www.ji-magazine.lviv.ua

Віталій Портников

Віталій Портников, публіцист, журналіст, аналітик, політичний оглядач, член українського ПЕНу виголосив у Львові Лекцію Незалежності. Зустріч на тему «Незалежність, війна і майбутнє» відбулась на Меморіалі Героїв Небесної Сотні 25 серпня. Це четверта лекція, щороку їх організовує Інститут стратегії культури за підтримки Фундації ЗМІН та Львівської міської ради.

Слава Україні! Ми з вами зустрічаємося на меморіалі Героїв Небесної Сотні, на місці пам'яті людей, які першими у новітній історії України віддали своє життя за те, щоб Україна була вільною, суверенною, щоб український народ мав право обирати своє. 

Багато хто говорить, що дітьми письменників, публіцистів, журналістів є слова. І втрата слова – це величезна трагедія для кожного з нас. Але це неправда. Слова – це тільки звук, який ви зараз чуєте. Натхнення може бути втрачене і знову знайдеться через певний час. Правильне слово ти можеш підібрати навіть тоді, коли в якийсь момент ти не відчуваєш його у спілкуванні з аудиторією. А людину вже не повернеш. Найголовніше, що у нас є, – це ви. Можу сказати це від імені всіх тих, хто говорить, хто пише, хто намагається чесно говорити з українським народом, що втрата кожного з вас, нашого читача, глядача, слухача – це і є наша найбільша трагедія. 

Для того, хто втрачає свого читача чи глядача – це справжнє горе, його не можна порівняти із горем матері, яка втрачає свою дитину. Його не можна порівняти з горем дітей, які не побачать своїх батьків. Але це все одно горе, тому що ми працюємо для того, щоб українська аудиторія могла будувати цю країну. Ми працюємо насамперед для живих людей, а не для хрестів на цвинтарі. І саме тому кожна втрата – втрата часів Майдану, втрата часів боротьби за Україну періоду 2014-2022 років, кожна втрата впродовж цієї великої війни для мене є особистим переживанням. 

Коли я бачу людину у військовому однострої, яка підходить до мене, я мрію тільки про те, щоб ця людина повернулася з фронту. Щоб я й далі міг працювати для цієї людини, тому що якщо її не стане, для кого я буду працювати? Для чого це все взагалі було потрібно? І така моя головна емоція цих днів, цього часу, цих років. 

«Нам потрібен спільний погляд на те, яку Україну ми хочемо бачити у майбутньому під час війни і після війни»

Наприкінці 80-х на початку 90-х років XX ст. у головній комуністичній газеті «Правда» з'явилася стаття її кореспондента в Україні під назвою «Якої України їм хочеться?» Їм – це нам з вами. Звичайно, що людина, яка писала цей текст, взагалі хотіла, щоб ніякої України не було, щоб наша держава залишалася тією московською колонією, на яку вона була перетворена після Переяславської ради і після більшовицької окупації українських земель у першій половині XX сторіччя. Але це дороговказне питання, на яке нам відповідати і відповідати: якої України нам хочеться? І, звичайно, кожна людина відповідає на це питання сама собі, але нам потрібна узагальнююча думка, спільний погляд на те, яку Україну ми хочемо бачити у майбутньому під час війни і після війни. Таку країну, яка б могла вижити, розвиватися, яка була б сильною впевненою в собі країною у сім'ї європейських народів у цивілізованому світі. Україну, якою всі ми пишалися б і у майбутньому якої ми були б упевнені. 

Отже, якої України насправді нам хочеться? Нам, насамперед. Хочеться суверенної України, яка б сама вирішувала своє майбутнє. України, народ якої обирав би свій власний шлях розвитку. Свої союзи, свою можливість розвиватися на цій землі, на якій він живе. Якщо замислитися, весь той конфлікт, в епіцентрі якого ми перебуваємо навіть не останні 10 років, а останні сторіччя – часів Мазепи, часів Петлюри, часів Бандери – це конфлікт, пов'язаний з тим, що українському народові не дають можливості розвиватися так, як йому хочеться, що українцям весь час намагаються довести, що їхній вільний вибір комусь заважає. Що для того, щоб жити спокійно, вони не мають права власного, цивілізаційного і національного голосу, і це одна з найбільш очевидних маніпуляцій, з якою український народ стикається упродовж всієї своєї історії. Я впевнений, що українці – і саме про це ця війна – доведуть своє право самостійно обирати свій шлях і доведуть, що те, що відбувалося у минулому, було підготовкою до такої вільної дороги. 

