www.ji-magazine.lviv.ua

Юрій Макаров, журналіст

Путін нагороджує Пушкіна Зіркою Героя Росії. Фантазія російського художника Алєксєя Сєргієнка, 2015

Уже багато років я збираю карикатури різних жанрів, і в моїй колекції є одна улюблена, яка місяць тому набула кричущої актуальності: стародавнім Римом іде рудобородий варвар із закривавленим мечем, залишаючи по собі череду мертвих тіл, а вдалині двоє патріцієв рефлектують: «Безумовно, ми не можемо обвинувачувати ВСІХ остґотів у вчинках деяких із них» (© Baloocartoons 2013). Це так по-європейськи!

Читаю пару днів тому матеріал у британській ранковій газеті «і» — це додаток до всесвітньо відомої «Independent» — про те, що виконання увертюри Чайковського «1812 рік» було скасовано в лондонському Royal Albert Hall, двох концертних залах у Японії та Загребській філармонії. 

Публікація засвітилася в нас завдяки інтерв’ю, яке дав англійським журналістам ректор Київської музичної академії Максим Тимошенко: «Це помилка… Я заперечую проти заборони російської музики… Сучасна путінська Росія не має нічого спільного з великою російською культурою» (потім, щоправда, він від цього відмовився, мовляв, його слова перекрутили). Це надзвичайно красива шляхетна позиція: в розпалі наруги над твоєю країною демонструвати толерантність, універсалізм, широту поглядів і готовність вибачати. Неприємна обставина полягає в тому, що сучасна путінська Росія не просто має дещо спільне з російською культурою, вона є прямим породженням трьохсотрічної (а, можливо, й значно довшої) безперервної культурної традиції, вона вінець, вища точка, найповніша реалізація цінностей і спрямувань попередніх, часами суттєво освіченіших поколінь цього народу. Звісно, сучасна країна Пушкіна і Чайковского змінила свій фізичний склад, немов той корабель Ясона, замістивши певні вартісні елементи дешевими підробками, проте в головному вона лишається собою: центром нав’язування рабства досяжним сусідам, а в уявному ідеалі — цілому світові.

Я не кажу про сталу ординську політику, з нею ніби вже давно все більш-менш зрозуміло, — саме про культуру. Починаючи, власне, від Пушкіна, бо російське XVIII століття з усіма Ломоносовими, Кантемірами, Сумароковими навряд чи може бути цікаве комусь, окрім фахівців. А от уже Алєксандр Сєрґєєвіч!.. Зараз активно згадують його програмні «Клеветникам России» та «Бородинскую годовщину», але якщо зазирнути глибше, там усе ще сумніше. Коли все закінчиться й охолоне, почитайте його листи до молодшого брата Льва з виховними настановами, а потім до Бенкендорфа, запитань майже не залишиться. Культ гонору, помилково названого честю, плазування перед начальством, зневага до ближнього (тим більше до «молодших братів» або ворогів) цілком нівелюють заклики до абстрактної свободи, проблиски людяності, ліричний дар і психологічну точність. І таке, перепрошую, стосується, багатьох, ба навіть більшості тих емблематичних культурних героїв, кого самі росіяни вважають своїм безцінним внеском до скарбниці людства. Від Пушкіна й Лєрмонтова через Тютчева, Нєкрасова, Тургєнєва, Достоєвского, Блока, Горького, Булгакова, Бродского й прямо до Захара Прілєпіна. Не питання, чи були вони добрими чи поганими, порядними чи підлими, це взагалі не моя справа. Я кажу про те, щó вони по собі залишили й кого виховали. Величезне нещастя будь-якої нації мати ось такий спадок, а ще більше нещастя — ним пишатися. Питання стоїть саме так і ніяк інакше: без Тургєнєва не було би Лєніна, без Достоєвского — Сталіна. Без Пушкіна — Путіна.

