|
Віталій ПортниковЗрадникиУ новому розслідуванні створеного Олексієм Навальним
Фонду боротьби з корупцією ми бачимо яскраву картину «жахливих 90-х», яка
нагадує відомі вже прийоми російської офіційної пропаганди: чиновники
й олігархи розікрали радянські підприємства й залишили громадян у бідності
й безвиході. У цій дивній картині минулого з незрозумілих (хоча ні,
якраз із добре зрозумілих мені причин) відсутній один важливий гравець –
Комітет державної безпеки Радянського Союзу, який згодом перетворився на ФСБ.
Це у ті самі 90-ті роки чекістів можна було не помічати, хоча вони
зʼявлялися всюди, буквально всюди – у державному управлінні,
в охороні й безпеці олігархів, у приватному бізнесі… Тільки коли
представник ФСБ офіційно – і назавжди – прийшов до влади у Росії, став
очевидним масштаб «спецоперації», яку КДБ, а потім ФСБ провели з метою
захоплення держави і власності. Я добре пам'ятаю, як вже у путінські часи один
із моїх старших колег по журналістиці (який згодом виявився генералом ФСБ) у
відповідь на моє пряме запитання, навіщо чекісти так завзято руйнували Радянський
Союз, чесно відповів, що партійний апарат їм заважав і не давав заробляти
«справжні гроші». «Однак ми й гадки не мали, що зіткнемося з бандитами і
націоналістами», – зітхнув він. Тобто «бліцкриг» у них, як і в Путіна у 2022 році
(тобто теж у них), тоді не вийшов. І вони зайнялися тим, що добре вміють –
війною на виснаження, каскадом спецоперацій. Десять років консолідували владу
на території, яка їм дісталася, а коли все захопили, почали виправляти «помилку
1991 року», тобто повертати колишні радянські республіки. Ми якраз на цьому
етапі. Але яку державу побудовано у нас? Ось якраз таку, про яку розповідають у розслідуванні
соратників Навального – коли чиновники й олігархи розікрали колишню радянську
власність і фактично законсервували країну років на двадцять. Тільки
українці, на відміну від росіян, вважають ці часи майже найкращими
в історії нашої незалежності. А чому? Саме тому, що такого гравця, як КДБ,
у нас не було й не могло бути. Комітет державної безпеки УРСР був просто
провінційним відгалуженням «головної контори», його співробітники не плекали
планів підкорення імперії, Служба безпеки України швидко перетворилася навіть
не на політичну поліцію, а на швидку допомогу для бізнесу… Саме тому там, де в
Росії – тріумф чекістів, у нас – Помаранчева революція. І це ще раз засвідчує:
якби Росія дійсно була б такою країною, про яку розповідають у розслідуванні
ФБК, чиновники й олігархи просто не змогли б зупинити розвиток суспільства. А
чекісти – змогли. Леонід Кучма будував точно таку країну, яку хотів збудувати
Борис Єльцин. Просто у російському випадку чекісти маніпулювали,
використовували й перемогли Єльцина, його родичів і великий бізнес. А
в нашому випадку Кучма і великий бізнес використовували колишніх чекістів.
Це і є головна і рятівна відмінність. Хто ж тоді були зрадниками у нашому випадку?
Зрадниками були, хоч як це банально звучить, звичайні зрадники. У нас не було
КДБ як системи, проте були – і напевно є – російські агенти, які
буквально обліпили владу, бізнес, журналістику, громадське життя. Коли у 2014
році практично все керівництво держави та її силових структур втекло
до Росії, це стало найкращою демонстрацією залежності. Але згадаймо хоча б 1994
рік, коли адміністрацією президента України керував Дмитро Табачник, а зовнішньою
політикою у цій самій адміністрації опікувався Анатолій Орел. Згадаймо Дмитра
Фірташа та всю цю групу «Росукренерго», найбільш відомі представники якої
зберігають свій вплив і сьогодні. Зрозуміймо, що фактично з перших днів
існування незалежної Української держави головний конфлікт був не між
корупціонерами та чесними людьми, не тими, хто хотів бачити Україну на Заході,
й тими, хто збирався побудувати хороші стосунки з Росією, – а між тими, хто
працював на Україну (і навіть на себе в Україні), та російською агентурою. При
цьому були періоди – як, скажімо, за часів Януковича – коли російської агентури
було об'єктивно більше, ніж просто українських чиновників і бізнесменів. Я гостро відчув цю відмінність, коли повернувся з
Москви до Києва. У Москві я жив серед людей різних політичних поглядів – від
шовіністів і реакціонерів до лібералів – але всі вони працювали на власну
країну (або на себе у цій країні) й були зацікавлені у своєму баченні її
майбутнього. Коли я почав жити у Києві, то побачив величезну кількість
людей, які жили інтересами країни, з якої я приїхав, а Україну відверто
зневажали – й при цьому могли бути її президентами і прем'єрами, як Янукович чи
Азаров. Я довго не міг цього зрозуміти, думав, що це «просто» радянські люди.
Але з часом, коли усвідомив, яку політичну роль відігравали чекісти у самій
Росії ще у 90-ті, я зрозумів, що це ніякі не радянські люди, а банальні агенти
ФСБ – і вся їхня влада, і весь їхній добробут залежать від рівня їхнього
співробітництва, як, скажімо, у випадку двох очільників президентської
адміністрації, Табачника і Медведчука. І я ніяк не міг зрозуміти: а чи можна
побудувати державу, влада і гроші в якій буквально обліплені агентурою
країни, яка хоче цю державу згубити? Як на мене, від остаточної перемоги зрадників над державою
нас врятував тільки останній Майдан. Ну і те, що у Путіна урвався терпець
і він вирішив, що знищення України буде тепер простою задачею й не
потрібно більше витрачати зусиль на імітацію стосунків двох суверенних держав.
Але коли я намагаюсь уявити, як буде розвиватися ситуація після війни і що ми
зможемо протиставити новому ешелону тієї самої агентури, яка, звісно ж, нікуди
не ділася, а тільки вичікує, мене починає охоплювати відчай… 28.04.2024 |