Філософ очима поета: спокуса, повчання чи тролінґ?
Герменевтичне прочитання вірша Збіґнєва Герберта
«Пан Коґіто розповідає про спокушення Спінози»

Baruch Spinoza z Amsterdama

zapragnął dosięgnąć Boga

 

szlifując na strychu

soczewki

przebił nagle zasłonę

i stanął twarzą w twarz

Барух Спіноза з Амстердаму

запрагнув сягнути до Бога

 

шліфував на горищі

лінзи

раптом пробив заслону

і став лице в лице

Хоча вірш побудований на позір як діалог Спінози й Бога, насправді маємо їхні монологи, звернені один до одного. Спершу мовить – власне, запитує – філософ (у цьому Герберт також ледь чи не дослівно йде за анекдотом), а Бог, як видно з його зовнішньої фізіологічної реакції – міміки й рухів руками, неохоче, без цікавости, навіть нудячись слухає і мовчить, а потім філософ замовкає, а говорить Бог (ця частина є оригінальним домислом поета). Спінозу хвилюють одвічні загадки буття, абстрактні питання про світ і людину:

mówił długo

(a gdy tak mówił

rozszerzał się umysł jego

i dusza jego)

zadawał pytania

na temat natury człowieka

 

– Bóg gładził roztargniony brodę

 

pytał o pierwszą przyczynę

 

– Bóg patrzył w nieskończoność

 

pytał o przyczynę ostateczną

 

– Bóg łamał palce

chrząkał

говорив довго

(а коли говорив так

ширшим ставав його розум

і душа також)

ставив питання

стосовно людської природи

 

– Бог байдуже бороду гладив

 

питав про першопричину

 

– Бог дивився у безконечність

 

питав про причину остаточну

 

– Бог хрускав пальцями

кашляв

Коли Спіноза закінчив допитуватись, узяв слово Бог, але всього лиш похвалив його риторику як формально вправну, а відповідей на запитання не дав:

– mówisz ładnie Baruch

lubię twoją geometryczną łacinę

a także jasną składnię

symetrię wywodów

– ти гарно говориш Барух

люблю твою геометричну латину

а також чіткий синтаксис

симетрію аргументів

Натомість Бог повернув диспут в інакше русло:

pomówmy jednak

o Rzeczach Naprawdę

Wielkich

Однак поговорим

Про Речі Справді

Великі

Насправді тими «Великими Речами» виявляються речі малі. І тут постає запитання: Бог повчає, спокушає чи випробовує? За християнською теологією, Бог може допускати випробування людини, але не може вводити її у спокусу (спокушає сатана). Щоправда, у традиційному польському (як і українському) перекладі молитви «Отче наш» – «Ojcze nasz (Modlitwa Pańska)» – таки вжито слово «спокуса»: «I nie wódź nas na pokuszenie». Виходячи з цієї узвичаєної молитовної семантики, Герберт у домисленій поетичній інтерпретації анекдоту, як можна судити з назви вірша, трактує Божу пропозицію Спінозі поговорити «про справді важливі речі» як спокушення. Деякі інтерпретатори навіть схильні вбачати в образі Бога, змальованому у вірші, прихованого диявола, але це спрощене трактування, продиктоване намаганням зняти неоднозначність твору, суперечність його прагматичної моралістики з філософським чином Спінози та громадянським поетичним чином самого Герберта. Ришард Нич переконливо аргументував, що, за авторським задумом, Спінозу спокушає таки Бог, а не сатана^[6].

Водночас спонукальні пропозиції Бога скидаються не лише на спокушення (чи випробування), як суґестіює назва вірша, а й бодай частково на резонні повчання. Питання, отже, в тому, чим насправді, у вираженні Герберта, є слова Бога, звернені до Спінози: провокативним спокушенням (або випробуванням) його, як випливає з назви вірша, чи раціональним напучуванням, як можна гадати, виходячи зі самих порад, принаймні якоїсь частини їх? Як ставиться сам поет до цих повчань? На ці запитання складно дати однозначну відповідь.