А як же історизм, хіба можна оцінювати митця з минулого сучасними мірками? Все правильно, я не маю весь час думати, споглядаючи храм Абу-Сімбел у Єгипті, скільки рабів поклали, щоби його спорудити. Або згадувати, що на вершині ацтекської піраміди в Теночтітлані, нині Мехіко, приносили в жертву десятки тисяч (!) людей за одну «сесію». Або тримати в голові, що педофілія серед давньогрецьких філософів була радше звичаєм, ніж патологією. Хай там як, Платон мені не друг. Все, що зробили покоління мислячих і творчих людей упродовж цілого існування людства, не є автоматично частиною мого світогляду, вони є в кращому разі матеріалом для нього. З кимось у мене стосунки складніші, з кимось досить інтимні, але це не пряма лінія. Серед них є британські імперіалісти, американські рабовласники, французькі антисеміти, китайські воєначальники й просто мракобіси різних країн. Гітлер, як відомо, не дарма надихався Ніцше й Вагнером, обидва написали чимало неприйнятних для нас речей, але це саме по собі не привід відмовлятися їх видавати й читати, виконувати й слухати (хоча щодо Вагнера, то з цим у Ізраїлі досі, кажуть, є певні проблеми, їм досі болить).

Культура — це діалог, а не розчинення й не молитовне поклоніння (за це відповідає інша сфера людського духу). Культура — міра складності розуміння складного світу, матриця цінностей, арсенал протоколів і алгоритмів, за якими їхній носій, представник тієї чи іншої ментальної спільноти оцінює кожне нове явище, кожну нову проблему, кожен новий конфлікт. Коли людина робить хибний вибір, за це відповідає його особисте відчуття моралі та справедливості, але також і система уявлень, яку він представляє. Ось чому Генріх Гіммлер не був духовним спадкоємцем Генріха Гайне, а Владімір Путін є прямим продовженням Алєксандра Пушкіна, якось так.

А як же винятки, були ж винятки? Безумовно, були. Гоголь хоч і оспівав «великого білого царя», але розривався між батьківщиною й тим білим царем, воно його й розірвало. Гєрцен зі свого Лондона викривав царат, а насправді розбудив більшовиків. Чехов (до речі, таки справді «наш», про що нещодавно нагадала Оксана Забужко) усе розумів, усе бачив, але загортав усю цю капость у ностальгійне покривало «Вишневого саду». Толстой — той взагалі не просто все розумів, а й пояснив словами, проте сам свідомо встав на бік свого персонажа Платона Каратаєва, апологета непротивлення злу. На початку війни моя близька подружка, колишня «наша», яка поїхала звідси років тридцять тому й відтак трохи відірвалася від контексту, пише мені в розпачі: «Звідки в них повилазила вся ця хтонь?» («хтонь», хтонічні створіння – це мешканці підземного царства, пекельні сутності). Й я негайно сформулював для себе: а вони не взялися нізвідки, вони завжди там жили під тоненькою плівкою Тургєнєвих, а Тургєнєви їх культивували, їх оспівували, з ними загравали. Міф про «великий народ» — це від них.

Тепер що стосується Чайковского: попри те, що в нього справді в анамнезі українське походження, що він чимало часу провів в Україні, й у знаменитому Першому концерті, тому самому хітовому, мало не половина мелодій, записаних тут («Вийди, вийди, Іванку»), і створенню консерваторії в Києві він сприяв, але це не скасовує того факту, що Пьотр Ільїч Чайковскій був геніальним композитором, глибоко нещасною людиною й вірним монархістом, ба більше, співтворцем інтегрального імперського міфу. Щодо увертюри «1812 рік», якщо хочете розлого, подивіться нашу з Любою Морозовою лекцію на Суспільному, там усе з аргументами й доказами, якщо ж коротко, то це насправді гімн російського мілітаризму, де у фіналі звучить «Боже, царя храни», а в партитурі прописано постріли справжніх гармат. От на правду скучив я в Києві за звуками пострілів і вибухів, давно не чув! Напевно, європейцям так само кортить.

