www.ji-magazine.lviv.ua

Михайло Пустовойт

Спробую описати одну рису соціопатів, яка видається мені есенційно важливою для розуміння даної психічної патології. Йдеться про схильність цих осіб привласнювати собі набутки інших людей.

Всі, мабуть, погодяться з тим твердженням, що злочинці можуть вкрасти, пограбувати, відібрати чуже майно грубою силою... Нікого це не здивує, бо мова йде про матеріальні цінності. Мабуть, також ніхто не заперечуватиме, що шахраї часто привласнюють собі й чужі інтелектуальні цінності, які містять матеріальний вимір, шляхом капіталізації інтелектуальних здобутків...

А як щодо емоційного світу людей? Чи можна його привласнити та, скориставшись ним, здобути собі якісь дивіденди? Проблема відповіді на це питання лежить у дилемі очевидності-неочевидності: як можна дізнатися, що одна особа привласнила собі переживання іншої особи і тепер користає з цього? Адже ми звикли сприймати будь-які емоції людини у якості її автентичних (або реактивних) проявів.

Ще складніше концептуально-технологічне питання: як можна користати з емоційного світу іншої людини, привласнивши його?

Насправді все значно простіше, ніж може видатися на перший погляд. Але у своїх роздумах рухатимусь поступово. Гадаю, всім легко уявити, як одна людина пародіює іншу? Подібним чином шахрай може видавати себе за якогось «Іншого» і, буквально «говорячи голосом цього Іншого», використовуючи його мовні звороти, жестикуляцію та поведінковий стиль, привласнити цим собі його визнання, довіру чи любов спільноти. Цю сцену легко собі уявити, бо тут ефект привласнення чужих емоцій майже очевидний, а його навмисність не викликає сумнівів...

Тепер зробімо ще крок уперед і припустімо, що цей процес присвоєння чужого емоційного світу протікає напівсвідомо-напівнесвідомо як процес заповнення власного емоційного дефіциту. Мабуть, найкращу метафору цього плину подій змалював Патрік Зюскінд у романі «Парфумер». Він змальовує знедолену сторону особистості Гренуя, якому від народження не дісталося жодного природнього запаху людського тіла, а відтак його наче й не існує у суб’єктивному просторі інших людей. Тож він почав привласнювати собі запахи інших людей, щоб для інших (і для самого себе!) ствердити факт свого існування. В ширшому контексті, він несвідомо прагнув добитися любові, переживання близькості, усіх тих атрибутів людського буття, яких він не з власної волі був позбавлений. А те, що для заволодіння людським запахом він убивав – це, з його перспективи, так би мовити, лише нюанси, «побічний продукт» боротьби за виживання. І справді, хіба ж він міг зрозуміти цінність чужого життя, коли його власного життя ніхто не цінував і не помічав? Напевно, йому видавалося, що у нього й не було іншого вибору – адже він «лише» боровся за своє існування...

Але роман Зюскінда – це лише вдала метафора певного психологічного феномена, який я намагаюся описати. Тому зробімо наступний крок і запитаймо себе: як може почуватися людина із вродженою дефіцитарністю переживання основних людських емоцій? Особливо, коли вона інтелектуально розуміє, що без певних емоцій, яких вона позбавлена, людські стосунки майже не функціонують? Правильно – вона почуває себе під постійною загрозою. І щоб опанувати «мистецтво людських стосунків», така людина почне тренуватися імітувати основні емоційні реакції інших людей, задля, так би мовити, свого соціального функціонування. Однак вона, позбавлена здатності автономно генерувати тонкі емоції, намагатиметься привласнити собі їх джерело. І до цієї цілі її ведуть два основні шляхи: влада над людьми та «активна адсорбційна мімікрія» (якось мені придумався саме такий термін). І якщо перший шлях загалом зрозумілий, то другий треба собі уявити як складний процес одночасного перебування у фізичній близькості до джерела бажаних емоцій (іншої людини) та «висмоктування» цих емоцій із неї задля протезування власного дефіциту. Складається така послідовність психічних подій, коли емоцію генерує одна людина, а експресує її – зовсім інша. Це чимось подібно до ситуації, коли одна людина висловлює у дискусійному колі певну оригінальну думку, а інша бере і публікує її під своїм ім’ям у науковому журналі. Відтепер автор статті вважається й автором думки.