Чому соромно бути націоналістом? 

Якої України нам хочеться? Я б сказав української України. Це теж важливий момент, про який ми ніколи не маємо забувати. України для тих, хто вважає себе українцями. І це не про етнічність, і не про віросповідання. Це про цивілізаційний вибір, який кожний, хто живе на цій землі, робить або відмовляється робити. Так-от, майбутня Україна має бути країною саме цього українського вибору. Нас постійно, і я це чую практично все своє свідоме життя, таврують якимись націоналістами. І я не дуже розумію, по-перше, чому націоналістом бути соромно. Чому, якщо ти націоналіст у будь-якому іншому народові, то це почесно, і націоналістичні партії виграють парламентські вибори в багатьох країнах світу – це не є образою, а наші сусіди завжди використовували слово «націоналіст» як свідому образу. Виявляється, ти не маєш права бути націоналістом в Україні, націоналістом можна бути тільки десь в москві. 

Людина, яка бажає розмовляти своєю рідною мовою і прагне, щоб на землі, де вона живе, розмовляли мовою, яка тут бриніла сторіччями, не націоналіст, це просто звичайна, нормальна людина. Так, в усіх країнах. У Польщі розмовляють польською, у росії – російською, у Франції – французькою, в Італії – італійською. А чому тільки у нас ми не маємо права на те, щоб українська мова звучала на всіх вулицях міст і селищ цієї країни? Чи постійно потрібно доводити, що це нормальний стан речей? Чому нам дорікають, що ми націоналісти, коли ми створюємо відсоткову норму для виконання творів українською мовою? У власному, телевізійному чи радіоефірі? Адже насправді все мало б бути навпаки – норма мала б бути для художніх творів іншими мовами, мовами іноземців. Так буває в усіх цивілізаційних країнах, вони створюють спеціальні квоти для мов національних меншин, щоб ці меншини могли вільно розвиватися в країнах, де є національна і мовна більшість, і тільки в Україні для національної і мовної більшості запроваджували квоти, і ми вважали це своїм величезним досягненням. 

Українська Україна – це не просто країна, в якій люди розмовляють українською, це країна, в якій люди насамперед пам'ятають, що таке українська історія. Упродовж століть українців переконували в тому, що їхньої історії взагалі не існує, що їхня історія – це частина історії інших народів і інших держав. Справа дійшла до того, що сусідня країна просто вкрала нашу історію. Перед тим, як вкрасти українські землі! І українські діти у своїх школах змушені були вчити не історію України, а вкрадену в України історії росії. Так ми жили протягом багатьох десятиліть. Є чимало людей, які саме таку історію вчили, і саме тому нам так важко повертатися до справжньої України, особливо на тих територіях, які сторіччями входили до складу російської імперії, там, де свідомо заборонялося все українське. 

Якої України ми хочемо? Ми хочемо України демократичної. Але демократія – це не просто можливість голосувати. Це вільні медіа, які контролюються не скоробагатьками, а тими, хто дійсно вважає чесну інформацію для своїх співвітчизників своїм покликанням, бізнесом, а не елементом захисту підприємств та ресурсів, які вони накопичили за перші десятиріччя української незалежності. Без чесних медіа не може бути ніякої демократії, тому що тоді громадянин голосує не за того, кого він дійсно обирає своїм лідером, а за того, кого йому пропонують олігархи. В українській історії вже було чимало прикладів, як переважна більшість населення робила суїцидальний вибір не тому, що вона була правильно поінформована, а тому, що вона була «опрацьована» для тих, хто намагався зберегти у незаконний спосіб владу і вплив у цій державі.

Демократія – це до того ж і змагання концепцій, а не просто намагання проголосувати за того, хто тобі подобається. Хто приємно виглядає на передвиборчому плакаті, хто може виступати із обіцянками, які ніколи не будуть втілені в життя. Але для того, щоб така демократія дійсно почала існувати, нам з вами потрібне суспільство відповідальних громадян, тобто громадян, які дійсно вкладають гроші в цю країну, громадян, які зацікавлені у власному розвитку у цій країні. А не тому, що вони є частиною цієї економічної інфраструктури пострадянського типу, яка тут була побудована і яка давала можливість розпоряджатися в цій країні не тим, хто працює у галузях нашої економіки, а тим, хто ці галузі приватизував у 90-х роках минулого сторіччя. Демократія завжди спирається на відповідальних власників, і я дуже сподіваюся, що саме такою Україна і буде, тому що ми хочемо України європейської, а це абсолютно інші стандарти поведінки – поведінки власних структур, поведінки тих, хто займається бізнесом і поведінки тих, хто працює в економіці. 

