www.ji-magazine.lviv.ua

Мар'яна Савка і Микола Шейко, керівники «Видавництва Старого Лева»
Aвторка Тетяна Гонченко

Мар’яна Савка разом зі своїм тодішнім чоловіком Юрієм Чопиком створила «Видавництво Старого Лева» (ВСЛ) ще у 2001 році. Вони обоє тоді працювали на кількох роботах, зарплату сильно затримували, тому вони з Юрієм вирішили спробувати видавати книжки — на той момент лише дитячі.

Видавництво розвивалося і набувало популярності, але лишалося маленьким бізнесом, нарощувало борги, і до 2010 року опинилося у великій кризі. «Ми тоді ледь не закрилися», — розповідає про ті часи Мар’яна Савка. Втриматися на плаву вдалося завдяки інвесторам — львівський холдинг !Fest тоді отримав 51% акцій ВСЛ, натомість видавництво отримало і фінансову, й інші види підтримки. З того часу воно збільшило свій оборот у 100 разів, перетворилося на одне з найбільших видавництв України й суттєво розширило лінійку — почавши видавати дорослу літературу, зокрема книжки світових зірок та нобелівських лавреатів на кшталт Кадзуо Ішіґуро, Ернеста Гемінгвея, Террі Пратчетта та Мілана Кундери. Зараз ВСЛ видає 150+ книжок на рік.

У 2012 році Юрій Чопик вийшов зі складу співвласників, натомість директором став Микола Шейко — наразі вони з Мар’яною Савкою подружжя. Микола — максимально не публічна людина, він не пише дописів у соцмережах і не спілкується з медіа. Але разом з Мар’яною Савкою він погодився дати інтерв’ю «Сенсору».

Поговорили про розвиток і кризи видавництва, завдяки чому ВСЛ вдалося так потужно масштабуватися, навіщо воно розвиває продаж прав за кордон, чому не видає фентезі, завдяки чому Ілларіон Павлюк так довго тримається в топах продажів, який прибуток приносять офлайн-книгарні та яким чином «Видавництво Старого Лева» хоче затягнути в читацьку бульбашку нових людей. 

Коли готувалася до інтерв’ю, мені розповіли, що ви, Мар’яно, відповідаєте за творчу частину «Видавництва Старого Лева», а пан Микола — за бізнесову. Чи справді у вас саме так розподілені ролі?

Микола Шейко: Так, те, що стосується креативу і творчості, — це Мар’яна Савка. І вся зовнішня комунікація також. Вона —  обличчя видавництва. А я рахую (сміється): скільки заробили — скільки можна витратити, куди вкладаємося — куди розвиваємося. 

Чи бувають у вас запеклі дискусії, коли Мар’яна хоче зробити щось «для душі», що навряд чи сильно продасться, а ви кажете, що це дорого, невигідно і на це немає коштів?

Микола: Звичайно, що бувають. З іншого боку, ми з самого початку робили речі, які точно не окупляться. Наприклад, у нас є поетична серія. Таких книжок вже десь 50, але максимум 10 з них — комерційно успішні. Все решта — дотаційні. А проте мусить же хтось видавати поезію в цій країні (сміється). Іван Малкович (засновник видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА — Т.Г.) видає переважно класику, перевірене часом, що вже відстоялося, вибране. А ми — актуальну поезію.

Мар’яна Савка: Фактично, це я втягнула Миколу в цей бізнес. Мені було важливо, що він людина, яка має досвід топменеджера у великих компаніях, бо він працював генеральним директором «Галицьких контрактів» та «Українського тижня». Це медіа, але це близько до нашої специфіки. А я не вміла керувати великим бізнесом, попри всі мої попередні роки роботи у «Видавництві Старого Лева». Це був маленький сімейний бізнес, тому я не мала досвіду делегування людям різних завдань та керування великою командою. Всі попередні роки я була універсальним солдатом: одночасно і випусковою редакторкою, і художньою, і маркетологинею, і піарницею, шукала спонсорів, продавала на виставці й часом розвантажувала книжки. 

Микола: Загалом видавництво було побудовано правильно: з погляду асортименту, креативу, якості роботи з текстами, все було добре, не вистачало чисто менеджерських рішень.

Мар’яна: Коли прийшов Микола, ми почали створювати нові департаменти, з’явився розширений відділ продажу, відділ промоції, якого у нас просто не було, розширилася редакція, з’явився відділ прав, тоді ми зрозуміли, що нарешті маємо достатньо велику команду, щоб зробити певний прорив. 

Ми з Миколою багато в чому сперечалися на початках. Пам’ятаю, я виходила на вулицю і накручувала нервові кола довкола офісу (сміється). Бо ми все-таки двоє лідерів, і це неминуче призводило до напруження.

З чим були пов’язані ці дискусії?

Мар’яна: Щодо бачення, як має розвиватися видавництво далі.

Микола: Найбільші напруження у нас були довкола того, що Мар’яна, будуючи маленьке видавництво, намагалася жити тільки на те, що заробила. Умовно, видавництво заробило 100 гривень — і тільки на ці 100 гривень воно може жити і мріяти. А мені здавалося, що треба ставити значно вищу планку. Наприклад, я говорив відділу продажів: «буде краще, якщо ви поставите план на мільйон і виконаєте його на 70%, ніж поставите собі план на 300 тисяч і виконаєте його на 100%». Тобто найчастіше причина дискусій була в тому, що я хотів більше — більше проєктів, більшу команду, більший оборот. При цьому у нас зростав борг перед партнерами, і це на Мар’яну тиснуло.

Мар’яна: Бо я співвласниця, і цей борг лежав на мені. Психологічно це було непросто.

Микола: Для розуміння: формально я не є співвласником видавництва, тільки Мар’яна. Ми на цьому свого часу порішили і на цьому зупинилися. Бо вона його створювала, а я прийшов як директор.

Мар’яна: Коли ми починали співпрацю з !Fest, то дохід видавництва був нульовий. У нас була лише одна менеджерка, яка намагалася комусь щось продати. І був склад з книжками, але нічого не рухалося. 

Чому?

Мар’яна: Це був період економічної кризи. Нам катастрофічно бракувало оборотних коштів У нас із моїм тодішнім партнером Юрком не було нормально напрацьованої системи, коли ми могли б акумулювати гроші на рахунку видавництва і мати подушку безпеки. Ми зайшли у великий мінус, брали кредити, потім треба було їх повертати, нам довелося звільнити ключових людей…

Микола: Я прийшов у «Видавництво Старого Лева» з великої компанії, де всі процеси відпрацьовані. А тут була маленька компанія у великому холдингу, з якою навіть не особливо рахувалися. Це був такий собі благодійний доважок до загальної структури. Я так розумію, що вони інвестували у видавництво передусім тому, що це було репутаційно правильно, але вони не надто сприймали це як бізнес.

Але я вважаю, що тоді, у 2010 році, Мар’яна знайшла найкращий вихід з кризи. Це був найправильніший крок, який врятував видавництво, бо інакше воно би просто перестало існувати.

