються на роки, воно вже не працює?

– Насправді, марафон був потрібен на початку вторгнення, у перші два місяці. Так само, як тоді був потрібен і Льоша Арестович, бо він допоміг багатьом втримати дах на місці. І “Єдиний марафон” теж певний час допомагав його тримати.

Інша річ, що в ньому об’єднали те, що не можна було об’єднувати. Телемарафон об’єднав кілька редакцій із різними принципами, цінностями й технологіями — і тому публіка має всі підстави міряти довіру до цього продукту за “задніми”, а не за “передніми”. Моя компанія, “Суспільне”, ми багато сил доклали, аби на “Суспільному” не брехали та не брали гроші, не спекулювали, не займалися аматорством. Сьогодні це працює. Але “Суспільне” бере участь у марафоні разом із колегами з “Інтера” та колишніх каналів Медведчука, і це дискредитує — навіть, якщо ти перед собою та своїм споживачем абсолютно чесний. Тому “Єдиний марафон” давно треба вимкнути. Це, звісно, потребує революційних рішень. І я не бачу, аби до них були зараз готові.

– Як медійник — чи вважаєте, що зараз у нас в країні є цензура?

– Ні, у нас нема цензури —тому що є доступ до різної інформації. З точки зору забезпечення моїх, наприклад, потреб в інформації, всього достатньо. Та й яка може бути цензура, якщо в наш час людина може приєднатися до будь-якої мережі та передати свою інформацію на невизначену кількість кілометрів та аудиторії? Яка цензура, про що ви кажете?

– Тобто, говорити про політику під час війни у нас, власне, і є де, і це потрібно робити, аби стимулювати зміни, які назріли у суспільстві?

– Безумовно. І ці розмови потрібні насамперед для того, аби закликати правлячий політикум до адекватності. Я, зокрема, роблю це просто тому, що мені не хочеться втратити Україну.

МАЄМО ЗМИРИТИСЯ З ТИМ, ЩО ВИБОРИ ПРОВЕСТИ НЕМОЖЛИВО

– Як у такій ситуації адекватно формулювати політичну довіру, вподобання?

– Тут ключове — спочатку довіру, а потім вподобання. У нас немає і не передбачається передумов до початку виборчого процесу. Я вважаю, що досягти в нинішній ситуації навіть за наявності застосунку “Дія” такого результату, аби провести вибори в Україні — просто неможливо. І з цим треба змиритися. 

– Тобто, ми як суспільство продовжуємо “політично постувати”, але тим часом варто не переставати говорити про політику? Якась заздалегідь нездорова ситуація — це як підігрівати закриту каструлю і не давати парі виходу. 

– Не зовсім. Я точно знаю, що якщо сьогодні Офіс хоче зберегти керованість системою, він має демонстративно поділитися владою, повноваженнями, відповідальністю.

– Маєте на увазі той самий Уряд національної єдності, про який усі говорять?

– Так. У нього ж є десятки моделей. Це треба впроваджувати.

ДО НАШОЇ СУСПІЛЬНОЇ ІНФАНТИЛЬНОСТІ ДОДАЛИСЬ НЕВРОЗИ, НАБУТІ У ВІЙНІ

– Про українців як політичну націю завжди говорили з точки зору інфантильності — ми обираємо владу, яка прийде і все зробить за нас. Чи змінилося це за два роки війни, на вашу думку? Чи ми виросли як демократичне суспільство, чи, навпаки, поглибилися якісь дитячі травми, що надалі впливатимуть на наш розвиток?

– Дитяча поведінка, як правило, пояснюється цілком дорослим характером травми. Наше суспільство в цілому за два роки, як і кожен окремо взятий громадянин, — невротизовані, українці досі не вміли одне одного слухати (зараз узагалі будь-яку критику сприймають через призму ворожості), — за роки війни це загострилося. Коли ти десь у соцмережі кажеш “а” опоненту, тобі одразу прилітають сотні “б” зі звинуваченнями, що ти не патріот, ти продажний, “московська консерва” і далі за списком. Це — невроз, який підлягає лікуванню тільки нормальним здоровим способом життя.

ЗАРАЗ Є ДЕ ПРОЯВЛЯТИ ГІДНІСТЬ, ОКРІМ МАЙДАНУ — ТОМУ ЙОГО НЕ БУДЕ 

– Зараз багато говорять про можливість/неможливість Майдану. Що ви про це думаєте?

– Зараз Майдан неможливий. По-перше, всі, хто брали участь у Майдані, на війні. По-друге, для Майдану потрібна певна “хімія” — у нас нема ані тих людей, ані тих обставин, ані тієї образи на владу чи потягу до гідності. Власне, нам зараз є де проявляти гідність, окрім Майдану.

– Що означало б переукладення суспільного договору між владою та народом?

– Це означає, що ми не дуримо владу, а влада не дурить нас. І я переконаний, що давати ці сигнали владі і конкретним її представникам просто необхідно. І не треба говорити, що це послаблює нашу державу. Ні, не послаблює. Її послаблюють інші речі. Наприклад, коли заходять з обшуками на КБ “Луч”.

Тетяна Когутич, спеціально для Varosh

6 04 2024

https://varosh.com.ua/dumky/govoryty-pro-polityku-pid-chas-vijny-yurij-makarov-pro-vybory-majdan-ta-infantylne-suspilstvo/