«Українці створили корабель з дірками, який прикривають своїми тілами»

Європейське суспільство – це суспільство сумлінних платників податків, це не суспільство людей, які намагаються щось вирішити, щоб їхнє життя відрізнялося від життя їхніх співвітчизників. Це насамперед суспільство солідарності. Досить часто ми бачимо, як наші співвітчизники проявляють солідарність у кризові моменти, і цим можна тільки пишатися – нашою волонтерською активністю, готовністю збирати гроші на всі потреби нашої армії, готовністю допомагати людям. Але якщо б ми були країною з цивілізованою економікою і країною, в якій чесно розподілялися б податки, усім цим займалося б не суспільство, а сама держава. 

Мені досить часто українці нагадують людей, які самі створили корабель з численними дірками і потім постійно намагаються якось заткнути ці дірки або власними грошима, або власними тілами, а нам з вами потрібен цілий корабель Україна, розумієте – цілий? Який ніколи вже більше не потоне, в якому ми будемо відчувати себе безпечно, і це найголовніший момент, в якому ми з вами маємо бути впевнені. Це і має бути очевидний результат цієї війни, в якій ми зараз з вами перебуваємо і можемо перебувати, на жаль, ще довгий час. Але цей час також має бути використаний для того, щоб ми з вами усвідомили, якою має бути українська держава, як вона має функціонувати, як вона має розвиватися, якою вона має бути – близькою до кожного, хто є її громадянином. 

«Україна і українське – це вибір»

Ми маємо усвідомити досить важливу річ, Україна і українське – це вибір. Так завжди було, а не тільки у часи цієї війни. Люди, які займалися українською культурою, завжди обирали українське, тому що у них завжди перед очима був інший вибір. Коли мені говорять про багатомовність і багатокультурність українських земель, мені нема що заперечити. На українських землях завжди були люди, які працювали для росіян, поляків, угорців, німців, для кого завгодно. Але той, хто працював для українців, завжди знав, що якщо він буде працювати для якогось іншого середовища, у наш з вами час насамперед для російськомовного, йому буде набагато комфортніше жити. У нього не буде великих проблем. І він буде мати набагато ширше середовище – географічно, культурно, політично, ніж українське середовище, на яке він міг розраховувати. І я завжди про це нагадую, коли ми говоримо про той український світ, який нам належить побудувати. 

Кожен з тих, ким ми пишаємося сьогодні в історії, міг зробити абсолютно інший цивілізаційний вибір і прожити набагато більш комфортне життя. Тарас Шевченко міг би бути просто видатним російським художником і публікувати російські твори у провідних часописах тодішньої імперії. Напевно, він не потрапив би у солдатчину, напевно, він прожив би довше життя. Напевно, його портрет зараз можна було б побачити в російських художніх академіях. Але що було б з українцями, якщо б Тарас Шевченко зробив такий комфортний вибір? Виявилося, що його готовність створювати українську душу – це була подорож на Голгофу. Але він зробив цей вибір, тому що такий вибір робиться тільки з любові. Може, це навіть і не вибір. Може, це покликання, від якого ти не можеш відмовитися, але в будь-якому разі ми знаємо, що у кожного з цих людей, про яких я говорю, був свій варіант. 

Іван Франко міг бути видатним польським публіцистам або австрійським політиком, так як було з багатьма його сучасниками. У тодішньому Львові, тодішній Галичині вони ставали депутатами і президентами міст, писали польськомовні твори, але що було б з українцями, якщо б Іван Франко зробив такий вибір? Як виглядала б сучасна Галичина і сучасна Україна, якщо б ми не мали Шевченка і Франка? 

Ольга Кобилянська могла б стати німецькою белетристкою, однак її вибір української літератури створив той образ Буковини, про який ми всі прекрасно знаємо. Микола Лисенко міг би писати опери на російськомовні лібрето, йому це пропонували композитори, які тепер у світі є більш відомими, ніж він. Якщо б він зробив цей вибір, його опери ставили б на сценах найголовніших театрів санкт-петербурга і москви. Але якщо Лисенко зробив би такий вибір, у нас не було б української опери. 