Мар’яна: Водночас, коли ми заходили в партнерство з !Fest, ніхто нам не робив «теплу ванну», ми увійшли в жорсткі бізнесові стосунки, і нам треба було живими грошима наповнювати статутний фонд, але наповнювати не було з чого. У перші роки я нервувала, бо наді мною тяжіли ці великі мінусові цифри. Але в якийсь момент ми відчули, що заходимо в розвиток, починаємо нарощувати темпи, заробляти, поступово вирівняли мінус і пішли в плюс. Але це сталося далеко не відразу.

Микола: У кінці 2013 року Мар’яна почала дуже сильно переживати за борг. Вона мала певний досвід життя з боргом, і це її дуже тривожило. Тоді я сказав: добре, зупинімось і порахуймо, де ми є на цю мить. Рівно рік пішов на розкрутку і вже у 2014-му ми ділили перші дивіденди. 

Що вам дає партнерство з !Fest?

Микола: Можливо, з фінансового погляду ми багато віддаємо, бо у !Fest 51% видавництва, але, з іншого боку, це неймовірні плюси. Наприклад, ми не маємо своєї юридичної служби і великого фінансового департаменту, у нас є тільки бухгалтери з оперативною витратною частиною, а все, що стосується кредиту і більш глобальних речей, — всім займається !Fest. Для маленької компанії, особливо у 2012 році, коли я тільки прийшов, великою проблемою було знайти гроші. А тут пишеш листа фінансовому директору «мені потрібен мільйон на місяць (чи на два, чи на три), щоб видати певні книжки». І ти його маєш. А через місяць-два, коли ми продамо книжки, ми цей мільйон просто спишемо і порахуємося.

Мар’яна: Ми з ними (з очільниками !Fest, — Т.Г.) зустрічаємося кожного місяця, звіряємо свої показники, говоримо про бізнес і тенденції, про те, куди рухаємося і куди вкладаємося, які інструменти варто залучати, говоримо про геополітику. Мені багато дають ці розмови, бо вони люди, які мислять глобально. Ці розмови ніби не стосуються книжок, але вони стосуються майбутнього, країни, демографічної кризи, навіть того, яких мігрантів можемо тут очікувати. Якщо ми хочемо працювати на перспективу, мусимо про це думати теж.

Микола: Я працював з багатьма власниками бізнесу, проте лише власники !Fest ніколи не втручалися в операційне управління, не говорили, що нам і як видавати. У нас жодного разу не було ситуацій, коли Андрій (Андрій Худо, співзасновник холдингу !FEST, — Т.Г.) з кимось домовився і ми мусимо видати якусь книжку. Коли хтось звертається з таким питанням до Андрія  — він дає наш телефон і каже: «Домовляйтеся з видавництвом». З усіх спроб щось у нас видати «по дружбі», у нас був тільки один випадок, коли твір, який нам запропонували, відповідав політиці видавництва, усі інші рази ми чемно відмовляли.

Це синергія структур, яка допомагає вирішувати купу дрібних проблем, в яких би ми просто втопилися. Наприклад, щоб видавництву відкрити кредитну лінію в банку — це місяць-два постійної дурної, паперової та занудної роботи. А тут ти просто просиш «відкрийте мені кредитну лінію», і через тиждень до тебе приходить менеджер та просить підписати договір з банком про відкриття кредитної лінії на 5 мільйонів. Все.

Зараз ВСЛ — не лише видавництво, а й ціла мережа офлайн-книгарень, їх вже 11 в різних містах. Розкажіть, чому ви пішли в цей бізнес також?

Микола: Загалом це сталося випадково, це така напіванекдотична історія. Весною 2015 року у Львові починався туристичний сезон, і партнери нам раптово повідомили, що мають приміщення, але не встигли підготувати його для свого бізнесу. Вони запропонували нам завезти туди свої книжки і 10 днів поторгувати. Ми зробили все буквально за добу: назбирали на складі стелажі з різних бізнесів та завезли книжки. Ця пропозиція була 29 квітня, а 1 травня о 13:00 ми вже відкрилися.

Мар’яна: Це було 18 квадратних метрів на площі Ринок. Вони просто не вмістилися з одним концептуальним закладом в це приміщення і запропонували нам спробувати.

Микола: Ми там постояли 10 днів, партнери побачили непогані результати, і нам запропонували постояти до кінця місяця. У кінці місяця сказали — «давайте до кінця літа». А в кінці літа сказали — «залишайтеся». Потім там була проблема з орендодавцями й нам уже свідомо допомогли знайти приміщення на Краківській, куди ми перемістилися і де зʼявився наш перший повноцінний магазин.

Ми тоді раптом зрозуміли, що у нас з’явилися оборотні кошти і ми можемо бути хоч трішечки незалежними. Бо зазвичай це виглядає так: видавництво зробило книжку, віддало в друк, витратило на все це гроші, передало в книгарню, і чекає, коли йому віддадуть гроші. Коли у тебе велике видавництво, магазини віддають тобі гроші в першу чергу. А коли маленьке — ти завжди останній, постійно чекаєш на ці оплати, оборотних коштів ніколи не вистачає.

Паралельно у нас потроху розвивався сайт. Разом з магазином це приносило стільки, що ми вже могли прожити періоди між платежами від великих книгарень і нормально виплатити зарплату працівникам. Тоді ми зрозуміли, що одночасно з видавництвом, треба розвивати і офлайн-книгарні. Особливо в умовах, коли мережі книгарень просять у видавництв знижку 30-45%. 

Виходить, що власні книгарні — це суттєва фінансова підтримка для видавництва?

Микола: Для нас так. З того моменту, коли вони перетворилися на мережу, то разом з продажами сайту, вони дають нам 30%, а в хороші місяці й 40% загального обороту за місяць. До того ж магазини продають десь в 3 рази більше, ніж сайт. Це дуже хороший результат, який дозволяє нам достатньо спокійно вести бізнес. Це дозволяє мати запас і бути спокійними, що можемо прожити кілька місяців, навіть якщо книгарні нам зовсім нічого не заплатять.

Мар’яна: Сюди додається ще кілька фестивалів — це теж наші прямі продажі. Але що більше видавництво, то менш суттєвими у загальному обороті стають продажі на фестивалях. Коли наше видавництво було маленьке, ми дуже розраховували на Форум видавців. Тоді онлайн-продажів ще не існувало й це була чи не єдина виставка року, до якої ми підтягували всі новинки, бо знали, що будуть великі продажі й це дасть нам можливість жити та видавати нові книжки. Зараз у нас є менеджери, які займаються фестивалями та виставками в Україні та за кордоном. Але все одно цей канал продажів не дає того результату, який дають свої книгарні, і не є настільки впливовим.

У вас є книгарні в Дніпрі й Одесі. Інші мережі не поспішають відкривати там магазини. Розкажіть про свої продажі там, чи окуповуються ці книгарні?

Микола: Це дві абсолютно різні картини. Із Дніпра ми не плануємо йти, незважаючи ні на що, але продажі там тримаються на нульовому рівні рентабельності, хоча й ніколи не йдуть в мінус. Не знаю, в чому причина — можливо, у маленькому приміщенні, або недостатньо активній команді, але результат там такий.

З Одесою ж відбулася неймовірна метаморфоза. У лютому 2022 ми закрили магазин з питань безпеки, а в липні відкрили його знову, і Одеса за цей час повністю змінилася. Продажі відразу виросли вдвічі. За динамікою розвитку на сьогодні це одна з наших найкращих книгарень, яка конкурує за обсягами продажів з книгарнею на Михайлівській в Києві. В Одесі несподівано з’явився неймовірний попит на українську книжку. 