З одного боку, це раціональні поради, продиктовані тверезим глуздом і досить помірковані: придбати новий будинок («kup nowy dom»), бути поблажливим до «пісні пияцької» («wybacz pijackiej piosence»), тобто до людських слабкостей, наслідувати обачних колег:

– dbaj o dochody

jak twój kolega Kartezjusz

 

– bądź przebiegły

jak Erazm

– дбай про доходи

як твій колега Декарт^[7]

 

Будь лукавий

так як Еразм

Ба більше, це й порада бути вірнопідданим, догідливим, кон’юнктурним літератором, запобігати ласки у можновладців:

– poświęć traktat

Ludwikowi XIV

i tak go nie przeczyta

присвяти трактат

Людовіку XIV

все одно його не прочитає

Від Людовика XIV справді надійшло прохання присвятити йому один із творів, але Спіноза не погодився на це, хоча король був готовий виплачувати йому довічне утримання.

Властиво, запропоновані поради – це спонуки не бути Спінозою. Якби Спіноза дотримувався цих житейських правил, то не був тим вільнодумним філософом, якого знаємо й цінуємо, але якби й Герберт пристав на них, якби пристосувався таким чином до панівного комуністичного режиму в так званій народній Польщі, то перестав би бути поетом-нонконформістом, якого сьогодні шануємо.

Щоправда, Ришард Нич зауважив, наче «“хитрість” Еразма не була чужою для Спінози, особливо якщо її розуміти в сенсі передбачливости чи розсудливости», адже

«“Богословсько-політичний трактат” він оприлюднив так обережно, що його авторство (про яке, до речі, всі здогадувалися) так і не було доведено, а “Етику” <...> він призначив для посмертного видання...»^[8].

Проте бути «лукавим» як Еразм Роттердамський (чи «хитрим», як ще можна перекласти настанову «bądź przebiegły») означало взагалі не писати таких трактатів, які виходили з-під пера Спінози.

Водночас не можна не помітити, що в дальших напучуваннях Спінозі, відірваному від реального суспільного життя і дійсних людських потреб та бажань, є своя доля слушности. Поряд із практичними житейськими порадами в уста Бога вкладено застереження проти буйства розуму – інтелектуального шаленства (furror intelectualis), його начебто далекосяжности, а насправді недалеглядности:

– uciszaj

racjonalną furię

upadną od niej trony

i sczernieją gwiazdy

– вгамовуй

раціональне шаленство

впадуть-бо від нього трони

і почорніють зорі

Це шаленство і самовпевненість розуму призвело до сумнівних ідеологій, каскаду руйнівних соціальних революцій у Європі XVII–ХХ століть, «бунту мас», повалення так званого освіченого абсолютизму та заміни його тоталітарними режимами – червоним (комуністичним) і коричневим (нацистським), кинуло народи у вир війн – наполеонівських, Першої та Другої світової, локальних. Релігійні вірування, загальнолюдські моральні цінності та вільні естетичні й художні шукання були заатаковані войовничим матеріалізмом та атеїзмом, тоталітарним прагматизмом і піддані ідеологічній та державній регламентації. Тож закономірно, що Бог Герберта обстоює консервативні вартощі. Про збереження їх піклується Католицька церква. Та й Гербертові не були чужі традиційні цінності. Він був досить ґрунтовно занурений – і щиро залюблений – у минуле, особливо античне (передусім римське, латинське, а також грецьке), у ренесансну Італію з її живописом, у золоту добу голландського живопису, та й загалом у західноєвропейську і, звичайно, вітчизняну, польську, культурну спадщину, аби піддаватися радикальному «раціональному шаленству», яке нещадно й безвідповідально розправляється з віковими устоями, уявленнями, традиціями та чеснотами. Як зізнався в інтерв’ю 1972 року, був охоплений «незгасним юнацьким прагненням <…> залишатися вірним ідеалам, які сьогодні вже досить архаїчні»[9]. В умовах комуністичних утисків, нав’язування чужої йому нормативної естетики й поетики соціалістичного реалізму шукав духову опору в багатовікових культурних традиціях. Бувши противником тиранії, імперськости, тоталітаризму в минулому та сучасному, залишався відданий ідеалам свободи (лібералізму), поступу та гуманізму з доброю домішкою консерватизму (есей «Poeta wobec współczesności» – «Поет і сучасність», 1972).