Цей перелік можна продовжувати годинами, тому я завжди прошу цінувати тих, хто вибрав Україну. Вибрав український світ як свій цивілізаційний орієнтир, дав нам можливість розвиватися і пишатися. Дав нам можливість зрозуміти, що ця країна існує не просто як територія, а як цивілізаційний проект. Як справжня земля, у мешканців якої спільні громадські, національні, культурні інтереси. 

Я хочу нагадати про людей, які сприймали Україну виключно як місце побудови добробуту. Їх було достатньо і в дорадянський, і у радянський, і в пострадянський час. Франко про це писав: ти любиш Русь, як хліб і кусень сала. Просто як територію, на якій можна збагатитися, на якій зручно збагачуватися, на якій можна вирішувати проблеми. Територію, на якій зручно обманювати людей. Але Україна ж не про це. У кожній країні люди хочуть жити краще. У кожній країні прагнення добробуту є абсолютно нормальним. Моментом розвитку громадян, які живуть повсюди – від Сполучених Штатів, Канади і до європейських країн. Але ж насамперед людей об'єднують спільні цінності. Люди, які залишили Велику Британію і на хиткому кораблі вирушили з Плімута до берегів нікому не відомої Америки, поспішали насамперед за релігійною свободою, за правом вірити так, як вони вважали за потрібне. Якщо головним для них було б просто отримати ще якусь ділянку землі там, де були неозорі простори у США, то хто б нам тоді зараз допомагав би? Хто постачав би нам зброю? Хто зупиняв би росію? Так, можливо, не в таких темпах, як ми хотіли б, це очевидно, але все одно був готовий витрачати гроші не на своїх власних платників податків. Для того, щоб ми з вами вижили. Якщо це просто було б про багатство, про черговий хмарочос, про черговий будиночок з машиною, хіба б американське суспільство було б таким, яким ми його знаємо? Ні, не було б. 

Так із європейськими країнами – люди готові були жертвувати собою і своїм майбутнім заради того, щоб їхні країни повставали з попелу. Навіть тоді, коли здавалося б, вже ніщо не могло відродити їх історії. Наші сусіди-поляки піднімалися на повстання навіть тоді, коли їхня територія була поділена між кількома імперіями, і ці імперії разом готові були боротися з їхніми національними змагання. А з українцями хіба було не так? Чимало було на цій території повстань, які здавалися безнадійними, але гартували український дух. І невже ці повстання були виключно за землю, за можливість збагатитися, за можливість побудувати заможніше майбутнє? Ні, це насамперед було про гідність. А гідність – це ще й можливість залишатися українцем тоді, коли, здавалося, весь світ проти цього. Весь світ тобі у цьому відмовляє. Коли це почалось? В одному з літописів Давньої Русі тисяча років тому, коли повідомляли про смерть одного з князів переяславських, писали, що вся Україна у горі по ньому. Це перший спогад слова «Україна» в історії, нашої майбутньої держави. 

«Це була земля, де культура дискусій завжди була частиною розвитку»

Тисяча років тому та земля, яка була Києвом, яка була Переяславом, яка була Черніговом, вже сприймалася сучасниками як Україна. А чому? А тому, що, на відміну від всіх навколишніх земель, це була країна. Це був центр державності, це був центр, де плекали майбутню націю. Так давно, що ми навіть собі не уявляємо, і так давно, що від нас це завжди приховували, а наші сусіди завжди пояснювали: “Що ви хочете, Україна – це просто тому, що це наша околиця”. Ні вибачте, це ви наша околиця, а центр був, є і буде. А чому? Тому, що це була земля, де культура дискусій завжди була частиною розвитку. У Києві і ще не знищеному москвою великому Новгороді, у Чернігові і Переяславі люди збиралися на віче і готові були висловити свою думку князям в той час, коли в усій середньовічній Європі ця традиція давно вже була втрачена і замінена повним правом суверена. Ми згадуємо про англійську хартію вольностей як про найвище досягнення цивілізації, як домовленість між дворянами і королем, яка обмежувала свавілля королівської влади. Але це вже було після того, як сама Давня Русь, яка згодом стала Україною, почала втрачати свою вікову традицію. Саме ця традиція дала можливість землям Давньої Русі розвиватися, саме тому потім на цих землях з'явилася державність, в якій українці були учасниками і яка також мала на увазі обмін думками і позиціями між тими, хто цією державністю переймався. 