Соціопати запам’ятовують, як «виглядає» певна емоція, і вчаться її експресувати в різних соціальних контекстах задля досягнення поставлених цілей. Ці емоції для них – «оцифрована музика», яку можна включити з метою здійснення цілеспрямованого впливу на іншу людину. Однак із часом «цифровий звук» стає надто одномірним і вихолощеним – без постійного підживлення зі сторони «власників музичних інструментів» та музики. Вроджений дефіцит або відсутність у перші місяці життя належних стосунків перешкоджає формуванню «внутрішніх психічних органів та структур» задля уможливлення процесів генерації-диференціації-ідентифікації, тому вони не можуть ані «породити», ані «набути» власний емоційний світ. Їхні емоції назавжди приречені бути лише «фантомними», без власного коріння, без сутнісної справжності. Але необхідність вуалювати свою сутнісну бідність робить їх майстрами гри, і за допомогою «добре завчених па» вони вміло паразитують на переживаннях окремих осіб, груп, громад, країн чи навіть світової спільноти...

Прийнято вважати, що соціопати позбавлені емпатії через їхню неспроможність співпереживати своїм жертвам. Проте таке спрощене розуміння є неповним. Насправді соціопати демонструють значну чутливість до слабкостей оточуючих, що дозволяє їм майстерно маніпулювати своїми жертвами. Явище активної адсорбційної мімікрії пояснює специфічний характер соціопатичної емпатії: соціопати розуміють чужі переживання не для того, щоби співпереживати, а щоб використовувати ці переживання у своїх інтересах. Специфічна форма споживацької емпатії є інструментом їх соціопатичного способу життя (про це пише Роберт Гер [R. D.Hare] в «Без совісті: тривожний світ психопатів серед нас», 1999 р.) Аналогічно до того, як плазуни відчувають тепло теплокровних тварин і використовують це тепло, щоб зігрітися або живитися, соціопати мають «емоційне інфрачервоне бачення», яке дозволяє їм виявляти емоційні слабкості інших у темряві соціальних взаємодій. Це робить їх ефективними маніпуляторами та «ловцями людських душ» (той же Роберт Гер разом з Полем Баб'яком [P. Babiak] описує це в «Змії в костюмах: Коли психопати йдуть на роботу», 2006 р.)

Ще одним зрозумілим порівнянням є взаємодія спецслужб з об'єктами розробки. Часто агент спочатку намагається «втертися в довіру» до особи, ретельно вивчаючи її життя, соціальні взаємодії, людей з її ближнього кола, і на основі цього робить їй певні «послуги» та говорить їй потрібні слова, які мають викликати довіру. Однак ці ювелірні дії здійснюються не з метою допомогти людині, а для того, щоб видобути з неї необхідну інформацію чи інші ресурси.

Я не мав бажання у ці здебільшого феноменологічно-психодинамічні роздуми вкладати якийсь політичний контекст, але питання, чому «(все)могутня росія» не бачить для себе можливості існування без України, виникає доволі автоматично. І, можливо, відповідь на нього лежить у цій самій площині роздумів?

Тому розгляньмо, як концепція емоційного дефіциту та привласнення чужого досвіду переживань може бути перенесена на ширший соціокультурний контекст, зокрема на феномен імперії, що складається з асимільованих народів. Громадяни імперії ніби є частиною «чогось великого», але їм складно говорити про глибоко укорінені етнокультурні ідентичності. Ці глибокі корені часто приносяться в жертву «величності імперії», коли кожен індивід змушений відмовитися від частини власної ідентичності, щоби стати частиною цієї імперії. Це явище, безперечно, є досить поширеним і добре відомим.

Однак розгляньмо ситуацію з іншого боку: імперія може постати не лише як цивілізаційний сплеск певного етносу, що розширює свої кордони, – бо до імперії стікаються маси людей, прагнучи користуватися її цивілізаційними здобутками. Імперія може також виникати з протилежної перспективи, коли різні войовничі племена об'єднуються задля спільної мети – завойовувати та грабувати сусідні території. Проте для підтримки цієї армії часто бракує критичних ресурсів, зокрема, скажімо, землеробських технологій, які вже існують у сусідніх народів. Тож чому б не підкорити ці народи і не привласнити їхні технології, примусивши їх разом із їхніми досягненнями служити імперії? Це дозволить уникнути внутрішніх конфліктів за контроль над награбованими ресурсами і забезпечить імперії необхідні засоби для подальшого розширення та стабільності.

Крім того, імперії може не вистачати сакральної історії свого походження, що ускладнює її позицію на міжнародній арені. Але сусідня держава має цю історію – і тому чому б не поглинути цю державу, її завоювавши, та не оголосити її історію своєю тепер, коли вона стала частиною імперії?

Якщо імперії не вистачає культурних ознак – традицій, фольклору, освіти, мистецтва, – то чому б не привернути чи не перекупити найкращих представників цих культур для роботи на імперію, перетворюючи їх на своїх громадян? Так завдяки привласненню чужих ресурсів, можна створити «велику імперську культуру», яка спиратиметься на вже наявні культурні досягнення інших народів і їхніх найкращих представників.

«С миру по нитке - русскому культура!»

20.08.2024

https://zbruc.eu/node/119229