Можливо, одна з причин таких продажів у тому, що в Одесі мало інших книгарень?

Микола: Так, там очевидно бракує українських книжок. Пам’ятаю наш перший приїзд в Одесу у 2013 році, ми продавали здебільшого дитячі книжки, й за ними стояли черги. Одна місцева літня жінка тоді сформулювала свою позицію так: «Я вже не почну читати українською, а ось вона (показує на свою онучку) — мусить». Ця позиція в Одесі дуже відчувається, й у 2022 році вона проявилася ще яскравіше. До 24 лютого у нас там була «така собі» за продажами книгарня, а минулого року ми мусили її розширювати й робити капітальний ремонт, побачивши попит. 

Чому в певний момент книгарні ВСЛ перетворилися з монобрендових на такі, де продаються книжки різних видавництв?

Микола: У перший час ми вважали, що книгарні — це доважок до видавництва. А коли їх стало 10, стало зрозуміло, що своїх книжок бракує, треба розширятися, бо покупці питають і про інші книжки. Фактично вони змусили нас зробити цей крок.

Мар’яна: Але все одно, ми не супермаркет. Наші книгарні рекомендують ті книги, які ми вважаємо найкращими на ринку. Ми не можемо бути супермаркетом і сильно розширювати асортимент, бо у нас не ті площі, це інший бізнес. Це більше до «Книгарні Є» та «Сенсу», і ми не намагаємося з ними змагатися. Наша мета — передусім створювати затишні простори, де люди можуть посидіти з кавою, поспілкуватися і купити наші книжки.

Мені хотілося б, щоб формат книгарень-кав’ярень трансформувався, але це не означає, що ми нарощуватимемо асортимент. Це можуть бути експериментальні формати, просто треба зрозуміти, що ще потрібно людям, які туди приходять. Що їм потрібно до кави? Може, хрусткий багет, а може, сир чи прошуто? Щось таке, що може, на перший погляд, не метчитися з книжками, але непогано спрацює. Наприклад, у деяких львівських книгарнях ми впроваджуємо вино. У книгарні на Стрийській навіть проводять винні дегустації за участі сомельє. Я зараз вчуся у бізнес-школі, й це надихає мене шукати нові підходи. 

Розкажіть, будь ласка, про це. Навіщо ви вирішили вчитися у бізнес-школі, якщо за бізнесову складову у вас більше відповідає пан Микола?

Мар’яна: Це розширення мого горизонту мислення. Я завжди бачила себе не просто як «душа компанії», а як її стратег. Для мене важливо, куди ми рухаємося. Наприклад, я хочу розвивати читацьку спільноту і розумію, що треба докладати багато зусиль, інколи неочевидних, щоб у майбутньому отримати нових читачів. Бо зараз весь наш книжковий ринок — це така «шагренева шкіра», яку ми намагаємося розтягнути і взяти собі по шматочку того самого читача. Вже є люди, яким ці книжки просто на голову сиплються, і вони не здатні їх продовжувати купувати, але ми, видавці, продовжуємо змагатися саме за них. А треба якимось чином дотягнутися до тих, котрі ще не є новонаверненими у книжки. Мені дуже цікава оця гра в те, щоб «розчитати» країну в різний спосіб.

Я собі визначила місію поперезнайомлювати різні бульбашки, народжувати різні колаборації, в тому числі через бізнес-школу. Це фантастичний інструмент для пошуку партнерів у різних бізнесах, які можуть залучати якомога більше людей, котрі потім будуть користувачами наших книжок.

Микола: Один з перших результатів навчання Мар’яни в бізнес-школі — це те, що ми пробуємо абсолютно новий формат: збираємося відкрити книгарню-кав’ярню в районному центрі Копичинці Тернопільської області. У цьому місті із населенням близько 7 тисяч людей Мар’яна народилася. На перший погляд, це не виглядає як бізнес-крок, але, з одного боку, такий бізнес є соціально важливим для такого невеликого містечка — з іншого, можливо, це і стане прибутково, якщо по всій країні відкриється багато таких книгарень.

Бо, на мою думку, найбільша проблема українського книжкового ринку і його зростання в тому, що українська книжка доступна тільки у великих містах.  Мешканцю маленького містечка треба докласти зусиль, щоб купити книжку. Безумовно, є інтернет, але людям важливо кудись прийти, побачити, помацати, щоб хтось щось порадив, щоб людина не була самотня і не почувалася в цьому «білою вороною».

Мар’яна: Я зараз вивчаю цю тему і бачу, що в Україні вже є багато ініціатив у цьому напрямку — як працювати з громадами, пробуджувати в них бажання, інтерес займатися культурними проєктами, бути споживачами культурного продукту. Все-таки Україна нібито на законодавчому рівні децентралізована, а на ділі дуже централізована. У великих містах створюється багато культурного продукту, який там і залишається. А треба його донести та зробити не принесеним ззовні, а своїм, природним. 

Головна проблема, що це все забирає купу часу. Мені особисто хотілося б це все побачити на власні очі, проїздити громади, відчути, чим вони живуть, зустрітися з людьми. Я розумію, що насправді там великий потенціал. Оця наша книгарня-кав’ярня в Копичинцях — це не просто книгарня, це творчий простір, куди люди приходитимуть, щоб поділитися своїми ідеями, поговорити, створити разом якийсь проєкт. Словом, у людей на місцях має бути точка збору.

Микола: Зрештою, має бути місце, куди можна запросити письменника, щоб він приїхав і презентував книжку. 

Але зі сторони здається, що ця книгарня в семитисячному місті — це не зовсім бізнес-проєкт, і навряд чи окупиться. Ви прораховували якісь цифри?

Микола: Звичайно, що прораховували. Ми готові до втрат, готові до того, що це соціальний експеримент, або збитковий проєкт. Але думаю, що перспектива у нього є. Ми ґрунтувалися на тому, що там дуже багато переміщених людей, і є релоковані підприємства з інших регіонів. Це не тільки звичайна місцева публіка, яка є достатньо інертною до культурних продуктів, а та «нова кров», яка може дати поштовх усім іншим.

Мар’яна: Якщо це зробити тусовочним місцем, то навіть маленьке містечко може дати достатньо продажів для того, щоб така книгарня нормально себе тримала. Тим більше, що там будуть не тільки книжки, думаю, там мусить бути щось до кави — або те, що дуже пахне, наприклад, круасани, або якісь пиріжечки чи крафтове морозиво, яке влітку буде притягувати мам з дітьми. Це трансформативна річ — треба думати про новий формат, бо це інше місце і там інші потреби. Має бути специфічна робота з потенційними клієнтами.

Коли !Fest у нас інвестував, вони теж думали, що, можливо, це буде соціальний і збитковий проєкт (сміється). 

Чи плануєте ви відкривати книгарні в інших регіонах?

Микола: Звичайно. Ми давно розглядаємо Вінницю, Хмельницький, Луцьк, Ужгород, Харків.

Мар’яна: Але в Харкові не наважуємося, бо не знаємо там приміщення, яке мало би підвальну частину, щоб принаймні ми були спокійні за людей, які там працюватимуть.