Сьогоднішній росіянин каже буквально: ми (ми?!) подарували вам Пушкіна та Чайковского, тепер ви нам винні. Терпіть тепер наші «Іскандери», наші «Калібри» та нашу «Сатану» (це ще одна їхня, колишня наша, ракета, досі ще не використана, слава Господу). Невже там усі такі… морально глухі? Андрєй Сахаров, Валєрія Новодворская й Боріс Нємцов померли, я знаю живих ще людей десять. Можливо, є більше. Але нинішня типова поведінка російських, з дозволу сказати, еліт, в тому числі й тих, хто з усією рішучістю виступив «проти війни» (якоїсь там абстрактної війни), але не наважується сформулювати суть злочину, визначити злочинців і, головне, міру власної відповідальності, натомість солідарно запитує в розпачі «а мене за що?» — це не те, чого чекає Україна й світ від «осередку духовності».

Повертаючись до теми: на Пушкіні я «сидів» з раннього дитинства, і сьогодні, якщо піднапружитися, зможу годинку почитати напам’ять щось із його віршів та поем. Зможу, але навряд чи вже захочу: «наше всьо» став для мене просто одним із тисяч авторів, зовсім не тим, улюблену цитату з якого шукаєш у складні часи, аби знайти підказку або моральну підпору. Проте коли останніми роками мені доводилося брати участь у гарячих диспутах серед наших розгублених прихильників «рускава міра» на тему: «А як же ми тепер без Пушкіна?» (так, ніби хтось колись у нас його забороняв), я пропоную свій улюблений тест: поясніть, будь ласка, що означають найхрестоматійніші з хрестоматійних перші рядки «Евгения Онегина»? Ну ви ж пам’ятаєте, якщо вам більше сорока років: «Мой дядя самых честных правил… etc.» Жодного разу ніхто — ніхто! — не відповів правильно [підказка: «Мій дядько козел, молодець, що помер»]. Якщо я в достатньо садистичному настрої, я продовжую іспит: а що таке «с подорожной по казенной надобности» в Пєчоріна? А хто реальний прототип батька П’єра Бєзухова? А чоловіка Анни Карєніной? По нулях. І це ще одна безжальна істина: не аж так уже сучасні росіяни пов’язані зі своєю великою культурою. Вони здебільшого її тупо не знають або знають у загальних шкільних контурах, але, нехтуючи подробицями, заряджаються від неї загальним пафосом, пихою більшовартості, неосяжної духовності, богообраності, місійності й жертовності. Достоєвскій дозволив собі буквально ось так сформулювати рушійну ідею Росії: «…Між іншим, і всеєднання слов’ян… але це всеєднання — не захоплення й не насильство, а заради всеслужіння людству» («Щоденник письменника», 1876 р.) Почули? Всеслужіння людству, що розшифровується як поневолення й убивство десятків мільйонів людей упродовж своєї історії, а культура їхня нев…бенна цю активність покриває й благословляє.

Злочинний диктатор нещодавно обмовився, що в сучасному цивілізованому світі його не влаштовує так звана «культура скасування» (cancel culture) — коли людині, що скоїла неприйнятний вчинок, влаштовують бойкот. Волею сучасних росіян зараз відбувається саме такий «неприйнятний вчинок», злочин проти людяності й здорового глузду, тож уже самій російській культурі незле би пройти процедуру очищення шляхом скасування. Може, варто поставити на паузу штатний режим замилування й захвату Пушкіним і Чайковскім? За цей час варто було би провести ретельну ревізію та детоксикацію, аналіз і висновки. А там хай наступні покоління, яким уже буде не так огидно й не так болітиме, знову кайфують від «Лебединого озера». Я наразі обійдуся. Мені в поміч решта світової культури, зокрема, між іншим, і української — недодослідженої й недооціненої.

Ну а якщо хтось із вати вхопиться за мої слова як за прояв того самого нафантазованого «нацизму», докази існування якого весь час шукають скрізь в Україні з ліхтарем і ніяк не можуть знайти, то я підкреслюю: це моє особисте бачення проблеми, моя особиста позиція, моя власна відповідь на колективний виклик відомо кого й відомо звідки моралі, людяності й божественному началу в людині. Назвіть це моєю індивідуальною русофобією. Я росіянин, мені можна.

27 03 2022

https://tyzhden.ua/makarov-vladimir-putin-ie-priamym-prodovzhenniam-alieksandra-pushkina/