Віталій Портников

Український конструктор

Мало кому подобається, коли Україну називають «проєктом», адже це очевидне приниження самої цивілізації на наших теренах, бажання довести, що Україна – не країна, не держава, а саме «проєкт», вигаданий заради збагачення місцевих еліт, які використали можливість відділитися від «справжньої країни» зі столицею в Москві і не ділитися з її керманичами прибутками й можливостями. Так, звичайно ж, Україна – ніякий не проєкт. Чого не можна сказати про Українську РСР.

Радянська Україна була таким самим проєктом, як будь-яка інша союзна чи автономна республіка у СРСР. Саме її створення на захопленій більшовиками території було спрямовано на недопущення існування справді незалежної України, на висміювання самої можливості такої державності – недарма ж самі слова «незалежність» і «самостійність» стали у російській мові глузливими.

До того ж у цій новій псевдодержаві було обʼєднано дуже різні за духом й уявленнями про суверенітет території. Центральна Україна, це ядро ще давньоруської цивілізації і державності, де пращури сучасних українців жили споконвічно, існувала в одній республіці поруч із промисловими регіонами сходу і півдня, які кілька сторіч поспіль колонізувалися імперією, у центрах яких збиралося населення з усієї тодішньої Росії – і недарма саме майбутні українські «мільйонники» ставали тоді осердям імперського консерватизму й опорою чорносотенців. У 1939 році до колишніх територій Російської імперії було додано колишні території Австро-Угорщини – Галичину, Буковину і Закарпаття, населення яких ніколи не зазнавало русифікаторської політики Петербурга і не пройшло через організований Москвою Голодомор – проте мало досвід парламентської культури і вільної української думки. Не забудьмо й про повернення Волині, яка встигла 20 років не просто прожити у складі довоєнної Польщі, а й не зазнати перших 20 років радянських репресій – що також назавжди змінило цей регіон.

Радянське керівництво також дивилося на УРСР саме як на проєкт, а не як на державу. Дивилося з недовірою, яка ще й відрізнялася регіонально. Етнічний українець уперше очолив місцеву компартію – тобто фактично УРСР – тільки після смерті Сталіна у 1953 році. Проте українця зі сходу чи півдня країни можна було перевести на роботу до Москви й навіть надіслати «наглядачем» у якусь іншу союзну республіку на місце, яке взагалі-то було зарезервоване для етнічного росіянина. А от виходець із Галичини так ніколи і не очолив Львівський обком КПУ. Після початку перебудови виявилося, що ця недовіра російських комуністів до галичан мала свої підстави: регіон – як, до речі, і країни Балтії – бойкотував горбачовський референдум про збереження відновленого Союзу. У той час як вся Україна проголосувала «за».

Нам, звичайно, важко усвідомити, що 24 серпня 1991 року ми проголосили не незалежність держави, а незалежність більшовицького проєкту, якому належало стати державою. Цим ми, до речі, і відрізняємося від країн Балтії, до досвіду яких так любимо апелювати як до прикладу альтернативної поведінки після виходу з СРСР. Адже ці країни потрапили до Союзу вже як усталені держави, майже у своїх міжнародно визнаних кордонах (хіба що до складу Литви не входив до 1939 року контрольований Польщею Вільнюський край, але він і став центром найбільших проблем в період відновлення незалежності). Сталін Латвію, Литву і Естонію не сконструював, а окупував. А Україну Ленін зі Сталіним окупували, позбавили державності й сконструювали так, щоб виключити можливість повернення до «самостійності». І програли. Але їхній історичний програш ще не означає нашого автоматичного виграшу. Ми виграємо саме тоді, коли імперський більшовицький проєкт остаточно поступиться місцем Українській державі на всій території, яку ми зможемо захистити.

Остаточно – це означає без русифікації, результати якої ми все ще чуємо на вулицях українських міст, у кожній школі та на кожному дитячому майданчику. Остаточно – це без сприйняття Росії як цивілізаційного центру просто тому, що «другіх язиков ми нє знаєм», а тому користуємося російським продуктом повсюди, від книжки до тік-току. Остаточно – це усвідомити історичну єдність українського народу від Львова до Харкова й зрозуміти, що перебування у різних державах протягом сторіч не скасовує цієї єдності, але створює шанси регіонального різноманіття. Остаточно – це без Церкви з патріархатом у Москві. Остаточно – це без двох Україн, розʼєднаних мовою, культурними орієнтирами і релігійними центрами, але з однією Україною.

Бо проєкт вижити не може. Вижити може тільки держава.

25.08.2024

https://zbruc.eu/node/119271