Микола: У Харкові я б давно відкрився, навіть розуміючи, що це може бути збитковим, бо там достатньо своїх книгарень — Vivat, «Книголенд», КСД, там є кому продавати книжки, зокремаі й наші. Але хотілося б якимось чином в Харкові просто бути.

Мар’яна: Ми собі прописали, що за наступних 7 років ми відкриємо 30 нових книгарень. Але ми ще не прописали, де, які та коли (сміється).

Микола: Бо дуже часто це залежить від пропозиції, яка виникає прямо сьогодні, якщо з’являється зручне приміщення.

Розкажіть, як сформувалася концепція бренду «Видавництва Старого Лева» як такого милого, сімейного й затишного. Це була продумана маркетингова історія, чи продовження особистості Мар’яни?

Мар’яна: О, це був 2001 рік. Ми з Юрком (Чопиком, — Т.Г.) тоді працювали в газеті «Поступ», а я ще паралельно працювала в бібліотеці Стефаника в центрі періодики та гортала підшивки старих газет. Неймінг більше пішов від Юрка — це він сказав «Назвімо це “Видавництвом Старого Лева”». Лев — ясно, це патрон міста Львова. Але слово «старого» мені спочатку не подобалося. Але коли ми обговорювали цю назву, я прийшла в бібліотеку і випадково побачила в одній з підшивок «Казку про старого лева». Я тоді подумала, що це, напевно, зорі нам говорять, що так і треба назвати. Так з’явилося «Видавництво Старого Лева».

А потім я вже написала під це легенду. У нас вийшла збірка «Казки старого лева», там були казки різних авторів, і я туди написала казку про старого лева, який живе на площі Ринок та сидить на старій мансарді. Потім мені почали розповідати історії, що діти тягнуть своїх батьків шукати мансарду, де може жити той старий лев. І я зрозуміла, що ця легенда живе і вона зайшла людям.

А потім, вже у 2011 році, «Казка про старого лева» вийшла окремою ілюстрованою книжкою. Це велика віршована поема. Якби у мене було більше часу, я б написала ще одну казку про старого лева, але поки що це вікно можливостей все ніяк не відкривається (сміється). Можна було б робити пропрацьовку цього бренду, побудувати на цій легенді багато інших речей, але поки я цим не займаюся.

Коли ми вийшли на перший Форум видавців, то позичили велику іграшку — лева, створили інсталяцію: одягнули його в камізельку, поставили друкарську машинку. У нас тоді було чотири книжки, такий дивний трохи набір: кулінарна книга Дарії Цвєк «Малятам і батькам», розмальовка, і дві поетичні книжки — одна з них моя, а інша — наша спільна з Мар’яною Кіяновською.

Як вони тоді продавалися?

Мар’яна: Взагалі наш перший комерційний успіх був тоді, коли ми тільки видали свою першу книжку «Малятам і батькам» Дарії Цвєк, привезли її в Івано-Франківськ, у нас тут же з рук купили всі 100 примірників. Ми тоді отримали перші гроші й подумали: «Вау, ми бізнесмени!»

А на Форумі видавців з цих 4 книжок дві стали Книгами форуму. Мені здається, що це було мегауспішно (сміється). При тому, що ми мали якісь 4 квадратних метри на 3 поверсі, але, оскільки це була Книга форуму, її реально купували, вона потім стала Книжкою року, отримала купу нагород.

Тож у нас був хороший старт. Потім ми придумували різні промокампанії з брендами — наприклад, з «Львівськими дріжджами» та страховою компанією «Арсенальна». І в такий спосіб ми поступово розкрутили бренд. 

Чому ж після такого хорошого старту відбулася стагнація і видавництво прийшло до точки, коли ледь не закрилося?

Мар’яна: Тому що ми були замалими. Ми починали свій проєкт з нульовим капіталом, і відповідно коли ми друкували одну книжку, то не встигали її продати, щоб заробити на зарплату своїм двом працівникам. Спочатку ми намагалися тягнути з миру по нитці, наприклад, позичати у своїх родичів. Але ні у мене, ні у Юрка, не було такої родини, щоб могли дати нам грошей. І ми дуже швидко стикнулися з ситуацією, що у нас закінчився фарт початківця, і треба було якось тягнути це далі. До того ж ми починали в найтяжчий період — на ринку були суцільні російські книгарні забиті російськими книжками, з якими ми не могли конкурувати. Ми носили в авоськах свої книжки в ті магазини, а вони не хотіли їх брати.

Отже, це все спричинило до того, що ми почали брати кредити. А потім почалася економічна криза, і кредити, які ми брали в доларах, стали непідйомними. Ми просто увійшли в кризове піке. При тому, що ми вже мали якесь ім’я на ринку, певну історію бренду, відомість і свою аудиторію. Але ці обставини були вищі за нас.

Та думаю, так і мало бути. Кризи потрібні в будь-якому бізнесі. Вони дуже мотивують. Я вдячна кризам, бо вони виносять на інший рівень. 

А коли ви відчули, що видавництво вже на стабільних рейках і йому вже нічого не загрожує?

Микола: Це був 2015 рік, і ми тоді побачили, що вдалий маркетинговий проєкт може повністю змінити фінансову ситуацію видавництва. У нашому випадку це були розмальовки «Чарівний сад»: це було неймовірне попадання в ринок.

Як ви здогадалися їх видати?

Микола: Тоді наш перший сайт працював як псевдомедіа: щоб привабити читача, ми публікували різну інформацію з ринку, пов’язану з книжками. І от менеджер сайту знайшов новину, що в Європі популярні розмальовки для дорослих, які рятують від стресу. Кількість переглядів цієї новини на нашому сайті була в десятки разів більше, ніж в інших публікацій. Ми зрозуміли, що щось в цьому є, і за два тижні прийняли рішення, що це треба видати й домовилися з правовласниками про купівлю прав. Через 2,5 місяці після публікації цієї новини у нас вже вийшла розмальовка «Чарівний сад» — і це відразу був бум. До кінця 2014 року ми надрукували близько 50 тисяч примірників. Наступного року ми друкували кожного місяця по 10-15 тисяч. Потім з’явилися ще три схожих розмальовки, далі на ринок хлинула купа розмальовок від інших видавців, і через 2,5 роки від цієї хвилі нічого не залишилося. Але «Чарівний сад» ми досі потроху додруковуємо і продаємо — в середньому, по 6 тисяч примірників щороку.

Саме тоді, у 2015 році, з’явилося відчуття, що ми на правильному шляху і твердо стоїмо на ногах.

Мар’яна: Що більше розвивається ринок, то складніше придумати якийсь проривний продукт. Зараз на ринку вже є дуже багато всього, вже всі з’їздили на захід, побачили на всіх можливих виставках, що робиться у світі. Вже важко когось здивувати, бо всі знають про усі світові тренди, а тоді це ще було можливим.

Скільки зараз вже людей в команді ВСЛ?

Микола: Загалом у відомості на зарплату, яку я подаю, вже 165 людей. Але це, по суті, дві команди: є команда, яка працює в магазинах, і їх вже більше, ніж у нас в офісі. А в офісі десь до 60 осіб. Коли я прийшов у компанію, Видавництво Старого Лева видавало 18 книжок на рік, зараз — 150+

Чи були у вас кризи росту під час масштабування компанії? Бо зараз деякі видавництва швидко ростуть і втрачають в якості, бо не встигають за власним ростом. Чи було у вас щось подібне в той період, коли ВСЛ найбільше зростало?