Державність Великого князівства Литовського і навіть державність Корони (Королівства польського, – ред.) завжди були такими, в яких були можливості для дискусії між суспільством і владою, між сувереном і тими, хто визначав майбутній розвиток країн. А що було у наших сусідів, які зараз намагаються нас знищити? З перших днів колонізації півночі Русі, з перших днів створення Володимиро-Суздальського князівства, яке згодом стало московським князівством, а згодом стало московським царством, а згодом стало російською імперією, а згодом стало радянським союзом, а згодом стало російською федерацією, там з перших років розвитку цієї землі була диктатура. Андрій Боголюбський, який по суті створив державність Володимиро-Суздаля, а значить і москви, що була прикордонною фортецею у цьому князівстві, був диктатором, якого вбили власні піддані, які втомилися від його гніту. І які кинули його тіло собакам. І тільки тому, що знайшлася в цьому князівстві якась випадкова людина з Києва, того князя достойно поховали. Бо цей киянин, про це теж розповідають давньоруські літописи, вважав, що потрібно ставитися з повагою до інституції влади. А там, на цих землях, було дуже просто: поки ти пан, ми тобі підкоряємося і робимо все, що тобі заманеться, але як тільки ми тебе вбиваємо, чи позбуваємось, то хай собаки тебе їдять. Це така державність, державність холуїв, які мріють про помсту, а не державність вільних людей. І тому завжди виникає питання: як нам співіснувати на кордонах з такою державністю, де диктатура і рабство давно вже стали симбіозом. 

«Нам хочеться України, в якій ми взагалі би не згадували про росію» 

І знову таки тут мені доводиться відповідати на запитання, а якої України нам хочеться? А нам хочеться України, в якій ми взагалі би не згадували про росію. 

Я і досі весь час чую від своїх співвітчизників, що ситуація з російсько-українською війною, з майбутнім України зміниться саме тоді, коли зміниться росія – розпадеться, помре путін, може, там взагалі буде демократія. Звичайно, набагато краще мати сусіда, який не обстрілює тебе з ракет, ніж сусіда, який у будь-який момент хоче тебе знищити. Але не може український народ всю свою історію залежати від того, що відбудеться в росії. Всі принципові рішення українського народу протягом усієї його новітньої історії, протягом принаймні XX і XXI століть завжди були реакцією на те, що відбувається у росіян. Лютнева революція 1917 року – проголошуємо автономію Української Народної Республіки. Жовтневий переворот у Петрограді – у 1917 році оголошуємо незалежність Української Народної Республіки. Російська федерація ухвалює декларацію про свій державний суверенітет – Верховна Рада України ухвалює декларацію про свій державний суверенітет. Російське керівництво оголошує, що воно перемогло союзний центр, і тепер головною постаттю в москві буде президент російської федерації, ну і український парламент ухвалює Акт про Незалежність. Путін вирішує, що він може напасти на нас, анексувати Крим і почати війну на Донбасі, і велика кількість наших співвітчизників розуміють, що нам потрібна декомунізація, посилення армії, власне самостійне життя. Росія починає велику війну з нами, і велика кількість наших співвітчизників переходить з російської мови на українську. І вважають, що й їм не потрібні більше пам'ятники пушкіну в кожному міському парку. Путін не збирається зупиняти війну, Верховна Рада України врешті-решт ухвалює рішення, що в Україні не має бути церков з центром у москві. 

«Нам потрібно жити так, щоб ми цікавилися тим, як розвивається російська федерація, виключно як туристи»

Ну скільки можна, скажіть, будь ласка, жити в ситуації цієї вічної залежності? Нам потрібно жити так, щоб ми цікавилися тим, як розвивається російська федерація, виключно як туристи. Демократія – прекрасно, знову диктатура – співчуваємо. З'їли один одного – дивуємось. Запустили супутник у космос – великий науковий потенціал, але нас це не обходить, у нас власна мова власна історія, власні рішення, власні супутники. Нам потрібна така країна, яка більше б не боялася нападу з боку росії. І яка ухвалювали б рішення про своє майбутнє, не звертаючи увагу на ті процеси, які відбуваються в державі, до складу якої наші території входили так довго. Ми маємо залежати від власних можливостей, а не від того, як зміниться російська історія.