До того ж Герберт надто жив почуттями, тому Божа порада Спінозі:

– pomyśl

o kobiecie

która da ci dziecko –

подумай

про жінку

що дитину тобі народить

також напевно йому була близька.

Ці всі поради Бог підсумував узагальнено:

– widzisz Baruch

mówimy o Rzeczach Wielkich

– бачиш Барух

ми говоримо про Речі Великі

Як розуміти таке твердження? Чи всі ці речі: дбати про доходи, бути лукавим (хитрим), запобігливим, тобто пристосованим до суспільного життя, вгамувати «раціональне шаленство», одружитися і завести дитину – справді великі, і притому однаково великі? Чи в них моралістична суть вірша?

Прикметним є Боже зізнання, озвучене після напучування:

– chcę być kochany

przez nieuczonych i gwałtownych

są to jedyni

którzy naprawdę mnie łakną

– я хочу бути любимим

невченими і запальними

це ж бо єдині

які справді мене жадають

Отож Бог, повчаючи Спінозу, насамкінець признається у своїй проблемі, яка турбує його особисто, висловлює заповітне власне бажання. Не Спіноза й не такі, як він, любомудри, які прагнуть теоретично пізнати Бога, насправді Його потребують, а ті «невчені й запальні», які живуть реальним життям, нагальними проблемами й у надії, вірі та любові звертають свої почуття й помисли до Господа. Тому врешті Бог спонукує Спінозу спуститися з «піднебесного» «горища» додолу, на землю, імітуючи звуки низхідних кроків сходами й у такий спосіб указуючи йому, куди має йти:

Spinoza zostaje sam

 

nie widzi złotego obłoku

światła na wysokościach

 

widzi ciemność

 

słyszy skrzypienie schodów

kroki schodzące w dół

Спіноза лишається сам

 

не бачить срібної хмари

світла у височині

 

бачить темряву

 

чує рипіння сходів

кроки що сходять донизу

Так ословлюється остаточний сенс вірша – конечність «приземлення», імператив повернення до реального земного життя. Бог відмовляє Спінозі у цінності його абстрактних філософських розмислів і навертає до практичного життя. Людське філософське пізнання не входить до Божого задуму світу, ні до Божих заповідей – Адам і Ева були вигнані з раю саме за те, що вкусили заборонений плід із дерева пізнання добра і зла. Натомість Божі заповіді стосуються праведного життя серед людської спільноти, у Божому світі. Гербертів Бог наголошує, що для Нього важливіше не людське пізнання Всесвіту й «людської природи», не абстрактні роздуми, а конкретне життя, почування і переживання людини в дійсному світі, бо з цього народжується її істинна любов до Бога, сподівання на Божу милість і поміч. Порушена у вірші дилема між філософським пізнанням світу й Бога – а практичним життям, що спонукує до відчуття Бога, потребування Його, між Спінозиним раціоналістичним осягненням Бога розумом – а жаданням Його серцем, почуттями, чого воліє сам Бог у Гербертовому зображенні, вирішується фінальним акцентом на другому чинникові.

Йдучи за анекдотом і своїм знанням про Спінозу, Герберт осмислює становище, яке посідав щодо світу – метафізичного й суспільного – вільнодумний нідерландський мислитель, але чи проєктує заторкнуту проблематику на себе? Чи приміряє поради, адресовані Спінозі, до самого себе? Чи ті «Речі Великі» є такими ж для нього? Чи він їх усе-таки диференціює? Котрі з них для нього незаперечні, котрі дискусійні, сумнівні, а котрі геть неприйнятні?