Мар’яна: Та у нас і не було стрибкоподібного зростання.

Микола: На відміну від Мар’яни, мені здається, що ми весь час у тому стані, коли зростаємо швидше, ніж ресурси, які ми маємо. Оцей процес надмірного зростання — він триває для мене вже років 7, коли я весь час наздоганяю: десь організаційно, десь фінансово, десь іншим чином. Все розрослося, а ми ще живемо в тих реаліях, які були 2-3 роки тому, тобто добігаємо.

Я весь час дратуюся і кричу, що 3 роки тому троє людей робили стільки, скільки зараз роблять шестеро.

Мар’яна: Але насправді це не так.

Микола: Я розумію, що це не так. Вмикається ціла купа нюансів. Але відчуття втрачання швидкості роботи існує постійно. Мене тривожить оця наша постійна гонитва, що ми не можемо собі дозволити наперед вибудувати структуру, а весь час добираємо людей, і врешті попередня структура сиплеться, треба все переписувати і перегруповувати. 

Всі говорять про бум на купівлю українських книжок. І є відчуття, що видавці намагаються застрибнути на цю хвилю, поки вона ще є, і поки існують не зайняті ніші, які можна зайняти. У вас теж є відчуття напруги, що треба пришвидшуватися, щоб лишитися на хвилі?

Микола: Безумовно. Ми теж живемо і боїмося прокинутися в той момент, коли нам скажуть: все — книжки перестали купувати. Це відчуття внутрішньої напруги переслідує весь час, але ми себе перестраховуємо тим, що намагаємося щось робити на закордон. 

Знаю, що ви дуже активно займаєтеся продажем прав за кордон. Що це дає видавництву?

Мар’яна: Так, ми створили окремий відділ, який створює книги для продажу прав за кордон, розуміючи, що там інші смаки, і вони відрізняються від смаків української аудиторії, тому для них треба робити інші книжки. Я переконана, що працювати треба і всередину, і назовні. Тільки в такий спосіб можна потроху масштабувати видавництво. І я би дуже хотіла, щоб ми не втрачали лідерства з продажу прав.

Микола: Ми зрозуміли, що книжка для українського і закордонного ринку має бути різною, на прикладі книжок, ілюстрованих дизайн-студією «Аґрафка». Їхні наклади за кордоном в десятки разів більші, ніж в Україні. 

Якщо книжка «Аґрафки» в Україні продалася, наприклад, накладом в 10-15 тисяч, то за кордоном вона продається у 25 країн загальним накладом у 200-250 тисяч. І так практично з кожною їхньою книжкою. Одного разу наш іспанський контрагент купив права на книжку «Аґрафки» «Голосно, тихо, пошепки» на весь іспаномовний світ і продав книжку в Чилі в усі чилійські школи — це був наклад в 92 тисячі тільки в Чилі.

Ще інший приклад — ми страшенно пишалися книжкою Мар’яни і Тараса Прохаськів «Хто зробить сніг»” і намагалися продати її на світ. А наш французький видавець пояснив: «Ви видаєте книжку, яку ми не можемо вписати у свій ринок. У нас є книжки-картинки, де дуже мало тексту. А є книжки, де багато тексту і мало картинок. А ви зробили гібрид — це і книжка-картинка, у якій одночасно багато тексту. Ми не знаємо, як її позиціювати». Тому книжку Прохаськів для видання за кордоном купили тільки країни, які найближчі до нас ментально — балтійські, Чехія, Польща. А от книжки «Аґрафки» без кордонів — їх купує Корея, Японія, Америка, Нідерланди.

Мар’яна: Коли почалася повномасштабна війна, японці зробили нам дуже хорошу пропозицію на книжку «Війна, що змінила Рондо». Це була пропозиція явно з благодійною складовою, а не з ринковою ціною. Наступного року цей видавець запросив художників «Аґрафки» в Японію, і вони були зачаровані тим, наскільки все було до деталей продумано: їх поселили в п’ятизірковому готелі, годували в мішленівських ресторанах, але таймінг був розписаний похвилинно, і це було по 16 годин роботи на день. Сотня видавців поприїжджали з усієї Японії, деякі проїхали по 1000 кілометрів, щоб поспілкуватися з українськими ілюстраторами — це було щось неймовірне. 

Виходить, що, з погляду бізнесу, дуже вигідно продавати за кордон, якщо там такі наклади?

Мар’яна: Так, якщо книжка стає популярною на великому ринку, то цей автор отримує величезну аудиторію. Це давно зрозуміли у країнах з меншими ринками — Литва, Естонія, Грузія, де кількість населення недостатня, щоб їхній книжковий ринок нормально жив. У мене є вірменський товариш-видавець, він найбільший на їхньому ринку, але їхні топи — це 1-3 тисячі примірників. Тому вони мусять продавати на іноземний ринок. У нас ринок доволі великий, але ми теж маємо усвідомити, що працювати варто і назовні також.

Микола: Для західного ринку варто працювати однозначно. Для нас було абсолютним потрясінням, коли австрійці купили «Фелікс Австрію» Софії Андрухович, вони її видали невеликим накладом, але коли через пів року прийшли роялті за проданий перший наклад — сума вразила.

Наші книжки виявилися дуже популярними в Південній Кореї. Після того як перша книжка «Аґрафки» «Зірки і макові зернята» стала переможцем в Болоньї, корейці купували у нас все підряд — все, що ми туди привозили. Не знаю, як їм вдається це все продавати, але у них немає накладів менших за 3-5 тисяч.

В Україні наразі один з головних бестселерів — ваш: «Я бачу, вас цікавить пітьма» Ілларіона Павлюка. Як ви собі пояснюєте, що він став таким феноменом, причому не відразу? Адже коли «Я бачу, вас цікавить пітьма» тільки вийшла, вона не одразу посіла топи продажів.

Микола: Абсолютно. Перші 3-4 роки цей роман продавався на рівні доброї середньостатистичної книжки — від 6 до 10 тисяч на рік. А потім раптом почався бум —  з чим він був пов’язаний, ми досі не розуміємо. Спусковим гачком було інтерв’ю Емми Антонюк з Ілларіоном Павлюком. Але я не думаю, що усі, хто подивилися інтерв’ю, пішли й купили книжку. Це було поштовхом, а далі спрацював якийсь вірусний ефект. На сьогодні ми друкуємо Павлюка у двох друкарнях одночасно, по 8 тисяч, бо одна не встигає. Влітку одномоментно надрукували 14 тисяч в одній і 8 тисяч у другій.

Мар’яна: Я думаю, що це абсолютно заслужено, і нам супер пощастило з Ілларіоном, бо він не просто класний автор, він дуже глибока людина й у нього маркетологічне мислення. Він все-таки продюсер, і в якийсь момент вирішив, що його головне завдання — бути письменником. Він був готовий відмовитися від багатьох речей, навіть вийшов зі своєї продюсерської компанії, щоб мати час на письменництво. У нього була ця мета. Коли людина сильно в щось вірить, я переконана — все в неї складається. Він свідомо хотів стати суперпопулярним письменником і у нас були з ним розмови про це. 