І для цього, звичайно, я про це говорю роками, ми обов'язково маємо переконати наших союзників на Заході, що наше місце у Північноатлантичному союзі. Ціна загарбання наших земель для москви повинна стати настільки високою, що вона від цієї амбіції має відмовитися раз і назавжди. І це головний сенс війни, в якій ми зараз з вами живемо. Так, коли наші війська тримають фронт на сході. Коли наші війська заходять на так звану суверенну територію російської федерації. Коли громадяни, які живуть тут, в Україні, живуть у атмосфері повітряних тривог, прильотів безпілотників, інфраструктурних проблем, економічної кризи. Ми це робимо саме тому, що ми віримо, що маємо отримати надійний захист. Ми на цей надійний захист заслуговуємо, тому що ми, за великим рахунком, перша країна в Європі у XXI сторіччі, яка за рахунок життів власних громадян захищає ті принципи міжнародного права, які були встановлені після Другої світової війни – непорушність кордонів, повага до людського життя, здатність вирішувати проблеми між країнами не шляхом війни, а шляхом дипломатії, перемовин. Це все те, що сучасна росія розтоптала. І чому, скажіть, ми тоді маємо знаходитися між тим світом, який цих правил дотримується, і цією країною, яка на ці правила плює? Це не риторичне запитання. Це запитання, яке наші політики, дипломати, представники нашого громадянського суспільства, журналісти мають постійно задавати нашим друзям на Заході. Чому Україна має фактично сама, якщо говорити не про зброю, не про гроші, а про людей, а найбільш цінним є саме люди, обстоювати цінності, які є для нас спільними? Тільки тому, що західні країни побоюються загрози третьої світової війни. Але якщо ви не здатні захистити свої цінності, про що свідчить, до речі, досвід всіх світових конфліктів, світова війна обов'язково починається. Західні політики наприкінці тридцятих років неймовірно боялися повторення Другої світової війни. Укладали домовленості з Гітлером, укладали. домовленості зі Сталіним, шукали союзи, думали, як так вести діалог, щоб нова війна не почалася. Ну і до чого в принципі вони, вибачте, «добазарилися» з Гітлером, Сталіном? Що гітлерівська армія прийшла до Варшави, а радянська армія – до Львова, і почалася Друга світова війна. Все те, що за великим рахунком, якщо говорити саме про конкуренцію цінностей, триває і нині. І я впевнений, що саме від того, як закінчиться російсько-українська війна, і буде залежати, як виглядатиме світ майбутнього – і це не якась мегаломанія. І не якесь бажання помістити Україну в центр світової політики. Ви знаєте, що я якраз ніколи не займаюся такими риторичними прийомами. Це просто холодна констатація фактів. 

Якщо демократичний світ не зможе довести, що він здатний захистити власні цінності і ті країни, які вибирають демократію і свій розвиток, він таким чином доведе сили диктатур і посилить їхні амбіції у Європі, Азії і на всіх континентах. Ми прекрасно розуміємо, що росія, яка б могла розчавити Україну, на Україні не зупинилася б. Вона обов'язково намагалася б створити так званий радянський союз у кордонах 1991 року, а найголовніше – вона могла б перелякати Європу, так що самі європейці голосували б за політиків, які обіцяли би обов'язково домовитися з путіним. І така Європа ще може виникнути, якщо ми програємо цю війну. І це буде не Європа 30-х років XXI сторіччя, це буде Європа 30-х років XX сторіччя. Ми повернемося на сто років назад, історія просто переміститься назад. Так буває, так не раз було у нашій з вами історії людства, коли історія йшла назад – і так швидко, що ніхто навіть не міг зрозуміти, що відбувається. 

А що буде, якщо Україна виграє, зможе захистити свій суверенітет, стане членом НАТО і Європейського Союзу, якщо цивілізований світ примусить росію припинити війну? Ми будемо жити у світі торжества демократії, у світі, де паралелі між розвитком і демократією будуть очевидними, у світі, де амбіції диктатур будуть фактично поставлені на нуль. І не тільки путін вже не буде намагатися кудись вдертися і щось ще завоювати, але й Сі Цзіньпін перестане мріяти про те, що він зможе військовим шляхом знищити демократію на Тайвані. Але й іранські аятоли не будуть думати, що вони знищать Ізраїль, зроблять можливою нову війну на Близькому Сході. Всі будуть усвідомлювати, що атака на демократії призводить до зворотного результату. 