Та й зрештою – чи не веде Герберт у підтексті вірша діалог із самим собою, замаскованим під поетичним образом інтелектуала Пана Коґіто? За інтерпретаційним здогадом Барбари Сенкевич,

«варто б говорити <...> про персоніфікацію сумнівів Гербертового героя – їх репрезентували б Бог і Спіноза. <...> форма діалогу говорить нам не так про дилеми Спінози, як про стан свідомости Пана Коґіто, сучасної мислячої людини»[10].

Певна річ, поет не міг бодай частково не завважити збігів між становищем Спінози в тогочасному клерикальному суспільстві зі своєю поставою у польській державі (PRL) під комуністичним пануванням і залежністю від Радянського Союзу. Тож чи не навмисно для себе (як і для інших письменників-співвітчизників) написав він цього вірша?

Недаремно Анджей Франашек, письменник, літературний критик і біограф, мимохідь торкнувшись, зокрема, вірша про спокушення Спінози у статті-рецензії на поетичну книжку Герберта «89 wierszy. Wybór i układ Autora», перевидану в Кракові 2008 року, назвав цю статтю «Pan Cogito, który się waha» («Пан Коґіто, який вагається»), перефразувавши назву Гербертового вірша «Nike która się waha» («Ніке яка вагається»)^[11]. Отож у вірші «Pan Cogito opowiada o kuszeniu Spinozy», за сприйняттям літературознавців, центральний персонаж Гербертової поезії, через якого поет зазвичай висловлює значною мірою власні погляди й думки (а також такі, що варті обговорення), постає таким, що сумнівається і вагається.

А така постава відповідала поетичним засадам Герберта, що їх він сам же й задекларував. Насамперед «засаді внутрішнього діалогу та діалектичної напруги між проголошеною рацією та рацією, що їй суперечить» (звідси, за поясненням Герберта, його «схильність до драматичних форм», позаяк, на його думку, «все є драмою, завжди триває боротьба між двома або більше раціями»)[12]. А ще – засаді невимушеної стихійности поетичного самовираження, яке може бути внутрішньо суперечливим і непоясненним:

«Не варто прагнути пояснити все в собі. Те, що пишемо, має бути вираженням наших внутрішніх суперечностей, бо людина – це суміш спокою і тривоги, впевнености й сумнівів»[13].

Очевидно, що патетика вірша «Pan Cogito opowiada o kuszeniu Spinozy» спонтанно амбівалентна. Та все ж, якщо розглядати його крізь призму всього життя Герберта, напрошується висновок, що поет вибірково підходив до завіршованих напучень. Поради Спінозі дбати про матеріальні блага та вигідне становище у суспільстві вважав за спокусу, не гідну постави незалежного філософа, але з настановою спуститися на землю, до звичайного життя міг солідаризуватися. У кожному разі, це була така спокуса, перед якою він сам не міг встояти, та й не хотів. Адже був більш закорінений у реальному житті, більш почуттєвий, еротичний, аніж надто розумовий («геометричний») Спіноза. Недарма ж захоплювався голландським натюрмортом. Як влучно спостеріг Анджей Франашек,

«За симпатією до натюрморту криється любов до матеріального і чуттєвого. Гербертові було не чуже екстатичне захоплення світом <…>. Герої його поезії, розмірковуючи про абстрактні ідеї та небесні перспективи, завжди врешті обирали земне, дотикальне, тілесне, дочасне. Пан Коґіто прийняв „хрещення землі”, його хвилинні пориви до „чистої думки” були, на щастя, приречені на невдачу, процес редукції чуттєвого досвіду, проминання, забуття приводив його не до божественної ясности, а до холодної порожнечі <…>»[14].