Микола: І ще, очевидно, посприяла легка рука людини, яка нам його порекомендувала. Першу книжку «Білий попіл» нам порадив Михайло Бриних, який її перекладав з російської. Точніше, його дружина Вікторія, яка редагує для нас багато книжок. Вона сказала, що Михайло побачив такого автора і дуже рекомендує нам його і радить видати, хоча «Білий попіл» і продавався у нас спочатку дуже спокійно. Це вже зараз і «Білий попіл», і «Танець недоумка» вслід за «Пітьмою» почали продаватися як бестселери, ніби покотилося сніговою кулею.

Мар’яна: Ілларіон дуже цікавий як особистість, у нього неймовірна історія життя, про яку він захопливо розповідає: він воював ще в 2014 році, був учасником АТО, брав участь у дуже серйозних бойових діях. І зараз також служить в ЗСУ. У нього багато складних завдань, і я вважаю, що він супермозок. Дуже цікаво з ним говорити про створення текстів, бо він все пам’ятає, у нього в голові маса деталей і сюжетних ліній, які всі врешті поєднуються в книжку. Для мене це просто містика і магія.

Загалом ми не є видавництвом багатьох авторів бестселерів, інші видавці раніше їх помітили, але ми не займаємося хантингом авторів. В Україні є чимало авторів, які дуже добре продаються, та ж Марія Матіос, Василь Шкляр, Мирослав Дочинець, Макс Кідрук, Оксана Забужко, але тут штука в тому, що видавництво ще мусить зрощувати своїх авторів і доводити їх до того, щоб вони ставали зірками.

Я дуже тішуся, що в дитячому сегменті нам вдалося це зробити з Галиною Вдовиченко. Тим паче, що в дитячій літературі це не дуже просто зробити. Ми навіть поетів намагаємося розкрутити, наскільки це можливо, і  якісь із них є дуже успішними. На жаль, Сергій Жадан — автор іншого видавництва, нічого не зробиш (сміється).

У вас загалом виходить дуже багато поезії, і ще більше збірок бачу в анонсах. Це тому, що ви, Мар’яно, пишете поезію?

Микола: Це ще пов’язано з тим, що ми організовуємо поетичний фестиваль «Земля поетів».

Мар’яна: Та ні, це не пов’язано з фестивалем. У нас завжди було багато поезії. І ідея з фестивалем «Земля поетів» якось дуже логічно з’явилася. За той час, поки я в цій спільноті, я їх всіх знаю особисто, і мені не треба посередників, щоб їх запросити. Приїхати на фестиваль зголосилися вже 50 поетів і 6 культових гуртів. Мені здається, що ця подія має всі шанси стати успішною в усіх сенсах, тому що в Україні поезія є досить популярною, особливо цей воєнний період — поети збирають чималі аудиторії.

Але це доволі нове явище. Мені здається, що до 2022 року поезія в Україні не була в тренді?

Мар’яна: Я б сказала, що поезія проживала різні хвилі. Бо моя перша книжка вийшла в 1995 році, а 1997–1998 роки були такими, коли в Україні тренд на поезію став дуже помітний. «Смолоскип» був платформою, яка зрощувала величезну кількість літераторів, частина з яких досі пишуть. Це був дуже потрібний рух. Нам у той момент потрібно було відчути, що хтось на нас дивиться і комусь це потрібно.

У «Смолоскипа» був конкурс, за результатами якого друкували збірку, і всі поети туди з’їжджалися, це була велика тусовка. І зараз мені хотілося б, щоб у нас була своя велика тусовка. Щоб люди, які давно не бачилися, нарешті зустрілися. Витягнути туди Василя Герасим’юка, якого давно ніхто не бачить на сцені, Івана Малковича, який не тільки видавець, а й поет, привезти літнього Ігоря Калинця — це така львівська легенда. І зовсім молодих поетів теж. Хочеться показати, що є оця спадковість поколінь.

Україна унікальна тим, що у нас тут так багато сильних поетів. І привозячи іноземців на фестиваль, можливо, ми зробимо наших поетів значно видимішими для них, щоб вони могли запрошувати їх на свої фестивалі. У нас є поети, які їздять за кордон, але за кордоном ще не всіх знають.

Микола: І кількість поетичних пропозицій цього року дуже виросла, і це сильні поезії, у нас немає аргументів, щоб відмовлятися їх видавати. Ми не можемо сказати, що це просто не приносить прибутку, це поганий аргумент. 

Нормальний аргумент. Наприклад, Ілона Замоцна з «Віхоли» мені в інтерв’ю говорила, що вони видали кілька поетичних книжок і більше не будуть, бо це не продається.

Микола: Можливо, це нормальний аргумент, але хтось мусить видавати поезію.

Мар’яна: А ще у нас з’явилася військова поезія, яка набирає обертів. Наприклад, ми видали поетичну книжку Артура Дроня, який у нас працює, і в неї вже кілька додруків. Він вже став популярним. Якщо докладати до цього багато зусиль, то це можливо.

Микола: Марина Пономаренко в певний момент почала писати багато військових віршів, і думаю, що запропонувати їй видати збірку було дуже правильно. Вже кілька перевидань вийшло. Це якраз із тієї десятки поетичних книжок, які себе окуплять.

Мар’яна: Є така ідея, що треба по-максимуму зберегти голоси цих поетів, тому дещо ми запишемо, і на фестивалі можна буде послухати в записі голоси тих, кого вже немає. Бо зараз дуже нетривкий час, і треба фіксувати важливі моменти. Потужну аудіальну програму на фестивалі готує Ольга Ольхова (LitCom) разом з Володимиром Ольшанським (Audiostories).

Поговорімо ще про асортимент і дизайн книжок ВСЛ. Чому у вас небагато книжок з кольоровими зрізами? Здається, на ринку їх усі зараз роблять. А у вас можу згадати хіба що «Я бачу, вас цікавить пітьма» з чорним зрізом.

Мар’яна: Може, якраз тому, що всі зараз їх роблять (сміється).

Микола: Важко сказати, бо у нашому випадку це не впливає на продажі. Зі зрізом чи без — книжка продається однаково.

Мар’яна: Сказав Микола про книжку, яка продається в рази краще, ніж всі інші (сміється).

Микола: Дуже багато залежить не стільки від моєї чи Мар’яниної позиції, скільки від позиції заступника директора з друку, який у нас працює багато років, і він дуже прискіпливо рахує всі витрати (сміється). 

І ще про тренди. Чому у вас немає фентезі? Бо цей жанр вистрелив на ринку, а ви ніби принципово його не видаєте.

Мар’яна: Але у нас багато дитячого фентезі.

Микола: Тут питання в тому, що у нас немає хорошого консультанта, який може вести нас по цьому ринку. Для мене це завжди головна проблема, коли заходиш на якийсь новий ринок. Наприклад, «Ранок», тобто Readberry, зайшов у young adult — бо, я переконаний, що вони знайшли людину, яка в ньому орієнтується якнайкраще. Vivat знайшов людину, яка допомагає їм орієнтуватися в якійсь частині ринку. «Наш Формат» має своїх букхантерів, які орієнтуються у цікавих видавництву напрямках. Я не знайшов такої людини, яка в фентезі орієнтується настільки добре, що вона б порадила мені 10 назв, які я купив би хоч завтра.