«Від того, як закінчиться війна в Україні, буде залежати майбутнє усієї Європи»

І ось це вибір між світами. У якому світі ми хочемо жити? У світі демократичного розвитку 30-х років XXI сторіччя чи у світі популізму, угодовства з росією, праворадикальних диктатур 30-х років XX сторіччя, хочемо ми назад чи прагнемо вперед? А саме від цього і залежить розвиток цивілізованого світу як такого. І саме із цим пов'язана доля тих, хто допомагає нам сьогодні у війні, а не тільки наша доля. І тому я впевнено кажу: від того, як закінчиться війна в Україні, буде залежати майбутнє усієї Європи і навіть Північної Америки. Сила Європи і Північної Америки – здатність демократії захищатися. Сподіваюся, ви пам'ятаєте, що з лютого 2022 року я говорив і писав, що якщо не вдасться зупинити війну в Україні, не вдасться зупинити росію, ця війна обов'язково глобалізується. Я навіть називав конкретні міста, які будуть бомбардовані після українських міст. Я говорив, що та трагедія, яку переживає Харків чи Маріуполь, завтра може повторитися у Кір’ят-Шмоні та Метулі. І, скажімо, мої читачі в Ізраїлі мені не вірили, але тепер вірять, тому що ці міста нині в епіцентрі ракетних обстрілів, у тому числі масованих. А я попереджав про це у лютому-березні 2022 року і зараз повторюю ще раз: якщо ця війна не завершиться, вона буде ще більше глобалізуватися, тому що така логіка протистояння демократії та диктатури. 

«Ми маємо сказати світові, що це не просто наша війна»

Я цитував неодноразово текст, який написала тодішня спікерка Палати представників американського конгресу Ненсі Пелосі, коли вона прилетіла на Тайвань. Вона вважає, що в епіцентрі конфліктів між демократіями і диктатурами – сутність того, що відбувається, і саме тому це глобалізується і стає досить серйозним викликом для того світу, в якому ми живемо. Тому зупинити цю війну російською поразкою й українською перемогою – це не тільки наша справа. З 2022 року я говорив, що якщо ця війна буде продовжуватися, вона обов'язково прийде на територію самої росії, – до цього теж всі ставилися скептично. І казали, що такого не може бути. Україна не зможе воювати на російській території. Президент Сполучених Штатів говорив, що він не хоче, щоб війна прийшла на територію росії, щоб росіяни страждали від війни, але вже більше такого не каже. А тепер вже на території курської області російської федерації наші бійці воюють західною зброєю. Тепер по території курської області російської федерації їздять німецькі «леопарди» і жоден німецький політик не говорить: «Mein Gott, такого не може бути після Другої світової війни». Виявляється, може. В цьому логіка тривалого конфлікту. Але ми не просто заручники цього конфлікту, ми його учасники. І ми маємо сказати світові, сказати всім тим, хто думає про майбутнє сучасного світу, що це не просто наша війна, як багато хто продовжує вважати. Це спільна війна, від результатів якої залежить виживання всіх тих, хто хотів би жити у демократичному цивілізованому світі. Хто хотів би мати права. Хто хотів би щоб на його життя не зазіхали ті, для кого сама цінність життя є нікчемною, тому що в диктатурах цінність життя завжди є мізерною, цінним є життя тільки однієї людини, яка перебуває на горі диктатури, а всі інші – це просто матеріал. 

«А що було б з Україною, якщо б не було цього початку? Якщо б не було Галичини?»

Так, з когось завжди має початися. Врешті-решт ми з вами перебуваємо в місті, з якого починалася українська свобода у 80-90-ті роки минулого сторіччя. Ви про це прекрасно пам'ятаєте. Люди з інших регіонів України приїздили тоді до Львова дихати повітрям української свободи. Прагнули побачити людей, які ще пам'ятали, як взагалі може виглядати вільне суспільство, і голосували за ті політичні сили, які обстоювали ідею вільного суспільства в той час, як більшість наших співвітчизників голосували за Комуністичну партію України. А ще тут чути було на вулицях українську мову. Як же взагалі так може бути, що на вулицях великого міста розмовляють українською мовою? “Наверна, ані не умеють іначе”. Усе це ви добре пам'ятаєте. Це був початок. 