Як поет і особистість Герберт роздвоєний – перебуває між двома різними поставами: горішньою і приземленою. Він не піддається спокусі стати кон’юнктурним літератором та набути матеріальних благ і незмінно залишається несхитним, незламним із «випростаною» громадянською поставою (вірш «Pan Cogito o postawie wyprostowanej» – «Пан Коґіто про поставу в повний зріст», у тій самій збірці «Pan Cogito»), але, як це природно для поета, а не абстрактного філософа, він не оминає почуттєвих зваб. Для нього сенс життя – в оперті на тривких духових, моральних вартощах громадянського і національного змісту, але водночас він знаходить відраду й утіху в душевно-чуттєвих, еротичних насолодах, де не конче дотримується ригористичних засад.

Утім, не варто відкидати того, що Герберт завіршував американський анекдот як цікавинку, меседж для читацьких роздумів, гадаючи, що це викличе інтерес у різних реципієнтів. Між іншим, приземлено акцентований анекдот про Спінозу, мабуть, невипадково народився і поширювався у Сполучених Штатах, адже, на відміну від Європи, мислителі якої залюбки занурювалися у філософські абстракції, Північна Америка тяжіє до прагматичної філософії, зумовленої історичною потребою підкорювати й освоювати новий континент. Натрапивши на цей анекдот, Герберт у поетичній обробці дотримав його несподіваного смислового вирішення і досить розлого проілюстрував скупу фінальну згадку про «справи справді важливі», але не конче міг солідаризуватися зі своєю дотепною, може, навіть зумисне викличною, провокативною моралізаторською, чи в окремих сентенціях – квазіморалізаторською, ілюстрацією.

Подібне подибуємо, до речі, в Івана Франка, який залюбки творчо завіршовував різні повчальні цікавинки зі старовинних джерел, не завжди подаючи їх як моральні максими, а радше – як пропозицію для роздумів. Наприклад, у знаменитій «Притчі про приязнь», уперше оприлюдненій у збірці «Мій Ізмарагд» (1898), узи дружби вивищено понад мораль людського співжиття, суспільний закон, інтереси загалу, а проте в житті й творчості Франко діяв не за мораллю цієї притчі, а згідно зі своїм психотипом письменника, мислителя і суспільного діяча, зорієнтованого не так на дружбу, як на пошук наукової істини, правди у пізнанні природи, суспільства, людини. Чинив за крилатим латинським висловом, звичайно приписуваним Аристотелю, «Amicus Plato, sed magis amica veritas» («Платон мені друг, але істина дорожча»)[15].

Зрештою, Герберт заховався за своєю іронічною маскою Пана Коґіто, яка давала йому змогу бувати епатажним, драстичним, але, за самою природою умовно-літературної маски, наперед обумовлювати, що не всі сентенції цього вигаданого персонажа є авторськими. Сам поет визнав, що створив «постать синтетичну», з якою не завжди погоджується і яку використовує як засіб, що дає йому змогу зберігати дистанцію до осмислюваних подій і до читача[16]. До того ж Пан Коґіто у вірші «Pan Cogito opowiada o kuszeniu Spinozy», як налаштовує читацьке сприйняття його назва, «розповідає», а не повчає (хоча сама драматизована розповідь містить повчальні спонуки). Та й роль Пана Коґіто в цьому епічно-драматичному творі мінімальна – суто третьоособова нараторська, притому в тексті семантично не виявлена, а зазначена лексико-стилістичними засобами лише в назві, звідки його наймення і функціональність легко прибрати (публікація вірша у книжці «Poezje zebrane» ще не мала такої прив’язки: «Kuszenie Spinozy»).

Справді, чи не міг Герберт у вірші-анекдоті «Pan Cogito opowiada o kuszeniu Spinozy» («Пан Коґіто розповідає про спокушення Спінози») вдатися до своєрідної іронічної гри з реципієнтом – чи то читачем, чи то колегою-письменником, чи то критиком? У такому разі вірш може розглядатися нині як своєрідний тролінґ. Тролінґ, який уже понад пів століття інтригує допитливих інтерпретаторів.