Мар’яна: Тим більше, що ми працюємо серійно і маємо обмежені можливості щодо кількості книжок на рік, які ми можемо видати. Розробляєш план на наступний рік, а там вже заплановані продовження серій, і вони забирають більшу частину плану. А якщо заходити з новим сегментом, це треба розсуватися. Але, може, ми так і зробимо.

Микола: Ну, очевидно, що ми мусимо в це заходити. Але треба знайти людину, яка дала б мені список, що я маю видати будь-якими способами. Крім цього, є ще тяглість, коли іноземні правовласники розуміють, що ти не видаєш фентезі, і вони його тобі не пропонують. Це замкнене коло. 

І ще ціла справа купити ці права, бо охочих багато.

Микола: Так, але ми доволі часто виграємо тендери. Зазвичай, якщо ми хочемо видати якусь книжку і впираємося, то забираємося достатньо високо і торгуємося до останнього, інколи ми готові платити за права і до 5 тисяч доларів. Можемо відмовитися хіба коли хтось поставить позаринкову ціну, яка точно не відіб’ється протягом кількох років.  

Мар’яна: А ще ми не пішли в українську класику, і думаю, що правильно зробили.

Микола: Минулого року ми розглядали варіанти, у що ми заходимо, і врешті зайшли в новітню класику — перевидання межі 90-х — 2000-х. У класику також планували, у нас вже навіть був готовий список книжок, які треба видати. Але коли одночасно на ринок хлинули 8 різних варіантів однієї і тієї ж книжки, на яку ми намірялися, ми зрозуміли, що навряд чи є сенс це робити. Хоча, може й, треба було.

Мар’яна: У мене ця ідея не йокала. А вони всі сиділи й на мене тиснули (сміється).

Микола: У мене йокала, і я розумію, що ми би зробили це добре. Класика — це книжка, яка має стояти на полиці трохи довше, ніж актуальні тексти. Я б десь у цьому напрямку працював, я б робив щось більш консервативне та з ілюстраціями.

Мар’яна: Наприклад, ми думали зробити «Сонячну машину» Володимира Винниченка з красивими ілюстраціями. Може, колись ще зробимо щось таке, як із Сильвією Плат, коли вийшов майже артбук. Або як «Коханець леді Чаттерлей» Лоуренса з ілюстраціями «Аґрафки».

Микола: Ми видали «Коханця Леді Чаттерлей» тільки тому, що «Аґрафка» зробила для іспанців ілюстрації, які нам страшенно сподобалися. Тому ми купили у Дани Павличко переклад, а у іспанців — аґрафкинські ілюстрації, щоб з’єднати це докупи. Вийшов симпатичний продукт. 

Є відчуття, що серія новітньої класики, у якій вийшли ранній Любко Дереш, ранній Юрій Андрухович та інші, не настільки вистрілила, як очікувалося? Бо вона часто у вас на великих знижках.

Микола: Це трохи дорогий сегмент. Ми й не очікували, що вона стане масовою. Ми розуміли, що попит на новітню класику є у частини публіки, схильної до ностальгії. Я не думав, що сучасна молодь аж так на це кинеться. Тому ми відразу почали робити ці видання як артбуки. Якби ми хотіли продавати багато, питанням номер один було б здешевлення, а це значить — не бавитися з ілюстраціями та оформленням. Я не ставив такої мети, щоб це були 10-20-50 тисячні наклади. Якщо воно себе відіб’є і дасть невеликий прибуток — буде уже добре.

Які наклади у цієї серії?

Микола: Вони всі стартують з 3 тисяч, але «Московіада» Юрія Андруховича надрукована вже двома накладами. «Культ» Любка Дереша та «Старі люди» Софії Андрухович також точно отримають другий наклад. А от «Тема для медитації» Леоніда Кононовича, напевно, ні, хоча шкода, бо це хороший текст.

Мар’яна: Мені особисто більше цікаві сучасні автори. Це дуже перспективно — бо так сталося з Ілларіоном Павлюком, а значить, може статися і з іншими. Звісно, всі не стануть суперавторами бестселерів, але треба з ними працювати.

Микола: І вони самі мають над цим працювати. Наприклад, Євгенія Кузнєцова в цьому плані ідеал. Вона прекрасно працює з аудиторією і весь час підтримує до себе інтерес, причому навіть не до своїх книжок, а до себе як до особистості, і люди чекають наступної книжки, бо це вона. На жаль, не всі автори розуміють, що це потрібно.

Микола: Ми, скажімо, зовсім не очікували на успіх книжок Террі Пратчетта. Розуміли, що 40 книжок — це багато, невідомо, як підуть перші, чи дійдемо ми до кінця цієї серії, чи взагалі будемо перекладати після 10-ї виданої книжки. Це був ризик. Але ми помилилися — його купують дуже добре.

Мар’яна: Я всім розповідаю, що я колись бачила Террі Пратчетта наживо. Це було на фестивалі в Единбурзі у 2008 році. Я тоді нічого не знала про Пратчетта, це був такий цікавий дядько в капелюсі, і я не розуміла, чому довкола нього так багато людей і такі довгі черги. Якби мені хтось сказав, що я колись буду цього дядька видавати, я б дуже здивувалася (сміється). 

На фестивалі Coffee, Books & Vintage я слухала презентацію книжки «Незручні. Відчайдушні. Виродки» Ольги Войтенко. Авторка сказала, що боялася, що ви не захочете видавати її книжку, бо думала, що ВСЛ — це таке консервативне сімейне галицьке видавництво, яке не захоче видавати книжку з ЛГБТ-лінією. Але це далеко не перша ваша книжка на цю тему. Чи були всередині вашої команди колись дискусії щодо цього?

Микола: Сімейне видавництво, на мою думку, не значить, що воно традиціоналістсько-галицьке. Хоча з 2012 року, я часто чув, що воно львівське або галицьке. Наприклад, нам закидали, що ми видали Муміролів своєю «галицькою говіркою».

Коли ми планували видати «Напівлихого» Саллі Грін (підліткове фентезі з ЛГБТ-мотивами, — Т,Г.), ці дискусії, напевно, ще були, а вже після — не було.

Мар’яна: Гляньте на наші книжки. Чи можна запідозрити, що ми галицьке консервативне видавництво? У нас дуже мало краєзнавчої чи суто львівської літератури. Ми просто базуємося у Львові, але ми видавництво цілої України й  абсолютно не обмежуємо себе регіоном Галичини, хоча у нас тут багато активних читачів.

Що ж до ЛГБТ — ну, це вже частина нашої реальності. Ми ніколи не закриваємо очі на будь-які явища, які існують довкола. Бо якщо це є і це частина нашого світу, прийнята суспільством, значить, про це варто говорити. Як варто говорити і про фемінізм, сексуальну освіту підлітків і дітей тощо. Ми точно не святенники, але ми й не будемо щось агресивно рекламувати або нав’язувати. Ми за особистий суб’єктний вибір кожної людини. Ми так само радо за сімейні цінності, бо це теж дуже важливо. Просто всі люди різні, кожен має свій вибір. Для нас дуже важлива гідність людини, і в наших книжках ми створюємо простір для власних виборів. Ми зрештою навіть у стосунках з іншими видавцями намагаємося бути максимально толерантними і десь просто відступити та спостерігати збоку.