І у мене завжди постає запитання, на яке я маю чітку відповідь: а що було б з Україною, якщо б не було цього початку? Якщо б не було Галичини, яка готова була нагадувати українцям про те, що вони українці і про те, що вони вільні українці, про те, що вони україномовні українці, що тоді було б з нашою історією і з нашою державою? Я скажу вам, що було б. Була б Білорусь. От і все, що було б. І ми про це завжди, маємо пам'ятати. Що якби у нас в державі не було б території, яка розуміла, що таке Україна і що таке свобода ще тоді, коли більшість людей, які жили в українській рср, цього не усвідомлювали, ми могли б прожити абсолютно інше життя. Взагалі це така, я б сказав, фатальна помилка Сталіна: Латвія, Литва, Естонія, Галичина. Ну нехай перевернеться ще пару разів у домовині, він же там забальзамований лежить, так що може перевертатися. Але до чого я про все це? Завжди з чогось починається боротьба за свободу навіть в безнадійній ситуації. Львів'яни вірили в цю свободу. Навіть тоді, коли за синьо-жовтий значок тебе виганяли з залу засідань Верховної Ради України. Пам'ятаєте? Просто виганяли. Львів'яни вірили в ту свободу. На території Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей не було референдуму про оновлений союз. А більшість громадян української рср проголосували за оновлений союз, сподіваючись напевно, що це буде якась нова держава, де вони зможуть знайти своє місце разом із російським народом. А, дзуськи, не знайшли і тепер, напевно, вже розуміють, чому. 

«А тепер я абсолютно впевнений, що цієї поразки не буде»

Так і зараз, може ця боротьба за свободу у тому світі, в якому ми живемо, ця боротьба проти диктатур і усвідомлення, наскільки вони є небезпечними починається саме з України. З готовності українського народу боротися, терпіти, знаходити нестандартні рішення. І може потім в історії цей період якраз і буде пов'язаний із розумінням того, що саме з України все це почалося. І, так, у майбутньому хтось обов'язково запитає, на такій самій зустрічі, але не в Україні. А скажіть, будь ласка, а що було б, якщо б Україна піддалася? Якщо б вона погодилася на російські умови. Якщо б вона вирішила жити за російським планом майбутнього. Щоб було б з усіма нами? Ні, це запитання не прозвучить з однієї простої причини: тому що в диктатурах не задають запитань. А якщо б Україна піддалась? Це було б першим кроком до поразки демократії в усьому цивілізованому світі. А тепер я абсолютно впевнений, що цієї поразки не буде. Я щиро пишаюся всіма тими людьми, які були готові захистити Україну і в 2014 році, і у 2022-му. Я пишаюся людьми, які відчувають себе українським народом. Людьми досить часто різного етнічного походження. Людьми різного віросповідання. Людьми, які по різному дивляться на Україну, у яких різний образ України, бо він різний у Львові, Києві, Полтаві, Харкові, Чернігові, Ужгороді. А саме з цих різних образів і постає та Україна, за яку люди готові боротися. За яку вони готові вмирати, яку вони не хочуть залишати.

Упродовж цих 33 років багато подій в історії України, в її житті, мене чесно кажучи, здивувало. Якісь події дивували позитивно. Пам'ятаю цей ентузіазм майданівців, я пам'ятаю як люди, як ріка стікалися на Майдан, як би їх не розганяли. Я пам'ятаю черги в магазини зброї, у ТЦК тут, у Львові, в інших містах України у перші дні великої війни. Пам'ятаю багато подій, які мене відверто дивували. І на виборах, коли суспільство дивним чином реагувало на виклик. Але разом із цим на відміну від володимира путіна, я хочу вам сказати одну важливу річ – поки що все йде за моїм планом. За тим планом, який я собі накреслив 24 серпня 1991 року, коли побачив на табло цифри голосування за Незалежність України. І я повірив, хоча всі ми були не готові, що це відбудеться так швидко, що Україна буде розвиватися, що Україна буде змінюватися, що Україна буде європейською державою. Найголовніше, що я повірив тоді, що українці стануть українцями, хоча в це не просто було тоді повірити, але я повірив. І так воно відбувалося, відбувається і буде відбуватися. За нашої з вами участі. І на наших з вами очах. 

Слава Україні!

29 08 2024

https://tvoemisto.tv/exclusive/vitaliy_portnykov_ya_poviryv_shcho_ukraintsi_stanut_ukraintsyamy_167784.html