Микола: Я б додав, що ми давно втратили тих самих «галицьких» прихильників консервативних цінностей. Думаю, вони були, поки ми залишались суто дитячим видавництвом, але частина з них відійшли тоді, коли ми почали щось робити, що розходиться з їхніми цінностями й уявленнями. Ми отримували на самих початках певну критику на цю тему, але це в минулому. 

За ці понад 20 років існування видавництва ви бачили українське книговидання в різних станах і пройшли через кілька криз в державі — і АТО, і пандемія, і початок повномасштабної війни. Що говорить ваш досвід про те, що буде далі? Цей бум на українську книжку, який ми спостерігаємо, — це тимчасове явище, чи це тепер надовго?

Микола: Якби раптом зійшлися зірки й держава зрозуміла, що книжки — це важливо, то цей бум був би щонайменше п’ятикратним. Наразі цей бум книгокупування відбувається на низовому рівні, йде від суспільства, через те, що люди недоотримали українських книжок в попередні часи. Це могло бути потужнішим, якби була хоча б мінімальна підтримка з боку держави, і я не про фінанси говорю, а про ідеологічну і стратегічну підтримку.

Що конкретно держава мала би зробити?

Микола: Наприклад, чітко сформулювати, що вона буде далі робити з бібліотеками. Не пускати це на самоплин, як зараз, а визначитися і прокомунікувати. Зараз ми живемо в ситуації, коли на бібліотеки ніхто не звертає уваги. Їх примусили викинути російські книжки, а новинок за 30 років майже не доставлялося. Нехай просто скажуть: або ми закриваємо 80% бібліотек, залишаємо 20% і щось з ними робимо. Або нічого не робимо. Ця стратегія абсолютно не сформульована.

Так само не сформульована стратегія держави щодо видавництв: потрібні ми державі чи ні? Якщо ми не потрібні — то нікого не бронюємо ні з друкарень, ні з видавництв, бо державі це не потрібно. Сформулюйте це і скажіть чітко.

Зараз у жодних видавництв немає ніякої броні й ми всі живемо в очікуванні, що команда піде воювати. У «Видавництва Старого Лева» вже 9 людей мобілізовані, двох із них забрати «через бусік». Людина вийшла з дому в наш офіс, а згодом передзвонила, що вже на роботу не прийде, тому що її забрали по дорозі в армію. Розуміючи цю ситуацію, майже кожен з наших працівників вибрав собі підрозділ і просто чекають, коли там з’явиться місце. Наприклад, наш артдиректор у березні звільнився, бо у підрозділі з’явилося місце, на яке він очікував. Так зробили й інші хлопці. Вони розуміють, що броні немає, тому краще знайти собі місце самостійно — те, де ти будеш більш потрібний. Таким чином ми в ситуації, коли просто не розуміємо, що буде завтра, на скільки нас вистачить.

Але поки є попит суспільства на книжки — ми будемо намагатися його задовольняти, і слава Богу, що він зростає. За останні чотири складних роки ми жодного разу не мали падіння ні по тиражах, ні по продажах, ні по обороту, ні по кількості виданих книжок. За цей час ми не скоротили жодної людини.

Думаю, що до завершення цього періоду невизначеності бум триватиме, але виключно користуючись із внутрішніх потреб суспільства.

І дуже потрібно йти з книжкою глибше. Бо ми вже на 50-60% втратили традицію читання у менших містах і селах, через те, що там просто немає книжки. Якщо ми не повернемо цю традицію у невеликі міста, ринок буде зменшуватися, і ми далі будемо розтягувати між собою, як це Мар’яна назвала, «шагреневу шкіру».

Коли я приходив на цей ринок, то всі говорили, що ми всі обслуговуємо ту частину суспільства, яка вже має потребу в читанні. І за 12 років в цьому плані нічого не змінилося. 

Яка стратегія «Видавництва Старого Лева» на найближчі роки?

Мар’яна: У нас недавно була стратегічна сесія, і ми прописали візію, куди  будемо рухатися найближчі 7 років. Напланували багато різних речей. Наприклад, окрім тих 30 нових книгарень у відносно великих містах, про які я вже говорила, ще стільки ж хотіли б відкрити у маленьких містах — якщо цей експериментальний формат спрацює. Було б добре, щоб у цей процес були залучені люди з громади, і це було частиною їхньої справи, а не було нав’язане їм ззовні. Бо якщо щось приносиш ззовні, воно швидко відпадає.

А ще одне, чим ми хочемо займатися, — розвиток книжково-фестивального життя. Львів — це книжкова столиця, тому ми будемо розвивати цей бренд, ми маємо певні ідеї, і, думаю, це має спрацювати. І це не тільки про «Землю поетів».

Микола: Щодо цифр — плануємо в три рази зрости по оборотах за ці сім років. Хоча відділ продажів мені сказав, що через 5 років ми цього досягнемо і можна буде передивлятися план.

Також хочемо відкрити своє представництво за кордоном — для нас це зараз цікаво і важливо.

Мар’яна: А ще мені дуже хочеться, щоб ми знайшли певні цифрові рішення, які дають нові можливості. Різні застосунки, співпраці з інституціями та структурами, до яких можна доєднатися в цих застосунках щодо продажу і промоції книжок.

Микола: Ми хочемо дорости до створення окремого відділу, щоб розвивати айті-складову, бо у нас немає жодного серйозного айті-фахівця в команді. Нам треба переробляти сайт, ми хочемо створити додаток видавництва, і ми зовсім не пробуємо працювати зі штучним інтелектом, а це те, що ми мусимо робити і впроваджувати в роботі. Треба зрозуміти, як з цим співіснувати, бо це прийде на ринок і почне штампувати масу продукту, створеного без участі людини. Дуже швидко ми всі стикнемося з тим, що почнуть з’являтися комікси та книжки, створені ШІ, і з цим треба навчитися співіснувати. Це для нас теж є викликом і потребує пошуку людини, яка могла б у нас поставити цей напрямок. 

Тут я відразу спитаю, чи не йдеться про переклади через ШІ?

Микола: Ні, до цього я би звертався в останню чергу. На найближчий момент на нашому ринку йдеться скоріше про начитування книжок в аудіо через ШІ. Думаю, що це дуже швидко почне функціонувати й дуже змінить цей ринок. Аудіокнижка зараз динамічно розвивається у світі, але в Україні цей ринок розвивається як залишковий. Світові автори навіть не вірять, що у нас такі маленькі продажі аудіокнижок і починають відмовлятися продавати нам права на аудіоверсію. Бо якщо я плачу Елізабет Гілберт умовні 50 тисяч євро роялті за продажі паперових книжок, і 500 євро за аудіоверсію — вона підозрює, що я її обманюю, що я непорядний партнер. Треба шукати варіанти співпраці, які би помирили нас в цьому плані з закордонним ринком. Роботи ще багато. 

29 11 2024

https://sensormedia.com.ua/books/kerivnyky-vydavnycztva-starogo-leva-maryana-savka-i-mykola-shejko-my-hochemo-sprobuvaty-rozchytaty-krayinu/